«Дружать вони не як коні, а як люди»

 

«Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.

 

Так вони ж і є брати, – зауважила Кульжан. – Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.

 

Так, але дружать вони не як коні, а як люди, – захоплено розповідав Жайсак. – За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, – ось зараз побачиш».

 

Таке щире захоплення кіньми властиве, напевно, лише степовим народам. Ця зворушлива розмова відбувається між Кульжан та Жайсаком, закоханою юною казахською парою, що влітку 1847 р. кочує зі своїм аулом поблизу Орської фортеці – першого місця заслання нашого славетного Кобзаря.

 

У 1959–1962 рр. дуже яскраво про це напише Зінаїда Тулуб у своєму чудовому історико-біографічному романі «В степу безкраїм за Уралом».

 

Ставлення до коней в українців не менш зворушливе, воно навіть родинне. Це засвідчують, зокрема, й рядки народної пісні «Там, де Ятрань круто в’ється»:

 

«А я бідний сиротина,

Степ широкий то ж мій сват,

Шабля й люлька – вся родина,

Сивий коник то ж мій брат».

 

На мою думку, саме родинна генетична пам’ять і викликає на початку 1970-х рр. неймовірне захоплення кіньми у Євгена Кріпа (1948–2016), справжнього художнього генія, народженого на Львівщині (м. Жовква), але глибоко закоханого в Чернігів (в якому юнак опиняється у 1971 р.).

 

Напрочуд виразно це простежується у майстерному розписі «Україна – наша мати» (1992), одним з головних елементів якого є легендарний козак Мамай. На превеликий жаль, цю унікальну роботу, виконану для інтер’єру кінотеатру ім. Богдана Хмельницького (м. Мена Чернігівської обл.), навмисне знищено (замислимось тільки: як «радянську») у процесі перебудови цього «культурного» закладу.

 

Більш пощастило іншому розпису (так само: з дивовижними чарівними кіньми): «У луках» (1990, ДВП, олія, 2.6 м х 6.4 м), який реставровано завдяки копіткій праці художників Сергія Тонканова (талановитий учень Майстра) та Олега Родіна.

 

Цей унікальний розпис, вчасно врятований від знищення й ганьби (на ньому прилаштували … «дошку пошани») з інтер’єру «закритого» швацького цеху (м. Чернігів!), від 8 серпня 2025 р. експонується в Чернігівському обласному художньому музеї ім. Григорія Ґалаґана (виставка-дослідження «Дошка пошани»).

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про видатного українського художника Євгена Кріпа, пригадати твори української та зарубіжної класики (зокрема, про коней), запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Євгена Кріпа

 

Брей О. Майстер, який нікого не залишає байдужим / Олександр Брей // Деснянська правда. – 2018. – 1 лют. – С. 5.

 

Куценко П. Краса, мудрість, гідність / Петро Куценко // Куценко П. І возрадується душа твоя : Розповіді про чернігівських художників. – Чернігів, 2005. – С. 30-34. – 300 пр.

 

Личковах В. «Універсалії» Євгена Кріпа: «номіналізм» і «реалізм» / Володимир Личковах // Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2011. – С. 151-154.

 

Каранда Я. Майстер абстракцій, символів і асоціацій / Я. Каранда // Деснянська правда. – 2013. – 6 черв. – С. 12.

 

Меркулова В. Євген Кріп: «Таке враження, що я весь час іду проти течії…» / В. Меркулова // Місто. – 2008. – 16 жовт. – С. 16.

 

Сапон В. Архетипи Євгена Кріпа / В. Сапон // Деснянська правда. – 2008. – 18 жовт.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів