«Не знайшлося проводиря! Коли б хоч пів-Наполеона!»: до 195-річчя початку польського повстання проти російської корони (1830–1831)

 

«Дід задумався – здавалось, все минуле ожило перед його очима:

Ми повернули на свої позиції, – почав він знов, – ми не перемогли, поляки з своїх позицій не відступили, але й вони не перемогли. Та жодна армія не скористувалася з цієї ситуації. З нашого боку і офіцерство, і солдати виявили силу завзяття, ми переважали кількістю, за нами стояла стомільйонна Росія, здавалось, два дні – і ми розпудимо всю польську армію і ввесь чотири-мільйонний польський нарід. Так думала вся Росія, так думав був і фельд-маршал. Од’їжджаючи з Петербурга, Дибич похвалявся задушити Польщу за два тижні, навіть закликав знайомих до себе на млинці. Не напік! Він сам загубив всю справу. Не здобув перемоги під Гроховим…»

 

Отже, виразно простежуємо паралелі між сучасною російсько-українською війною та польським повстанням проти російської корони 1830–1831 рр. Тепер необхідні  пояснення. Дід: у часі оповідання – 27-річний ротмістр Віталій Лисенко, офіцер царської армії (в жилах якого грає козацька кров!), він же дідусь (по лінії матері) Людмили Старицької-Черняхівської (1868–1941), української письменниці й доньки Михайла Старицького (1839–1904); відповідно, батько Миколи Лисенка (1842–1912), українського композитора.

 

Наприкінці листопада 1929 р. онука Людмила перетворює цю дивовижну розповідь в романтичну історичну повість «Діамантовий перстень», в якій її дідусь, ротмістр Віталій Лисенко, отримує завдання схопити князя Стефана Порецького, ватажка інсургентів (повстанців). Проте офіцер царської армії дуже добре пам’ятає про своє козацьке походження…

 

Так, він вистежує схованку ватажка інсургентів. Згодом князя та його наречену, графиню Броніславу Ружмайло, заарештовано й кинуто до підземелля. Проте у дивовижний спосіб саме ротмістр Лисенко є головним організатором втечі Стефана й Броніслави, як і їхнього подальшого переходу кордону до Австрії… Ось рядки повісті, які зворушують мене найбільше:

 

«Стефан охопив лівою рукою стан Броніслави і простягнув мені правицю:

Пане ротмістр, – заговорив він, – я зневажив вас, я не повірив вам, бо й в думці не міг осягнути такої шляхетності, яку виявили ви… Даруйте мені… розпач… зневіра…

Він гаряче стиснув мою руку, я відповів гарячим стисканням.

Коли доля судила нам вибратись цей раз на волю, але коли й ні, пам’ятайте, пане ротмістр, що більшої вдячності, більшої пошани, яку я почуваю до вас, – людина почувати не може. І де б ми не були (він ніколи не відділяв її від себе) – думка про вас буде найкращою згадкою нашого життя. Друзі? – запитав він мене.

Навіки, – одказав я.

Ми стиснули гаряче руки.»

 

Усіх зацікавлених ознайомитися докладніше з унікальною історичною повістю Людмили Старицької-Черняхівської запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Старицька-Черняхівська Л. М. Діамантовий перстень : повість / Людмила Старицька-Черняхівська. – Київ : Знання, 2016. – 166 с. – (Скарби: молодіжна серія).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів

«Для нього не існує ані чинів, ані підвищень, ані честолюбства...»: до 215-річчя від дня народження Василя Тарновського-старшого (1810–1866)

«Зело добру справу ви робите, коли допомагаєте мені працювати. Є в мене передчуття, що ми з Вами залишимо після себе гарну пам’ять». У такий чудернацький спосіб Пантелеймон Куліш висловлює свою подяку Василю Тарновському-старшому. За що? Тисячу карбованців сріблом отримує майбутній класик української літератури на видання своєї етнографічної збірки «Записки про Південну Русь».

 

Панько Куліш – неперевершений майстер прохати й залучати фінансову підтримку, відповідні фрагменти з його листів вражають у саме серце: «в мене лише одна пара одягу…». Купує хутір під Лубнами, знову скарга: жити доведеться в звичайній хаті-мазанці… Зустрічаємо і прямолінійні рядки: «висилайте гроші». Тому закономірно, що в 1857 р. коштом Тарновського-старшого побачить світ і перший український історичний роман-хроніка «Чорна рада».

 

Цілком протилежно у «грошових» питаннях поводиться Опанас Маркович, видатний етнограф. «Опанас Васильович займався в Качанівці здебільшого збиранням народних пісень і прислів’їв, а не статистикою, проводячи цілісінькі дні біля млина з помольцями», – читаємо у спогадах Тарновського-молодшого. Але ж тоді, у серпні 1854 р. Тарновський-старший запрошує Марковича «для статистичного опису».

 

Упродовж двох місяців родина Марковичів (з дружиною Марією, вона ж відома письменниця Марко Вовчок, та сином Богданом) перебуває в гостинного господаря Качанівки. Врешті-решт Маркович починає розуміти, що йому запропоновано не «службу», а непомітну фінансову допомогу, про що дружина напише так: «Опанас визнав, що йому, не маючи майже ніякої роботи, брати гроші задарма не годиться, а тому ми й поїхали в Київ».

 

«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права» (Матвія 6:3). Особисто мене надзвичайно вражає, як Василь Васильович живе й помирає у повній згоді з цим євангельським приписом. На жаль, доля відміряла цьому вкрай скромному меценату лише 56: вкрай напружена й виснажлива робота в Редакційній комісії з підготовки та подальшого впровадження земельної реформи 1861 р. (звільнення селян з кріпацтва) спричиняє передчасний смертельний «нервовий удар»…

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Василя Тарновського-старшого запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Василя Тарновського-старшого

 

Берегова Н. Місцями пам’яті: 27 липня минуло 200 років від дня народження Василя Тарновського-старшого / Наталія Берегова // Наталія Берегова // Біла хата. – 2010. – 29 лип.

Помилково зазначено дату народження Тарновського-старшого, правильно: 26 червня (14 – за ст. ст.) 1810 р.

 

Донік О. М. Тарновські / О. М. Донік ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. // Енциклопедія історії України : У 10 т. Т. 10 : Т – Я. – Київ : Наук. думка. – 2013. – С. 35-36.

 

Панченко В. Качанівський ідальго / Володимир Панченко // Гарт. – 2009. – 21 серп. – С. 13.

 

Петренко Г. Меценат землі Чернігівської: до 200-річчя Василя Тарновського-старшого (1810–1866) / Григорій Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 черв. – С. 6.

 

Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури / М. Ф. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с.

 

Товстоляк Н. Суспільно-політична діяльність Василя Васильовича Тарновського (старшого) у 30-40 роки ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2004. – № 1. – С. 47-53.

 

Товстоляк Н. «Практикуючий поміщик»: життя, громадська та наукова діяльність В. В. Тарновського-старшого наприкінці 40-х – у першій половині 50-х років ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2005. – № 2-3. – С. 43-49.

 

Туровська Л. Тарновські: три непересічні постаті української історії / Леся Туровська // Наука і суспільство. – 2024. – № 12. – С. 40-47.

 

Хорунжий Ю. М. Українські меценати: Доброчинність – наша риса / Ю. М. Хорунжий. – Київ : КМ Академія, 2001. – 137 с.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів