«Чарівна казка світлого дитинства» : про зустріч з ужгородською поетесою Оленою Пекар

 

«А повітря зовсім мало,

Кицю страхом всю пробрало:

«Як же бути, що робити,

Як хазяйку розбудити?!»

 

Це казкова дійсність! Олена Пекар, відома ужгородська поетеса й досвідчена вчителька української мови та літератури (52-річний досвід!) читає правдиві рядки зі своєї нової віршованої збірки для дітей «Сонечко і лошатко».

 

Зустріч відбувається 14 серпня 2025 р. у читальній залі Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, реальні події з цитованого вірша «Про кицю Маркізу» – одного передноворічного вечора в помешканні пані Олени…

 

Саме того вечора домашня улюблениця Маркіза справді рятує життя своїй господині – Олені Пекар:

«Я прошу, прокинься, ну,

Від чадного того сну!»

Потім думала недовго,

Скочила на саме горло –

І хазяйку пробудила!»

 

Такі знакові життєві приклади зворушують та, водночас, виховують у тисячу разів краще за будь-яку іншу «римовану мораль».

 

Особисто мене доторкає такий момент біографії пані Олени, про який вона згадала на цій зустрічі. Під час навчання в університеті на захисті студентської курсової роботи «Вивчення творчості Михайла Коцюбинського у середній школі» майбутня вчителька української мови та літератури демонструє фотоальбом і стверджує, що відвідала музей письменника в Чернігові!

 

З тої «відвертої» неправди народжується щира мрія: потрапити до Літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського в Чернігові!

 

Як бачимо, в житті важливо вірити, сподіватися й докладати власних зусиль, тоді всі мрії здійснюються, навіть якщо доведеться чекати понад півстоліття!

 

Відома поетеса з південно-західного Ужгорода зустрічається зі своїми читачами у північно-східному Чернігові – гарний приклад єднання  українців!

 

Усіх батьків і дітей, зацікавлених ознайомитися з чудовою книгою Олени Пекар, запрошуємо до Бібліотеки для дітей ім. Олександра Довженка; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Пекар О. Сонечко й лошатко : вірші / Олена Пекар ; іл. Катерини Козловської. – Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2023. – 36 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Дружать вони не як коні, а як люди»

 

«Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.

 

Так вони ж і є брати, – зауважила Кульжан. – Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.

 

Так, але дружать вони не як коні, а як люди, – захоплено розповідав Жайсак. – За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, – ось зараз побачиш».

 

Таке щире захоплення кіньми властиве, напевно, лише степовим народам. Ця зворушлива розмова відбувається між Кульжан та Жайсаком, закоханою юною казахською парою, що влітку 1847 р. кочує зі своїм аулом поблизу Орської фортеці – першого місця заслання нашого славетного Кобзаря.

 

У 1959–1962 рр. дуже яскраво про це напише Зінаїда Тулуб у своєму чудовому історико-біографічному романі «В степу безкраїм за Уралом».

 

Ставлення до коней в українців не менш зворушливе, воно навіть родинне. Це засвідчують, зокрема, й рядки народної пісні «Там, де Ятрань круто в’ється»:

 

«А я бідний сиротина,

Степ широкий то ж мій сват,

Шабля й люлька – вся родина,

Сивий коник то ж мій брат».

 

На мою думку, саме родинна генетична пам’ять і викликає на початку 1970-х рр. неймовірне захоплення кіньми у Євгена Кріпа (1948–2016), справжнього художнього генія, народженого на Львівщині (м. Жовква), але глибоко закоханого в Чернігів (в якому юнак опиняється у 1971 р.).

 

Напрочуд виразно це простежується у майстерному розписі «Україна – наша мати» (1992), одним з головних елементів якого є легендарний козак Мамай. На превеликий жаль, цю унікальну роботу, виконану для інтер’єру кінотеатру ім. Богдана Хмельницького (м. Мена Чернігівської обл.), навмисне знищено (замислимось тільки: як «радянську») у процесі перебудови цього «культурного» закладу.

 

Більш пощастило іншому розпису (так само: з дивовижними чарівними кіньми): «У луках» (1990, ДВП, олія, 2.6 м х 6.4 м), який реставровано завдяки копіткій праці художників Сергія Тонканова (талановитий учень Майстра) та Олега Родіна.

 

Цей унікальний розпис, вчасно врятований від знищення й ганьби (на ньому прилаштували … «дошку пошани») з інтер’єру «закритого» швацького цеху (м. Чернігів!), від 8 серпня 2025 р. експонується в Чернігівському обласному художньому музеї ім. Григорія Ґалаґана (виставка-дослідження «Дошка пошани»).

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про видатного українського художника Євгена Кріпа, пригадати твори української та зарубіжної класики (зокрема, про коней), запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Євгена Кріпа

 

Брей О. Майстер, який нікого не залишає байдужим / Олександр Брей // Деснянська правда. – 2018. – 1 лют. – С. 5.

 

Куценко П. Краса, мудрість, гідність / Петро Куценко // Куценко П. І возрадується душа твоя : Розповіді про чернігівських художників. – Чернігів, 2005. – С. 30-34. – 300 пр.

 

Личковах В. «Універсалії» Євгена Кріпа: «номіналізм» і «реалізм» / Володимир Личковах // Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2011. – С. 151-154.

 

Каранда Я. Майстер абстракцій, символів і асоціацій / Я. Каранда // Деснянська правда. – 2013. – 6 черв. – С. 12.

 

Меркулова В. Євген Кріп: «Таке враження, що я весь час іду проти течії…» / В. Меркулова // Місто. – 2008. – 16 жовт. – С. 16.

 

Сапон В. Архетипи Євгена Кріпа / В. Сапон // Деснянська правда. – 2008. – 18 жовт.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Сильний, глибокий і щирий лірик»: до 135-річчя від дня народження Михайла Івченка (1890, хутір поблизу с. Никонівка Прилуцького повіту Чернігівської губ., тепер Прилуцького р-ну Чернігівської обл. – 1939, м. Орджонікідзе, тепер м. Владикавказ, Північна Осетія)

 

«Так, я з міста! Тікаю від людей, від всіх тих гидот, які вони творять. Хочу спочити хоч трохи тут, в оцих первісно-свіжих, чистих просторах.

 

Хе-хе-хе! Чудно як ви кажете. Наче-бо тут немає людей. Всюди вони є, здається, немає такого закутка на землі, де б їх не найшлось. Плодюча, я вам скажу, тварина – всюди розсілась. А вашого брата таки чималенько щось стало тут траплятись. Усе тікають, тікають, а куди – й самі гаразд не скажуть. Від самих себе, мабуть. Дуже вже гірко стало жити.»

 

Ось такий відвертий діалог відбувається між автором та лісничим, героями оповідання Михайла Івченка «В первісні простори» (1919). Проте вже за хвилину лісничий змушений «розчарувати» автора:

 

«Тут от недавно одна панна так само їхала. Спинилась у мене. Що воно за людина – не знаю. Тільки чудненька якась, а от уже з тиждень живе тут, то вже я й не знаю, як ви й розміститесь».

 

Далі з головними героями стається щось неймовірне, про це автор, устами лісничого, скаже так:

 

«Ай, що твориться з людьми, пане добродію! Як страшно божевільно переплуталось все, Боже мій, Боже мій. Аж не віриться, щоб дві інтелігентних людини, зустрівшись отут, в цім дикім лісі, не могли навіть дивитись одна на другу.

 

До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче».

 

Звернімо увагу на рік написання оповідання «В первісні простори»: 1919-й! Ніби формально й «закінчилась» Перша світова війна 1914–1918 рр., проте тривають Визвольні змагання Української революції 1917–1921 рр…

 

На мою думку, обидва головні герої Михайла Івченка переживають (на жаль, надзвичайно знайомий тепер кожному в Україні) посттравматичний стресовий розлад. Поміж широкого спектру практик відновлення (наприклад, апі- чи арттерапія: лікування бджолами або мистецтвом) автора і панну рятує кохання:

 

«Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.

 

Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.

 

От і поладнали. Ну, щасти вам доля, – радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий».

 

Саме тут для уважного читача виникає чітка аналогія зі світової класики: Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»:

 

«Равік мовчав. Що вона (Джоан – В. П.) балакає, подумав він.

Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? – мовив він нарешті.

Я тебе кохаю.

 

Він махнув рукою.

Ти ж мене майже не знаєш.

А хіба це стосується до кохання?

Ще й як. Кохати – це коли хочеш разом із кимось постаріти.

 

Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити».

 

Наведу невеличкий фрагмент з пережитого Людвігом Фрезенбургом, першокласним німецьким хірургом-втікачем («щасливе» ім’я Равік він собі вигадав):

 

«Та Гааке тільки усміхався. Через три дні Сибіла померла. Повісилась у жіночому концтаборі. Ще через день привели одного з утікачів – письменника-єврея. Равік дивився на нього й не впізнавав, на ньому не лишилося живого місця. Навіть голосу не впізнавав. Гааке допитував його ще цілий тиждень, аж поки він помер. Потім Равік теж опинився в концтаборі. Тоді була лікарня. І втеча з лікарні».

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Михайла Івченка, докладніше ознайомитися з його творами, по-новому перечитати Е. М. Ремарка, запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Видання творів Михайла Івченка

 

Івченко М. Шуми весняні. Напоєні дні : Вибране / Михайло Івченко. – Київ : Академія, 2015. – 240 с. – (In crudo).

 

Про Михайла Івченка

 

Ковалів Ю. Михайло Івченко (1890 – 1939) / Юрій Ковалів // Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.: у 10 т. Т. 3: У сподіваннях і трагічних зламах : Підручник. – Київ : Академія, 2014. – (Альма-матер). – С. 197-202.

 

Мельник В. О. Івченко Михайло Євдокимович / В. О. Мельник ; співголова редкол. І. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України. Т. 11: Зор – Как. – Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. – С. 180. – 10 тис. пр.

 

Мельник В. Михайло Івченко (1890–1939) / В. Мельник ; за ред. чл.-кор. НАН України В. Г. Дончика // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст.: Підручник. – Київ : Либідь, 1998. – С. 269-277.

 

Помаз В. Михайло Івченко. Він заворожував непересічним літературним талантом / Валерій Помаз // Наше Слово: Тижневик Об’єднання українців у Польщі (ОУП). – 2022. – 23 січ. – С. 9. – 2500 пр.

Про Михайла Івченка (1890 – 1939), самобутнього й талановитого українського письменника, що народився на хуторі поблизу села Никонівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер у складі Прилуцького району Чернігівської області).

 

Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Мирослав Шкандрій ; авториз. пер. з англ. Тараса Цимбала ; наук. ред. Ярина Цимбал. – Київ : Ніка-Центр, 2015. – 384 с. – 2-ге вид. – 1 тис. пр.  

 

Видання творів Е. М. Ремарка

 

Ремарк Е. М. Тріумфальна арка : роман / Еріх Марія Ремарк ; пер. з нім. Є. Поповича. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 480 с. – 4 тис. пр.

 

Ремарк Е. М. Тріумфальна арка : роман / Еріх Марія Ремарк ; пер. з нім. Є. Поповича ; передм. Д. Затонського ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. – Харків : Фоліо, 2006. – 415 с. – 1.5 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр»

 

«Кажуть – не вір у сон! Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр. – Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, – то будуть бити.

 

Ще це іноді віщує тільки сльози, що в палю дадуть (битимуть – В. П.), або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!.. І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись, – приведуть, і збудеться сон».

 

Переконаний: кожен з нас легко долучить цілу збірку особистих трактувань снів до цих зворушливих рядків з захопливої сімейної хроніки «Люборацькі» Анатолія Свидницького (1834–1871), першого в українській літературі соціально-психологічного роману.

 

Дуже цікаво було б почути думки науковців з цього приводу. Виважену й розгорнуту відповідь знаходимо у книжці «Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням» Ольги Маслової та Ніки Бєльської:

 

«Сни можуть мати не надто конкретний зміст чи якісь дивні образи. А отже, їх трактування стає доволі суб’єктивним. До того ж, люди прагнуть помістити зміст сновидіння в особистий, сімейний, робочий, загальнодержавний, екологічний контекст тощо.

 

Таким чином, у якомусь із них з певною ймовірністю такий образ матиме сенс і зв’язок із якоюсь подією в майбутньому. Це може скласти враження, що сон був передвісником такої події. Проте жодних доказів на підтримку того, що віщі сни фізіологічно можливі, наразі немає».

 

Обидві авторки книги (досвідчені викладачки й науковиці, тренерки проєкту «Школа довголіття») не лише відповідають на поширені питання, як от:

 

«Чи можна придумати геніальне рішення проблеми уві сні? Денний сон – друг чи ворог? Чи варто читати з екрану телефона для швидкого засинання?»,

 

але й надають практичні рекомендації, наприклад, що зробити просто зараз, аби спати краще!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про сон та його таємниці, пригадати неперевершену сімейну хроніку Анатолія Свидницького, запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Маслова О. Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням / Ольга Маслова, Вероніка Бєльська. – Київ : Віхола, 2021. – 208 с. – (Наукпоп). – 2 тис. пр.

 

Свидницький А. П. Люборацькі : сімейна хроніка / Анатолій Свидницький ; передм. Р. Міщука ; іл. худож. А. Базилевича. – Київ : Дніпро, 1984. – 297 с. – (Бібліотека української класики «Дніпро»). – 50 тис. пр.

 

Свидницький А. Люборацькі (сімейна хроніка) : роман / Анатолій Свидницький. – Київ : Знання, 1984. – 240 с. – (Класна література).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Народився істориком, пристрасним збирачем і пропагандистом української старовини»: до 235-річчя від дня народження Олександра Марковича (31.07.1790, с. Сварков Глухівського повіту Чернігівської губ. – 27.12.1865)

У 1859 р. у Москві виходить друком двотомник «Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича»: онук автора, Олександр Маркович, ретельно готує та вперше видає (із власною передмовою) щоденник свого діда, Марковича Якова Андрійовича (1696–1770). Вчинок по-справжньому зворушує, адже доволі часто вже батькам та дітям важко знайти шляхи порозуміння… А твір Якова Марковича, мемуариста і хроніста, заслуговує на увагу. 

По-перше, тривалістю: 50 років, 1716–1767. Навіть більше. Чому? Спочатку Яків Маркович просто продовжує «Кроніку» (записи про події 1452–1715 рр.) Павла Полуботка (бл. 1660–1724), чернігівського полковника, наказного гетьмана і … свого тестя (бере за дружину його доньку Олену).

 

По-друге: насиченістю. В «Домашньому протоколі» (саме так зве Яків Маркович свій «Щоденник») бачимо докладний опис життя й побуту козацької старшини: від розміру маєтностей до заходів щодо збільшення прибутків у них, від питань ціноутворення на товари й послуги до проблем грошового обігу…

 

По-третє, виваженістю й поміркованістю. Яків Маркович старанно добирає факти, проте ніде не висловлює свого ставлення до них (намагається бути поза жорсткими політичними баталіями, що розгортаються у його відрізку часу й простору нової історії).

 

Другий важливий момент життєпису Олександра Марковича, який не може не зворушити: його щире прагнення поліпшити долю своїх селян. Ще у 1852-му, за дев’ять років до офіційного скасування кріпацтва, Олександр Маркович у своєму зверненні до уряду пропонує надати своїм селянам статус вільних поселенців.

 

Відповідно, його землю можна або орендувати (постійно), або ж викупити (поступово). Проте в уряді на цей проєкт селянської реформи дивляться як на дуже радикальний, тому й відмовляються затвердити.

 

Неймовірно, але Олександр Маркович утримує (не лише за свого життя, але виразно наголошує на цьому в заповіті своїм спадкоємцям!): Миколаївську церкву (річна платня священникам і причту, півчим хору), споруджену ще у 1743–1757 рр. дідом, Яковом Марковичем; дві початкові школи (у с. Сварков та у с. Перервенці) та інфекційну лікарню…

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Олександра Марковича запрошуємо до відділу читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання про Олександра Марковича

 

Бушин М. В. М. Половець. Маркович Олександр Михайлович. Чернігів: Просвіта, 2019. 120 с. / М. Бушин // Сіверянський літопис. – 2019. – № 6. – С. 168-170. – 300 пр.

 

Маркович Олександр Михайлович / О. Б. Коваленко ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. // Енциклопедія історії України : У 10 т. Т. 6 : Ла – Мі. – Київ : Наук. думка, 2009. – С. 519. – 5 тис. пр.

 

Томазов В. Марковичі / Валерій Томазов // Старожитності. – 1994. – № 1-2. – С. 24-25.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Софіє, це мій друг Вільгельм фон Габсбурґ, великий приятель українців»

 

«Коли війна закінчиться, обов’язково треба поїхати до Амстердама, – раптом сказав Вільгельм і замріяно затягнувся димом.

Чому саме до Амстердама? – здивувався Іван.

Там є моя улюблена ресторація «Порт Ван Клєве», де готують найліпші в Голландії біфштекси. А може й найліпші у світі. Кожен біфштекс вони нумерують. Я був там востаннє ще до війни й отримав біфштекс під номером 47567789.

 

Ого, – сказала Софія. – Напевно, це старий ресторан.

Так, дуже старий. До нього їздив ще мій батько в часи молодості. Зараз згадаю… Мені казали, коли його відкрили: чи то в 1850-му, чи то в 1870-му. Цікаво, чи працює він зараз.»

 

Неймовірно, але ця розмова відбувається в одному з віденських ресторанів! 1945-й рік, тривають бомбардування (відповідно, руйнування) австрійської столиці, а ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, відомий також як Василь Вишиваний (1895–1948), за дружнього сприяння Івана, свого денщика, знайомиться з Софією, молодою і вродливою зв’язковою ОУН та майбутньою дружиною!

 

Наталка Сняданко, сучасна талановита львівська письменниця, перекладачка і журналістка, пропонує українському читачу дивовижний роман з альтернативної історії (2017). У цьому творі нема звичного поділу на глави й розділи, лише … хештеги: ###1848–1914, ###1915–1939… В останньому ###2008-му читаємо (разом з Галиною, онукою ерцгерцога Вільгельма):

 

«queen: довідка про смерть в особовій справі Вільгельма фон Габсбурґа була «липова» – насправді його викрали українські націоналісти відразу ж після завершення судового процесу й анонімно перевезли до Львова, де він прожив останні роки свого життя з дружиною, котра й організувала цілу ту операцію.»

 

Завдяки таким персонажам, як Софія – дружина Вільгельма, Тарас – син, Галина – онука, Олесь – правнук, можна відчути атмосферу Львова різних часів: за Австро-Угорщини, Польщі, СРСР… Наведу епізод, що зворушує мене найбільше (###1950–2000):

 

Ось Тарас допомагає Маркіяну, найкращому студентському другу, клеїти шпалери в його кімнаті в гуртожитку: «Тарас виліз на табуретку і намастив клеєм стіну. І тут побачив, як просто на нього зі шпарини між стіною та відсталою напівобдертою масляною фарбою зиркнули очі, за ними з’явилися чорні вусики, а далі виповзло й усе решта.

 

Він на мить застиг, потому на ватяних ногах зліз додолу, перепросив Маркіяна, сказавши, що йому раптом заболів живіт, вибіг надвір, забувши навіть про свої речі, й уже ніколи в житті не заходив до гуртожитку.

 

Вдома Софія, побачивши його крейдяне обличчя і те, як трусяться в нього руки, спершу ні про що не питала. Тарас довго відтирав уявний бруд зі шкіри у ванній, потому прийшов до матері в кухню і попросив чаю.

 

Слухай, а таргани – це такі страшні чорні жуки, які живуть у стінах? – запитав він.

 

Софія засміялась і розповіла йому, що Вільгельм завжди боявся не лише тарганів, а й павуків, безшумне пересування яких викликало в нього панічний жах. Цей страх переріс у паніку після того, як у камері павук заліз йому у вухо і пробув там кілька днів, безперестанку пересуваючись по барабанній перетинці. Після того Вільгельм завжди вів нещадну боротьбу з усіма домашніми паразитами.»

 

На мою думку, «пояснення» легко побачити на початку цього ж розділу ###1950–2000: «За радянськими мірками, Вільгельм та Софія були заможними людьми і, якби хотіли, могли би накупувати вдосталь чеського кришталю, поміняти меблі на німецьку «стінку», запастися стандартним набором радянських книжок.

 

Але вони вимірювали добробут іншими, давнішими, критеріями, звикли їсти зі срібного посуду і дуже страждали, коли доводилося користуватися мельхіоровими виделками, не кажучи вже про алюмінієві. Це цілковито псувало смак їжі. Не визнавали вони і фаянсу, а тільки справжню порцеляну або ж керамічний посуд.»

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа – Василя Вишиваного, запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Сняданко Н. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма : роман / Наталка Сняданко. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. – 544 с. – 2 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Для мене шахи – це наука, з її суворими законами»: до Міжнародного дня шахів, 20 липня

 

«Равік пішов по шахівницю й шахи.

Ви довго грали, професоре, – сказав він. – Від обіду до самого вечора.

Старий кивнув головою.

Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи – це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. – Професор звів на Равіка запалені очі. – А зовнішній світ не вельми досконалий.»

 

На мою думку, ці зворушливі рядки з видатного роману Е. М. Ремарка «Тріумфальна арка» найбільше відповідають Роберту Фішеру (1943–2008), 11-му чемпіону світу з шахів (1972–1975). Справді, в шостому класі юнак … залишає загальноосвітню школу, у 14 років він міжнародний майстер і чемпіон Сполучених Штатів, у 15 – гросмейстер і претендент на світову корону!

 

Змалку життя Боббі (так звуть його друзі) підпорядковане шахам: він відмовляється від цигарок і алкоголю, грає в баскетбол і теніс, займається боксом і плаванням… Самостійно вивчає іспанську та німецьку, сербохорватську й російську – лише для читання шахової літератури на цих мовах!

 

Тепер рядки інтерв’ю з Робертом Фішером, що вражають мене найбільше (1971, за рік до здобуття світової корони з шахів): «Я професіонал. Я граю в шахи. Це – серйозна річ. Нічого іншого робити я не вмію, але що вмію, те роблю як слід. М. Ботвинник (шостий чемпіон світу з шахів – В. П.) написав, що я розраховую варіанти краще, ніж інші. Він каже, що я – лічильна машина. Я, мовляв, незвичайна людина.

 

Тут нема нічого незвичайного. Я просто професіонал. Я цілий день займаюся шахами, навчаюся і прагну знати більше. Прагну перевершити старих майстрів. Я знаю тепер більше від них… Роберт Джеймс Фішер – не лічильна машина. Я тільки людина, але людина виняткова. Мій світ – чорно-біла шахівниця. У моїх ходах – динаміка і мистецтво – спасибі, якщо ви можете це збагнути. А хто не може – того мені жаль».

 

Восени 1977 р., паралельно з початком занять у першому класі,  мене вчить грати в шахи шкільний друг Олександр, з яким на початку 1980-х рр. ми «виростаємо» до дорослого шахового турніру на першість міста. Вкрай знаменна для нас з Олександром подія відбувається в Будинку культури м. Семенівка на Чернігівщині. Тепер цю будівлю, що за 12 км від російсько-українського кордону, зруйновано рашистами.

 

Організатори турніру телефонують Жорову Анатолію Федосовичу, директору школи № 1 (також нашому вчителю фізики), відповідно, ми з Олександром отримуємо дозвіл безперешкодно брати участь у турнірі під час шкільних занять: шахові партії учасники грають  упродовж робочого тижня!

 

Проте для мене шкільні (як згодом університетські та аспірантські) заняття – безумовний пріоритет, Олександр, який сидить зі мною за однією партою, радо погоджується з цією думкою. Можливо, саме тому, на відміну від Боббі Фішера, який заради шахів ще в шостому класі залишає школу, ми не стаємо навіть чемпіонами нашого міста!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з виданнями про унікальну логічну гру – шахи, запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання про шахи

 

Білоус М. Таємнича скриня Каїсси / Мирон Білоус. – Мена : Домінант, 2007. – 93 с. – 200 пр.

Запропоновано авторські шахові композиції (задачі та етюди), також коментарі та розв’язки. Каїсса – «офіційна» богиня-покровителька шахів, шахова муза (від 1855 р.).

 

Іващенко С. Шаховий практикум / Сергій Іващенко, Дмитро Іващенко. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2010. – 80 с. – 5-те вид., доповн., переробл. – 1 тис. пр.

 

Костюченко О. І. Таємниці шахового поля: Розповіді та коментарі / Олександр Костюченко, Петро Римаренко. – Київ : Молодь, 1984. – 144 с. – 30 тис. пр.

 

Костюченко О. І. Шаховий дивосвіт / Олександр Костюченко, Петро Римаренко. – Київ : Здоров’я, 1989. – 144 с. : іл. – 30 тис. пр.

 

Лазарєв Ю. М. Творчість шахістів України / Ю. М. Лазарєв. – Київ : Здоров’я, 1982. – 192 с. : іл. – 50 тис. пр.

 

Марусенко П. В. Чемпіони світу із шахів / Петро Марусенко, Тетяна Лазарєва. – Київ : Рад. шк., 1984. – 136 с. – (Коли зроблено уроки). – 70 тис. пр.

 

Святослав Ю. Р. З історії шахових олімпіад / Юрій Святослав. – Київ : Здоров’я, 1983. – 240 с. : іл. – 40 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів