22 грудня 2017 р.

«Найбільше любив Україну…»


На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Степан Галябарда. У райськім саду (Яворина)

         Вячеслав Чорновіл народився на Святвечір (24 грудня, за григоріанським календарем) 1937 р. у селі Єрки на Черкащині у вчительській родині. Символічно, що на цей самий Святвечір, лише за юліанським календарем, 6 січня 1938 р., порівняно недалеко (це близько 100 км) у селі Рахнівка на Вінничині в селянській родині прийшов у цей світ і майбутній побратим у боротьбі за Україну – Василь Стус.

Цікавою є етимологія прізвища Чорновіл (віл, що аж почорнів від праці), яка вказує на надійного помічника українського хлібороба чи чумака. Показово, що цього ж року було заарештовано Петра Чорновола, дядька Вячеслава, що так і загинув у таборах. Відповідно, батьки теж постійно змінювали місце проживання. 1955 р. Вячеслав із золотою медаллю закінчує Вільхівецьку середню школу (на батьківщині матері), а 1960 р. – факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (з відзнакою).

Дуже важливим кроком у формуванні молодого Вячеслава слід вважати практику, яку він проходив на Львівському телебаченні. Тут перед юнаком постала цілковито інша Україна, де з ефіру вільно лунали вірші Ліни Костенко, а оточення спілкувалося рідною мовою. Чорновіл розпочинає працю звичайним, та швидко стає старшим редактором програм для молоді на Львівському ТБ.

         У травні 1963 р. Вячеслав вже аспірант Київського педагогічного інституту, але через політичні погляди навчатися йому не дозволяють. Більше: не можна захистити вже підготовлену дисертацію про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса Грінченка. Так скінчилася наукова дорога Чорновола, і розпочався тернистий шлях боротьби за Українську державу.

         8 серпня 1965 р. у селі Шешори на Івано-Франківщині Вячеслав виступив на відкритті памятника Кобзареві. Чорновіл так відверто говорив про національний дух та незалежну Україну, що працівники спецслужб вже намагалися затримати промовця, проте місцеві селяни, до болю зворушені почутим, допомогли Вячеславу втекти.

         4 вересня 1965 р. під час премєри стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та Іван Дзюба висловили свій протест проти арештів української інтелігенції. Вячеслав висловлював і письмове незадоволення режимом – його відкриті листи до українського ЦК комсомолу та компартії спричинилися до обшуків та допитів. Зокрема, 30 вересня 1965 р. наукову бібліотеку Чорновола зменшено на 190 томів…

         Тут можна багато розповідати про подальший шлях боротьби Чорновола, але спробуймо поглянути на це питання з дещо іншого боку. Ми вже встигли запозичити популярну тепер у середовищі європейських істориків ідею моделювання історичних подій, навіть зявилося дослідження Дмитра Шурхала «Українська якбитологія. Нариси альтернативної історії».

Згадаймо, що 1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. До виборчого бюлетеня на виборах Президента України увійшли шість кандидатів – В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл та І.Юхновський. Більшістю голосів (61.8%) Президентом України було обрано Леоніда Кравчука. Спробуймо зрозуміти, а що б відбулося з нами тоді, якби обранцем народу став Вячеслав Чорновіл ?

На мій погляд, виникло б протистояння між Вячеславом Чорноволом та Леонідом Кравчуком, що нагадувало б таку знайому боротьбу між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем. Цілком ймовірно, що тоді, на самому початку 1990-х рр., українці так само не уникли б і революції, можливо й не одної, ще й більш запеклої та кривавої… А от якими постали б наслідки ?

         І тут не можна не пригадати думок Альбера Камю, відомого французького романіста й філософа, лауреата Нобелівської премії з літератури 1957 р., який рішуче виступав проти будь-яких революцій, бо вони ворожі людині і її особистій свободі, вони зміцнюють владу держави над людиною, приводять до потворних диктатур: «Усі сучасні революції призвели лише до зміцнення Держави. 1789 р. привів за собою Наполеона, 1848 р. – Наполеона ІІІ, 1917-й – Сталіна, заворушення 1920-х рр. в Італії – Муссоліні, Веймарська республіка – Гітлера»…

         Тож не намагаймося прискорювати власну історію…



Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
        
Кирей Р. "Я б знову обрав життя, яке прожив..." / Р.Кирей // Урядовий курєр. – 2017. – 27 січ. – С. 8.
2017-й на батьківщині Вячеслава Чорновола, Героя України та засновника Народного Руху, оголошено його роком.

Кузьмук А. 15 років без Вячеслава Чорновола / А.Кузьмук // Гарт. – 2014. – 27 берез. – С. 21.
Про видатного українського політика, який мав свій погляд на проблеми, що з особливою гостротою постали перед суспільством сьогодні.

Межва Л. "Української мови захотіли ? То в Канаду їдьте !" / Л.Межва // Країна. – 2015. –№ 37. – С. 47-50.
Про арешти дисидентів-"шістдесятників" у 1965 р.

Осипчук Н. Починали шістдесятники... / Н.Осипчук // Демократична Україна. – 2010. – 10 груд. – С. 22.
Про Рух опору в Україні: 1960-1990 рр.

Павлів І. Провісник духовної свободи. До недожитого 75-річчя Вячеслава Чорновола / І.Павлів // Дивослово. – 2012. – № 12. – С. 22-26. – Бібліогр.: 15 назв.
Запропоновано сценарій години памяті для старшокласників.

Савченко С. "Ми, українці, були, є і завжди будемо вільними!" : до 75-річчя від дня народження В.Чорновола (1937-1999) / С.Савченко (уклад.) // Календар знаменних і памятних дат. – 2012. – № 4. – С. 93-104.
Про літературного критика, публіциста, журналіста, політичного і громадського діяча, правозахистника, діяча Руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу, Героя України (2000 р., посмертно), вязня мордовських таборів суворого режиму (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988 рр.), одного з ініціаторів створення Української Гельсінської спілки.

Тарнашинська Л. Антропологічні колізії художньої свідомості: жанрово-стильові актуалізації та модифікації у творчості українських шістдесятників / Л.Тарнашинська // Слово і час. – 2011. – № 5. – С. 3-15.

Тарнашинська Л. Екзистенціально-аксіологічна модель бути / здаватися як дихотомічне поле саморепрезентації шістдесятників / Л.Тарнашинська // Слово і час. – 2013. – № 3. – С. 34-49. – Бібліогр.: 51 назва.


Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво в "духовній ситуації" своєї доби : синергетичний вимір / Л.Тарнашинська // Слово і час. – 2012. – № 3. – С. 19-37.

12 грудня 2017 р.

Наслідки першого українського Майдану



Летіла зозуля та й стала кувати
Ой то не зозуля, то рідная мати.      

Ой то не зозуля, то рідная мати,
Вона прилетіла доньку рятувати.       

Якби мати знала, яка мені біда,
Вона б передала горобчиком хліба.    

Горобчиком хліба, зозулею солі.
Ой, мамо! Ой, мамо! Як важко без долі.

Летіла зозуля. Українська народна пісня


         Тут мова не про події 2004-го, а про початок 1930-х. Дивимось: у березні 1930 р. в СРСР зафіксовано 6528 масових селянських виступів, з яких 2945, тобто 45%, – в Україні ! Памятаймо, що тоді українці становили лише 1/5 (20%) від загального населення Радянського Союзу. Це змусило режим відступити: у другій половині березня 1930 р. рівень колективізації знижується до 70% (від найвищого досягнутого показника), у жовтні того ж року він вже менший за 30%.

         Проте в наступному, 1931 р., колективізація триває, не так жорстко, але досягає 70%. Настає 1932 р., протести селян не подолано, і Сталін розуміє, що з Україною треба щось робити. Недарма в одному з листів до Кагановича він пише: «Україну ми можемо втратити». За перші 7 міс. 1932 р. відбулося понад 900 масових виступів, менше, ніж 1930 р., але це 56% усіх протестів у Радянському Союзі !

         Саме тому варто відкоригувати хронологічні межі Української революції. Це швидше [1917-1933 рр.], а встановлювати рамки [1917-1921 рр.] – некоректно, адже протести тривали і 1922 р., і надалі… Не припинялися вони й після того, як у селян вилучили усю зброю. Не забуваймо також, що Україна – це кордон із Заходом, і Сталіну потрібне було тут лояльне населення. У 1930-х СРСР вперто готувався до війни, започатковано широку танкову програму…

         Більшість воєн Радянського Союзу були саме такими, і відлік варто вести не з квітня 2014 р., а від початку 1930-х. Якими методами це досягалось ? Від 1929 р. Західний світ потерпав від Великої депресії, відповідно, був вкрай заглиблений у свої внутрішні проблеми. У Радянському Союзі тоді бачили привабливого економічного партнера, що купує обладнання, машини, технології, продає збіжжя… Результат ? Найбільше про Голодомор писали в нацистській Німеччині.

         Едуард Еріо, премєр-міністр Франції, впливовий політик того часу. Саме до нього зверталася українська діаспора із запитами: «Чи це правда, що в Україні від голоду помирають люди ?». Еріо мав можливість неодноразово мандрувати Радянською Україною. Відвідав Харків, Суми, Дніпропетровськ, багато сіл. Усе складалося так, ніби він сам обирав, куди їхати, проте увесь маршрут було ретельно опрацьовано радянськими чекістами.

У селах на Еріо чекали величезні довгі столи, за якими смачно пили та їли (!) усміхнені люди в гарних українських костюмах. Премєр подорожував потягом, а довкола бачив радісних та безтурботних пасажирів. Це все були актори… Результат ? Міф про голод в Радянській Україні вигадали в нацистській Італії та Німеччині.


         Гаррес Річард ван Джонс, журналіст. У березні 1933 р. його публікації про ситуацію в Україні потрапили до багатьох видань, зокрема, The Manchester Guardian та The New York Evening Post, згодом до The New York Times – найстарішої та дуже впливової щоденної газети США, що вважається взірцем друкованого слова. Джонс мандрував Україною без дозволу радянської влади, тому оприлюднені ним сенсаційні та жахливі матеріали про страшний голод були негайно ж заперечені тоталітарною владою. Історія вчить, що в тій інформаційній війні радянський режим переміг. То ж не втрачаймо пильності тепер, у часі війни на Сході.

         Польський священик Міхал Бранкевич, що досить тривалий час проводив пасторську роботу серед колишніх вязнів нацистських концтаборів, згадує, як його вразив постійний страх голодної смерті, притаманний цим людям. Він засвідчує, як ті, що дивом порятувалися від газової камери, створювали справжні харчові склади…

      Схожу поведінку демонстрували українці, що пережили 1933-й. Наприклад, моїй бабусі Марії тоді було лише 7 років, але упродовж усього часу, скільки її памятав (бабуся померла у 2004 р.), вона хвилювалася, що не буде чого їсти. Так і прожила все життя на невеличкому хуторі на півночі Чернігівщини, якого вже не існує на адміністративній карті України…

         Віддалені наслідки Голодомору Україна відчуватиме ще тривалий час. Виявом цього, зокрема, є стрімке поширення в нашій країні діабету ІІ типу, що, як відомо, спричинений у першу чергу порушенням обміну речовин.

         Не можна не торкнутися тут і питання батьківства. Справді, у сучасній Україні 3/5 родин – неповні, нема голови сімї. Тобто, фізично тато в дитини може й є, але батьки, наприклад, розлучені, не живуть разом. Думаю, що ця тенденція зберігається від часів Голодомору 1932-1933 рр., навіть раніше, від Української революції.

Чому ? Бо тоді годувальник, у першу чергу, вирушав на заробітки чи пошуки хліба для родини. Не завжди живим повертався. Чим це загрожує Україні в глобальному вимірі ? Відомо: як у людини побудовано стосунки з батьком, так буде в неї з Богом. Коли нема батька ? Тоді нема й Бога… «Якщо Бога нема, то все дозволене», – пригадаймо тут Федора Достоєвського.

Це багато чого пояснить щодо реалій нашого сьогодення. Дитина, що виросла без батька, на все життя лишається інфантильною, тобто реалізує «дитячі» мрії. Така людина залюбки читає казки, занадто довірлива (до всіх, майже без винятку), неперервно змінює життєві плани та уподобання, повсякчас скаржиться рідним на те, як її пригнічує та ображає оточення… Памятаймо про це.


Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
        
         Використано матеріали програм Тетяни Калініченко «Історичні діалоги» та Сергія Іваницького «У ваших намірах» (Радіо Марія).

Агапова Д. У майбутньому буде тільки краще, якщо пережили таку біду / Д.Агапова // Країна. – 2017. – № 11. – С. 8-10.
Канадська історична драма "Гіркі жнива" – перший англомовний художній фільм про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. Наведено враження кінокритиків від перегляду картини.

Дорош Є. "Моя тема в літературі – любов до людини" / Є.Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 12 трав. – С. 11.
До 105-річчя (11 травня) від дня народження Михайла Стельмаха, видатного українського письменника, першого, хто згадав про Голодомор в радянській літературі ("Гуси-лебеді летять") та першого, хто ще 1952 р. спробував правдиво написати про діяльність ОУН-УПА ("Над Черемошем").

Клименко О. Я сам був свідком того... / О.Клименко // Літературна Україна. – 2016. – 8 груд. – С. 14.
Наведено спогади та вірш про Голодомор 85-річного читача "ЛУ".

Лукянчук Г. 1933: "І чого ви ще живі ?" / Г.Лукянчук // Літературна Україна. – 2016. – 1 груд. – С. 5.
Про книгу усних історій живих свідків Голодомору, підготовлену в Інституті історії України НАНУ.

Мусієнко Р. Таки діагноз... / Р.Мусієнко // Сіверщина. – 2017. – 14 груд. – С. 7.
Про недоречність безвідповідального вживання слів "геноцид" та "голодомор" заради посилення емоційного впливу на аудиторію. Таке використання нівелює терміни та є наругою над пам'яттю невинно убієнних.

Орел М. Він перший розповів про Голодомор : до Дня памяті жертв Голодоморів / М.Орел // Пенсійний курєр. – 2016. – 25 листоп. – С. 2.
Про Джеймса Мейса (James Mace), американського дослідника українського Голодомору.

Прокопенко М. Нестримний "Голод до правди" / М.Прокопенко // День. – 2017. – 19-20 трав. – С. 18-19.

Про документальний фільм, що розповідає про Ріа Клайман (Rea Clyman), канадську журналістку, яка упродовж чотирьох років працювала в СРСР та правдиво розповідала про геноцид українців 1932-1933 рр.