29 вересня 2017 р.

«Гроші»



Я не буду панувати, ні ! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю.

Іван Карпенко-Карий. Сто тисяч

Іван Карпович Тобілевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с.Арсенівці Великовисківської волості Ольвіопольського повіту Херсонської губернії (тепер – с.Веселівка Ново-миргородського району Кіровоградської області).

Батько і мати Івана мали сильні й красиві голоси. Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів – Івана, Миколу й Панаса», – свідчила дружина І.Тобілевича – Софія.

У літературу І.Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. У його драматургічній спадщині – 18 оригінальних п’єс і кілька переробок.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І.Карпенко-Карий виявляє в комедіях «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900). Разом з комедією «Розумний і дурень» вони складають своєрідну трилогію. Жадоба збагачення хитрого і спритного мужика, який в нових суспільних умовах вийшов на історичну арену, є визначальною для головних героїв комедії «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедії «Хазяїн» Терентія Пузиря.

«Пєсу «Гроші» Іван Карпович надумався писати ще на хуторі «Надія». Комедія повинна була показати широкому світові пристрасть селянства до «святої земельки» і до нагромадження грошей, щоб було за що її купити. Закінчив він її у 1889 р. Відсилаючи вже готову п’єсу до цензури, Іван Карпович вирішив, що назва «Сто тисяч» буде краще відповідати сюжету п’єси. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхне значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої пять», – згадувала дружина письменника Софія Тобілевич у книжці спогадів «Мої стежки і зустрічі».


Калитка скуповує землю не тільки у розорених панів, а й у селян, до яких не має милосердя. Свої глитайські почуття і думки він камуфлює святенницькою, псевдоліричною, фарисейською патетикою: «Ох, земелько, свята земелько, – божа ти донечко ! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобретав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пашниця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші…».

Поруч з Калиткою, основним персонажем п’єси, від початку до кінця ходить його світлотінь – копач Банавентура, колишній шляхтич, що в умовах пореформеної дійсності повністю розорився, але, не зумівши пристосуватись до нових умов, мріє про багатство, яке пов’язує з пошуками скарбів.

Жартівник і фантазер, Банавентура не здатний глянути у вічі правді життя, неспроможний осягнути безвихідь, в якій опинився. Таким контрастом між обома героями І.Карпенко-Карий досягає вражаюче переконливого втілення ідеї твору: капіталізм – це рушійна і водночас руйнівна сила суспільства.

25 липня 1890 р. трупою П.Саксаганського в Ростові-на-Дону вперше виставлено комедію в 4 діях «Сто тисяч». Автор виконував роль Калитки, що увійшла до золотого фонду українського театру. Так розпочалося довготривале, до нинішніх часів, сценічне життя комедії. Вперше надруковано її в журналі «Зоря» у Львові, 1891 р. 


Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Бурбач В. Калитка і Пузир. Ява друга… / В.Бурбач // Культура і життя. – 2005. – № 40-41 (19 жовт.). – С. 3.

Голик О. "Один із батьків новочасного українського театру" : І.Карпенко-Карий і розвиток театрального мистецтва в Україні / О.Голик // Українська мова й література в середніх навчальних закладах. – 2011. – № 10. – С. 22-29. – Бібліогр.: 5 назв.
Урок української літератури.

Єна Я. Дворянство до добра не доведе... / Я.Єна // Все для вчителя. – 2012. – № 9-10. – С. 29-30.
Компаративний аналіз пєс Мольєра та Карпенка-Карого на інтегрованому уроці зарубіжної та української літератури.

Кагал О. "Хазяїн" українського театру. Найдорожчі світлини із життя Івана Карпенка-Карого / О.Кагал // Все для вчителя. – 2012. – № 1-2. – С. 5.

Каратай Н. Смисл життя в розумінні Герасима Калитки / Н.Каратай // Все для вчителя. – 2000. – № 3. – С. 16-18.
Запропоновано урок рольової гри з української літератури.

Карпенко-Карий І. Сто тисяч (Комедія в 4 діях) / І.Карпенко-Карий; худож.-оформлювач А.Ленчик // Хазяїн : Драматичні твори. – Харків: Фоліо, 2008. – С. 57-107. – Серія «Українська класика».

Комар О. Тема. О. де Бальзак "Гобсек" та І. Карпенко-Карий "Хазяїн": фрагменти конспекту інтегрованого уроку з використанням компаративного аналізу з української та зарубіжної літератур / О.Комар // Зарубіжна література в школах України. – 2013. – № 4. – С. 51-52.
До скарбнички дистанційного тренінгу. Наведено типи аналізу художніх творів, адаптованих до шкільної практики.

Малютіна Н. Явище жанрової інтерактивності у драматургії І.Карпенка-Карого / Н.Малютіна // Слово і час. – 2008. – № 1. – С. 53-61. – Бібліогр.: 14 назв.

Матейчук С. І.Карпенко-Карий. «Сто тисяч» / С.Матейчук // Все для вчителя. – 2012. – № 17-18. – С. 77.

Пилипчук Р. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) – виданий і невиданий / Р.Пилипчук // Культура і життя. – 2005. - № 42-43 (2 листоп.). – С. 5.

Проніна Л. Іван Карпенко-Карий. Трагікомедія «Сто тисяч» / Л.Проніна // Все для вчителя. – 2012. – № 17-18 (верес.). – С. 123.

Сафонова А. Дослідницька робота учнів під час вивчення комедії І.Карпенка-Карого «Сто тисяч» / А.Сафонова // Дивослово. – 2000. – № 6. – С. 27-31.

Хутір Надія // Позакласний час. – 2011. – № 6. – С. 82-83.
Про державний музей-заповідник І.Карпенка-Карого (Тобілевича), до якого входять: батьківська хата, будинок, літературно-меморіальний музей, парк-пам'ятка площею 11 га.

Чернецький Є. Тобілевичі / Є.Чернецький // День. – 2012. – 16 листоп. (№ 209-210). – С. 15.

Про Софію Тобілевич (Дитківську) (* 3 (15) жовт. 1860, с.Новоселиця, Жмеринський р-н, Вінницька обл. — † 7 жовт. 1953, Київ) — українську акторку, мемуаристку, перекладача, фольклористку, дружину Івана Карпенка-Карого та племінницю Зиґмунта Сєраковського (одного з лідерів польського повстання 1863 р.).

21 вересня 2017 р.

Евтрофікація, або Європрибирання


Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Олександр Довженко. Зачарована Десна

Вода – найзагадковіша речовина на планеті. Науковці досі не зрозуміли її структури, чому вона замерзає, як вона, єдина з усіх речовин на планеті, може перебувати одночасно в трьох станах. Все, що є на Землі, складене з води, яка присутня у всьому. Вона є фантастичним носієм енергії, має інформаційне поле. Найбільший скарб у нас завжди під ногами. 

Сьогодні в багатьох селах в Україні людям довозять воду ! Люди кажуть: «Вода зникає ! Як ? Що відбувається ?» Як ми можемо заощаджувати цей ресурс і чому це важливо ? Отже, набуватимемо корисних навичок.

Вода становить приблизно 70% людського тіла. Вже тепер третина людства зазнає складнощі з водою, а кожен 5-й у світі відчуває спрагу. Це не завжди бідні країни Азії та Африки: південь України, Кримський півострів. Забезпечення питною водою ускладнюється. Спостерігаємо аномалії: вода тікає, свердловини доводиться пробивати усе нижче й нижче. Це можна порівняти з тим, як забираємо кров з організму, з самих вен.

Таке порушення циклу може мати несподівані наслідки. Справді, ось прогноз на 2030-2050 рр. Третина (прибл. 35%) населення світу не матиме доступу до прісної води, що спричинятиме локальні військові конфлікти.

Наприклад, збройні конфлікти між Ізраїлем та Палестиною. Війна точиться за водосховища, які розташовані просто на лінії розмежування. Зрозуміло, сюди долучаються й інші причини, але внесок цієї є досить вагомим. Тому тричі мав рацію видатний американський науковець і фантаст Айзек Азімов, коли писав свій «Марсіанський шлях». Нагадаю, в цьому оповіданні йдеться про те, як земляни відмовились надавати своїм марсіанським переселенцям воду, а ті, в свою чергу, віднайшли величезні поклади льодових брил у кільцях Сатурна.

Кожен міський мешканець витрачає приблизно 300 л води на день. Розподіл у % такий (не всі показники враховано, тому разом 95%):

Миття посуду       20
Ванна, душ          20
Туалет                20
Прання               15
Протікання          15
Готування їжі       5

Бачимо, що 75% (3/4) усіх витрат – це зовнішнє обслуговування свого тіла. У цьому, власне, причина, чому не вистачає води. Раніше люди просто пили воду, готували на ній їжу… Тепер ми забруднюємо її різними хімічними речовинами: порошками, мийними засобами, спектр дуже широкий.

Повертаємо воду, яка вже питною ніколи не стане. Якщо в природі все обертається, то людина створює лише незамкнені цикли, вона не може повторити природні механізми. Відповідно, те, що ми змиваємо до каналізації, теоретично вже неможливо очистити.

Справді, якщо мова йде про механічні рештки, працює метод осідання, тут неважко. Взагалі, наші станції не долають такого величезного обєму, а фільтри доволі застарілі. В Івано-Франківську вирішили проганяти забруднену воду через сіль, тут це працює, проте в більшості випадків результат незадовільний.

Евтрофікація. Це слово грецького походження, eutrophia – добре харчування. Якщо простими словами: «цвітіння води», викликане бурхливим ростом водоростей у водоймі. Рослинність активно поглинає з води кисень, що, у свою чергу, здатне спричинити загибель риби. Це стається, коли рівень кисню у водоймі стає нижчим за 4 мг/куб.дм. Для повноцінного функціонування рибі потрібно принаймні 6-7 мг/куб.дм.


У 2011 р. було доведено, що вагомим внеском у евтрофікацію є фосфати й нітрати, саме ті, що містяться в таких звичних миючих засобах. Зауважимо: з фосфору й азоту складається все на планеті, позбутися їх не можна, а от надлишок порушує баланс. Останнім часом на миючих засобах можна помітити написи: «Без фосфатів», на шампунях – «Без сульфатів», але, чи можна цьому вірити ? Справді, сульфати дають пінку, а піняться всі шампуні…

Отже, коли ми спостерігаємо або читаємо про масову загибель риби в наших річках і ставках під час «цвітіння води», памятаймо, що це не якісь там дядьки її «глушили» (хоча цілком може статися й таке), а кожен з нас, на превеликий жаль, зі своєю GALою теж до цього причетний. Спробуємо зрозуміти, як зменшити це навантаження.

ПАР. У нашій ситуації це не Південно-Африканська Республіка, а поверхнево-активні речовини. Вони мають активний заряд, «чіпляються» до різних інших атомів, тобто, розчиняють будь-що. У жиру атоми дуже тісно припасовані одне до одного, а ПАРи настільки активні, що їх просто виривають. Жирна поверхня на тарілці, крапнули на неї миючим засобом: ось вже жир розходиться до краю, це і є реакція.

Небезпека полягає в тому, що ПАРи дуже важко вимиваються. Щоб розчинити 1 г цих ПАРів, треба 10 куб. м води ! Наприклад, щоб повністю змити лише одну тарілку, потрібно близько 50 л холодної води. Тобто: декілька відер, щоб сполоскати лише одну миску. Миття посуду такими агресивними речовинами є доволі шкідливим. Погодьтеся: не завжди уважно прополіскуємо, все це потрапляє в наш кишково-шлунковий тракт. Чим вища концентрація ПАРів, тим вони небезпечніші.

Організм влаштований дуже розумно, проте не варто так навантажувати свою систему. ХХІ ст. відоме як століття алергій. Тепер від цієї хвороби потерпає кожен четвертий мешканець нашої планети, за 5-10 років її матиме кожен другий, надалі – майже 70% населення Землі. В кожного буде алергія на щось своє. Пригадую: коли працював у Зоні відчуження ЧАЕС, то під час міжнародних навчань у червні 2007 р. британська учасниця відзначала, що має алергію на горіхи та рибу.

Якщо у вас більше 10 пляшечок для прибирання – це вже паталогія: ви занадто захопилися. Звернімо увагу спочатку на руки. Величезна кількість миючих засобів повністю розчиняє захисний шар шкіри. Зокрема, МОЗ не рекомендує приймати душ двічі на день, адже шкіра має тонку плівку, якою захищає себе від зовнішніх подразників. Люди, які дуже активно вимиваються, розчиняють цей шар, вони створюють своєрідну корозію: в їхній шкірі утворюються тріщинки, прірви, куди легко потрапляє інфекція.


Блага цивілізації щось примарне нам надають, інше забирають, на жаль, це наше здоровя, яке в сучасному світі дуже складно зберегти.

Тому стратегія щодо миючих засобів мусить бути така: якщо не відмовлятися повністю, поміркувати, чим можна замінити. Як це не дивно, проте замінників існує дуже багато. Спочатку це складно, але результат того вартий. Вже в світі поширюється екологічний рух, люди споруджують або винаймають будинок, не користуються в ньому жодними хімічними засобами, за винятком, наприклад, гелю для душу чи шампуню.

Гірчиця. Дуже популярний метод миття посуду, всім відомий гірчичний порошок. Якщо застосовувати його відразу після їжі, тоді легко вимивається жир. Головне: це нешкідливо для шкіри й недорого. З гірчиці можна зробити засіб для миття, який є кращим за усіляку «хімію»:


Мило господарче           50 г
Гліцерин                       8 стол. лож.
Сода                            1 стол. лож.
Вода гаряча                  1 л
Сіль кухонна                 1 чайна лож.

Мило натерти як картоплю, коли додано всі складові, то можна навіть збити пульверизатором. Цим засобом можна так відмити ванну, що жодна «хімія» не зможе дорівнятися.

«Рецепт» засобу для миття посуду:

Мило, будь-яке             200 г
Вода гаряча                  200 мл
Сода харчова                6 стол. лож.

Мило натираємо на дрібній терці, заливаємо гарячою водою, розбиваємо до розчинення та утворення густої піни, додаємо соду – засіб готовий.

Пінка в порошках утворюється також від фосфатів, що дуже агресивно впливають на шкіру, викликають алергічні реакції. Цікаво, що для дітей вони набагато дорожчі, хоча кількість фосфатів там просто знижена. Якщо ж написано: «Без фосфатів», а засіб піниться, тоді він містить ПАРи. Взагалі, може бути підкреслено, що засіб «Еко», «Супер», але якщо він дає піну, то вже за визначенням не є екологічним.

Прати рекомендуємо за допомогою харчової соди, що дає також дезінфекцію. Коли ж поставили пляму, найкраще відразу витирати сіллю. Це дуже допомагає, адже сіль легко вбирає бруд, легкі й не застарілі плями. Позбутися плям на білому одязі допоможе й такий засіб:

Мило господарче           2 стол. лож.
Сода харчова                2 стол. лож.
Перекис водню             4 стол. лож.

Цією сумішшю натерти пляму, залишити на 2 год., потім випрати.


Мило господарче. Якщо застосовуємо темне, брускове, зі специфічним запахом – це органічного походження, його варять з тваринних жирів. Колись з цією метою використовували роги й копита. Біле (відбілене) – тут вже маємо певну хімічну суміш, відповідно, тваринних жирів менше. Присутній каолін (глина), що добре виводить плями. Також можуть бути жирні кислоти або луги. На пляму можна наносити лимонний сік, оцет – це все лужні середовища.
  

Хлор. Чи це шкідливо ? Тривалентний розчиняється у воді, шестивалентний – ні, проблема в тому, що ви не вгадаєте, який де. Взагалі, хлор – дуже небезпечний, адже є канцерогенною та онкоутворюючою речовиною, яку використовують під час епідемій (доступно й недорого). Зауважмо, що в деяких країнах категорично заборонено здійснювати очистку питної води хлоруванням, у нас це залишилося від радянської системи.


Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Використано матеріали програми Анни Новаковської та Маряни Гінзули «Спочатку було чисто» (Радіо Марія). Екологічний засіб від плям запропоновано й перевірено Тетяною Василенко (Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва).

Вернадский В. Биосфера и ноосфера / В.Вернадский; предисловие Р.Баландина. – М.: Айрис-пресс, 2009. – 576 с. – Серия «Библиотека истории и культуры».

Дигас Р. Відпочинок на березі сірчаного озера. Техногенні водоймища – не завжди катастрофа, довели львівські вчені / Р.Дигас // Українська технічна газета. – 2010. – 6 квіт. № 14. – С. 9.

Леонтьєва О. Вода – це життя / О.Леонтьєва // Шкільна бібліотека. – 2014. – № 2. – С. 31-33.

Лосев К. Вода / К.Лосев. – Л.: Гидрометеоиздат, 1989. – 272 с.
Про унікальний скарб нашої планети – природну воду. Розглянуто проблеми взаємин людини та гідросфери.

Малі річки України : довідник / А.Яцик, Л.Бишовець, Є.Богатов та ін.; за ред. А.Яцика. – К.: Урожай, 1991. – 296 с.
Наведено рекомендації щодо раціонального використання малих річок та збереження їх як джерела водопостачання.

Образцов П. "Мыльная опера" / П.Образцов // Открытия и гипотезы. – 2012. – № 7. – С. 32-35.
Про історію миючих засобів.

Остапа Т. Українознавчий аспект на уроках географії / Т.Остапа // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2014. – Черв. (№ 11). – С. 36-39.
Матеріали до уроку з географії України у 8 кл.: води поверхневі та внутрішні, річкові системи.

Стеценко М. Подземный супер-океан / М.Стеценко // Открытия и гипотезы. – 2016. – № 5. – С. 24.
Про підземний шар Землі на глибині 410-660 км, запаси води в якому можна порівняти з обємом Світового океану.

Только натуральное ! // Лиза. – 2013. – 29 листоп. (№ 49). – С. 39.

Як виготовити натуральне мило в домашніх умовах.

18 вересня 2017 р.

На шляху до духовного оновлення



Хто щасливий ? Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квіти, хто по всій дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти.

Михайло Коцюбинський. Память душі

Становлення таланту

         Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня (за старим стилем, згідно з яким велися метричні записи, – 5 вересня) 1864 р. у Вінниці в сімї службовця. Письменник пізніше згадував, що рід його має давнє й шляхетне походження від давньоукраїнських бояр. В офіційних паперах М.М.Коцюбинський підписувався як дворянин, хоча формального підтвердження дворянського титулу не мав.

         Дитинство М.Коцюбинського минало «на багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі». Спершу він брав приватні уроки у вчителя Я.Богачевського, що дало змогу в одинадцять років вступити одразу до третього класу школи в Барі, де тоді жила родина. Про цей час свого дитинства письменник згадував, що «жив в атмосфері теплих, сердечних відносин». Очевидно, це був дуже важливий момент у становленні характеру майбутнього письменника: відчуття теплоти та любові в родинних стосунках, зокрема, у взаєминах із матір’ю, сприяло кристалізації ідеалу краси й гармонії, що завжди є дуже істотним чинником у його творчості, слугує за своєрідний внутрішній камертон цієї самобутньої прози.

         У 1876-1880 рр. навчання продовжується в Шаргородському духовному училищі, що його по-простому називали бурсою. Імовірно, батькам не йшлося про духовну освіту сина: просто бурса була найближчим духовним закладом в окрузі, а віддавати дитину далеко від дому не хотіли, зокрема, мати, яка ним особливо опікувалася. Про Шаргородську бурсу збереглися колоритні спогади багатьох сучасників Коцюбинського. У спогадах зазначається компромісне вирішення мовної проблеми: мовою викладання була російська, але вчителі іноді вдавалися до української, аби краще пояснити учням незрозуміле, та й бурсаки частенько спілкувалися між собою по-українськи, зрозуміло, в позаурочний час.

         Склад населення Шаргорода був багатоетнічним. Тут мешкали євреї, поляки, українці, траплялися й росіяни. Ближче цю культурну розмаїтість пізнавали бурсаки у своєму щоденному побуті, слухаючи оповідей та співаючи різномовних пісень, бо жили вони на приватних квартирах. У той час проявляється в хлопцеві стійкий інтерес до літератури. Під впливом фольклору він починає віршувати українською.

         У 1881-1882 рр. Коцюбинський уже в Кам’янці-Подільському: вдосконалює свої знання, готуючись до вступу в університет. Губернське місто давало щодо цього більше можливості, ніж рідна Вінниця (повітовий центр Подільської губернії), де тоді мешкала його сім’я. Шлях революціонера юнак уже тоді не приміряв до себе, як інші запальні ровесники, бо мав інші цілі – приваблювало красне письменство й гуманітарні науки. Але його прізвище та адресу жандарми знайшли серед паперів молодих змовників таємної організації «Подільська дружина», що існувала в Кам’янці. Через те у 17 років «син чиновника Михайло Коцюбинський» пережив прикру пригоду з обшуком на квартирі, трохи пізніше зазнав другого обшуку та змушений був давати свідчення. Відтак поліція установила над Коцюбинським таємний нагляд.

         Ще учнем Коцюбинський виділявся серед товариства серйозністю та відповідальністю. Він щиро переймався родинними негараздами: безробітний батько переживав відчай і покинув сімю, мати втратила зір і потребувала допомоги дітей. Хлопець був найстаршим сином і мужньо прийняв виклик долі. Довелося відмовитися від амбітних планів продовження освіти, від мрії навчатися в університеті. Натомість узявся заробляти приватним учителюванням. Адже крім батьків у родині було четверо молодших братів і сестер – Ліда, Хома, Леонід, Ольга. Їм треба було забезпечити елементарні умови існування, а також освіту. Це ще більше зміцнило його духовну спорідненість із матір’ю, викликало її гарячу вдячність. Невдовзі сім’я втрачає батька.

         У біографії М.Коцюбинського дуже важливим був 1890 р., котрий визначив його подальшу літературну кар’єру. Письменник ставить собі за мету побувати у Львові. Найбільше його приваблювало, що в Галичині вільно користуються українським словом, забороненим царською владою. Львів не розчарував молодого письменника. Він зустрівся з редакторами тодішніх видань – Василем Лукичем (псевдонім Володимира Левицького, що редагував літературно-науковий двотижневик «Зоря»), О.Барвінським («Правда»), В.Шухевичем («Дзвінок»), домовився про творчу співпрацю. На цей час дитячий журнал-двотижневик «Дзвінок» уже надрукував його вірш «Наша хатка», тому з дитячої теми випадало почати активну діяльність, що й підтвердила невдовзі поява циклу дитячих оповідань.

         Найважливішим підсумком львівської подорожі стало, як виявилося згодом, знайомство з І.Франком. На той час Франко почувався у розкриллі своїх творчих можливостей, писав поезію й прозу, займався журналістикою й критикою, був людиною видатної харизми. Перша їхня зустріч, як свідчить кореспонденція Франка, була досить стриманою, але пізніше це знайомство набуло ваги й непересічного значення для обох. Франко став одним із найґрунтовніших критиків молодого белетриста, а Коцюбинський захоплювався його творчістю, свідчення чого лишив, зокрема, в рефераті «Іван Франко» (1907).

Мандрівка до Львова нарешті визволила закуті доти літературні амбіції М.Коцюбинського. Про це свідчить хоча б творча продуктивність наступного після поїздки 1901 р., коли було написано оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», вірші та нариси. Коцюбинський складає екстерном іспити при Вінницькому реальному училищі та 29 жовтня 1891 р. одержує посвідчення народного вчителя. Цей факт свідчить, як наполегливо він займався самоосвітою й зумів надолужити той брак знань, що непокоїв його.
        
В одному сонячному колі

         Визначальним сюжетом творчості Михайла Коцюбинського є втеча.


         Відтоді, відколи його герої починають масову втечу («Дорогою ціною»: Соломія й Остап – з покріпаченого села; «На камені»: Фатьма й Алі – з кам’яного села перверсивних традицій; «У грішний світ»: дві черниці з осоружного монастиря; «Intermezzo»: перевтомлений автор-виконавець від «залізної руки города»; «Сон»: Антін – бодай уві сні – од міщанського лігвища), М.Коцюбинський тікає від просвітянсько-реалістичних оповідань в імпресіоністичні новели, стає Майстром. Нові краї, нові враження, коли око, замилене рутинним, «знайомим до болю», відновлює втрачену гостроту, властиво вражається – стан, без якого імпресіоніст немислимий.

         Крайньою точкою на кінцевому обрії втечі неодмінно і завжди виявлялося повернення. Відновивши сили душі, автор міг знову давати раду тим проблемам, од яких тікав: услід за «Intermezzo» – художнє вивершення «Fata morgana»; услід за кримськими й італійськими імпресіями – цілий корпус гостросоціальних новел («Сміх», «У дорозі», «Коні не винні» та ін.) – нещадних сатир на сновид-ілюзіоністів, що плекають острівці своїх кубелець-світків серед моря «людського горя».

         Щоб побачити, звідкіля в М.Коцюбинського отой вічний порив до «місць сили», а точніше, до «місць Сонця», слід поставити ніжку циркуля на його «сонцепоклонстві» – і обвести довкола… Зробімо кілька кроків у різні напрямки – майбутнє й минуле…

         У майбутнє… «На суботах у Коцюбинського» свої перші поезії читає юний Тичина, майстер вітає його напутнім: «Поет між нами!» Невдовзі той дебютує «Соняшними кларнетами», продовжує «Золотим гомоном», іншими, сповненими сонця творами. Через півстоліття вже літній Павло Григорович, у свою чергу, вітає молодого Івана Драча, котрий дебютує збіркою «Соняшник» та поемою «Ніж у сонці»… Згодом будуть «Протуберанці серця», «Сонце і слово», «Сонячний фенікс», «Храм сонця»…

         А тепер – у минуле. У Криворівні, збираючи матеріали для «Тіней забутих предків», М.Коцюбинський ходив у село Голови подивитись обряд грушки (гри біля покійника), котрий використає у повісті. А супроводжував письменника Петро Шекерик-Доників – феноменальний самородок, майбутній автор «літературного шедевру Гуцульщини» роману «Дідо Иванчік» про старого… сонцепоклонника (принагідно згадаймо молитву до Сонця з «Intermezzo» М.Коцюбинського). Дідо Иванчік – чи не (дай Боже, аби не) останній з могікан сонцепоклонства. Віра в сонце була тут споконвіків, а раніш – усі українці були «онуки Даждьбожі». Бог Сонця – верховний у праукраїнському язичницькому пантеоні…


         Це все «не змовлюючись», бо писали кожен сам по собі, а відтак виявляли один одного, виявлялись в одному силовому сонячному колі… А ще ж Франків Захар Беркут з тухольцями, котрим дає побідити «Сонце, великий, преясний володар світу», Винниченкова «Сонячна машина», Лесині елліни з передмістя Александрії, що, заховавши від ортодоксів давні писання, звертаються до Бога Сонця: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»

Зміна стратегії дослідження життя

         Стрижнем ідеологічної конструкції ранніх творів М.Коцюбинського є ідея просвіти як ключового засобу поліпшення життя селянина. З часом вона повністю вичерпує себе. Життя виявилося складнішим за умоглядні схеми, і письменник надалі принципово змінює стратегію його дослідження.

         Зрима ілюстрація до цього – оповідання «Посол від чорного царя», де Солонина (фотолюбитель-аматор, великий ентузіаст фотомистецтва) прагне прилучити селян до світу фотографії. У відповідь не вдячність, а знову ж таки ненависть. Ненависть і злоба всього села. Вона пряма й відкрита – аж до агресії. Та навіть на цьому тлі помітно виокремлюється позиція діда: «чого тільки він не бажав панам… Коли б хоч десята частина з його бажань здійснилась, земля б стала вільною від панів, ба й сама память про них щезла б на віки вічні».

         Світ, що постає в оповіданні «Для загального добра», – це світ архаїчний. Він збудований на візуальних засадах. І якщо в сучасній цивілізації «візуальне не розглядається як доповнення до того, що говорять», то у цьому творі піраміда інформування перевернута: тут те, що говорять, не є доповненням до того, що бачать, оскільки цей світ для інформування використовує насамперед візуальні знаки.

         У схемі життя, вибудуваній таким чином, не випадковим є те, що саме візуальне лягає в основу знання про світ і стає підґрунтям у виробленні філософії існування в архаїзованому бутті, де інколи немає часу для філософської паузи, де безперервні виклики потребують негайних відповідей. Для хазяїна Замфіра Нерона таким викликом є звістка про лихо: «– Ну, і що ж, – допитувався Замфір, – рубатимуть наші виноградники ? – А рубатимуть. – Усі ? – А всі…».

         Первинна реакція героя (як і його оточення) ґрунтується на набутому ним візуальному досвіді, закоріненому в часі: «– Цього ніхто з нас не бачив ! У нас її немає ! Старі люди скільки живуть, а такого не бачили». Присуд громади одностайний: усі розмови про філоксеру на виноградниках безпідставні, бо «шукають те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть…».

         Звідси походить система нейтралізації зла, яка ґрунтується на ідеї фізичного знищення (усунення з обширу візуального) навіть натяку на небезпеку. І зринає в голові Замфіра думка: «– Ого ! насмілив би ся який вступити на його виноградник. Він би першого з рушниці застрелив, як собаку. Через труп його хіба б переступили в садок, бо живий він не пустить туди». Коли ж усе стає зримим, герой змінює тактику, намагаючись зменшити зло до рівня малесенької, зовсім незначної дурнички: «Показували й Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто».

         Найпоказовіше і водночас найорганічніше виглядають дії дружини Нерона («дикої кицьки»), яка намагається фізично прибрати філоксеру з обширу життя, що мало б символізувати розв’язання проблеми: «Маріора скочила, як опечена: – Зараза ? – скрикнула вона. – На корінцях зараза ?.. і вмить, як дика кицька пазурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінців, вкритих філоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом…».


Після смерті виноградника бачимо найдраматичнішу картину з оповідання «Для загального добра»: «Замфірові здається, що йому відтято руки й ноги та кинуто в якусь глибінь, на дно річки. Вода заливає йому очі, вуха, ніс, вливаючись всередину через горло, не дає крикнути, благати помочі, а він спускається все глибше і глибше і не може рятуватись, бо не має ані рук, ані ніг… Замфір спустився на дно, а там лежать вже без життя діти й жінка та мов чекають на нього. От і Замфір ліг нерухомо попліч з родиною своєю, серед могильної тиші…».

Та жодна тимчасова зміна характеру візуальних картин не здатна змінити головного – філософії життя, яка у Замфіра так і залишається замкненою передусім на візуальний досвід. І річ, звісно, не у крайній консервативності селянської свідомості, не у «бракові культури» – хоча бажано, щоб вона була значно вищою, – навіть не в «темноті молдуван», яка не дає їм зрозуміти, що не може бути «свого закону» чи «своїх законів», оскільки (як зауважував Геґель) закон не є вираженням «одинокої волі». Основне – тотальна відчуженість двох світів: світу селян й іншого – неселянського соціуму. Весь попередній досвід спілкування з керівною верствою суспільства породжує лише глуху і люту ненависть.

         Нутром чує Замфір Нерон те, що І.Франко називає (розглядаючи, зокрема, й оповідання М.Коцюбинського) «шкодливим впливом бюрократії на народне життя», тому не сприймає навіть речей розумних і раціональних, які прямо стосуються життя чи смерті близьких. І не просто не сприймає – у трагічній ситуації вибору між життям і смертю селянин, відчуваючи глуху ненависть до світу насильства, обирає не лікування, а смерть дружини: «– А ви б доктора закликали ! – пораяв панотець. – Доктора ? – скрикнув Замфір, а згаслі очі його блиснули лиховісним огнем. – Ніколи в світі ! Щоб отруїв мені жінку, як ті – виноград ?.. Ніколи !..».

         Комунікативні зв’язки розірвано. Одна сторона не чує (і що найголовніше – не хоче чути) іншу. Звідси аж ніяк не можуть бути продуктивними ідеї просвіти народу: «Лишився біль у серці (селянина) та безталання – і більш нічого… Ах, правда, лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветься паном, що має спільність з школою, наукою, законом…».

Творча лабораторія митця

         Невимовного болю і страждання завдавала Коцюбинському нудна робота в статистичному бюро. Він ішов на неї, як на панщину, що сковувала його творчі можливості, відбирала від нього сили, сушила мозок та гасила яскраві поривання. В автобіографічних листах письменник писав: «Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона не тільки не забезпечує матеріально, а потребує ще й видатків. Тим часом потреба заробляти на шматок хліба забирає у мене весь час і сили».

         У 1903 р. видавництво «Вік» надрукувало перший том оповідань Михайла Коцюбинського і заплатило йому 200 крб. Значно краще оплачувались твори російських авторів. Наприклад, видавці творів А.П.Чехова 1899 р. заплатили видатному російському письменнику 75 тис. крб. Навіть російські перекладачі творів Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. Про це не раз із іронією згадував письменник, зокрема в листі до В.Гнатюка: «Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Єдиний спосіб – писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька разів більше за переклади, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти».

         Увесь час письменник був незадоволений собою. Здавалося йому, що він не знаходить того потрібного слова, яке відкривало б людям його душу. Часом виривались у нього з душі такі сповідальні фрази: «Пишу я дуже мало і ніколи не вдовольняючись своєю працею. Ще поки обдумую сюжет, поки в уяві моїй малюються люди, події і природа, я почуваю себе щасливим: таке все яскраве, свіже, повне і сильне, що я тремчу од зворушення. Але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним, безбарвним, мені не стає слів, аби віддати те, що я зараз так сильно пережив». Коцюбинський не мислив себе без творчості: за письмовим столом, на вулиці його душа, його серце і розум художника продовжували працювати.

         Михайло Коцюбинський писав твори, використовуючи всі свята й вільні вечори після роботи. Починаючи з осені 1911 р., коли він звільнився від роботи у статистиці, працював тільки вдень. Писав не більше 3-4 сторінок. Більше часу присвячував обдумуванню творів. Ходив розміреними кроками, трохи зігнувшись, з очима, що ніби вдивлялися вглиб себе. Правити коректуру письменнику часто допомагала дружина – Віра Устимівна.

Коцюбинський не любив удень лежати, спочивати. Навіть вдома він був завжди дуже акуратний і підтягнутий в одязі, зі свіжою хустинкою в кишені. Не любив ані просторих широких курток, ані халатів, ні кімнатних капців – усіх тих атрибутів домашнього спокою, властивих, як він казав, «обломовщині».

Михайло Михайлович, працьовитий і невтомний у своїй літературній праці, скаржився, що йому замало 24-х годин на добу, і ніч відбирає від нього половину життя. Іноді він і не спочивав.

Донька Ірина Коцюбинська так описує ставлення родини до таланту батька: «У нашій родині всі – від малих дітей до бабуні – розуміли літературне покликання батька. Ставились до нього не тільки з любовю, як до рідного тата, улюбленого сина, коханого чоловіка, дбайливого брата, а й прагнули створити йому сприятливі умови для творчості… Коли мама входила до їдальні з словами: «Татко працює», цього було досить, щоб у хаті створювалася тиша. Всі намагалися розмовляти пошепки».

         На початок 1900-х рр. М.Коцюбинський уже склався як письменник із власним творчим обличчям. І.Франко називає його одним із найкращих наших новелістів: «Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя. Отим-то його оповідання, даючи нам образи не торканих досі українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту і як випливи симпатичної і високо розвитої душі». Писав І.Франко і про «нову генерацію» письменників, до яких належав і Коцюбинський: «…вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і, мов магічною лампою, освічують усе окруження».

         М.Коцюбинський, опрацьовуючи спочатку виключно сільські теми, згодом значно розширив коло своїх спостережень, звернувшись до тем історичних («Дорогою ціною»), психологічних («Цвіт яблуні», «Поєдинок»), а пізніше й філософських («З глибини», «Сон»). Найулюбленішим жанром письменника була соціально-психологічна новела, її характерною рисою є глибоке розкриття психології персонажів. Основний наголос робиться на зображенні психологічного стану людини, її переживань («В путах шайтана», «Лялечка»). Інколи все оповідання складається з аналізу психологічного стану героя.

Зрілий стиль Коцюбинського характеризують:

лаконічність вислову й місткість фрази, що досягалися ретельним обдумуванням кожного образу та розширенням мовних засобів

поєднання ліричного чинника з епічним і перевага першого над другим в найдовершеніших творах

концентрованість художньої деталі, її смислова багатозначність, що тяжіє до символу

уміння моделювати багатий підтекст образу, спонукати читача до роздуму, через багатозначні асоціації інтригувати його, залучати до атмосфери краси та гармонії

блискуча майстерність пейзажу, причому лірично-імпресіоністичні пейзажі становлять своєрідний епіцентр творів – не смисловий, а настроєвий

         Щоразу, починаючи нову працю, письменник заздалегідь хвилювався за її успіх. До свого таланту ставився «надміру суворо, предявляв до себе вимоги занадто тяжкі». Про специфіку своєї роботи сам Коцюбинський говорив: «Я кожне своє оповідання довго й з усіх боків обмірковую. Виясняю до останньої деталі. Доти, поки воно не уявляється мені зовсім готовим. Розказую його своїм – жінці й іншим. Вислухую їх уваги… нарешті наступає момент, коли я вже повинен все, що склалося в душі, виявити на папері. Тоді сідаю й пишу».

У пам’яті сучасників зберігся феноменальний образ М.Коцюбинського – передовсім незвичайної людини, а вже потім письменника. Зрештою, одне невіддільне від другого, бо індивідуальність Коцюбинського сильно зазначена в його творах. Як рідко буває, одна іпостась не суперечила іншій, а органічно її доповнювала. Про це заявляв львівський журналіст М.Лозинський: «Він був винятковою появою, в якій не було того дисонансу між його великим духом і його людською особою. Що більше, знайомство з ним відкривало нові грані його творів, людина й великий дух доповнювались взаємно і зливались в чудову гармонію». Будучи одним із найвидатніших авторів української літератури, Коцюбинський водночас мав свідомість скромного трудівника, не вивищував себе серед інших, без зневаги чи снобізму ставився до кожної людини, з якою йому доводилося спілкуватися.


Раннє релігійне виховання відтиснуло на його вдачі міцний слід – звідси культ любові, добра, моральності, нехіть до темних, лихих сторін людського єства, відраза до всього ницого, звироднілого, потворного, що зустрічається в житті й осмучує наші земні враження. Найвище цінував Коцюбинський заповідь любові: надзвичайно люблячи життя, сонячне й людське тепло, не перешкоджав нікому відчувати цей світ по-своєму. При цьому був переконаним, що дар життя зазвичай лишається невичерпаним. В одному з листів він дає таке судження: «Людина в собі має так багато цікавого, що вистачило б не на одне, а на кілька життів…».

Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Арсенич-Баран Г. Коцюбинському : ліричний вірш / Г.Арсенич-Баран // Літературна Україна. – 2015. – 21 трав. (№ 21). – С. 8.

Бардаш О. Листування Михайла Коцюбинського з відомими українськими діячами наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. / О.Бардаш // Сіверянський літопис. – 2010. – № 2-3. – С. 226-232. – Бібліогр.: 4 назви.

Головецька О. Нас тільки двоє на світі... / О.Головецька // Жінка. – 2015. – № 7. – С. 14.
Наведено розмову з Б.Редінг – сучасною письменницею з Донецька, авторкою роману "Безумці", присвяченого взаєминам Михайла Коцюбинського і Олександри Аплаксіної.

Демяненко Л. Використання прийомів архітектури в художній творчості Михайла Коцюбинського / Л.Демяненко // Дивослово. – 2014. – № 4. – С. 57-61.

Дзюба Т. Жанрова специфіка літературної казки: на матеріалі казки для дорослих М.М.Коцюбинського "Хо" / Т.Дзюба // Сіверянський літопис. – 2004. – № 5-6. – С. 68-71.

Дзюба Т. «Культурний ландшафт епохи»: український вимір / Т.Дзюба // Сіверянський літопис. – 2009. – № 1. – С. 101-104. – Бібліогр.: 10 назв.
Епістолярна спадщина Михайла Коцюбинського.

Дорошенко Ю. У Чернігові озвався голос Коцюбинського / Ю.Дорошенко       // Літературна Україна. – 2012. – 11 жовт. (№ 39). – С. 1, 4.
Презентація книги Михайла Слабошпицького про Михайла Коцюбинського.

Єрмоленко О. Михайло Коцюбинський (1864-1913). Життя та творчість / О.Єрмоленко, Н.Коцюбинська. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. – 103 с.

Журавель С. "Я перелітав на крилах пісні"... / С.Журавель // Літературна Україна. – 2015. – 14 трав. (№ 20). – С. 2.
Про заходи, присвячені пам'яті Михайла Коцюбинського – Великого Сонцелюба, класика української літератури, першого керівника Чернігівської "Просвіти", що відбулися 24 квітня 2015 р. в Чернігові.

Квітницький С. Михайло Коцюбинський – цілитель дитячих душ / С.Квітницький // Деснянська правда. – 2013. – 23 трав. (№ 21). – С. 6.
Про презентацію збірки дитячих оповідань сонцепоклонника, що відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського.

Ковальчук О. "Intermezzo" / О.Ковальчук // Дивослово. – 2015. – № 9. – С. 51-55.
Новелу "Intermezzo" Михайла Коцюбинського розглянуто крізь призму імпресіонізму, експресіонізму та сюрреалізму.

Ковальчук О. Дитячі оповідання М.Коцюбинського / О.Ковальчук // Літературний Чернігів. – 2012. – № 2. – С. 110-119.

Коляда І. Михайло Коцюбинський / І.Коляда. – К.: Укрвидавполіграфія, 2012. – 119 с.

Коляда І. Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні»: до історії відносин М.Коцюбинського з органами цензури / І.Коляда // Український історичний журнал. – 2012. –  № 2. – С. 58-72. – Бібліогр.: 66 назв.

Кордонська А. Єдність людини і природи: за повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» / А.Кордонська // Все для вчителя. – 2011. – № 34-36. – С. 85-89.

Коцюбинська Н. Він так любив життя... : до 100-річчя від дня смерті М.Коцюбинського / Н.Коцюбинська // Гарт. – 2013. – 25 квіт. (№ 17). – С. 12.

Коцюбинська Н. І осередок літературного життя... / Н.Коцюбинська // Деснянська правда. – 2012. – 15 трав. (№ 50). – С. 3.
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського.

Коцюбинська Н. Сто літ памяті / Н.Коцюбинська // Літературна Україна. – 2013. – 16 трав. (№ 20). – С. 1, 2.
Про літературно-мистецький вечір "Михайло Коцюбинський: сто літ памяті", що відбувся в Чернігові.

Коцюбинський М. Вибране / М.Коцюбинський. – Л.: Каменяр, 1983. – 344 с., іл.

Коцюбинський М. Дорогою ціною / М.Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1980. – 74 с., іл.

Коцюбинський М. Дорогою ціною: Вибр. твори. Для серед. та ст. шкіл. віку / М.Коцюбинський; худож. І.Філонов та В.Євдокименко. – К.: Веселка, 1984. – 205 с., іл.

Коцюбинський М. З глибини: Повість. Новели / М.Коцюбинський. – К.: Факт, 2005. – 208 с.

Коцюбинський М. На крилах пісні. Картка із щоденника / М. Коцюбинський // Літературний Чернігів. – 2012. – № 3. – С. 20-28.

Коцюбинський М. Твори: В 2 т. / М.Коцюбинський. – К.: Наук. думка, 1988.

Коцюбинський М. Твори: У 3-х т. / М.Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1979.

Коцюбинський М. Твори: В 4-х т. / М.Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1984.

Коцюбинський М. Тіні забутих предків: Повість та оповідання / М.Коцюбинський. – Л.: Каменяр, 1988. – 158 с.


Коцюбинський М. Що записано в книгу життя: Повісті та оповідання / М.Коцюбинський. – Х.: Фоліо, 1994. – 540 с.

Коцюбинський М. Ялинка / М. Коцюбинський. – К.: Школа, 2006. – 238 с.

Любочка Г. Життєвий і творчий шлях М.М.Коцюбинського / Г.Любочка // Все для вчителя. – 2013. – № 11. – С. 107-109.

Максимець М. Коцюбинський у "маленькому Парижі" / М.Максимець // Деснянська правда. – 2015. – 30 лип. (№ 30). – С. 7.
Про перебування "рівнинного" письменника Михайла Коцюбинського в Чернівцях – "буковинському Відні" та в Карпатах – "українській Швейцарії" під час збору матеріалів до повісті "Тіні забутих предків".

Науменко В. Безцінний скарб сонцепоклонника / В.Науменко // Деснянська правда. – 2013. – 2 трав. (№ 18). – С. 3.
Про мітинг-реквієм з нагоди 100-річчя від дня смерті майстра, що відбувся в Чернігові, на Болдиній горі, на могилі Михайла Коцюбинського.

Науменко В. Золота скарбниця поета у прозі / В.Науменко // Деснянська правда. – 2012. – 28 квіт. (№ 46). – С. 2.
Мітинг-реквієм на могилі М.Коцюбинського та його дружини у Чернігові на Болдиній горі.

Поліщук Я. І ката, і героя він любив...: Михайло Коцюбинський: літературний портрет / Я.Поліщук. – К.: ВЦ "Академія", 2010. – 300 с.

Поліщук Я. Наслухуючи «музику сфер»: поетикальні паралелі творчості Михайла Коцюбинського та Кнута Гамсуна / Я.Поліщук // Слово і час. – 2010. – № 12. – С. 53-67.
Порівняльне літературознавство.

Романов С. Шлях у вічність. Леся Українка і Михайло Коцюбинський / С.Романов // Літературна Україна. – 2013. – 25 лип. (№ 28). – С. 1, 4-5.
Порівняльний аналіз драми "Лісова пісня" та повісті "Тіні забутих предків".

Сапон В. "Бачу душу поета..." / В.Сапон // Деснянська правда. – 2016. – 10 листоп. (№ 45). – С. 12.
Про історію створення однієї з найкоротших новел Михайла Коцюбинського.

Сапон В. Чоловік з бутоньєркою / В.Сапон // Деснянська правда. – 2014. – 3 квіт. (№ 13). – С. 12.
Про екзотичні риси письменника-естета Михайла Коцюбинського.

Слабошпицький М. Портрет з інтермецо. Михайло Коцюбинський / М.Слабошпицький // Гарт. – 2011. – 6 жовт. (№40 ). – С. 11.
Наведено рядки з нового роману М.Слабошпицького "Що записано в книгу життя? М.Коцюбинський та ін."

Ткаченко І. "Мої дні течуть тепер серед степу..." / І.Ткаченко // Дивослово. – 2010. – № 7. – С. 42-46.
"Степ" як психогема в новелі Михайла Коцюбинського "Intermezzo".

Янихбаш А. Опис-пейзаж та порівняння в оповіданні М.Коцюбинського "Ялинка" / А.Янихбаш // Все для вчителя. – 2011. – № 34-36. – С. 89-92.

Ясиновський В. Бачу - отже, існую... / В.Ясиновський // Деснянська правда. – 2015. – 19 листоп. (№ 46). – С. 7.
Про презентацію монографії Олександра Ковальчука "Візуальне у творчості Коцюбинського", що відбулася під час святкування 80-річчя Чернігівського музею-заповідника Михайла Коцюбинського.

Яценко Т. Розвиток літературної компетентності учнів основної школи на уроках вивчення української класичної прози / Т.Яценко // Українська мова й література в школі. – 2012. – № 8. – С. 16-19. – Бібліогр.: 3 назви.

Методичні рекомендації до вивчення повісті Михайла Коцюбинського "Дорогою ціною".