Геноцид ромів: історія та пам’ять

         Дотепер у середовищі істориків ІІ-ї світової війни не вщухають суперечки: а чи був Пораймос і чи можна його порівнювати з Голокостом ? Термін Пораймос означає переслідування ромів нацистами (за аналогією з терміном для євреїв). Думки науковців розходяться, проте спільною позицією є те, що антиромська політика не містила в собі расово-ідеологічної складової, щодо циган у нацистів не існувало чіткого та єдиного плану винищення.

        

         Спроби розробки такого плану Інститутом расової гігієни у 1933-1942 рр. ускладнювались неоднорідністю циганського етносу, до підгруп якого належали, зокрема: балканські роми, калдерари, лаллері, ловари, сінті; а також застереженнями райхсфюрера СС Гіммлера, на думку якого окремі групи ромів є нащадками арійців, і їх варто зберегти для подальшого вивчення.

         Власне тому й не існувало письмового наказу щодо винищення ромів, як це було у випадку з євреями. Це, наприклад, підтверджує і запис допиту під час Нюрнберзького процесу колишнього командира айнзатцгрупи «D» Отто Олендорфа, стрижнем захисту якого було твердження про неухильне виконання «наказів фюрера». Справді, якщо такий наказ існував для євреїв, то для циган Олендорф покликувався на свої знання загальноєвропейської історії, з яких випливало, що у роки війни цей кочовий народ завжди шпигував на користь обох сторін…

         Плани Гіммлера щодо ромів остаточно сформувалися наприкінці 1943 р.: до осілих ромів та осіб змішаної ромської крові слід було ставитися так, як і до решти мешканців окупованої території, проте кочові роми й роми наполовину, як і євреї, спрямовувалися до концтаборів. Відповідний указ райхскомісара «Остланда» Г.Лозе датовано 15 листопада 1943 р.   

         Яким було практичне виконання цих приписів на теренах Сіверщини ? Наказ начальника поліції безпеки Чернігова, оприлюднений 10 липня 1942 р., передбачав для ромів «переселення на нові місця проживання». Під загрозою «суворої кари» у Чернігові зібралися роми з навколишніх містечок, сіл та хуторів. Усно їх поінформовано, що їхатимуть до Сербії, наказано взяти з собою гроші й коштовні речі. Нарешті, в серпні усіх ромів перевели до міської в’язниці, звідки їх партіями щодня возили розстрілювати до Подусівського лісу. За різними джерелами, загальна кількість страчених наближалася до двох тисяч. У вересні 1942 р. знищення ромів тривало, лише тепер їх везли на розстріл до Павлівського лісу.

         Цікаво, що лише один дослідник – М.Бессонов – наважився вивчити питання позиції місцевого населення щодо переслідуваних ромів. Він пише, що «слов’янське населення надало ромській національній меншості підтримку, якої євреї не мали». Взагалі, він «не знайшов жодного випадку, коли місцеве населення надавало б допомогу карателям». Науковець вказує на три причини підтримки ромів:

v  політична: роми не брали участі в політичному житті країни, тому не відповідали за репресії радянського режиму

v  економічна: кваліфіковані роми-ремісники та власники коней були залучені до селянського господарства, також досить часто ромські родини отримували в селах і на хуторах притулок на зиму

v  культурно-психологічна: ворожіння, пісні, танці, а з другого боку – порівняна бідність, викликали не лише певні симпатії українців до ромів, але й щире співчуття.

Рекомендована література

Усіх зацікавлених цією темою запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Бельман С. Пам'яті загиблих сінті та рома / С.Бельман // Деснянська правда. – 2013. – 20 черв. – С. 5.

Про семінар "Геноцид європейських євреїв – історія та пам'ять", в якому автор, голова Чернігівської обласної єврейської громади, брав участь у квітні 2013 р. на запрошення Берлінського меморіального центру "Будинок Ванзейської конференції". Про меморіал знищеним нацистами в Європі сінті та рома (близько ½ млн. осіб), відкритий в Берліні 24 жовтня 2012 р. (50 м від рейхстагу).

Дзюба С. "Ми – роми і водночас – щирі українці !" / С.Дзюба // Деснянська правда. – 2015. – 23 квіт. – С. 5.

До Міжнародного дня ромів: зустріч з лідерами ромської громади Чернігова.

Поліщук В. Індуський святий із семінару Перетца : до 125-річчя академіка Олексія Баранникова / В.Поліщук // Літературна Україна. – 2015. – 16 квіт. – С. 10.

Про одного з основоположників радянської індології, перекладача російською мовою священної книги індуїзму – релігійно-філософського трактату "Рамачаритаманаса", святого індуської общини послідовників божества Вішну, а також першого в Україні й колишньому Радянському Союзі дослідника різних ділянок буття ромів, автора книги «Українські та південноросійські циганські діалекти», видрукованої українською в Ленінграді 1933 р.

Тяглий М. Окупаційна політика та доля ромів України : 1941-1944 рр. / М.Тяглий // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси у двох книгах. Книга друга. – К.: Наукова думка, 2011. – С. 864-897. – Бібліогр.: 152 назви.

         Унікальне дослідження, що ґрунтується на численних архівних джерелах, зокрема, для кожної області України наведено докладні документальні відомості злочинних дій нацистської влади щодо ромів.

         

Учень Зубра

Руками він затулив свої очі. «А хто поведе корабель ? Хто скине бомбу ?» – спитав він тремтячим голосом. Голос старшого наглядача був не міцнішим за голос Деві Ена: «Не знаю.» «Тільки не я !» – вжахнувся Деві Ен. – «Я не можу ! За всі скарби світу на таке не згодиться жоден гуріанин.» Старший наглядач з жалюгідним виглядом хитався взад-вперед: «А може віддати наказ маувам ?» «Хто ж віддасть такий наказ ?» Старший наглядач важко зітхнув: «Я зв’яжуся з Радою. У них можуть бути всі дані. Може вони щось запропонують.» Отже, через 15 з гаком років гуріани розбирали свою базу по той бік Місяця. Вони нічого не домоглись. Ядерної війни між великими приматами не відбулось. І навряд чи вона могла колись відбутись…

Айзек Азімов. Благородні грифи

Вчора, 22 лютого, виповнилось 10 років від дня смерті проф. Свірежева Юрія Михайловича, видатного фізика, засновника математичної екології, а також мого наукового керівника в Інституті кліматичних досліджень (Потсдам, ФРН). В 1970-х рр. Юрій Михайлович своєю науковою концепцією спричинився до припинення загрозливої епохи холодної війни та початку роззброєння двох могутніх держав того часу: США та СРСР. Світ тоді ледве оговтався від Карибської кризи, і загроза ІІІ-ї світової висіла в повітрі увесь час. Не зникла вона й тепер. Справді, Папа Римський Франциск вже говорить про ІІІ-ю світову в фрагментах.

Що ж такого зробив тоді Юрій Михайлович ? Очільники наддержав та інші високопосадовці, причетні до ядерних програм своїх країн, були тоді глибоко переконані, що переможець ІІІ-ї світової пануватиме над усім світом. Проф. Свірежев довів, що наслідком ядерного зіткнення буде … зима, тільки ядерна. Отже, переможці також приречені. Тепер про це пишуть науково-популярні часописи, добре знають навіть школярі. Тоді, в 1970-х Юрій Михайлович зі своїми лекціями про наслідки ядерного конфлікту перетнув Сполучені Штати зі сходу на захід, скрізь переконував і доводив… І крига скресла. Розпочалося роззброєння наддержав.

Цікаво, що до свого відкриття мого наукового керівника підштовхнули … наслідки бомбардування німецьких міст американською та англійською авіацією під час ІІ-ї світової війни. Аналіз знімків переконав його, що на місці руйнувань спостерігалось певне зниження температури, викликане щільними хмарами від вибухів. Це спонукало його до думки, що набагато потужніші хмари утворяться внаслідок численних ядерних ударів. Ця чорна багатошарова маса просто перешкоджатиме проходженню сонячних променів. 

Вчителем проф. Свірежева був легендарний Тимофєєв-Ресовський, відомий широкому загалу за книгою Даниїла Граніна «Зубр». У житті Юрій Михайлович був напрочуд дивовижною людиною. Його енциклопедичні знання дозволяли йому спілкуватися на всі теми, й до нього залюбки горнулася молодь. Згадував, як у студентські роки чарував дівчат виконанням французьких пісень (його другою рідною була французька). Здається неймовірним, але тоді його старенький «Форд», розрахований на 4-5 осіб, вміщував 15-20 пасажирів. Набагато пізніше, коли перебував у США, керував літаком, щоправда, невеликим…

Рекомендована література

Запитуйте ці видання у відділах абонемента та читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, що поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Азимов А. Сердобольные стервятники / А.Азимов; перевод Г.Островской // В плену у Весты: Сб. науч.-фантаст. рассказов. Пер. с англ. – М.: МЦ «Акция», 1991. – С. 78-92.

Відомий науковець і фантаст запропонував свого часу цілком несподівану версію щодо можливого виникнення, перебігу та наслідків ядерної війни через «м’яке» втручання позаземної, набагато більш розвиненої, цивілізації. В українському перекладі оповідання зветься «Благородні грифи».

Гранин Д. Зубр : Повесть / Д.Гранин. – М.: Профиздат, 1989. – 304 с.

Данильченко А. Зупинися, людино, на мить... : методичні рекомендації з екології / А.Данильченко // Позакласний час. – 2014. – № 4. – С. 87.

Про смог, кислотні дощі, озонові діри, парниковий ефект та ядерну зиму.

Дениско З. Ядерна зима – обчислювальний експеримент : урок з фізики / З.Дениско // Все для вчителя. – 2013. – Лип. (№ 7). – С. 51-52.

Жуков Б. Сколько атомных взрывов приведут к ядерной зиме ? / Б.Жуков // Вокруг света. – 2017. – № 2. – С. 79.

Соловьёв В.С. Три разговора о войне, прогрессе и конце всемирной истории, со включением краткой повести об Антихристе и с приложениями / В.С.Соловьёв; общ. ред. и сост. А.В.Гулыги, А.Ф.Лосева; примеч. С.Л.Кравца и др. // Сочинения в 2 т. 2-е изд. Т. 2. – М.: Мысль, 1990. – С. 635-762. – Серия «Филос. Наследие». Т. 111.

Наведено передбачення відомого російського філософа, родича Григорія Сковороди й учня Памфіла Юркевича, щодо виникнення та наслідків ІІІ-ї світової війни, яке ґрунтується, зокрема, й на біблійних пророцтвах книги Апокаліпсису.

Язик – друге серце, мова – рух душі

Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори !

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати !

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,

Почали українці себе у собі забувати.

Віктор Баранов. До українців

21 лютого разом з усім світом відзначатимемо Міжнародний день рідної мови. Про утиски щодо української мови написано вже чимало. Складено докладні хронологічні таблиці, в яких ретельно відстежено, коли та який цар видав черговий емський указ… Можливо, вже час українцям перейти від невтішних нарікань на лиховісну долю до конструктивних дій.

       Цікаві дослідження проведені луцьким лікарем Олександром Харченком. Його доповідь на симпозіумі у Варшаві стала сенсаційною. Про що йдеться ? Деякий час медик працював у Польщі. Уявімо собі, що от приходить до нього людина з проблемами постави, болю в колінах, підвищеним артеріальним тиском, а лікар Харченко пропонує їй … почитати рідною мовою свого класика, Адама Міцкевича.

Медик стверджує, що одужання таких хворих відбувалося буквально на його очах. Взагалі, Олександр Харченко започаткував окрему науку – сенсфізіологіку, головні засади якої подає такою тезою: спілкуйтеся українською в Україні, польською – у Польщі, німецькою – у Німеччині, і ви здобудете перемогу над своїм діабетом, раком, забудете про серцеві напади та гіпертонію…

На підтвердження своєї теорії лікар залучає фізику разом з анатомією та фізіологією людського тіла. Справді, людина – єдина істота, здатна утримувати вертикальне положення за тої неймовірної швидкості та вібрації, з якою обертається наша планета в Космосі. Так от, утримання голови (та й усього тіла) в такому стані потребує злагодженої роботи багатьох м’язів та нервових імпульсів.

Україна, Польща, Німеччина, Японія вібрують кожна у свій спосіб, на це  відповідають мешканці цих країн: їхньою вертикальною вібрацією створюється відповідна мова, специфічна для кожної території. Цікаво: вібрації усієї планети відчуває під’язикова кістка людини, яка розміщена в горлі, а за формою нагадує підкову. Ще давні китайці помітили зв’язок цієї кістки з усіма м’язами організму. Їхні цілителі стверджували: язик – друге серце, мова – рух душі.

Італійці спілкуються дуже швидко, бо цього вимагають збільшені вібрації їхнього «чобітка». Британці ковтають слова через постійні тумани, отож доводиться берегти легені… Мовні апарати українців і росіян – різні, тому «російськомовні» українці чинять подвійну шкоду: калічать російську мову й вивертають свій язик, а разом з ним серце і все тіло, що з’єднані тією ж під’язиковою кісточкою…

Отже, хвороба приходить, коли є втручання до природної передачі інформації від під’язикової кісточки до м’язової системи. Людина, яка вивертає свій язик, калічить серце й тіло. Відповідно, на думку Олександра Харченка, для лікування багатьох хронічних захворювань необхідно просто співвібрувати зі своєю рідною землею: говорити українською в Україні, французькою – у Франції, японською – в Японії …

Ще в давнину спостерігали, як перев’язування ділянки під’язикової кісточки викликало миттєву смерть. Коверкання ж мови призводить до спазмів цієї ділянки та хвороб, здатних захопити людський організм повністю. Бачимо: висновки лікаря Олександра Харченка доволі несподівані, можливо, вони чекатимуть на подальше наукове підтвердження. Проте вже тепер зрозуміло: його поради не вимагатимуть додаткових рядків у бюджетних статтях. Отже, справа лише за покликом серця й розумовими зусиллями кожного з нас !

Рекомендована література

Усі видання запитуйте у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Баранов В. До українців / В.Баранов // Позакласний час. – 2011. – № 12. – С. 15-16.

Поетичні рядки, що стали відомою патріотичною піснею.

Баранов В. До українців / В.Баранов // Шкільний світ. – 2013. – Жовт. (№ 19). – С. 30-31.

Слова популярної у 1990-х рр. патріотичної пісні.

Баранов В. До українців / В.Баранов // Гарт. – 2015. – 30 лип. (№ 31). – С. 2.

Наведено слова геніального вірша, що перетворився на патріотичну пісню.

Гнатенко-Гулик С. Зустрічі з Караванським та Ніною Строкатою / С.Гнатенко-Гулик // Літературна Україна. – 2017. – 19 січ. (№ 3). – С. 7.

Івашків В. Олекса Різників і... Китай / В.Івашків // Літературна Україна. – 2017. – 2 берез. (№ 9). – С. 6.

До 80-річчя Олекси Різниківа – талановитого українського поета, прозаїка, публіциста, мовознавця з активною патріотичною позицією.

Кракалія Р. З рідною мовою – довгі літа / Р.Кракалія // Літературна Україна. – 2017. – 2 берез. (№ 9). – С. 6.

Про Олексу Різниківа – мовознавця, який самотужки виконує роботу, що під силу цілому інституту чи принаймні інститутському відділу. Віншування з нагоди 80-річного ювілею українського письменника та колишнього політв’язня відбулося в Золотій залі Одеського літературного музею.

Лук’яненко Л. Святослав Караванський / Л.Лук’яненко // Літературна Україна. – 2016. – 22 груд. (№ 49). – С. 2.

Про видатного мовознавця, поета, двічі репресованого, що пробув у таборах ГУЛАГу майже 31 рік, але лишився незламним і помер непереможеним (24.12.1920 – 17.12.2016).

Печерська Т. Оздоровлює та подовжує життя... рідна мова / Т.Печерська // Здоров’я і довголіття. – 2017. – 10-16 січ. (№ 1). – С. 5.

Про закономірності, виявлені луцьким медиком Олександром Харченком: нешанобливе ставлення до рідної мови скорочує життя.

Різників О. Караванський лишається з нами / О.Різників // Літературна Україна. – 2017. – 19 січ. (№ 3). – С. 6.

Про видатного українського мовознавця, що 7 днів не дожив до свого 96-річчя та майже 31 рік провів у тюрмах і таборах.

Різників О. Чим українська мова багатша за інші ? / О.Різників // Літературна Україна. – 2016. – 22 верес. (№ 36). – С. 5; 6 жовт. (№ 38). – С. 9; 13 жовт. (№ 39). – С. 9; 20 жовт. (№ 40). – С. 9; 27 жовт. (№ 41). – С. 7; 10 листоп. (№ 43). – С. 9; 17 листоп. (№ 44). – С. 9; 24 листоп. (№ 45). – С. 9; 1 груд. (№ 46). – С. 9; 8 груд. (№ 47). – С. 14; 15 груд. (№ 48). – С. 14; 22 груд. (№ 49). – С. 10; 29 груд. (№ 50). – С. 9.

Наведено фрагменти книги «Спадщина тисячоліть: українська мова. Чим вона багатша за інші ?»

Велична споруда

-       Ти маєш всестороннє гарну душу, моя дорога, – сказав Сулейман. – Будуй дальше. Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов’язки султана.

-       А ще збудувала б я багато шкіл для хлопців.

-       Гарно. Що ще ?

-       І ще… дуже велику бібліотеку.

-       Чудово ! Того я сподівався по тобі.

Осип Назарук. Роксоляна

В період розквіту арабської науки, що припав на VII – XI ст., вчені працювали в книгозбірнях, а видатний математик і астроном Мухаммед аль-Хорезмі був ще й бібліотекарем. Показово, що тогочасного рівня ісламської математики в Західній Європі досягнуть лише наприкінці XVI ст. Більше: у ХІІ ст. створено цілі товариства вчених для перекладу надбань математиків країн ісламу на європейські мови.

Майже 500 років тому, влітку 1518-го, розпочалася дія добре відомого тепер роману Осипа Назарука "Роксоляна". Дивовижно: Настуня Лісовська, донька священика з Рогатина, ще нареченою Сулеймана Величавого, 10-го султана Османської імперії, мріє збудувати бібліотеку... 1 лютого 2018 р. Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва відзначає своє перше 40-річчя, а от її будівля є пам’ятником архітектури кінця ХІХ ст. та неповторною окрасою Чернігова. Як свідок минулого, вона має цікаву історію…

Чернігівський губернський очільник дворянства граф О.Милорадович у своїй «Родословной книге Черниговского дворянства» виводить родовід Тарновських ще від ХІІІ ст. Іван Ляшко-Тарновський, військовий товариш, 1691 р., згідно з універсалом гетьмана Івана Мазепи, отримав право писатися Тарновським. Тривалий час Тарновські були в козацькій еліті.

За словами Анатолія Матвєєва, дослідника династії, вона «поступово розросталася, набувала економічної моці й нових маєтностей, розбудовувала ошатні садиби, вела підприємницьку діяльність, пов’язану переважно з цукровим виробництвом. На поч. ХІХ ст. Тарновські мали вже понад сто містечок і вдвічі більше сіл». Гілки їхнього генеалогічного дерева переплелися з українською старшиною та російським дворянством: з Бутовичами, Милорадовичами, Кулябками, Туманськими, Стороженками.

У 1824 р. Григорій Тарновський (1788-1853) приймає у спадок маєток свого вітчима Качанівку, де збирає велику картинну галерею: твори Ван Дейка, Брюллова, Айвазовського… Відтоді бере початок знаменита колекція Тарновських. Щедрістю Григорія Степановича користується й  Тарас Шевченко, що полюбляє відвідувати Качанівку. Купівлею картини «Катерина», намальованої Кобзарем за своєю однойменною поемою, Тарновський започатковує Шевченкіану…

У 1853 р. Качанівку успадковує Василь Тарновський-старший (1810-1866), племінник Григорія Степановича. Особливо теплі стосунки складаються у Тарновського з Шевченком. Його сестру Надію поет називає «любою кумасею», їй присвячує вірші, подаровані їй малюнки поповнюють Шевченкіану.

В.В.Тарновський-молодший народився 20 березня 1838 р. Початкову освіту здобуває в одному з найкращих московських пансіонів, згодом продовжує навчання в Головному військовому інженерному училищі в Петербурзі, якого не закінчує – усвідомлює, що це не його шлях. У 1866 р., після раптової смерті батька, що сталася під час засідання Чернігівської земської управи, В.В.Тарновський-молодший успадковує величезне майно. Показово, що історик Дмитро Яворницький відзначає у житті Василя Васильовича Тарновського-молодшого три пристрасті: Качанівський парк, колекцію старожитностей та жінок.

Він так тремтить над своїм парком, що одного разу просто застрелює селянина, що саме рубає там дуба. Взагалі, кожен експонат колекції — окрема, доволі авантюрна історія. Тарновський їздить глухими хуторами, селами, відвідує  селянські хати й панські маєтки; вимінює, випрошує, купує. У родині Тарновських постає культ Кобзаря. Крім збирання Шевченкіани, Тарновський постійно надає кошти на утримання могили Тараса Григоровича, створює барельєф на пам’ятнику Кобзареві…

Перший (початковий) етап колекціонування охоплює 1850-1860-і рр. У цей час Тарновського-молодшого цікавлять предмети старовинного побуту своєї Батьківщини: кімнату, найману спільно з братом під час навчання в Москві, поступово перетворено на невеличкий музей української старовини, а також речей, пов’язаних з Тарасом Шевченком. На другому етапі, у 1870-1880-х рр., Тарновський стає досить відомий загалу як колекціонер, меценат і громадський діяч. До його збірки потрапляють портрети гетьманів та полкової старшини, а після подорожі на Запоріжжя з Дмитром Яворницьким – ще й предмети козацької минувшини. На третьому (заключному) етапі, у 1890-х рр., справа Тарновського вже набуває національної ваги, тому до збірки передають багато архівів видатних українських діячів. 

Колекцію українських старожитностей вважають найкращою в тодішній Російській імперії. І навіть, коли Василь Васильович зазнає фінансової руїни, він нічого не продає зі своєї колекції, яку вважає власністю усієї України. Зібрана саме Тарновським колекція матеріалів козацької епохи була єдиною в світі за своєю масштабністю й історичною цінністю. «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини своєї кишені», – так висловлюється про цей вчинок інший меценат української культури, Євген Чикаленко (1861-1929).

В останні роки життя Василя Тарновського турбує думка про подальшу долю унікального зібрання, яке він вважає не лише своєю приватною власністю. Тому він дуже помірковано обирає установу, якій можна було б передати це по-справжньому національне надбання. Василь Васильович вирішує прислухатись до думки знавця української старовини Олександра Лазаревського (1834-1902), тому наприкінці 1896 р. звертається до Чернігівського губернського земства.   

24 лютого 1897 р. губернське земське зібрання висловлює щиру подяку Василю Тарновському та погоджується на його пропозицію: ухвалює прийняти коштовні музейні колекції у свою власність, перевезти, впорядкувати їх, а створеному музеєві надати ім’я дарувальника. За оцінкою відомого історика та етнографа – професора Володимира Антоновича (1834-1908), вартість колекції становить 80 тис. руб., за іншими джерелами – кілька сот тис. руб.

Спробуємо усвідомити вагу цих цифр на прикладі зарплат викладачів того часу, тобто до шаленої інфляції, викликаною І-ю світовою війною 1914-1918 рр.:

Вчительці на жалування           – 360

Їй же за п’ятирічну вислугу        – 50

Їй же квартирні                          – 60

На жалування законовчителю – 120

Наведені зарплати вчителів (руб. за 1911 рік) Першого міського приходського училища містечка Сосниця Чернігівської губернії, в якому, до речі, навчався й Олександр Довженко.

Після ознайомлення з рішенням губернського земського зібрання, губернатор Є.Андрієвський повідомив губернській земській управі, що перешкод з його боку не буде. Проте Міністерство внутрішніх справ відмовилось звільнити барочний будинок полкової канцелярії XVII ст. (губернський архів). Саме кам’яницю Лизогуба (на старих листівках – Будинок Мазепи) обрав Тарновський для своєї колекції.

Кам’яницю споруджено для чернігівського полковника Якова Лизогуба (?-1698). Це унікальний зразок цивільної архітектури мазепинського (козацького) бароко. Оригінальною є архітектурна ідея: класична українська хата. Тільки велика й зведена з добротного каменю. Полковник Лизогуб після своїх звитяг із чернігівськими козаками в Азовській війні прожив 2 роки. Його вдова продала кам’яницю із садибою Івану Мазепі (1639-1709). Народилася легенда: тут ховав могутній гетьман від людських очей безтямно закохану в нього юну Мотрю Кочубей (1688-1738). І блукає тепер ночами привид нещасної Мотрі...

Минув рік, а питання про приміщення для музею не вирішили. Земське зібрання зобов’язало управу з’ясувати ціну, за яку можна було б придбати кам’яницю. Ці перемовини розтяглися ще на рік. Пропозиції управи на початку 1899 р. заслухав уже новий склад гласних, обраний на три роки. Дехто був налаштований категорично проти музею. Поширювалася думка, що земство взагалі не має права витрачати на це кошти, і тому від колекції треба відмовитися.

На щастя, прихильно поставився до музею голова губернського земського зібрання князь Микола Долгоруков, який переконав більшість гласних у необхідності прийняти дарунок В.Тарновського. Цьому сприяло також прибуття на збори самого Тарновського, хоча він і не був гласним земства. Василь Васильович повідомив, що не наполягає на розміщенні музею в кам’яниці на Валу, а погодився б і на інше приміщення. На захист музею виголосив дві палкі промови відомий громадський діяч Ілля Шраг (1847–1919).

Більшістю голосів дарунок В.Тарновського був прийнятий, і на придбання нового будинку для колекції надано 20 тис. руб. В «окремій думці» 26 гласних, долученій до рішення зборів, зазначалося, що земство не має ані юридичного, ані морального права заводити музеї, не потрібні простому люду. Це про них писав Борис Грінченко: «Байдуже було сим добродіям про народ. Байдуже було їм і про заказ, за який вони розпинались, хоч ніхто їх про те не прохав. Несвідомі національної самоповаги, змоскалені, хотіли вони показати себе більшими Москалями, ніж самі Москалі, і протестували Вкраїнці проти вкраїнського музею в той час, як Великорус князь М.Долгоруков обставав за музей». Сподівання ж ворогів музею на скасування рішення зборів губернатором та міністром внутрішніх справ не справдилися.    

А тим часом тяжко хворий Тарновський складає заповіт: «... колекцію мою заповідаю у власність Чернігівському земству, без права відчуження і переміщення з міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям». Так з’явилися три умови Тарновського. Начебто й прості, але не було жодного дня, коли б вони всі разом виконувалися.

Смерть Василя Васильовича Тарновського, що сталася 13 червня 1899 р., змусила чернігівське земство швидше вирішувати питання про приміщення для музею. 11 грудня 1899 р. на губернському земському зібранні слухали доповідь управи про музей В.В.Тарновського. Замість того, щоб наполягати на виконанні попередньої постанови про будівництво нового приміщення вартістю 20 тис. руб., було запропоновано пристосувати під музей ремісничу майстерню сирітського будинку на Смоленській вулиці, хоча й порівняно далеко від центру міста. Згідно з підрахунками, ремонт коштував 9 тис. руб. – найвагоміший аргумент, з яким і погодилися.   

Цього ж 1899 р. Борис Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Саме в цей час він перевіз із Києва до Чернігова частину музею В.Тарновського. Земська управа запропонувала Марії Загірній, дружині Бориса Грінченка, посаду завідувача музею, але губернатор не затвердив цього рішення. Серед причин називали те, що чоловік Марії Загірньої – український письменник, а також те, що їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом» (фотокопія листа 1900 р.).

На початку 1900 р. управа розпочала переобладнання ремісничих майстерень під музей, але ні у кошторис, ні у визначений термін не вклалася. Довелося клопотати перед київським музеєм про зберігання у них колекцій до 1 червня 1901 р. Будівельні роботи завершено 1901 р., витрати склали 15 тис. 160 руб. 37 коп.

У жовтні 1901 р. після закінчення ремонту всю колекцію В.Тарновського було зосереджено в новому приміщенні. Площа експозиції складалася з двох залів і частково вестибюля. Тривало комплектування фондів, був виданий каталог, розроблені правила для відвідувачів музею, яких почали приймати з 1902 р. Офіційне відкриття розтяглося на кілька років, лише 1906 р. музею було надано ім’я В.В.Тарновського та затверджено попечителем його сина. Минуло 7 років після смерті мецената – виконано дві умови заповіту… Урочистостям, призначеним на початок вересня того ж року, перешкодили революційні події 1905-1907 рр. Проте музей був досить знаний далеко за межами Чернігова.

Кошторис на утримання музею до 1905 р. складав 1000 руб. на рік, а потім довгий час (до 1917 р.) утримувався на рівні 2200-2400 руб. На придбання експонатів, в середньому, надавалося близько 500 руб. У штаті перебували завідувач (директор) та швейцар (сторож), тому годі було й думати про науковий опис колекції, активне збирання пам’яток. Розклад роботи музею: з 11 до 15 години щоденно, крім понеділка та святкових днів. Кабінет для наукових занять працював додатково двічі на тиждень з 18 до 22 години. Вхід до музею був вільний. У середньому за рік музейну експозицію відвідувало близько 4-х тис. чоловік.

Директором музею у 1911-1912 рр. був Вадим Модзалевський (1882-1920) – історик, археограф, архівіст, генеалог. 3 невтомною енергією він поєднував: ремонт музейних приміщень і поповнення колекцій; редагування видань архівної комісії й заснування бюро для обстеження місцевих архівів…

Ще 1905 р. виникає думка про концентрацію Чернігівських музеїв, яка 1908 р. активно обговорюється на ХІV Археологічному з’їзді, у 1910 р. розроблено Проект статуту об’єднаного музею. Тоді ж Чернігівське земство вирішує, що об’єднання музеїв суперечить посмертній волі Тарновського. Проте 1917 р. Вадим Модзалевський повернувся до проблеми: проект підтримано земством і Центральним комітетом охорони пам’яток. У 1918 р. Об’єднаний музей мав отримати будинок Дворянського та Селянського Земського Банку – пам'ятку архітектури, споруджену 1843 р. Тепер там Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В.Короленка.

На жаль, за радянських часів намітилася хибна тенденція передачі експонатів з одного музею в інший, внаслідок чого втрачалися дані про джерела надходження або й самі експонати. Так, станом на 1923 р. з Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського (перейменованого в І Радянський музей у травні 1919 р.) було передано до інших музеїв 1200 експонатів (це ≈⅛ усіх фондів, які на той час нараховували 9375 експонатів). Це ж спостерігалося і надалі, але обмін відбувався тільки між музеями міста.

Коли ж у 1924 р. при І Київському Державному музеї було вирішено створити Шевченківський відділ і для цього з Катеринослава та Чернігова повинні були передати всі експонати, що стосуються життя і творчості Т.Г.Шевченка, чернігівські керівники принципово заперечили. Вони вважали, що «… настоящий случай частичной передачи коллекции одного музея в другой является опасным прецедентом своеобразного «разбазаривания музеев», і … відстояли Шевченківське зібрання музею В.В.Тарновського. 

І-й Радянський музей був одним з 9 музеїв республіки, переведених на державне утримання, як такий, що мав загальнодержавне значення. Як і раніше, він займав окреме приміщення і фактично працював самостійно до повного об’єднання всіх чернігівських музеїв у 1925 р. під одним дахом. Так завершилась 25-річна історія Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського.

30-ті рр. ХХ ст. стали для музею роками втрат не тільки наукових кадрів і рівня науково-дослідної роботи, але й експонатів. 20 жовтня 1933 р. на підставі розпорядження Народного Комісаріату освіти до Інституту Т.Г.Шевченка у Харкові передається унікальна Шевченківська колекція музею, навіть експонати, які зібрав і заповів Чернігову без права передачі В.В.Тарновський. 

Невдовзі після захоплення Чернігова гітлерівцями почалося формування нової влади в місті, в якій відділ культури і освіти очолив С.Г.Баран-Бутович. В квітні 1942 р. він порушує клопотання перед німецькою комендатурою і головою міської управи про створення в місті історичного музею, отримує дозвіл на проведення розкопок пожарища колишнього музею і влітку 1942 р. розпочинає розкопки, які тривали 2.5 місяці.

Після завершення розкопок знахідки були перевезені у приміщення майбутнього музею (колишнього Музею українських старожитностей ім.Василя Тарновського) для їх подальшої обробки, інвентаризації та реставрації. Одночасно з розкопками проводився і ремонт цього будинку. Яка ж доля спіткала ці знахідки? Значна кількість експонатів, які, мабуть, краще збереглися, була вивезена німцями під час відступу, бо в інвентарних книгах вони не зазначені. У грудні 1943 р. музей відновив свою діяльність…

Рекомендована література

Усі видання запитуйте у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Глизь І. Ілля Шраг / І.Глизь, О.Донік та ін.; кол. авт.: В.Шандра (керівник) // Історія України в особах: ХІХ століття. – К.: Україна, 2015. – С. 355-364.

Єлісєєва М. «Чорний ангел» Марія Тарновська / М.Єлісєєва // Чернігівські відомості. – 2017. – 8 берез. – С. 15.

Про дружину Василя Тарновського (молодшого) – Марію, батько якої, граф Микола О’Рурк, мав кровну спорідненість з ірландськими королями династії Стюарт.

Коваленко О. Модзалевський – завідувач музею українських старожитностей В.Тарновського / О.Коваленко // Літературний Чернігів. – 2002. – № 3-4. – С. 115-121.

Лаєвський С. Три умови Василя Тарновського / С.Лаєвський // Дзеркало тижня. – 2005. – № 29.

Мідько А. З історії розвитку музейної справи на Чернігівщині у ХІХ – ХХ ст. / А.Мідько // Сіверянський літопис. – 2013. – № 4-6. – С. 121-124.

Мовчун А. «Кожна річ має в собі частинку мого Я…». Музей Бориса Грінченка в Києві / А.Мовчун // Дивослово. – 2011. – № 9. – С. 58-61.

Моціяка П. Йосиф Леціус на чолі Історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині (1913-14 рр.) / П.Моціяка // Сіверянський літопис. – 2011. – № 3. – С. 76-86.     

Петренко Г. Меценат землі Чернігівської : до 200-річчя Василя Тарновського-старшого (1810-1866) / Г.Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 чер. – С. 6.

Половникова С. Музей українських старожитностей ім. В.В.Тарновського / С.Половникова // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 34-38.

Пригоровська Л. Питання освіти в діяльності Сосницької міської думи / Л.Пригоровська // Сіверянський літопис. – 2011. – № 3. – С. 15-22.    

Пригоровська Л. Олександр Довженко: «Навчання давалося мені легко» / Л.Пригоровська // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 2. – С. 170-175.

Слабошпицький М. Творці Качанівського Едему (Тарновські) / М.Слабошпицький // Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К.: Вид-во М.П.Коць; Ярославів Вал, 2006. – С. 126-143.