30 січня 2017 р.

Мужність і співчуття



Урешті він підписав Шиндлерів папірець. Оскар узяв всі розписки, де було позначено, скільки він виграв в Амона, і повернув їх йому. «Тільки дівчинку мені бережи», – сказав Оскар, – доки пора буде нам переїжджати. На своїй кухні Гелена Гірш і не підозрювала, що карти її врятували.

Томас Кініллі. Список Шиндлера

Друга світова війна порушила підвалини європейської культури, варварство спалахнуло в самісінькому серці Європи. Цілком зрозуміло, що ідеологія фашизму відкинула усі моральні засади. Концтабори, створені фашистами, призначалися для знищення людей, і фатальний вирок було винесено саме єврейському народу, який у 1933-1945 рр. і пережив трагедію Голокосту. З 12 млн., знищених у фашистських концтаборах, євреї становили половину – 6 млн., усього ж через ці «фабрики смерті» пройшли 18 млн.

Ще у часі боротьби за владу, нацисти оголосили євреїв головною причиною зла, від якого потерпає усе людство. Расову ненависть, расову перевагу, расові привілеї було закладено Гітлером у підмурівок своєї партійної і державної політики. На вершині расової піраміди опинилася німецька раса як панівна. Далі йшли англо-сакси, визнані неповноцінними, ще нижче опинилися романські раси. В основі піраміди гітлерівці розташували словян, які, згідно з їхнім визначенням, були рабською расою.

Для євреїв на Землі місця вже не лишалося: фашисти проголосили себе захисниками людства від євреїв. Історія, за гітлеризмом, це історія боротьби рас, її закони полягають у пануванні вищих рас над нижчими, винищенні та зникненні нижчих рас. У 1935 р. Спілкою націонал-соціалістичних юристів запропоновано вилучити з німецького цивільного кодексу термін «людина» та замінити його іншим. На думку німецько-фашистських юристів, термін «людина» «викривлює відмінності між співвітчизником, громадянином імперії, іноземцем, євреєм…».

До початку війни на східному фронті у Гітлера вже існував докладний план фізичної ліквідації «нижчих народів»:

«Ми повинні перш за все витіснити і знищити слов’янські народи: росіян, українців, білорусів, поляків, чехів, словаків, болгар. Перед нами постає завдання зменшити чуже населення, а також методично сприяти зростанню чисельності германського населення. Природа жорстока і ми маємо право бути жорстокими. Ніхто не може заперечувати моє право знищувати мільйони людей нижчої раси, котрі розплоджуються, як комахи… Треба знищити 20 млн. чоловік…»

Згідно з таємним наказом Гітлера, виданим перед нападом на Радянський Союз, дозволялися будь-які розправи з населенням. Повністю винищити словян німці вирішили вже після війни. Проте щодо євреїв криваві наміри здійснювались відразу. Винищувалось все єврейське населення. Винятків не існувало: на страту виводили як старих, так і малечу. Дітей, які ще не ходили, паралізованих та дуже хворих несли або підвозили до місця страти.
        
Усі страти здійснювалися за єдиною таємною інструкцією. Нею визначались форма і глибина ями, пояснення для приречених, яким до останньої хвилини не повідомляли справжньої правди щодо їхньої долі. Перебування в гетто, сформованих гітлерівцями на окупованих районах Східної Європи, було короткотривалим. Справді,  з цього місця збору приречених зручніше вести на страту, ліпше контролювати, відокремлювати здатних до спротиву від безпорадних дітей та немічних старих.
                 
Та навіть в цих безнадійних умовах приречені вели боротьбу, чинили спротив. Первинною формою протесту була ідейна боротьба. Німецько-фашистська влада позбавила євреїв, зачинених у гетто, усіх людських прав, прирівняла їх до тварин. Ідейним протестом проти цього зоологічного існування було культурне життя гетто: підпільні лекції, театральні вистави, школи для дітей, що помирали від голоду. Все це стверджувало право пригнічених та принижених залишатися людьми до останнього подиху.

Пригадую свій подив під час огляду гетто чеського концтабору Терезін (60 км від Праги), коли екскурсовод, юнак-чех, повідомив, що в ньому відбувалися вистави єврейського театру. Тиснява була неймовірна: триповерхові деревяні нари, а за яку сотню-другу метрів від гетто – крематорій. Проте найбільше мене вразив той факт, що офіцерів табору не просто відвідували чарівні дружини с милими дітьми (у музеї зберігаються відповідні фото): вони тут жили й розважалися, мали свої вистави й музичні вечори… На мій погляд, все, що їх тут оточувало, вони сприймали як ферму, в якій звичних тварин замінено на набагато нижчих за них людей… 
        
Другим ступенем спротиву були численні форми саботажу німецьких розпоряджень, приховування кваліфікованими працівниками своєї спеціальності, корисної для окупантів, шкідництво на підприємствах (коли «несподівано» припиняли роботу верстати та обладнання). Тут варто зацитувати рядки із загальновідомого твору австралійського письменника Томаса Кініллі «Список Шиндлера»: «Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша».
        
Третім ступенем спротиву була озброєна боротьба: втеча до партизанів або повстання всередині самого гетто. Налічується сотні випадків повстань різної тривалості, від одноденної збройної сутички в Луцьку до найбільшого і найвеличнішого повстання у Варшавському гетто, що перетворилось у сорокаденне протистояння євреїв з танками, артилерією, піхотою та авіацією німців. Усі повстання закінчились загибеллю героїв, які знали про це заздалегідь. Трагічний фінал лише підкреслює усю величність їхньої боротьби.
        
Важливо усвідомлювати, що початкові плани Гітлера щодо євреїв не були такими вкрай радикальними й жорстокими, як згодом. Про це пише, зокрема, вже згадуваний Томас Кініллі в перших розділах свого твору «Список Шиндлера». Усіх євреїв Європи планувалося переселити … на острів Мадагаскар (південно-східна Африка). На мій погляд, мовчазна згода й байдужість європейських народів щодо свого єврейського оточення великою мірою спричинилася до поглиблення трагедії Голокосту.
         
Варто зрозуміти, що відчуження, а подекуди й ненависть до євреїв на європейському континенті виростали упродовж століть. Прослідкувати це можна на прикладі художньої літератури, що часто є досить правдивим віддзеркаленням життя.
        
Звернімося до роману «Айвенго» Вальтера Скотта. З перших сторінок бачимо, що послуг багатого торговця-єврея Ісаака з Йорка постійно потребують навіть короновані особи, проте англійці поводяться з ним аж занадто зверхньо й жорстко, сказати ближче: як з твариною. Його доньку, цілительку Ребекку засуджено до страти як чаклунку… Після визволення відважним лицарем Айвенго цю єврейську родину, батька й доньку, від еміграції не зупиняє навіть те, що король Англії, шляхетний Річард Левове Серце, пропонує їм своє заступництво. Справді, в Англії наприкінці ХІІ ст. євреї не почувалися у цілковитій безпеці.
        
Другим і вкрай негативним прикладом може слугувати злочинець-єврей Фейгін з роману Чарлза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста». Дія твору відбувається теж в Англії, переважно в Лондоні, проте вже в ХІХ ст. Старий Фейгін, головною справою життя якого було «навчання» та використання підлітків у злочинних намірах, врешті-решт скінчив своє життя на шибениці. Під час увязнення розлючений натовп ледь не вбиває старого єврея камінням.

В українській літературі ХІХ ст. знаходимо також чимало прикладів представників єврейського народу як негативних персонажів. Пригадаймо промисловців, управителів, орендарів, лихварів та шинкарів з таких класичних творів: Тарас Шевченко «Гайдамаки», Іван Франко «Борислав сміється», Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сімя», Іван Карпенко-Карий «Хазяїн»… Спробуйте знайти позитивного героя… Показовим є епізод, змальований в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного: Чіпка, головний герой, що опинився на краю прірви, і змушений розпродувати усе майно та збіжжя, відмовляється мати будь-яку справу з євреєм. 

Памятаймо про те, що Оскар Шиндлер, успішний німецький промисловець, мільйонер, запальний гравець, «справжній арієць» … та Праведник світу, який урятував від смерті в газових камерах більше людей, ніж будь-хто за всю історію війни, був швидше винятком із загального правила мовчанки й байдужості. Є над чим замислитись усім нам у часі чергової річниці памяті жертв Голокосту.



Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Голокост / Упоряд.: Л.Герасименко, Р.Пилявець // Друга світова війна в історичній памяті України. За матеріалами Українського інституту національної памяті. – Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – С. 108-111.

Грабовський С. Тож коли і де розпочався Голокост ? / С.Грабовський // День. – 2016. – 30 верес. (№ 176-177). – С. 5.
Про ігнорування Ф.-В.Штайнмайєром, міністром закордонних справ ФРН, висновків дослідників із різних країн світу щодо початку Голокосту.

Диккенс Ч. Приключения Оливера Твиста : роман / Ч.Диккенс; пер. с англ. А.Кривцовой; коммент. Е.Ланна. – М.: Высш. шк., 1984. - 431 с.

Кініллі Т. Список Шиндлера / Т.Кініллі; пер. з англ. Г.Яновської. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 432 с.

Мартыненко О. Человек № 174517. Свидетельство узника Освенцима / О.Мартыненко // Наука и религия. – 2010. – № 4. – С. 26-29.

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні ? / П.Мирний; передм. О.Шевченко. – К.: Школа, 2007. – 336 с. – Серія «Б-ка шкіл. класики».

Нахманович В. Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд з України / О.Лисенко, Т.Вронська, Т.Першина та ін. // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси у двох книгах. Книга друга. – К.: Наукова думка, 2011. – С. 802-863.

Оскар Шиндлер // Позакласний час. – 2011. – № 7. – С. 14.
Про найвідомішого Праведника світу, німецького промисловця, який порятував майже 1300 євреїв на своїх заводах у Польщі та Чехії.

Скотт В. Айвенго: Роман / В.Скотт; пер. І.Муращик. – Л.: Видавничий дім «Панорама», 2001. – 384 с.: іл. 9. – Серія «Класика».

Українські вязні концтабору Маутгаузен: Свідчення тих, хто вижив / Упоряд. Т.Пастушенко, М.Шевченко та ін. – К: Вид-во ім. Олени Теліги, 2009. – 336 с., іл.

Франк А. Щоденник / А.Франк. – К : Сфера, 1999. – 279 с.
Щоденник Анни Франк, який ця єврейська дівчинка вела з 12 червня 1942 р. по 1 серпня 1944 р., коли зі своєю сімєю ховалась від гестапо (Нідерланди). Пятнадцятирічна Анна загинула в концтаборі Берген-Бельзені в Люнебург-Гайде. Вона та її сестра Маргот не дожили кількох місяців до звільнення англійськими військами.

Чёрная книга. О злодейском повсеместном убийстве евреев немецко-фашистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941-1945 гг. / Сост. Под ред. В.Гроссмана, И.Эренбурга. – К.: Оберіг, 1991. – ХХІІ, 560 с. – Библиогр.: с. ХХІІ.


18 січня 2017 р.

Українська Соборна Самостійна Держава



Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде.
Розпадуться пута віковії –
Прокинуться люди.
Встане славна мати-Україна
Щаслива і вільна.
Від Кубані аж до Сяну-річки –
Одна, нероздільна.

Іван Франко. Переробка народної пісні
         
        Нестор-літописець у своїх «Повістях времяних літ» не втомлювався  закликати київських князів до єднання. У численних народних думах та піснях бачимо Україну єдиною, «від Сяну до Дону». За ідею «української Речі Посполитої», як єдиної соборної держави, відбули суворі покарання члени Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, видатний поет Тарас Шевченко та відомий історик Микола Костомаров. Могутньою державою «від Сяну до Дону та від Харкова до Ярослава» бачив майбутню Україну митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Головна Руська Рада, перша українська політична організація на теренах Галичини, у маніфесті від 10 травня 1848 р. проголосила єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, що належали на той час двом імперіям: Австрійській та Російській. Єдина неподільна вільна самостійна Україна «від гір карпатських аж по кавказькі» – цей образ, накреслений Миколою Міхновським 1900 р., згодом перетворився на національний символ, підхоплений політиками України від початку ХХ ст. Цікаво, що надалі ідея соборності лишилася єдиним спільним положенням у програмах українського національно-визвольного руху.
        
У часі Першої світової війни українці змагалися на боці ворожих армій, де брат вбивав брата. Згадаймо тут класичний приклад пяти братів Половців з роману «Вершники» Юрія Яновського. Проте ця війна, яка спричинилася до справжнього параду революцій, сприяла також і відновленню української державності. Справді, головним здобутком Української революції 1917-1921 рр. історики вважають проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки. Відповідно, з початком революції 1918 р. в Австро-Угорщині оновилися й надії українців Наддністровя на обєднання з Великою Україною в єдиній Соборній Самостійній Державі.
        
18 жовтня 1918 р. у Львові проголошено Українську Національну Раду (УНРаду), яка відразу ж оголосила про свої державотворчі наміри на західноукраїнських землях. Головною метою цих прагнень було входження до єдиної соборної держави, що вже постала на Великій Україні. Так ідея соборності українських земель перетворилася на державну політику.

1 грудня 1918 р. в Фастові (Київщина) ініціаторами Акту Злуки, Українською Національною Радою та Директорією УНР, підписано Предвступний договір, що передбачав обєднання населення й земель обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік… уважають себе посполу зобовязаними цю державну злуку перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».
        
3 січня 1919 р. у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) УНРадою прийнято  рішення про злуку та делеговано до Києва повноважних представників для завершення процесу обєднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич підкреслював: «По лінії зєднання не було між нами двох думок».
        
22 січня 1919 р. в Києві, в першу річницю проголошення IV Універсалу Центральної Ради, було підписано й оприлюднено спеціальний Універсал Директорії УНР, відомий також як Акт Злуки. В ньому, зокрема, йшлося про таке:

        «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

     Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

       Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

       Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу обєднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового народу».

Акт Соборності підсумував увесь тернистий шлях українців до обєднання території свого споконвічного проживання в межах єдиної української держави. У буремному 1919 р., коли Україна потрапила у кільце фронтів ворожих армій, УНР не встояла. Проте Акт Злуки 1919 р. надовго закарбувався в історичній памяті українського народу, тому впродовж усього ХХ ст. Україну розглядали лише як соборну державу.

Показово, що радянським режимом було накладене табу на Акт Соборності 1919 р. Наприклад, 22 січня 1973 р. в Чорткові на Тернопільщині гурт молоді під керівництвом Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори, за це хлопці отримали відповідні терміни в радянських концтаборах. Але він жив у народній памяті, отож, коли 1990 р. на честь його проголошення Народним рухом України утворено живий ланцюг від Києва до Львова, ця подія по-справжньому надихнула українців, змусила повірити у неминучість падіння радянської системи.

День Соборності почали відзначати в Західній Україні вже у 1939 р., за 20 років від доленосної події, а від 1999 р., після відновлення державності ми святкуємо річницю моменту підписання Акту злуки, договору про об’єднання УНР і ЗУНР. Один із творців Акту злуки, державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський так висловився про цей день: «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі». Слова стали пророчими.

Рекомендована література

З усіма виданнями пропонуємо ознайомитися у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва.
Адреса: вул. Шевченка, 63 (поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Барський О. Наша соборність / О. Барський // Військо України. – 2014. – № 1. – С. 38-41.

Величко Ю. Акт про злуку / Ю.Величко // Дитяча енциклопедія. Україна. Сторінки історії. – Харків: Ранок, 2008. – С. 99.

Винниченко В. Свято поєднання й «Мертворожденний» / В.Винниченко // Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 р. – грудень 1919 р.). Частина ІІІ. – К.: Вид-во політ. л-ри України, 1990. – С. 242-244. – Репринт. відтворення вид. 1920 р.

Деркач Н. Незнищенність соборності / Н. Деркач // Літературна Україна. – 2015. – 29 січ. (№ 5). – С. 1, 13.

Дорош Є. Злука: чого нас учить історія / Є.Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 20 січ. (№ 3). – С. 2.
Розмова з Едуардом Мондзелевським, директором Фастівського міського музею-вагона Злуки УНР і ЗУНР.
  
Капранови, брати. Соборна УНР. Війна на три фронти: 1919-1920 рр. / Брати Капранови // Мальована історія Незалежності України. – К.: Гамазин, 2013. – С. 58-59.

Омелянчук І. Соборність помислів і душ / І.Омелянчук // Урядовий курєр. – 2015. – 22 січ. (№ 11). – С. 3.

Повісті времяних літ. Літопис за Іпатським списком / В.Яременко (перекл.) // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-XV століть. Книга перша. – К.: Аконіт, 2002. – С. 460-781.

Повість минулих літ / В.Близнець (перекл.) // Спадщина поколінь. Прадавні українські літературні пам’ятки: Навчальний посібник. – К.: Грамота, 2002. – С. 95-208. – Серія «Шкільна бібліотека».

Сергієнко П. Соборна Україна: від ідеї до життя / П.Сергієнко. – К.: Т-во «Знання» України, 1993. – 64 с.

Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках / В.Сергійчук. – К.: Українська Видавнича Спілка, 1999. – 416 с.

Уривалкін О. Директорія Української Народної Республіки. Акт злуки / О.Уривалкін // Довідник з історії України. – К.: Дакор, КНТ, 2009. – С. 570-574.

Федосенко Н. Обєдналися живим ланцюгом ... і встановили рекорд України / Н.Федосенко // Гарт. – 2015. – 29 січ. (№ 5). – С. 5.

Шевченко В. Одна родина одна Україна / В.Шевченко // Військо України. – 2012. – № 1-2. – С. 80-83.

Яневський Д. Акт Злуки як спроба поєднати «коня» й «трепетну лань» / Д.Яневський // Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра. – Харків: Прапор, 2012. – С. 748-751.


Яновський Ю. Вершники / Ю.Яновський // Вершники; Чотири шаблі: для ст. шк. віку. – К.: Школа, 2009. – С. 7-88. – Серія «Б-ка шк. класики».