29 серпня 2017 р.

Тринітарії та антитринітарії


Між будинками побачила (Настуня Лісовська – В.П.) несподівано християнську церкву оо. тринітаріїв, що займалися викупом невольників. Пізнала її по розірванім ланцюгу, що як символ прикріплений був над входом до церкви. З церковної брами виїздили якраз два монахи на ослах. Вона бачила раз у Львові тих «ослячих братів», як збирали датки під церквою. Навіть сама дала їм раз щось на полонених.

Осип Назарук. Роксоляна


«Доводимо усім підданим Корони Польської, що будь-хто, шляхтич чи міщанин, рільник чи купець, ремісник чи особа духовна – кожен, хто наважиться розповсюджувати реформаційні твори німецького богохульника і антихриста Мартіна Лютера, буде приречений на смерть, а майно його буде конфісковане і передане Католицькій Церкві !»

Таке жорстоке покарання усім прихильникам протестантського руху передбачав антиреформаційний едикт, виданий 1520 р. польським королем Сигізмундом Старим. Справді, ідеї Реформації стрімко поширювалися на схід, на землі Корони Польської і Великого князівства Литовського, здобували собі послідовників не лише серед німецької шляхти та міщан, але також серед польського та руського панства, католицького духовенства.

 

Польські королі відчували потребу в наступних едиктах 1534 і 1540 рр., виголошених на всю країну, проте вже 1543 р. шляхта наважилась частково відхилити їх на сеймі в Кракові, бо побачила в них обмеження своєї свободи. Практично, усі три едикти майже не виконувалися, тому ідеї Реформації впевнено крокували Східною Європою. Підґрунтя для сприйняття литовцями, поляками та українцями ідей Мартіна Лютера було закладено вченням Яна Гуса у Чехії на початку XV ст., у якому пролунали не лише відмова від земних благ та індульгенцій, але й містився заклик до боротьби проти домінування німців та Католицької Церкви.

 

Не забуваймо: у гуситських війнах, що спалахнули після страти видатного чеха, українці брали активну участь. Так упродовж кількох років підтримував гуситський рух загін українського князя Федора Острозького. Взагалі, протестантизм тоді стрімко перетинав географічні та ідейні кордони, легко відкидав догмати католицизму, а натомість народжував нові теологічні течії та добре вкорінився на українських землях.

 

Варто відзначити, що віротерпимість Речі Посполитої серед інших католицьких країн була доволі високою. Саме тут опиняються антитринітарії, визнані Католицькою Церквою найнебезпечнішими єретиками, адже вони заперечували триіпостасність Бога та учення про Ісуса Христа як Божого Сина. Натхненником антитринітаризму в XVI ст. вважається іспанський філософ Міґель Сервет (1509/1511-1553), що у своїх поглядах сповідував пантеїзм і навіть раціоналізм. Він поширював унітарне розуміння Бога, надавав перевагу Новому Завіту над Старим, переконував у потребі критичного прочитання Біблії. Основними працями Сервета вважаються «Про помилки троїчності» (1531) та «Відновлення християнства» (1553).

 


Його ідеї підхопили мислителі та митці в Іспанії, Італії, Франції, Швейцарії. Послідовниками Сервета згодом стають: іспанський художник Хуан де Вальдес, італійські гуманісти Павло Альціат, Валентин Гентілій, Себастіан Кастелліон, Бернардо Окіно, Лелій Социн та його племінник Фауст, Франциск Станкар. Цікаво, що не лише Католицька Церква переслідувала антитринітаріїв: до 1813 р. (!) у протестантській Англії діяв закон, що передбачав смертну кару для них. А 1553 р. Міґелю Сервету таки не вдалося втекти від інквізиції до Неаполя: Жан Кальвін, інший відомий засновник протестантизму, впізнав «брата» у Женеві, про що негайно доповів консисторії. Кара відома: Сервета спалено на повільному вогні.

 

Лише Польсько-Литовська держава гарантувала антитринітаріям (яких тут звали простіше: унітарії) релігійну свободу. 1579 р. до містечка Ракова, що недалеко від Мінська, прибув італієць Фаусто Соцціні (Фауст Социн), голова унітаріїв. Невдовзі було засновано  гімназію й академію, у яких навчалося близько тисячі студентів різних конфесій. Більше: усі социніанські спільноти запровадили школи у своїх селах та містечках, куди приймали дітей незалежно від конфесійної приналежності. Це неабияк піднесло авторитет социніан, стрімко зростали їхні громади. Зокрема, на Волині до социніан приєдналися такі українські шляхетні роди: Гойські, Чапличі, Сенюти, у Київському воєводстві – Горностаї, Немиричі…



Не слід плутати антитринітаріїв (унитаріїв) з тринітаріями, ченцями католицького ордену, заснованого ще наприкінці ХІІ ст. для викупу бранців-християн з мусульманської неволі. Перечитаймо рядки з «Роксоляни», відомої історичної повісті Осипа Назарука: «Настуня вже освоїлася з думкою про все, навіть про чорну смерть на Чорнім Шляху. Тим часом її Стефанові удалося в замішанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився він до Камянця, де його батько мав спільників. З одним з них пішов Стефан зараз до монастиря тринітаріїв, котрі займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що, коли прийме польську віру, одержить допомогу при викупі своєї судженої…»

 

Проте коли в Стамбулі на Авретбазарі Настуню Лісовську продали вдруге, до сераю (резиденції) «десятого султана Османів, найгрізнішого ворога християн», вона зрозуміла: «Ну, відси вже ніхто ніякими грішми не викупить мене. Навіть якби Стефан продав увесь свій маєток, то й сим тут не дібється нічого». Справді, саме тут проходила межа можливостей отців тринітаріїв, «ослячих братів», що «скрізь по східних торговицях невольників їхали обличчями обернені до хвостів ослячих, бо не уважали себе достойними їздити так, як їхав на ослі Спаситель світу, Цар над терпінням його. Скрізь ішли вони, сини ріжних народів, по наказам з далекого Риму, в покорі духа свого йшли – лагодити страшні терпіння невольників».

 

Якщо социніанські ідеї швидко здобували прихильників в українських колах, то лютеранство в Україні поширювалось головним чином у німецьких громадах. Проте ідеї Мартіна Лютера значно вплинули на суспільну свідомість українців. Михайло Грушевський писав, що вже у XVI ст. на Брацлавщині, Волині, Галичині, Київщині, Побужжі та Поділлі було відкрито перші лютеранські кірхи. Лютеранські пастори проповідували не лише польською, але й русинською мовою. Відповідно, у лютеранство радо переходила католицька шляхта українського походження.

 

Ідеї Лютера вплинули й на Станіслава Оріховського – видатного українського письменника і філософа. Народився він 1513 р. у родовому маєтку Оріхівці біля Перемишля, у 16-річному віці закінчив Краківський та Віденський університети, того ж 1529 р. познайомився з Мартіном Лютером та Філіппом Меланхтоном у Віттенберзі, вкрай захоплений їхнім вченням. Лютер помітив неабиякі здібності юнака, поселив у себе вдома й усіляко опікувався ним.

 


Станіслав Оріховський є автором ідеї «єдиного європейського дому» як обєднання супроти загрози турецької навали. Мріяв він також і про освічену монархію, коли на троні сидітиме король-філософ, обраний усім народом. Його друзями були видатні художники Альбрехт Дюрер та Лукас Кранах старший. Усі твори цього видатного філософа виходили у Речі Посполитій за підписом «Orichovius Roxolanus» (Оріховський – русин). Зокрема, в трактаті «Законний громадянин» він підкреслював: «Я русин і цим пишаюся і охоче про це заявляю, памятаючи про свій рід і руську кров, про місце, де народився і виріс».

 


Твори Оріховського торкалися актуальних проблем суспільства: оборони рідного краю, оптимізації державного устрою, методів керівництва. Він заклав підвалини теорії суспільної угоди, згідно з якою держава існує, коли громадяни поступаються частиною своєї свободи на користь суспільного добробуту. Філософ пропагував також теорію природного права, в якій доводив, що права громадян мають домінувати над повноваженнями державних осіб. Оріховський закликав до поєднання розуму (мудрості) та сили в суспільному житті та державній діяльності. Прикладом тут йому слугував Олександр Македонський, вихований філософом Аристотелем.

 

Відповідь на вічне питання про сенс людського існування Оріховський бачив у розважному, чесному й побожному житті на Землі. За найбільшу чесноту вважав самопізнання, що сприяє досягненню внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення: «Не сподівайся зробити щось, перш ніж одержиш очі розуму, освітлені божественним світлом, без якого, як вельми справедливо провіщається, ніщо не буває безпечним. А щоб воно осяяло твій розум, дбай, аби те світло передавалося непорушним».

 

Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Використано матеріали циклу програм «Історія християнської Церкви» (Українське радіо).

 

Астафєв О. Станіслав Оріховський як гуманіст і реформатор : до 500-річчя від дня народження / О. Астафєв // Дивослово. – 2013. – № 12. – С. 38-40. – Бібліогр.: 17 назв.

Про Станіслава Оріховського (1513-1566) – оратора, публіциста, історика, філософа, що обстоював позиції ренесансного гуманізму та Реформації.

 

Дроздовський Д. Ренесансний вимір «humanus»: людина, мораль, держава (Нікколо Макіавеллі vs Станіслав Оріховський) / Д.Дроздовський // Дивослово. – 2013. – № 12. – С. 41-44. – Бібліогр.: 7 назв.

Державницькі погляди Станіслава Оріховського порівняно з ідеями італійського гуманіста Нікколо Макіавеллі. Підкреслено важливість світоглядної позиції Оріховського, що висував ідею природного права, вищого, на його думку, за людські закони.

 

Дятлов В. Від «Свободи» до «Порядку»: соціальні гасла і міфи Реформації ХVI ст. / В.Дятлов // Сіверянський літопис. – 2010. – № 6. – С. 72-86.

Назарук О. Роксоляна: Іст. повість / О.Назарук; іл. В.Куща. – К.: Школа, 2008. – 336 с.: іл. – Серія «Біб-ка шкіл. класики».


Підгірна Л. Омбре. Над темрявою і світлом : історично-авантюрний роман / Л.Підгірна. – К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. – 352 с.

Книга-лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» за 2017 р. Авторка вважає, що легендарна Роксолана, донька православного приходського священика Анастасія Лісовська, народилася в Чемерівцях (тепер: райцентр Хмельницької обл.).

Реформація: успіх Європи і шанс для України: колективна монографія за редакцією Романа М. Шеремети та Ольги Романенко / Р.М.Шеремета, О.Романенко, В.Л.Сміт та ін.; Університет менедж. Освіти. – К.: Самміт-Книга, 2017. – 256 с.: іл.
Розглянуто проблеми становлення й поширення Реформації у світі, запропоновано розгорнутий науковий аналіз сучасного стану реформаційних процесів в Україні.

Сервет (Servet или Servedo) Михаил / Ф.Брокгауз, И.Ефрон // Мировая история. Иллюстрированный биографический словарь: Современная версия. – М.: Эксмо, 2008. – С. 631.

 

Сервет (Servet) Мігель / Гол. ред., голова редколегії М.Бажан // Українська Радянська Енциклопедія. Т. 10. Вид. друге. Салют – Стоговіз. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1983. – С. 123-124.

Фаріон І. Станіслав Оріховський Роксолянин: мовно-етнічний портрет часу / І.Фаріон // Дивослово. – 2009. – № 7-8. – С. 52-56. – Бібліогр.: 14 назв.
Про мовно-етнічну свідомість непересічної особистості Нового часу, вкладену в тезу: gente Ruthenus, natione Polonus – «народу українського, держави польської», або «племені українського, нації польської».


Цельтис Конрад / Ф.Брокгауз, И.Ефрон // Мировая история. Иллюстрированный биографический словарь: Современная версия. – М.: Эксмо, 2008. – С. 786-787.

21 серпня 2017 р.

«Його любов до вітчизни не знала границь»


Годі колонізувати українцям чужину!.. Українці для України. Кожен українець повинен пильновати про те, щоб жити в Україні й працювати задля України… Сором, великий сором усім отим свідомим і несвідомим зрадникам, що порозлазилися з України на всякі посади в Петербурзі, в Москві, в Варшаві, в Ризі, в Тифлісі, в Ташкенті… Невже їм не було б роботи і заробітку на рідній землі?.. Гидко!..

Олександр Кониський. Грішники, 1895

181 рік тому, 6 (18 за нов. ст.) серпня 1836 р. на хуторі Переходівка Борзенського повіту Чернігівської губернії в родині зубожілого поміщика народився Олександр Якович Кониський. Згадки про стародавній рід Кониських із Галичини відомі ще з 1613 р. Цей рід мав і славних козаків, і юристів, і державних діячів. А найвідомішим представником був Георгій Кониський (1717-1795), уродженець Ніжина: український письменник, білоруський архієпископ і ректор Київської академії.

У життя України другої половини ХІХ ст. Олександр Кониський увійшов як письменник, перекладач, юрист, громадський і культурний діяч. Сучасники і нащадки побачили непересічність, талановитість, масштаб особистості цієї людини: «се був чоловік, немов створений для перехідної доби, для заповнення ріжних люк», «немов прапор цілої епохи», «герой національної праці», «соціальний аналітик своєї доби».

«Перша і головна річ – піклуватися про своїх людей; вигодовувати їх духом. Доглядати їх, дбати, щоб більшало їх», – таким було життєве кредо Кониського. «Можна любить Україну так, як любив її Кониський, але більш, як він, любить її не можна»,  – писав О.Лотоцький у спогадах про нього.

Патрони та учні, однодумці й сучасники

І. Тарас Шевченко


…я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз: гірки вони, і не сказати, які гірки, зате з ними влилась в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялось спотикнутися, і не давала мені «валятися гнилою колодою».

Олександр Кониський

У 1873 р. для сприяння розвиткові української словесності з ініціативи Кониського та його однодумців у Львові засновано Товариство ім. Шевченка. Разом зі своїм близьким другом і вчителем Дмитром Пильчиковим, колишнім кириломефодіївцем, Кониський збирає гроші на купівлю у Львові друкарні Товариства. Грошовиті меценати Є.Милорадович та М.Жученко (й сам Кониський) взяли участь в утворенні фонду. Згодом, 1889 р. Кониський наполягає на скасуванні комерційної діяльності Товариства і перетворенні його в Наукове. В роки неймовірного тиску на українське слово Товариство стало центром наукової праці всієї України. Кониський розробив програму досліджень Товариства з усіх основних галузей українознавства. Товариством Шевченка він опікувався довгі роки, а по смерті заповів на його потреби 10 тисяч крб.

Останні роки своєї діяльності Кониський присвятив вивченню особистості й творів Тараса Шевченка. Світ побачив найґрунтовніше на той час дослідження «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (т. І – 1898; т. ІІ – 1901 р. по смерті автора). І. Франко зазначав: «Сею книжкою Кониський поклав найкрасший пам’ятник Шевченкові і собі самому». Яким чином став Кониський біографом Шевченка ? Спонукала його до цього необхідність розпочати перший том Записок Наукового товариства ім. Шевченка біографічною працею про самого Шевченка.

«Коли р. 1891 стало знати, що справу реорганізації Товариства ім. Шевченка на Товариство Наукове можна уважати доведеною до здійснення, я бажав, щоб першим виданням зреформованого Товариства була можливо повна, докладна життєпись патрона Товариства, написана рідною його мовою. З просьбою написати таку життєпись вдавався я до чотирьох учених українців, що, як я запевне відав, інтересувались життям нашого поета і працювали – хто коло життєписі, хто коло розгляду творів поета. На жаль, «брак часу» не дав шановним ученим сповнити се», – свідчив Кониський у передмові до Хроніки.

ІІ. Леонід Глібов


 Коли я розмовляю з нашим старим поетом, якесь побожне почуття переймає моє серце; я чую велику повагу до його таланту, до його потужного духу, а ще більше, до його благої, глибокої любові до України, до людей!

Олександр Кониський

 Пантелеймон Куліш сприяв знайомству Леоніда Глібова з Олександром Кониським. Л.Глібов у 1861-63 рр. видавав у Чернігові газету «Черниговский листок», який був більше схожий на літературний часопис. Мета видання, за визначенням Л.Глібова, полягала не лише в тому, щоб жителі Чернігова мали ще один друкований періодичний орган, а щоб інформувати їх про громадське та культурне життя, побут і традиції, залучати до читання літературних творів та наукових праць, ознайомлювати з фольклорними матеріалами.

О.Кониський надіслав до «Черниговского листка» деякі свої твори, опубліковані під псевдонімом Переходовець: вірш «До вбогої», нарис «Беглые». Л.Глібов потроху корегував твори О.Кониського: «Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив… Мені, признаватися, й боязко було… Коли Вам такі поправки не по нутру – напишіть, я буду осторожен».   

Крім цього, Кониський надсилав кореспонденції «Из Полтавы», які стосувалися повсякденного життя губернського міста, лист до редакції «Мужская ежедневная школа в Полтаве», оповідання. Як і Глібов, Кониський цікавився питаннями освіти, тому надсилав матеріали з цієї теми: про жіночу освіту в Полтаві, «Азбука по методе Золотова для южно-русского края», «Рецензія на книгу Д.Мороза «Арихметика», пропагуючи цим книжки для народних недільних шкіл.

У 1863 р. творчі відносини письменників перервалися: Кониського звинуватили у приналежності до антиурядової політичної організації і відправили на заслання до Вологди, а потім до Тотьми, а Глібова притягли до справи І.Андрущенка, закрили «Черниговский листок», звільнили з роботи вчителя Чернігівської гімназії і відправили на поселення до Ніжина під нагляд поліції.

Відновилися зв’язки лише тоді, коли Кониський повернувся у своє рідне село… У своїх нотатках «З літньої подорожі по Чернігівщині» він писав: «Кожного разу, коли трапляється мені нагода бути в Чернігові, я не минаю хати нашого лірика і байкаря, щоб поклонитися його музі і подякувати їй. Роблю се не з самого тільки почуття морального обов’язку свого: сего потребує моя душа…»  

ІІІ. Михайло Коцюбинський


Перша і неминуче потрібна річ – переїзджа бібліотека… а воно, кажу, скрізь потрібне; бо скрізь люде сидять «во тьме кромешней»

З листа Олександра Кониського до Михайла Коцюбинського

Хоча М.Коцюбинський народився на 30 років пізніше за О.Кониського, це не завадило сформуватися теплим, дружнім відносинам. З великого бажання вчитися, вчитися рідною мовою, починався їх життєвий шлях. Слабке здоровя і матеріальні нестатки не дозволили здійснитися одній з перших заповітних мрій обох письменників: здобути вищу освіту. Але якщо людина насправді талановита, то цей талант розкриється, рано чи пізно, незважаючи на всі випробування. Головне – цілеспрямовано йти до своєї мети. Такими й були О.Кониський і М.Коцюбинський.

Освіту вони вважали міцним ґрунтом для національного відродження. Кониський наголошував: «На першому головному місці стояла перед нами народна освіта». Коцюбинському він писав про важливу роль бібліотек, якому ця справа була дуже близькою і зрозумілою, бо за його активної участі виникла не одна бібліотека з виданнями, як він казав, «для народу». Українська інтелігенція жила, діяла і сподівалась… Кониський згадував: «Ми вірили, що на руїнах старої кріпацької Росії – нова європейська Росія не змагатиметься і не заборонятиме силою вставати «з домовини» і тому краю, що зветься Україною».

 Мрії не збулися. «Валуєвським циркуляром» 1863 р. розігнано недільні школи, припинено видання підручників для народу, придушено українську пресу. Почалися арешти: 27-річного адвоката, письменника та журналіста Кониського звинувачують у «Присоединении к обществу украинофилов и распространении пропаганды». Без суду і слідства його відправляють на заслання у Вологду, згодом ще далі – у Тотьму.  Коцюбинський проходить через такі переслідування і моральні тортури тридцятьма роками пізніше. На Кониського чекали неймовірно важкі умови, він ледве не осліп.

Навчений власним гірким досвідом, Кониський відчував свою безпорадність в боротьбі з режимом: «От і покороновались! І попосвітили, і попокричали, і попопили, та й годі! І більше нічого! Зате добре, що тепер вже ніхто ні на що не сподіватиметься. Без надії, звісно, людям не можна жити, але й дурною надією жити не гаразд». Такого листа отримав Коцюбинський після коронації царя Миколи ІІ, яка відбулась у травні 1896 р.

Романтик та ідеаліст у своїх політичних поглядах, наснажений Шевченковим словом, Кониський продовжував працювати… Щиро вірив, що можна переконати російський уряд відмовитися від зазіхань на Україну… Шукав порозуміння з польською владою щодо долі рідного краю… Але як політик, Кониський не досяг успіху.

IV. Михайло Грушевський


В університетському залі я дивився на портрет Миколи І і в душі моїй мимоволі виникало радісне почуття морального задоволення. От в присутності того, хто так тяжко наложив свою руку на українське слово, закинувши на заслання геніального поета України – Шевченка, се покаране ім’я промовляється тепер з повагою як ім’я патрона наукової інституції, а університетська колегія вінчає ученим титулом українця, що перейнятий тими ж національними ідеалами, які вперше так виразно виявив Шевченко.

Промова Олександра Кониського на банкеті, присвяченому відправленню нового магістра Михайла Грушевського на роботу до Львова

О.Кониський сповна був наділений рідкісним педагогічним талантом. Причому Кониський навчав не арифметики, письма чи якоїсь іншої шкільної дисципліни. Його покликання полягало в тому, щоб виховувати юнаків свідомими українцями, пробуджувати їхній дух. І як би потім не склалося життя його учнів, як би не змінювалося їхнє ставлення до свого вчителя, але його науку вони затямлювали надовго. Такий глибокий слід Кониський залишив на життєвому шляху Миколи Міхновського. У науковій літературі найбільш досліджений вплив О.Кониського на М.Грушевського.

Студент, а потім магістр університету Св.Володимира, М.Грушевський у щоденнику за 1886-1894 рр. багато разів фіксував «забігання» до Кониського. Багаторічне спілкування цілком задовольняло молодого вченого: ось він читав реферат про шляхту у Олександра Яковича и був «одобрен», – нотував автор щоденника. Траплялося й так, що зустрілися випадково, «та й погуляли майже до 2 години», – свідчить запис від 28 вересня 1893 р.

Дослідник їх взаємин М. Антонович підкреслював: «листи О.Кониського виявляють, з якою ніжною турботою, щирою симпатією і глибоким розумінням він підходив до М.Грушевського. Добре знаючи його сильні і слабкі сторони, Кониський водночас умів оцінити значення Грушевського, усвідомлюючи всі потенціальні можливості свого вихованця». Саме з легкої руки Кониського до молодого історика прилипло прізвисько «Хлопець». Грушевський не ображався, а скоріше навпаки – «навіть праці свої, що друкував у «Правді», він підписував «Хлопець».

Кониський, очевидно, відіграв важливу роль і у відправленні «молодого магістра» на роботу до Галичини. У зближенні «двох кордонами порізнених частин України» Кониський зіграв велику роль. Як стверджував С.Єфремов, ще в 1860-х рр. Кониський «розумів вагу Галичини для відродження цілої України як резервуара, в якому повинні збиратися і переховуватися до кращих часів культурні вартості». В 1890-х рр. значення «Українського П’ємонту» для національної справи ще більше зросло, і Кониський мав усі підстави розглядати призначення М.Грушевського на посаду професора української історії Львівського університету і як свій особистий тріумф.

І швець, і жнець, і на дуду грець

Ви підупали, земляки,
Так підупали, що й не знаю, –
Чи є ще це в якому краю
Такі плюгавії раби!

Олександр Кониський

Насамперед О.Кониський був письменником і вельми плідним. Літературну діяльність він розпочав 1858 р. віршами у «Черниговских губернських відомостях» і не полишав її до самого скону. У біо-бібліографічному словнику «Українські письменники» зафіксовано приблизно 330 позицій першодруків письменника.

У літературі він передусім автор віршів і поем. Стилізовані здебільшого «під Шевченка», ці твори не дуже претендували на оригінальність, але в них проривалися гострі нотки нетерпимості до рабськодухості й продажництва. Окремі рядки з кращих його поезій набули широкої популярності:

Я не боюсь тюрми і ката,
Вони для мене не страшні !
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні !

Цей вірш «Думка» припав до душі Олені Телізі, яка знала його напамять і охоче декламувала.

Поезія О.Кониського сповнена громадянського пафосу та національного почуття. Він – автор слів національно-релігійного гімну України «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни».

В доробку О.Кониського є твори для дітей, спроби в комедійному жанрі, повісті та романи. Та найкращими є оповідання, головним чином, про безправний сільський люд у кріпосницькі й пореформенні роки. У цій малій прозі Кониський засвідчив свій безперечний хист, чому сприяло добре знання психології та побуту різних соціальних прошарків, залюбленість у рідну мову й фольклор («Панська воля», «Дмитро Книш» та ін.). Немало уваги приділяв інтелігенції, надто ж простому вчительству, яке безпосередньо стикалося із суспільними низами (повість «Непримирена» та ін.).

Останньої крапки у дослідженні белетристики О.Кониського ще не поставлено. Так, М.Грушевський високо оцінив його оповідання «з народного життя» і не вельми доброзичливо поставився до поезії та прози про життя інтелігенції. М.Драгоманов взагалі відмовляв йому у будь-якому таланті. Тут більше не літературного аналізу, а політичного неприйняття поглядів та практичної діяльності Кониського. Це відкрита спроба у ході суперечки з не менш затятим суперником Б.Грінченком бодай словом знищити тих, хто виступав проти галицьких радикалів. Видатний репрезентант радикального руху в Галичині І.Франко у біографії О.Кониського намагався згладити гострі кути, об’єктивно оцінити значення «нової ери», до настання якої доклав своїх рук і Олександр Якович.

Мовопричетні думки О. Кониського

Перша і самоважніша річ мова. Ви може чи й не піймете віри, коли я скажу, як тяжко і мене і інших людей вражає той регрес, який ми спостерігаємо в мові галицьких часописей! Ось порівняйте сучасні видання з «Правдою» 1874-79, то й самі побачите. Дійшло вже до того, що ваші письменники починають замість своїх народних слів вживати чужих, напр., судьба – замість доля, утка – замість качка, луч – замість промінь etc., etc., etc. … Ну, та се ще не вельми тяжко: слово перемінити – не довго, а от де велика шкода – дак в синтаксисі! В наукових писаннях ваших молодих письменників нашого руського синтаксису цілком нема: або німецький, або частіше російський!! Се питання не абияке! Над ним варто довго і пильно помірковати і погадати: до чого воно може довести нарешті!  

Лист Олександра Кониського до Василя Лукича від 15.07.1886

Окремі рядки О. Кониського

Десна! Скілько споминок історичних, скілько життєвих, скілько образів з віку молодого встає в душі з отсим словом! … Десна! Річка моїх дитинних літ! Дивлюся на неї, згадую минуле за 45 років назад і чую, як мій дух наливається чимсь свіжим, бадьорим, встають давні мрії і надії, і обгортає мене, наче притискає до лона, молода жвавість віку парубочого! ...
«З літньої подорожі по Чернігівщині», 1890



В столиці… велика сила українців; але ж він нікого з них особисто не знав; не відав, що вони за люди, а кілька разів доводилося чути, що скоро українець перебереться до столиці, там патріотизм його розїдає фінський туман; зносить його в Неву і він розпливається по «общерусскому» морю непримітними крапельками; а коли в якого українця й лишиться якийсь робачок, що нагадує йому про Україну, дак і той робачок прокидається тоді тільки, коли українець уминає вареники.


Де твоя українська інтелігенція, свідома національної ідеї? Нема її. А без інтелігенції – яка ж нація?! Мало хіба отут у нас в столиці українців, та що з них? Нишком забавляються, граються «в ідею», а прилюдно – вони обрусителі… Інтелігенція, що й мови рідної не знає! Славна інтелігенція! От коли б на мене, коли б моя воля, я б тобі зараз довів, яка українська ота інтелігенція: я не боронив би нічого українського! Видавайте, сказав би я, газети, вісники, книжки; споруджайте свої театри, концерти! І я не певен, чи знайшлись би серед «щирих» українців і люди і кошти… … Кажу ж тобі: без інтелігенції нема нації; а сучасна українська інтелігенція сама розпинає Україну… бо сама вона занадто перенялася рабством, лакейством… звісно як той казав: «сміття з постола»…
Роман «Грішники», 1895

Мені здається, коли б старого Данта заслали під назирець поліції у Царевосанчурськ або в Царевококшайськ хоч на один тиждень, він відрікся б свого «пекла»; сказав би: «От де справжнє пекло!»
Оповідання «Антін Калина»

Думки про О. Кониського

Шановному друголюбові украинськой долі Олександру Яковичу Кониському на 35 роковину его письменства  Р. Б. 1893 в 29 день квітня від старих чернігівців:

На довгій ниві нашого життя
Трапляються – бадиллячко і квіти.
Блажен, хто вмів робити допуття,
По божому, не марно в світі жити
І ти, йдучи, бадилля не ламав,
Бо і воно росте по Божій волі,
Як слід ти йшов, квіток не потоптав,
А сіяв сам весь вік на ріднім полі.  
Леонід Глібов

Можна любить Україну так, як любив її Кониський, – але більше як він – любить не можна. Він не жив, він горів цією любов’ю, увесь вік свій не покладаючи рук, в поті чола працював на користь єдино дорогого йому діла, працював здебільшого з тяжким болем у душі, під тягарем трудних обставин, під ворожими замахами «чужих» і «своїх»…
Олександр Лотоцький

… гарцівник, рухливий і легко озброєний, що вказує нові терени до здобування, хоч сам і не здобуває їх.
Іван Франко

… сам вічно зайнятий якоюсь українською роботою … він знаходив час, щоб гуртувати біля себе молодь … давати їй поради, притягати до роботи.
Володимир Самійленко

Маючи Драгоманова за великого вчителя теорії українства, ми повинні й Кониського згадати теж, як учителя найбільш практичної роботи, як організатора тих заходів коло розвитку українства, що поставили його на теперішню височінь. Дивлячись немов той Янус у супротивні боки, Драгоманов і Кониський заступали ті течії серед українства, які потомним поколінням судилося звести до однієї істоти й синтезувати в одній праці для всестороннього розвитку рідного краю.
Сергій Єфремов
Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Александрова Г. «…В добрий час почнемо листуватися (Листи Олександра Кониського до Ганни Берло) / Г. Александрова // Дивослово. – 2006. – № 12. – С. 52-60.

Александрова Г. Знаковість і значущість присутності / Г.Александрова // Дивослово. – 2006. – № 10. – С. 58-62.

Бойко Н. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя...» : літературна спадщина Олександра Кониського / Н.Бойко // Слово і час. – 2011. – № 11. – С. 71-80. – Бібліогр.: 13 назв.
Поетичний і прозовий доробок письменника, який стояв біля витоків жанру ідеологічної повісті, захищав народницькі ідеали в літературі та громадському житті.

Бойко Н. Художньо-стильові домінанти в малій прозі Олександра Кониського / Н.Бойко // Дивослово. – 2013. – № 10. – С. 53-56.

Бурлака Г. Роль О.Кониського в переїзді М.Грушевського до Львова / Г.Бурлака // Слово і час. – 2011. – № 11. – С. 80-83. – Бібліогр.: 6 назв.
Затвердження М.Грушевського на університетську посаду у Львові – це значною мірою заслуга О.Кониського, який надавав роботі з молоддю особливої ваги.

Гандзій О. «Розпорядитись своїм майном гірше було неможливо» / О.Гандзій      // Країна. – 2016. – № 32. – С. 47-50.
Про Олександра Кониського, першого українського письменника, котрий займався літературною працею професійно, автора неофіційного духовного гімну України.

Демченко Т. З епістолярної спадщини Володимира Самійленка: віршоване послання до Олександра Кониського / Т.Демченко // Сіверянський літопис. – 2011. – № 5. – С. 81-88.

Демченко Т., Кулінська С. «Надзвичайно характерна постать» на тлі «досвітньої доби» (штрихи до життєпису О.Кониського) / Т.Демченко, С.Кулінська // Сіверянський літопис. – 2000. – № 6. – С. 93-101.

Доценко Р. Затятий всеукраїнець позасторічної давнини. До портрета Олександра Кониського / Р.Доценко // Дивослово. – 2001. – № 7. – С. 8-13.

Каганова І. До 180-річчя Олександра Кониського / І.Каганова // Літературна Україна. – 2016. – 13 жовт. (№ 39). – С. 3.
Про засідання клубу «Краєзнавець», присвяченому видатному українському письменнику, перекладачу, видавцю, педагогу, правнику та громадському діячу 2-ї половини ХІХ ст. Захід відбувся наприкінці вересня 2016 р. у Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В.Короленка.

Кониський О. Народна педагогія : оповідання // Дивослово. – 2000. – № 8. – С. 62-64.

Кониський О. Питання : оповідання // Дивослово. – 2006. – № 10. – С. 62-63. – Друк. за виданням: Кониський О. Перебендя. Твори: У 4 т. – Одеса; Ялта, 1900. – Т. 3.

Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / О.Кониський; упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В.Смілянська. – К.: Дніпро, 1991. – 702 с.

Мисюра О. О.Кониський – засновник шевченкознавства / О.Мисюра // Сіверянський літопис. – 2010. – № 6. – С. 112-121.

Мисюра О. Суспільно-політична діяльність О.Кониського: полтавський період / О.Мисюра // Сіверянський літопис. – 2004. – № 5-6. – С. 3-6.

Пасічнюк М. Він молився за Україну / М.Пасічнюк // Пенсійний курєр. – 2016. – 19 серп. (№ 33). – С. 11.
До 180-річчя Олександра Кониського (18 серпня) – видатного поета, прозаїка, автора українського духовного гімну «Боже, Великий, Єдиний...» та першої наукової біографії Тараса Шевченка.

Сазонова О. Україні віддав серце : до 170-річчя з дня народження О.Кониського / Г.Самойленко // Літературний Чернігів. – 2006. – № 3. – С. 164-167.

Самойленко Г. Газета «Черниговский листок» Л. Глібова і її кореспонденти / Г.Самойленко // Літературний Чернігів. – 2011. – № 1. – С. 111-125; № 2. – С. 148-158.

Сапон В. «Я не боюсь тюрми і ката» / В.Сапон // Деснянська правда. – 2016. – 29 верес. (№ 39). – С. 7.
Про однойменний круглий стіл, присвячений 180-річчю від дня народження видатного українського письменника Олександра Кониського, автора 1-ї наукової біографії Тараса Шевченка та духовного гімну України. Захід відбувся в Чернігівській облсній універсальній науковій бібліотеці ім. В.Короленка.

Хропко П. Речник національної ідеї / П.Хропко // Дивослово. – 2000. – № 8. – С. 59-61.

Шпак В. «Перша і головна річ – піклуватись про людей» / В.Шпак // Урядовий курєр. – 2016. – 13 серп. (№ 152). – С. 10.
До 180-річчя від дня народження Олександра Кониського, 18 серпня 1836 р.