25 червня 2017 р.

Оборонець України в Європі



Найбільше од усіх історичних українських діячів поклав праці біля ознайомлення урядів європейських держав українською справою – Орлик. Життя Орлика – се одна безперервна європеїзація українського питання як питання державно-міжнародного.

Василь Різниченко (1892-1938), український історик і бібліограф

Пилипа Орлика можна сміливо зарахувати до когорти тих українських політичних діячів, що бачили розвязок українського питання в чужоземній допомозі. Визволення України з-під Московщини за сприяння чужоземних держав і здобуття їй самостійності – було альфою й омеґою його життя. Поза цим ідеалом для нього нічого не існувало.

Це, власне, новітній Дон-Кіхот, в найкращому розумінні цього слова, що не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи майбутнього. Коли політична європейська ситуація складалась неприхильно для України, а послідовники й друзі кидали Орлика один за одним та перебігали до царя, він і тоді вірив, змагався за свою ідею, всіма залишений, забутий, сам-один на чужині, у складних життєвих обставинах…

Народився майбутній гетьман 11 ( за новим стилем – 21) жовтня 1672 р. в місті Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в родовитій литовсько-чеській сім'ї. Батько, Степан Орлик, що служив у війську польського короля, загинув у 51-річному віці під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 р. Мати Ірина походила з литовсько-білоруського шляхетського роду Малаховських, вона й охрестила сина за православним обрядом (хоч батько й був католиком).

Пилип Орлик здобув освіту в єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив 1694 р. Навчався відмінно, дуже зацікавився філософією і літературою, в ньому вже бачили майбутнього оратора й поета, добре опанував рідну українську мову, також польську, церковнослов'янську, болгарську, сербську, латину, італійську, німецьку, шведську, французьку, російську, старогрецьку, новогрецьку...

У 1698-1700 рр. Орлик служить консисторським писарем у канцелярії київського митрополита, потім переходить до Полтавського полку, згодом стає старшим військовим канцеляристом і регентом справами Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького. З 1702 р. (за іншими джерелами — з 1706 р.) Орлик — генеральний писар і найближчий помічник гетьмана Івана Мазепи. У 1708 р. бере участь у повстанні гетьмана проти Петра І, переходить на бік Карла XII, а 27 червня 1709 р. (після Полтавської битви) емігрує з Мазепою в Османські володіння й залишає всі статки в Україні.

З Іваном Мазепою до Бендер вирушили близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ось ці «мазепинці» й були першою українською політичною еміграцією. Після смерті Мазепи постало три питання: гетьман, діяльність, державний скарб. Андрій Войнаровський, небіж Івана Мазепи, був переконаний, що йому, як найближчому родичу, належить все успадкувати. Пилип Орлик, навпаки, вважав це державним скарбом.

Карло ХІІ призначає комісію, проте все майно перейшло Войнаровському. Він забрав скарб, відмовився від гетьманства, поїхав до Європи, де програв у карти усі кошти. Врешті-решт його схопили царські найманці, і він потрапив до Сибіру. Відповідно, коли Орлика обрали гетьманом України (у вигнанні), він дуже потерпав матеріально. Обрання відбулося 5 квітня 1710 р. за присутності козацтва, запорожців, генеральної старшини, шведського короля й турецького султана.

Між Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, та Карлом ХІІ, протектором України, укладено договір «Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорізького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах».

Документ, згідно з яким Україна потрапляла під шведську протекцію, окреслював правила внутрішнього життя нашої держави. Складався він із вступу та 16 статей. Договір, написаний латиною, містив також український переклад. Цікаво: нещодавно київський історик Олександр Алфьоров знайшов у російських архівах цей україномовний варіант документа, і тепер його копію можна побачити в київському Музеї гетьманства. Карло ХІІ, новопризначений протектор України, 10 травня 1710 р. затвердив вибори Пилипа Орлика, договір та звернувся з відповідним листом до українського народу.

На думку українських істориків, це була перша європейська конституція в сучасному розумінні. Справді, загальновизнані Конституції США 1787 р. та Франції 1791 р. були офіційно затверджені представницькими урядами цих держав. Конституцію ж Пилипа Орлика ухвалили представники лише частини українського козацтва, уряд в екзилі, до якого світ особливо не прислухався. Отож тогочасна монархічна Європа не поспішала визнавати нову республікансько-демократичну державу. Наприклад, важливий пункт Конституції Пилипа Орлика полягав у тому, що гетьману заборонялось продавати посади, адже тоді полковник «відшкодовуватиме» витрати. Незалежність… Козацький парламент… Виборні посади… Утопія, мрія…




Конституція Пилипа Орлика – перший конституційний акт в Україні, який суттєво вплинув на демократичний розвиток державного устрою і був визначним інтелектуальним досягненням своєї епохи, закономірною віхою козацького конституціоналізму, на основі якого вже в XIX ст. постала потужна доктрина парламентаризму. Можна чітко відстежити, як Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), «Начерки Конституції» Георгія Андрузького (1850 р.), Основний закон «Самостійної України» (1905 р.), Конституція УНР (1918 р.), Конституція Отто Ейхельмана (1920-1921 рр.) поєднані ідеєю державної незалежності України. 

Пилип Орлик до кожної міжнародної справи долучав «українське питання», за що платив дорогою ціною. Справді, український гетьман не лише поневірявся по інших державах з сімома дітьми, яких часто доводилося переховувати по монастирях, коли за ним полювали царські агенти, але й витримував репресії та байдужість держав, до яких він звертався за допомогою Україні. Хоча до політичного успіху Орлика слід зарахувати оголошення Туреччиною війни Петру І. Тоді російський цар потрапив в оточення, проте зумів відкупитися великим хабарем.

Смерть шведського короля змусила Орлика шукати подальшої підтримки в Європі, яку він буквально закидав маніфестами, адже володів 14-ма мовами. «Москва небезпечна для Європи» ось головне гасло його 33-річної дипломатичної війни. Український гетьман покладав великі надії на Запорожжя, усіма способами застерігав козаків, що їх перетворять на рабів… На жаль, згодом так і сталося.

Величезна рукописна спадщина Пилипа Орлика чекає на свого видавця.  Варто памятати, що гетьман не завжди писав книжною українською мовою, переважно: польською, латиною, французькою, німецькою… Видання праць Орлика допоможе нам краще усвідомити систему суспільно-політичних поглядів гетьмана-вигнанця, всю велетенську енергію якого було спрямовано на те, «щоби заявляти мої права і права моєї нації на Україну» (останній лист Пилипа Орлика до французького канцлера Флері, датований 30 серпня 1741 р.).

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63; поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Орлик Филипп / Ф.Брокгауз, И.Ефрон // Мировая история. Иллюстрированный биографический словарь: Современная версия. – М.: Эксмо, 2008. – С. 527.
Унікальний приклад фальсифікації історії: жодного слова про гетьманство Орлика та його Конституцію, натомість помилково зазначено, що генерального писаря Івана Мазепи вбито в Туреччині 1728 р.

Різниченко В. Пилип Орлик – гетьман України : Іст. оповіді / В.Різниченко; передм. та прим. В.Шевчука. – К.: Укр. письменник, 1996. – 302 с.

Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції / А.Слюсаренко, М.Томенко. – К.: Т-во «Знання» України, 1993. – 192 с.
Вперше зібрано та проаналізовано конституційно-державні акти України з найдавніших часів до сьогодення. Переконливо доводено, що Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.), «Начерки Конституції» Георгія Андрузького (1850 р.), Основний закон «Самостійної України» (1905 р.), Конституцію УНР (1918 р.), Конституцію Отто Ейхельмана (1920-21 рр.) міцно поєднано ідеєю державної незалежності України. Наведено повний текст Конституції Пилипа Орлика (в перекладі на українську мову з латинського оригіналу).

Чухліб Т. Поет, воїн, дипломат (Пилип Орлик, 1710-1742 рр.) / Т.Чухліб // Гетьмани України: війна, політика, кохання. – К.: Арій, 2016. – С. 425-447.

20 червня 2017 р.

Фатальна помилка головного отамана


Тихий Дунай, тихий Дунай
Бережечки зносить.
Молодий козак, молодий козак
Отамана просить:

"Пусти мене, отамане,
Із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже змучилась
Дівчина за мною".

"Ой рад би я пустить тебе,
Так ти довго будеш.
Ти напийся води холодної –
Дівчину забудеш".

Тихий Дунай. Українська народна пісня

         Андрей Шептицький, митрополит Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в одному зі своїх послань до вірян підкреслював: «Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, поборювання себе взаємно і випливаюча з роздорів отаманщина, котра вже так багато причинилася до руїни і упадку наших надій при першій спробі побудувати Українську державу». Нагадаємо про важливий історичний урок (досі як слід не вивчений українцями !): втрата державності – то не завжди програш зовнішньому агресору…

         Спробуємо зясувати, що ж це за явище: отаманщина ? Цікаво: отамани були на наших теренах вже в XVI ст., проте термін «отаманщина» зафіксовано вперше лише в добу Української революції 1917-1921 рр. Сталося це на її третьому етапі, коли виникла справжня селянська війна, під час якої учасники виступали під різними прапорами. Справді, Махно на півдні України підняв чорний прапор, українські повстанці на півночі – червоний, проте найбільш поширеним слід визнати  синьо-жовтий.

     Головною причиною більшість істориків вважає невдоволення антиселянською політикою Павла Скоропадського. Справді, гетьман дозволяв панам повертати свої, тепер уже колишні, землі, змушував селян відшкодовувати збитки, завдані своїм господарям у часі перерозподілу їхньої землі та маєтків… Нечувано ! Отож отамани – виборні селянські керманичі – очолювали повстання, що швидко зайнялися по цілій Україні. Цікаво, що серед ватажків було чимало вчителів, авторитет яких у селах завжди був доволі високий, а організаторських здібностей їм не бракувало…
        
         Другим непопулярним кроком гетьмана було звільнення з армії офіцерів без військової освіти. Справді, це були унікальні люди, налаштовані патріотично, вони мріяли закінчити військові школи й прислужитися Україні, проте їх звільнили … як нефахових. Тому не дивуймося, коли серед імен очільників повстанського руху побачимо і цих жертв невдалої гетьманської реформи Олександра Рогози…

         Такою можна окреслити ситуацію в Україні на той час, коли Директорія на чолі з Винниченком, Петлюрою, Андрієвським, Макаренком та Швецем оголосила про антигетьманське повстання. На одному боці постали: армія гетьмана, регулярні війська та російські офіцери, по другий бік перебували українські повстанські й частина регулярних військ, проте саме повстанці становили найбільшу частку. Повстання мало успіх, гетьман отримав поразку від Директорії, головою якої став Володимир Винниченко, а головним отаманом – Симон Петлюра.

        Серед керманичів переможеної армії гетьмана переважали російські офіцери, своєї регулярної армії у Петлюри не було, і він навіть не вважав за потрібне її формувати, для нього було достатньо повстанської армії. Варто памятати, що в тому часі уся влада на периферії (військова, цивільна, судова) цілковито належала отаманові, який перетворювався на справжнього володаря на своїх теренах. Отож повстанці не визнавали зверхність Петлюри, адже вони самі сформували своє військо, забезпечували його зброєю, амуніцією…

         Ватажки вважали, що вони нічим не зобовязані владі, відповідно, спочатку не підпорядковувались Володимиру Винниченку, згодом – Симонові Петлюрі. Головний отаман думав, що зможе контролювати ватажків, проте глибоко помилявся: він випустив джина з пляшки, адже отаманів усе прибувало й прибувало. Якщо на офіційному рівні це був чин, що дорівнював полковникові, то фактично ним ставав кожен повстанський ватажок, і визначити підпорядкування ставало дедалі складніше.

         Сюди варто додати вроджений український анархізм, що визначається як неприйняття влади й доволі критичне ставлення до неї. Як наслідок, у лютому 1919 р. отаманщина, немов пошесть, охопила усю Україну. Локальні добровольчі збройні формування, хоча й напрочуд героїчні, просто не виконували накази київської влади: іноді відмовлялися ставати до бою з більшовиками, не взаємодіяли між собою, а просто задовільнялися місцевими перемогами. Спробуємо зрозуміти, чому ж не відбулося обєднання, не було утворено повстанської армії.

         Насамперед, ідеологія повстанців була доволі строкатою і своєрідною. Наприклад, на Черкащині у районі Холодного Яру та земель Мотронівського монастиря розгорнулися загони отамана Василя Щупака, а поруч, довкола Чигирина та Суботова, діяли хлопці отамана Свиридка Косура, що не визнавали Директорію й ставилися вороже до сусідів з Холодного Яру.

         Тепер придивімося докладніше та спробуймо визначити типи повстанців. Окреслимо перший як козацько-романтичний. Живим прикладом може слугувати отаман Юхим Божко, що мріяв відродити Запорізьку Січ, тому з усіх сил намагався перенестися з початку ХХ до середини XVII ст.: запровадив у своїх загонах власну присягу, не взаємодіяв з іншими, не виконував накази командування, зокрема, відмовлявся брати до себе людей, надісланих зі столиці. Як наслідок, дивізію отамана Божка розформовано.

         Назвемо другий тип військово-опозиційним. Отамани «грали» в політику, самі визначали зовнішній курс, як правило, протилежних напрямків. Справді, якщо отаман Григорьєв співробітничав з більшовиками, а отаман Оскілко виступав за союз із поляками, то отамани Петро Голбачан та Омелян Волох намагалися змінити політичний курс усієї держави та впливати на її зовнішні стосунки. До третього, соціально-деструктивного, типу можна зарахувати повстанські загони, що відмовлялися воювати на фронті, вирушали в тил, де контролювали обрані місцевості, простіше: наживалися зі складної ситуації.

Нарешті, повстанці четвертого, помірковано-конструктивного, типу по-справжньому допомагали державі. Проте ці хоробрі хлопці не входили до складу армії УНР, діяли локально на Черкащині, Волині чи Поділлі, немов «привязані до своєї стріхи». Це отамани Василь Щупак, Андрій Голий-Гуленко, Ананій Волинець, Петро Дяченко, Юрко Тютюнник… Траплялися хитання: отаман Зелений то співпрацював, то розривав свої стосунки з Директорією. 




Недаремно Симон Петлюра згадував: «У свій час я отаманщину використовував, вона свою роль виконала, вона допомогла мені реалізувати певну політичну програму, коли ж побачив, що вона свою місію повністю виконала, я почав різати її як сліпу кишку». Хоча складовими цієї боротьби були контррозвідка та державна інспектура, що здійснювалися за підтримки регулярних частин армії, остаточно перемогти отаманщину в час Української революції так і не вдалося…

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Використано матеріали програми «Лекторій» (Українське радіо).

Власенко С. Непримиримий борець за Українську державу : до 135-річчя від дня народження Симона Петлюри / С.Власенко // Голос України. – 2014. – 22 трав. (№ 97). – С. 20-21.
Листування Симона Петлюри мовою документів Центрального державного архіву громадських обєднань (ЦДАГО).

Гай-Нижник П. Увязнення Головного Отамана / П.Гай-Нижник // День. – 2012. – 17 серп. (№ 145-146). – С. 8.
Арешт та звільнення Симона Петлюри за Гетьманату Павла Скоропадського.

Грабовський С. «Кубанський вузол» і головний біль Москви / С.Грабовський // День. – 2012. – 14 лип. (№ 120). – С. 5.

Гриненко О. Матеріали журналу «Тризуб» про розслідування вбивства С.Петлюри (1926-1928 рр.) / О.Гриненко // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 34-43.

Кучерук О. «Хрест Симона Петлюри» – відзнака державного центру УНР в екзилі / О.Кучерук // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 43-48.

Пагіря О. Паризька провокація / О.Пагіря // Український тиждень. – 2012. – № 14. – С. 32-33.
Про те, як створювався міф петлюрівського антисемітизму.

Пиріг Р. Симон Петлюра у сприйнятті Павла Скоропадського (за спогадами гетьмана) / Р.Пиріг // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 15-27.

Піскун В. С.Петлюра як політичний лідер УНР в умовах еміграції: міжнародний і український контексти / В.Піскун // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 4-14.

Савченко В. Симон Петлюра / В.Савченко; худож.-оформлювач Є.Вдовиченко. – Харків: Фоліо, 2015. – 127 с. – Серія «Знамениті українці».

Стемпень С. Львівський період життя С.Петлюри: вплив Галицького середовища на молодого українського політика (листопад 1904 р. – грудень 1905 р.) / С.Стемпень // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 27-34.

Сюндюков І. Момент істини / І.Сюндюков // День. – 2013. – 1 берез. (№ 38-39). – С. 8.
Українська трагедія 1919 р. очима адютанта Симона Петлюри.


Яневський Д. Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри / Д.Яневський // Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра. – Харків: Прапор, 2012. – С. 593-878.

18 червня 2017 р.

Чернігівська пустеля




-       Добрий вечір, – сказав про всякий випадок маленький принц.
-       Добрий вечір, – відповіла змія.
-       На яку планету я потрапив ? – запитав маленький принц.
-       На Землю, – відказала змія. – В Африку.
-       А-а !.. Виходить, на Землі нікого нема ?
-       Це пустеля. Тут ніхто не живе. Земля велика, – мовила змія.
Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.

Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький принц

        Зразковим прикладом самоврядування на теренах Сіверщини можна впевнено назвати діяльність земства другої половини ХІХ – початку ХХ ст., яка поширювалась на усі сфери економіки та культури Чернігівської губернії. Особливо це стосувалось сільського господарства: агрономи й ветеринари, машини й розплідники для худоби, добірні зернові та ін. культури – неповний перелік того, якими силами та засобами працювало Чернігівське земство для потреб громади. Заліснювали піски, прокладали дороги, проте першість посідали меліоративні роботи – осушення боліт.

         Поспіх у виконанні меліоративних робіт згодом було підхоплено радянським часом. Справді, наприкінці ХІХ ст., величезна кількість селян, колишніх кріпаків, наполегливо збирала гроші та купувала землю. Як наслідок, ціна родючого ґрунту зросла так, що й за 300 руб. складно було придбати десятину. Вартість же землі після меліорації стрімко зростала: якщо десятина заболоченого ґрунту коштувала 3-15 руб., то цю ділянку, вже осушену, можна було продати за 100-120 руб. Отже, господарі заболочених земель усіляко намагалися залучити «земські» сили для перетворення своїх боліт на сінокісні угіддя.

         У 1894 р. при Міністерстві землеробства і державних маєтностей відкрито відділ земельних покращень, який з метою дослідження боліт західних губерній спорядив відповідну експедицію. У Чернігівській губернії роботи виконувались Є.В.Оппоковим, інженером-гідротехніком експедиції. За результатами його дослідження земство видрукувало «Материалы по изследованию болот Черниговской губернии Е.В.Оппокова», де автор визначав завдання з осушення боліт як прямі й невідкладні для земства, бо це збільшувало б площу родючих земель. Зокрема, Є.В.Оппоковим запропоновано осушити в Чернігівській губернії 22 болота, загальною площею 354743 дес. (або 7.5% від усієї площі губернії).

         Правила з осушування боліт земством було ухвалено 20 травня 1902 р., проте схожий механізм діяв і наприкінці ХІХ ст. Урядовий інженер-гідротехнік відповідав за розробку проекту осушення, який і виконувало земство. На меліоративні потреби Міністерство землеробства і державних маєтностей надавало земству позику. За виконані роботи з осушення земель їхні господарі розраховувались вже з земством упродовж наступних 10 років (з виплатою 4% річних). Затверджені були також і правила експлуатації каналів, згідно з якими, зокрема, заборонялося загачувати їх для вилову риби або перегону худоби, також вимочувати в них коноплі або льон.

      До осені 1917 р. Чернігівське земство осушило 4 болота з 22 рекомендованих Є.В.Оппоковим. Доля головного болотознавця Чернігівщини склалася трагічно: хоча він згодом і працював у Київському політехнічному інституті та отримав звання академіка, у 1937 р. Є.В.Оппокова було заарештовано і розстріляно під Биківнею. У співавторстві з гідрологом Н.В.Шрейбером академік Є.В.Оппоков заперечував внесок мохових боліт до загального балансу річкових вод, натомість вважав, що болота є великими постачальниками води до атмосфери. Але ще на початку ХХ ст. у гідрологічних колах Російської імперії запанувало переконання, що болота, як головні джерела води для річок, потребують охорони від осушення.



          
         Влітку 1933 і 1934 рр. кафедрою кліматології Ленінградського університету виконані дослідження біля болота Гладкого (ст. Сабліно Жовтневої залізниці). Кліматологи з’ясували, що вдень за умови сухої погоди значення абсолютної вологості повітря розподілені так: над лугом вони найвищі, над болотом – найменші, під покривом прилеглого лісу –  середні. Переформулювати це можна так: з поверхні болота вологи випаровується найменше, а з лугу – найбільше. Саме в цьому полягає причина більшої повноводності річок, що випливають з боліт. Отже бачимо, як меліоративна активність, започаткована Чернігівським земством та продовжена за радянських часів, поступово призвела до обміління рік Чернігівщини, ерозії ґрунтів та зменшення заліснених площ. 

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Дорошок Н. Діяльність земського статистичного відділення по опису та оцінках промислових підприємств Чернігівської губернії / Н.Дорошок // Сіверянський літопис. – 2011. – № 6. – С.103-107. – Бібліогр.: 7 назв.

Дорошок Н. Маловідомі сторінки з історії Чернігівського земства (кінець 70-х – початок 80-х рр. ХІХ ст.) / Н.Дорошок // Сіверянський літопис. – 2010. – № 1. – С. 50-53. – Бібліогр.: 17 назв.

Заєць О. Земська меліорація на Чернігівщині, або Чому на Лівобережному Поліссі так мало боліт / О.Заєць // Сіверянський літопис. – 2012. – № 1-2. – С.127-133. – Бібліогр.: 21 назва.
Досліджується діяльність Чернігівського земства в галузі осушення боліт з метою їх прибуткового використання.

Рахно О. Чернігівські земці (історико-біографічні нариси) / О.Рахно. Чернігів: Чернігівські обереги, 2009. – 352 с.

Сахара / Отв. ред. сер. В.Е.Соколов; ред. и послесл. В.М.Неронова и В.Е.Соколова. – М.: Прогресс, 1990. – 424 с.: ил. – Серия «Золотой фонд биосферы». – Пер. с англ.
Науковці з усього світу розповідають про найбільшу пустелю нашої планети: її клімат, геологічний розвиток, ґрунти, екологію флори й фауни, історію підкорення Північної Африки та роль людського фактора у перетворенні ландшафтів Сахари.


Чернігівська губернська земська управа / За ред. А.В.Кудрицького // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ ім. М.П.Бажана, 1990. – С. 870. 

16 червня 2017 р.

Повій, вітре, на Вкраїну…




Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі...
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині – дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Степан Руданський. Повій, вітре, на Вкраїну

Людство використовує вітрила вже 7 тис. років, а от вітряки – менше, близько 3 тис. років. Маловідомий факт: станом на 1885 р., згідно з описами статистичного відділення Чернігівської губернської земської управи, у губернії працювало 13 тис. 900 борошномельних вітряків ! Власне, як згадує мій батько, його дід теж мірошникував (на хуторі Шевчиха Сосницького повіту)…

Взагалі, млин для українців здавна слугував певним сакральним місцем. Пригадаймо, як у неперевершеній повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя» (це друга половина ХІХ ст.) саме дорогою до млина Лаврін зустрічає свою Мелашку. Володько з автобіографічної повісті Уласа Самчука «Куди тече та річка» (першої частини трилогії «Волинь»), дія якої відбувається перед І-ю світовою війною, довгими зимовими вечорами пересиджує саме у млині, де зачаровано слухає оповідки поважних господарів про минуле й сучасне.



Відомо, що енергію вітру використовували не лише у млинах, за її допомогою переробляли ліс, перекачували воду чи нафту… Тепер настала доба вітроелектростанцій (ВЕС), тобто з енергії вітру отримується струм. Це екологічно чисте виробництво, адже жодних шкідливих речовин не утворюється. Пригадую, як спекотного літа 2001 р. приєднався до студентської групи керівника нашого проекту ЄС у ФРН. Його курс лекцій з відновлюваних джерел енергії передбачав екскурсію до ВЕС у землі Саксонія.

Всередині вітроустановки є скоби, додатково кожен учасник екскурсії мусив взути на ноги відповідне спорядження, точнісінько як у справжніх альпіністів. Піднімалися на «дах» ВЕС, а це 60 м ! До речі, станція обслуговується компютером, який за швидкістю та напрямком вітру «вирішує», куди слід повернути «вітрила», адже кожна «зміна курсу» вимагає витрат «своєї» енергії. За всім слідкує оператор. Його пильне око помітило також двох учасників з протилежних «кінців» Європи: студентку з Португалії та автора цих рядків з України, тому він з гордістю заніс наші імена до свого «корабельного» журналу.




Дивно, на той час у мене навіть не виникало питання щодо першості. Звичайно ж, адже це так по-німецькому… Лише нещодавно довідався, що першу в світі ВЕС ще 1931 р. спорудив Юрій Кондратюк (справжнє імя: Олександр Шаргей). За 5 днів, 21 червня, відзначатимем 120-річчя від дня народження цього видатного українського вченого та інженера, одного з основоположників космонавтики ! Його вітроелектростанція, розміщена у Криму, поблизу Севастополя, потужністю 100 кВт з 30-метровим робочим колесом, забезпечувала струмом міську мережу упродовж 10 років. Зрозуміло, що компютера там ще не було передбачено… Тепер в окупованому Криму працюють Донузлавська й Тарханкутська ВЕС.

Вітер належить до найбільш доступних джерел енергії. На відміну від Сонця, він активний на півдні й півночі, влітку і взимку, вночі і вдень. Головними показниками цього енергоресурсу є швидкість та напрямок. Задовільна робота вітрових двигунів можлива за умови, що швидкість вітру не нижча за 4-5 м/с, найкраще – 6-8 м/с. Для нашої країни такими зонами є: степи Півдня, Карпати, Крим, узбережжя Чорного й Азовського морів, проте найбільше переваг мають Херсонські степи.

         За умови використання в Україні євровітротехніки, можна спорудити такий парк ВЕС, що його потужність у 20-30 разів перевищить відповідні показники Обєднаної енергетичної системи України. Це забезпечить енергетичні потреби не лише нашої країни, але й усієї Європи. На жаль, в Україні тепер переважно працює вітротехніка USW 56-100, яка ще у 1970-х рр. використовувалась для ВЕС американського штату Каліфорнія. Відповідно, вартість електроенергії, отриманої на такому устаткуванні, доволі висока (порівняно, наприклад, з ГЕС та ГАЕС).




         Сумно, але частка електроенергії, виробленої українськими ВЕС, становить лише 1%. Для порівняння: у Данії цей показник сягає 42% (майже половини, він є найвищим для ЄС), в Португалії – 26% (тобто, понад чверть), у Німеччині – 13%. В Україні ухвалено Комплексну програму, згідно з якою ВЕС продукуватимуть 20-30% усієї електроенергії. Для невеликих господарств (як от фермерських) передбачено розробку та промислове виробництво автономних вітроагрегатів ВЕГ-10/60 потужністю 10 кВт.

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

Авєршина О. Збережемо клімат. Прості енергетичні рішення: урок з фізичної географії / О.Авєршина // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2014. – Берез. (№ 5). – С. 39-43.

Бутакова В. Енергія в житті людини : урок-симпозіум з фізики / В.Бутакова // Все для вчителя. – 2012. – Лип. (№ 13-14). – С. 39-43.

Давидова Г. Сила вітру : бесіда 5 / Г.Давидова // Позакласний час. – 2012. – № 17-18. – С. 146.

Дорошок Н. Діяльність земського статистичного відділення по опису та оцінках промислових підприємств Чернігівської губернії / Н.Дорошок // Сіверянський літопис. – 2011. – № 6. – С.103-107. – Бібліогр.: 7 назв.

Івашко О. Попутного вітру ! / О. Івашко // Урядовий курєр. – 2016. – 5 квіт. (№ 64). – С. 7.
Про перспективи будівництва та експлуатації на Херсонщині двох вітряних електростанцій (ВЕС).

Кундік С. Перетворення одного виду енергії в інший. Використання енергії води і вітру : урок з фізики / С.Кундік // Все для вчителя. – 2013. – Лип. (№ 7). – С. 102-106.

Нечуй-Левицький І. Кайдашева сімя / І.Нечуй-Левицький; передм. Н.Крутікової // Микола Джеря. Кайдашева сімя: Повісті. – К.: Дніпро, 1987. – С. 171-350. – Серія «Б-ка української класики «Дніпро».

Погорецька О. Електроенергетика. Практична робота «Побудова секторної діаграми виробництва електроенергії різними типами електростанцій» / О.Погорецька // Все для вчителя. – 2010. – № 7. – С. 80-82.

Самчук У. Куди тече та річка / У.Самчук; передм. М.Жулинського // Волинь: Роман: У 3 ч. Т. І. - К.: ВАТ "Видавництво "Київська правда", 2005. - С. 25-270.
Життя волинського села перед І-ю світовою віддзеркалено у дивовижному світлі дитячих переживань Володьки – головного героя, в якому можна впізнати самого автора.

Тимчук Д. «Вітряки» для Кабула / Д.Тимчук // Українська технічна газета. – 2010. – 22 черв. (№ 25-26). – С. 13.
Альтернативна енергетика в Афганістані.

Хижняк О. Відновлювальні джерела енергії : урок-семінар з географії України в 9 кл. / О.Хижняк // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2012. – Трав. (№ 18-19). – С. 28-29.


Янатьєва О. Електроенергетика : урок географії України в 9 кл. / О.Янатьєва // Географія та економіка в сучасній школі. – 2012. – № 6. – С. 33-35. – Бібліогр.: 5 назв.