«… прапор соняшно-блакитний, прапор України, рідний, заповітний!» : до Дня Державного прапора України, 23 серпня

 

 

Це загальнодержавне свято започатковане 21 рік тому. Так, саме 23 серпня 2004 р., Указом Президента України Леоніда Кучми. Практично увесь цей час до українського прапора наші «воріженьки» намагаються «прилаштувати» давню байку:

 

«Перевернутий прапор – міжнародний символ нещастя…».

 

Спробуємо зрозуміти, що відбувається, водночас, спростувати поширений міф про «неправильний» (перевернутий) український прапор. Нормативний акт (США, 1923 р.) про застосування національного прапора містить розділ про його пошанування, один з пунктів якого забороняє вивішувати перевернутий прапор.  

 

Виняток: небезпека для життя (наприклад, напад піратів на морі). Проте все змінюється «догори дриґом» у жовтні 2001 р., коли на екран виходить американський пригодницький трилер «Остання фортеця» (The Last Castle).

 

Головний герой стрічки – Юджин Ервін, в минулому заслужений генерал, ветеран кількох воєн, а тепер в’язень (з 10-річним терміном), очолює тюремне повстання. На знак протесту проти прихованих розстрілів ув’язнених Юджин Ервін вивішує над тюремним майданом американський прапор догори дриґом.

 

Під впливом цієї стрічки (адже в’язнів розстрілюють за наказом полковника Вінтера, коменданта тюрми суворого режиму) ось вже майже чверть століття перевернутий догори дриґом національний прапор активно використовується як символ протесту проти зловживань влади.

 

Цікаво: Філіппіни – єдина країна світу, де (і лише) в часі війни офіційно застосовується перевернутий прапор.

 

Від юнацьких років дуже доторкають сторінки повісті (одного з моїх улюблених письменників) Жуля Верна «Прапор Батьківщини». Сюжет: геніальний винахідник Тома Рок, ображений на все людство й зацікавлений лише у грошах, продає свою ідею надпотужної зброї піратам (бо саме вони запропонували йому найбільшу ціну).

 

Коли ж від Томи вимагається застосувати свою (близьку до атомної) зброю, стається диво: на «ворожому» кораблі винахідник раптом бачить прапор Франції, своєї зрадженої Батьківщини! Саме тепер приспані у підсвідомості патріотичні почуття виринають на поверхню: Тома Рок категорично відмовляється стріляти!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про український прапор та його складну історію запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Відродження української національної символіки. Збірка статей / Упоряд. Андрій Бережина, Андрій Ґречило, Алла Малієнко. – Київ : Видавничий дім журналу «Пам’ятки України», 2021. – 560 с. – (Бібліотека журналу «Пам’ятки України»). – 1 тис. пр.

 

Гречило А. Про національний прапор / А. Гречило ; упоряд. А. Сєриков // Бібліотека журналу «Пам’ятки України» : Книга 1. Національна символіка. – Київ : Рад. Україна, 1991. – С. 13-23. – 2-е вид. – 80 тис. пр.

 

Державна символіка / Уклад. Володимир В’ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко та ін. // 100 років боротьби : Українська революція 1917–1921. – Київ : Видання Українського інституту національної пам’яті. – С. 16-17.

 

Кольори, що дають надію. До Дня Державного Прапора України / авт.-уклад. О. А. Рожнятовська // Календар знаменних і пам’ятних дат: ІІІ квартал: 2005. – Київ : Кн. палата України ім. Івана Федорова, 2005. – С. 68-76.

 

Кравченко В. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / Валерій Кравченко ; передм. В. Овсієнка. – Київ : Смолоскип, 2004. – 56 с. – 1 тис. пр.

Про те, як у ніч на 01.05.1966 Віктор Кукса та Георгій Москаленко встановили український національний прапор на будівлі КІНГу (Київський інститут народного господарства, тепер – КНЕУ: Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана). 26-річний робітник В. Кукса та 28-річний студент Г. Москаленко отримують відповідно два та три роки «таборів» (Мордовія, суворий режим).

 

Сергійчук В. І. Прапори / В. І. Сергійчук // Сергійчук В. І. Доля української національної символіки. – Київ : Знання, 1990. – (Час і суспільство). – С. 13-34. – 87 тис. пр.

 

Сергійчук В. І. Прапори / В. І. Сергійчук ; худож. оформл. Л. В. Демчишина // Сергійчук В. І. Національна символіка України. – Київ : Веселка, 1992. – С. 31-86. – 50 тис. пр.

 

Шаян В. Прапор України / Володимир Шаян // Шаян В. Українська символіка. – Гамільтон : Українське Відродження, 1990. – С. 16-31.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Чарівна казка світлого дитинства» : про зустріч з ужгородською поетесою Оленою Пекар

 

«А повітря зовсім мало,

Кицю страхом всю пробрало:

«Як же бути, що робити,

Як хазяйку розбудити?!»

 

Це казкова дійсність! Олена Пекар, відома ужгородська поетеса й досвідчена вчителька української мови та літератури (52-річний досвід!) читає правдиві рядки зі своєї нової віршованої збірки для дітей «Сонечко і лошатко».

 

Зустріч відбувається 14 серпня 2025 р. у читальній залі Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, реальні події з цитованого вірша «Про кицю Маркізу» – одного передноворічного вечора в помешканні пані Олени…

 

Саме того вечора домашня улюблениця Маркіза справді рятує життя своїй господині – Олені Пекар:

«Я прошу, прокинься, ну,

Від чадного того сну!»

Потім думала недовго,

Скочила на саме горло –

І хазяйку пробудила!»

 

Такі знакові життєві приклади зворушують та, водночас, виховують у тисячу разів краще за будь-яку іншу «римовану мораль».

 

Особисто мене доторкає такий момент біографії пані Олени, про який вона згадала на цій зустрічі. Під час навчання в університеті на захисті студентської курсової роботи «Вивчення творчості Михайла Коцюбинського у середній школі» майбутня вчителька української мови та літератури демонструє фотоальбом і стверджує, що відвідала музей письменника в Чернігові!

 

З тої «відвертої» неправди народжується щира мрія: потрапити до Літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського в Чернігові!

 

Як бачимо, в житті важливо вірити, сподіватися й докладати власних зусиль, тоді всі мрії здійснюються, навіть якщо доведеться чекати понад півстоліття!

 

Відома поетеса з південно-західного Ужгорода зустрічається зі своїми читачами у північно-східному Чернігові – гарний приклад єднання  українців!

 

Усіх батьків і дітей, зацікавлених ознайомитися з чудовою книгою Олени Пекар, запрошуємо до Бібліотеки для дітей ім. Олександра Довженка; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Пекар О. Сонечко й лошатко : вірші / Олена Пекар ; іл. Катерини Козловської. – Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2023. – 36 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Дружать вони не як коні, а як люди»

 

«Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.

 

Так вони ж і є брати, – зауважила Кульжан. – Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.

 

Так, але дружать вони не як коні, а як люди, – захоплено розповідав Жайсак. – За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, – ось зараз побачиш».

 

Таке щире захоплення кіньми властиве, напевно, лише степовим народам. Ця зворушлива розмова відбувається між Кульжан та Жайсаком, закоханою юною казахською парою, що влітку 1847 р. кочує зі своїм аулом поблизу Орської фортеці – першого місця заслання нашого славетного Кобзаря.

 

У 1959–1962 рр. дуже яскраво про це напише Зінаїда Тулуб у своєму чудовому історико-біографічному романі «В степу безкраїм за Уралом».

 

Ставлення до коней в українців не менш зворушливе, воно навіть родинне. Це засвідчують, зокрема, й рядки народної пісні «Там, де Ятрань круто в’ється»:

 

«А я бідний сиротина,

Степ широкий то ж мій сват,

Шабля й люлька – вся родина,

Сивий коник то ж мій брат».

 

На мою думку, саме родинна генетична пам’ять і викликає на початку 1970-х рр. неймовірне захоплення кіньми у Євгена Кріпа (1948–2016), справжнього художнього генія, народженого на Львівщині (м. Жовква), але глибоко закоханого в Чернігів (в якому юнак опиняється у 1971 р.).

 

Напрочуд виразно це простежується у майстерному розписі «Україна – наша мати» (1992), одним з головних елементів якого є легендарний козак Мамай. На превеликий жаль, цю унікальну роботу, виконану для інтер’єру кінотеатру ім. Богдана Хмельницького (м. Мена Чернігівської обл.), навмисне знищено (замислимось тільки: як «радянську») у процесі перебудови цього «культурного» закладу.

 

Більш пощастило іншому розпису (так само: з дивовижними чарівними кіньми): «У луках» (1990, ДВП, олія, 2.6 м х 6.4 м), який реставровано завдяки копіткій праці художників Сергія Тонканова (талановитий учень Майстра) та Олега Родіна.

 

Цей унікальний розпис, вчасно врятований від знищення й ганьби (на ньому прилаштували … «дошку пошани») з інтер’єру «закритого» швацького цеху (м. Чернігів!), від 8 серпня 2025 р. експонується в Чернігівському обласному художньому музеї ім. Григорія Ґалаґана (виставка-дослідження «Дошка пошани»).

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про видатного українського художника Євгена Кріпа, пригадати твори української та зарубіжної класики (зокрема, про коней), запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Євгена Кріпа

 

Брей О. Майстер, який нікого не залишає байдужим / Олександр Брей // Деснянська правда. – 2018. – 1 лют. – С. 5.

 

Куценко П. Краса, мудрість, гідність / Петро Куценко // Куценко П. І возрадується душа твоя : Розповіді про чернігівських художників. – Чернігів, 2005. – С. 30-34. – 300 пр.

 

Личковах В. «Універсалії» Євгена Кріпа: «номіналізм» і «реалізм» / Володимир Личковах // Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2011. – С. 151-154.

 

Каранда Я. Майстер абстракцій, символів і асоціацій / Я. Каранда // Деснянська правда. – 2013. – 6 черв. – С. 12.

 

Меркулова В. Євген Кріп: «Таке враження, що я весь час іду проти течії…» / В. Меркулова // Місто. – 2008. – 16 жовт. – С. 16.

 

Сапон В. Архетипи Євгена Кріпа / В. Сапон // Деснянська правда. – 2008. – 18 жовт.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Сильний, глибокий і щирий лірик»: до 135-річчя від дня народження Михайла Івченка (1890, хутір поблизу с. Никонівка Прилуцького повіту Чернігівської губ., тепер Прилуцького р-ну Чернігівської обл. – 1939, м. Орджонікідзе, тепер м. Владикавказ, Північна Осетія)

 

«Так, я з міста! Тікаю від людей, від всіх тих гидот, які вони творять. Хочу спочити хоч трохи тут, в оцих первісно-свіжих, чистих просторах.

 

Хе-хе-хе! Чудно як ви кажете. Наче-бо тут немає людей. Всюди вони є, здається, немає такого закутка на землі, де б їх не найшлось. Плодюча, я вам скажу, тварина – всюди розсілась. А вашого брата таки чималенько щось стало тут траплятись. Усе тікають, тікають, а куди – й самі гаразд не скажуть. Від самих себе, мабуть. Дуже вже гірко стало жити.»

 

Ось такий відвертий діалог відбувається між автором та лісничим, героями оповідання Михайла Івченка «В первісні простори» (1919). Проте вже за хвилину лісничий змушений «розчарувати» автора:

 

«Тут от недавно одна панна так само їхала. Спинилась у мене. Що воно за людина – не знаю. Тільки чудненька якась, а от уже з тиждень живе тут, то вже я й не знаю, як ви й розміститесь».

 

Далі з головними героями стається щось неймовірне, про це автор, устами лісничого, скаже так:

 

«Ай, що твориться з людьми, пане добродію! Як страшно божевільно переплуталось все, Боже мій, Боже мій. Аж не віриться, щоб дві інтелігентних людини, зустрівшись отут, в цім дикім лісі, не могли навіть дивитись одна на другу.

 

До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче».

 

Звернімо увагу на рік написання оповідання «В первісні простори»: 1919-й! Ніби формально й «закінчилась» Перша світова війна 1914–1918 рр., проте тривають Визвольні змагання Української революції 1917–1921 рр…

 

На мою думку, обидва головні герої Михайла Івченка переживають (на жаль, надзвичайно знайомий тепер кожному в Україні) посттравматичний стресовий розлад. Поміж широкого спектру практик відновлення (наприклад, апі- чи арттерапія: лікування бджолами або мистецтвом) автора і панну рятує кохання:

 

«Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.

 

Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.

 

От і поладнали. Ну, щасти вам доля, – радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий».

 

Саме тут для уважного читача виникає чітка аналогія зі світової класики: Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»:

 

«Равік мовчав. Що вона (Джоан – В. П.) балакає, подумав він.

Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? – мовив він нарешті.

Я тебе кохаю.

 

Він махнув рукою.

Ти ж мене майже не знаєш.

А хіба це стосується до кохання?

Ще й як. Кохати – це коли хочеш разом із кимось постаріти.

 

Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити».

 

Наведу невеличкий фрагмент з пережитого Людвігом Фрезенбургом, першокласним німецьким хірургом-втікачем («щасливе» ім’я Равік він собі вигадав):

 

«Та Гааке тільки усміхався. Через три дні Сибіла померла. Повісилась у жіночому концтаборі. Ще через день привели одного з утікачів – письменника-єврея. Равік дивився на нього й не впізнавав, на ньому не лишилося живого місця. Навіть голосу не впізнавав. Гааке допитував його ще цілий тиждень, аж поки він помер. Потім Равік теж опинився в концтаборі. Тоді була лікарня. І втеча з лікарні».

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Михайла Івченка, докладніше ознайомитися з його творами, по-новому перечитати Е. М. Ремарка, запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Видання творів Михайла Івченка

 

Івченко М. Шуми весняні. Напоєні дні : Вибране / Михайло Івченко. – Київ : Академія, 2015. – 240 с. – (In crudo).

 

Про Михайла Івченка

 

Ковалів Ю. Михайло Івченко (1890 – 1939) / Юрій Ковалів // Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.: у 10 т. Т. 3: У сподіваннях і трагічних зламах : Підручник. – Київ : Академія, 2014. – (Альма-матер). – С. 197-202.

 

Мельник В. О. Івченко Михайло Євдокимович / В. О. Мельник ; співголова редкол. І. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України. Т. 11: Зор – Как. – Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. – С. 180. – 10 тис. пр.

 

Мельник В. Михайло Івченко (1890–1939) / В. Мельник ; за ред. чл.-кор. НАН України В. Г. Дончика // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст.: Підручник. – Київ : Либідь, 1998. – С. 269-277.

 

Помаз В. Михайло Івченко. Він заворожував непересічним літературним талантом / Валерій Помаз // Наше Слово: Тижневик Об’єднання українців у Польщі (ОУП). – 2022. – 23 січ. – С. 9. – 2500 пр.

Про Михайла Івченка (1890 – 1939), самобутнього й талановитого українського письменника, що народився на хуторі поблизу села Никонівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер у складі Прилуцького району Чернігівської області).

 

Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Мирослав Шкандрій ; авториз. пер. з англ. Тараса Цимбала ; наук. ред. Ярина Цимбал. – Київ : Ніка-Центр, 2015. – 384 с. – 2-ге вид. – 1 тис. пр.  

 

Видання творів Е. М. Ремарка

 

Ремарк Е. М. Тріумфальна арка : роман / Еріх Марія Ремарк ; пер. з нім. Є. Поповича. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 480 с. – 4 тис. пр.

 

Ремарк Е. М. Тріумфальна арка : роман / Еріх Марія Ремарк ; пер. з нім. Є. Поповича ; передм. Д. Затонського ; худож.-ілюстратор І. І. Яхін ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. – Харків : Фоліо, 2006. – 415 с. – 1.5 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр»

 

«Кажуть – не вір у сон! Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр. – Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, – то будуть бити.

 

Ще це іноді віщує тільки сльози, що в палю дадуть (битимуть – В. П.), або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!.. І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись, – приведуть, і збудеться сон».

 

Переконаний: кожен з нас легко долучить цілу збірку особистих трактувань снів до цих зворушливих рядків з захопливої сімейної хроніки «Люборацькі» Анатолія Свидницького (1834–1871), першого в українській літературі соціально-психологічного роману.

 

Дуже цікаво було б почути думки науковців з цього приводу. Виважену й розгорнуту відповідь знаходимо у книжці «Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням» Ольги Маслової та Ніки Бєльської:

 

«Сни можуть мати не надто конкретний зміст чи якісь дивні образи. А отже, їх трактування стає доволі суб’єктивним. До того ж, люди прагнуть помістити зміст сновидіння в особистий, сімейний, робочий, загальнодержавний, екологічний контекст тощо.

 

Таким чином, у якомусь із них з певною ймовірністю такий образ матиме сенс і зв’язок із якоюсь подією в майбутньому. Це може скласти враження, що сон був передвісником такої події. Проте жодних доказів на підтримку того, що віщі сни фізіологічно можливі, наразі немає».

 

Обидві авторки книги (досвідчені викладачки й науковиці, тренерки проєкту «Школа довголіття») не лише відповідають на поширені питання, як от:

 

«Чи можна придумати геніальне рішення проблеми уві сні? Денний сон – друг чи ворог? Чи варто читати з екрану телефона для швидкого засинання?»,

 

але й надають практичні рекомендації, наприклад, що зробити просто зараз, аби спати краще!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про сон та його таємниці, пригадати неперевершену сімейну хроніку Анатолія Свидницького, запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Маслова О. Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням / Ольга Маслова, Вероніка Бєльська. – Київ : Віхола, 2021. – 208 с. – (Наукпоп). – 2 тис. пр.

 

Свидницький А. П. Люборацькі : сімейна хроніка / Анатолій Свидницький ; передм. Р. Міщука ; іл. худож. А. Базилевича. – Київ : Дніпро, 1984. – 297 с. – (Бібліотека української класики «Дніпро»). – 50 тис. пр.

 

Свидницький А. Люборацькі (сімейна хроніка) : роман / Анатолій Свидницький. – Київ : Знання, 1984. – 240 с. – (Класна література).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів