18 червня 2020 р.

Людина незвичайної долі: до 115-річчя від дня народження Панаса Кочури


Завжди треба пам’ятати: ти існуєш тому, що круг тебе живуть такі ж, як і ти. Зостанься сам у цій крижаній пустелі – і ти загинеш. А в гурті ми зігріваємо один одного. І тому нам не страшні будь-які дороги, випробування. 

                         Панас Кочура. Із іскри – полум’я

         Панас Кочур (Кочура) приходить у цей світ 18 (5 – за ст. стилем) липня 1905 р. в родині Федора Юхимовича та Фросини Калістратівни в м.Кролевець Чернігівської губернії (тепер – Сумської обл.).

         Батьки бачать: малий Панас має хист до малювання, тягнеться до книжки, тому в 1913 р. хлопця записують до трирічної церковно-парафіяльної школи. Наступною освітньою сходинкою Панаса стане Кролевецьке міське реальне училище, що після Жовтневого перевороту перетвориться на звичайну семирічку.

         1921 р. Кролевецький механічний завод. Панас знаходить час на репетиції у драмгуртку. Михайло Соколенко, керівник театральної трупи Чернігівського губполітпросвіту, помічає здібного юнака й запрошує до свого колективу. Чернігівщина та Харківщина… Міста й села… Панас активно долучається до мандрівного життя театральної трупи.

Саме в цей час юнак починає писати сам. Збереглася навіть довідка Вищого реперткому політпросвіти, згідно з якою «п’єси  Панаса  Кочури  «Справу  батьків  доведем до кінця» та «Вороги на селі» дозволяються до постановки  драматичними трупами та професійними театрами». 

         Промовистий факт: важливою характеристикою того, 1920-х рр. (і наступного, 1930-х !) десятиліття є неймовірний, просто шалений успіх пєси «Вороги на селі», в якій сюжет побудовано … на вбивстві сількора бандою куркулів.

         1924 р. Секретар (згодом – голова виконкому) Чапаєвської селищної Ради,   член Кролевецького райвиконкому. Упродовж трьох буремних років комсомолець Кочур бере активну участь в операціях загонів особливого призначення, простішими термінами: у розгромах куркульських банд (!) 

1927 р. Військова служба. Панаса Кочуру, як перспективного випускника   кавалерійської школи, призначають командиром кінної розвідки артилерійської  дивізії ім. Михайла Фрунзе.

1929 р. Батурин, навчальні збори. Кінь раптово спотикається, Кочура вилітає з сідла, опиняється долі: суглоби хребта дуже пошкоджено. Панаса лікують у Чернігові, Києві, Криму, Москві …

В цей час прикутий до ліжка Кочура наполегливо пише роман «Богдан Хмельницький», який у хвилину розпачу й безнадії (на початку війни) передає матері … розпалювати грубу. Не поталанило й іншим двом повістям: «Звірі» та «Мрії» – за період нацистської окупації вони … протрухли в пляшках та глечиках, закопаних у сараї.
        
         Вдається порятувати лише повість «Родина Сокорин», яку надрукує журнал «Українська література» (1945. – № 12). Цікаво, що цей дебютний твір отримує схвальну оцінку від Михайла Стельмаха, живого класика: «Я з радістю прочитав її, в душі не раз подякував авторові за хороший твір…» Тема повісті – боротьба української родини з нацистами в роки окупації.


         Приходить творче натхнення, друкуються інші твори: повісті «Окрилені» (1953) та «Вогні юності» (1957), романи «Світлий ранок» (1954) та «Коли ми дорослі» (1966). Останній роман – про перші кроки самостійного життя дівчат-сиріт з Кролевецького ПТУ, батьки яких загинули в роки війни. 

         Другий, надзвичайно вагомий період творчості Кочури – історичний. Починає автор трилогією «Декабристи», до якої входять романи «Золота грамота» (1960), «Апостоли правди» (1969) та «Із іскри – полум’я» (1972).


Перший твір розповідає про участь українців у війні з Наполеоном 1812 р., другий – про діяльність Південного товариства на Чернігівщині та виступ декабристів на Сенатській площі в Санкт-Петербурзі 1825 р. Із третього твору довідуємось про часи заслання декабристів у Нерченських рудниках Сибіру. 

Іван Корнющенко, письменник і художник, автор біографічного нарису про Кочуру, пише: «Ще й ще раз згадуючи багаточисленні зустрічі з Панасом Федоровичем, не перестаю дивуватися тій силі волі й мужності, працьовитості й натхненню, що, здавалося, не зменшувалися, а, мов крила в польоті, міцніли у повсякденному труді – труді крізь великий біль у суглобах, що зросталися все дужче й дужче».

Дізнатися більше про Панаса Кочуру запрошуємо у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Рекомендована література

Корнющенко І. Кочура Панас / І.Корнющенко; П.Хоменський, В.Шитик (ред. галузі літератури) // Енциклопедія Сучасної України. Т. 15: Кот – Куз. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. – С. 90-91. – 712 с.

Косян В. Кочура Панас Федорович / В.Косян; гол. ред. М.Бажан // Українська Радянська Енциклопедія. Вид. 2-ге. Т. 5: Кантата – Кулики. – Київ: Гол. ред. УРЕ, 1980. – С. 464. – 568 с.


Кочура П. Блакитна мрія; Довга ніч : Романи / П.Кочура, післямова П.Швеця. – Київ: Рад. письменник, 1987. – 486 с.
Останні романи тетралогії про встановлення і розвиток радянської влади на Сумщині. У «Блакитній мрії» бачимо боротьбу з білогвардійцями, організацію перших комун. Роман «Довга ніч» розповідає про буремне життя переважно тих же героїв у період радянсько-німецької війни.

Вчимося толерантності


Толерантність не слід плутати ні з пасивністю, ні зі згодою чи байдужістю. Це активне, позитивне та відповідальне ставлення до людського розмаїття.

Кофі Аннан, 7-й генсек ООН, лауреат Нобелівської премії миру
        
Події останніх десятиліть вимагають неабияких зусиль для боротьби з тероризмом, расизмом та нетерпимістю. На зміну конфронтації та агресії повинні прийти взаєморозуміння й довіра. Тому на XXVIII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1995 р. було проголошено Міжнародним днем толерантності. Саме цього дня ухвалено Декларацію принципів терпимості, в якій проголошується рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри, етнічної належності чи віросповідання.

         Вперше визначення толерантності надано французьким філософом XVIII ст. Вольтером, який у «Трактаті про віротерпимість» зазначав: «Безумством є переконання, що всі люди мають однаково думати про певні предмети». Проте кожна культура надає терміну толерантності свого особливого значення. Якщо для англійців – це готовність і здатність без протесту сприйняти особистість, то для французів – це певна свобода іншого, його думок, поведінки, політичних та релігійних поглядів. Китайці визначають толерантність як великодушність стосовно іншого, араби бачать у цьому прощення, терпимість, співчуття іншому, а перси – ще й готовність до примирення.
        
Спробуймо виконати інтерактивну вправу «У чому ми схожі ?»:

         Усі сідають колом. Ведучий обирає до його центру учасника за певною, схожою зі своєю, рисою. Обраний долучає до себе з решти учасників ще одного, але вже за іншою ознакою. Вправа триває доки усі учасники не потраплять до кола.

         Наостанку, коли усі ми опинилися у центрі кола, поміркуймо над такими питаннями:

-      Що ви відчували, коли зверталися саме до вас ?
-      Хвилювалися, коли вас досить довго не обирали ?
-      Чи важко було тому, хто вже в центрі кола, віднайти схожу рису в іншого ?

Люди мають відмінності: є високі й низькі, стрункі й товсті, з чорною й білою шкірою. Це не означає, що хтось є кращим. Згадаймо ІІ світову війну, передумовою до якої слугувало вчення Адольфа Гітлера про те, що нібито німці є найвищим, найрозумнішим народом і повинні панувати над іншими. Наслідком стала смерть десятків мільйонів людей.

До війни, можливо, спричиняється те, що люди починають заздрити одне одному, доводити, що саме вони є кращими, прагнуть помститися… Це чудово, що в нашому Сіверянському краї, на Чернігівщині, мирно співіснують та плекають свої національні товариства білоруси, вірмени, греки, євреї, німці, поляки, роми, росіяни, українці…

Виконаймо інтерактивну вправу «5 добрих слів»:
        
Кожен учасник обводить контури своєї руки на аркуші паперу А4 і на долоні пише своє ім’я. Далі передає аркуш сусідові праворуч, відповідно, отримує аркуш від сусіда ліворуч. На кожному пальці намальованої долоні необхідно написати певну гарну рису її власника, як от: «ти ввічливий», «мені подобаються твої жарти», «у тебе чудове волосся». Наприкінці ведучий збирає малюнки і читає записи, учасникам необхідно визначити, кому їх було призначено.

         Спробуємо відповісти на питання «Що для мене толерантність ?».

         Можливі відповіді:

-      Визнання рівності інших
-      Повага людської гідності
-      Усвідомлення права іншого
-      Співробітництво, партнерський дух
-      Сприйняття іншого таким, яким він є
-      Готовність примиритися з думкою іншого
-      Здатність поставити себе на місце іншого
-      Терпимість до вірувань та поведінки інших
-      Відмова від домінування й насильства над іншими

Такі думки наближають нас до інтерактивної вправи «Асоціативний ряд»:
        
На дошці по вертикалі написане слово «толерантність». Учасникам необхідно підібрати слова для характеристики людини, що викликають у них асоціації з цим терміном та починаються з відповідної літери вертикального рядка. Можливий розв’язок:

         Т  – терпимість
         О  – обережність
         Л  – лагідність / лояльність
         Е  – емпатія
         Р  – розуміння
         А  – активність
         Н  – надійність
         Т  – товаришування
         Н  – ніжність
         І   – ініціативність
         С  – співпереживання / співчуття
         Ть – тактовність
        
Проте досить часто в житті достатньо лише одного слова. Далі побачимо, що це може бути за слово.

Притча про чумака

         В одному селі помирає старий чумак. Прийшли люди прощатися з ним і питають: «Скажи нам, мудрий старче, як вдалося тобі дати такий лад своїй сім’ї, що усі сини й невістки, доньки й зяті жили разом у мирі та злагоді ? А старий вже не здатен говорити, йому дають олівець і папір, він пише і пише. Врешті-решт, аркуш випадає йому з рук, усі здивовані – на ньому 100 разів написане те ж саме слово. Здогадалися, яке ? «Терпимість» !

         Зараз кожен матиме можливість пересвідчитися, наскільки він є толерантним.

Чи толерантна я людина ? : Тест

         Пропонується обрати лише одну відповідь з двох можливих:

1. Для того, щоб не було воєн…
А) тут нічого не можна вдіяти, збройні конфлікти виникатимуть завжди;
Б) треба зрозуміти причини, що їх викликають.

2. Розповідають про героїв, що проявили толерантність.
А) Вам це не цікаво;
Б) бажаєте більше дізнатися про них.

3. Проти насильства ви застосовуєте…
         А) насильство;
         Б) кажете йому «Ні» разом з іншими людьми.

4. Якщо вас зрадив товариш, треба
         А) помстися йому;
         Б) намагатися налагодити з ним стосунки.

 5. Розповідають про дітей, що постраждали від війни.
         А) Почули й забули;
         Б) співчуваєте і намагаєтеся чимось допомогти.

6. Ви з кимось не згодні.
         А) Не дасте йому договорити;
         Б) дослухаєте.

7. На цьому уроці / семінарі / занятті ви вже відповідали.
         А) Хочете відповідати ще;
         Б) надасте можливість відповісти іншим.

8. Вам запропоновано листуватися з іноземцем.
         А) Для вас це не цікаво, ви не хочете поділяти з ним свої думки та мрії;
         Б) вам цікаво довідатися про життя за кордоном, поділитися мріями.

Тепер підведемо підсумки. Якщо обрано усі літери «Б».
Це вияв високої толерантності. В майбутньому ви станете активним провідником миру у всьому світі. Розкажіть друзям про свій досвід.

         Якщо обрано від 3 до 7 літер «Б».
         Ви не дуже толерантні: намагаєтеся усюди просунути свої ідеї. Проте ви допитливі, маєте гарну уяву. Це допоможе вам боротися з нетерпимістю.

         Якщо обрано менше ніж 3 літери «Б».
         Ви – людина не толерантна. Варто подивитися на життя з більш оптимістичного боку, інколи вдаватися до дискусій. Це допоможе бути по-справжньому щасливим.
        
         З історії нам чудово відомо, що збройні конфлікти та війни супроводжують людину увесь час її існування. Вчені зазначають, що за 50 століть сталося приблизно 14.5 тис. воєн, а за останні 50 років – 200. Лише 300 мирних років мало людство за всю свою історію. Якщо її тривалість умовно визначити за одну добу (24 год.), то мирний період триватиме лише 6.5 сек.
        
Отже, будьмо толерантними !


Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Боковець І. Молодь – за толерантність / І.Боковець // Виховна робота в школі. – 2012. – № 10. – С. 27-29.
Запропоновано сценарій виховного заходу, 10-11 кл.

Болтромюк Д. Виховання толерантної поведінки особистості / Д.Болтромюк // Шкільному психологу. Усе для роботи. – 2013. – № 10. – С. 9-10.

Бондарчук А. Сделай шаг навстречу: школа толерантности / А.Бондарчук // Позакласний час. – 2010. - № 10. – С. 30-36.

Голуб С. Толерантність та нетерпимість: інтерактивні вправи / С.Голуб // Позакласний час. – 2013. – № 19-20. – С. 60-64.

Грева О. Вчимося толерантності: тренінг для учнів / О.Грева // Позакласний час. – 2013. – № 15-16. – С. 36-38.

Зарівна О. Толерентність як елемент світогляду і культури / О.Зарівна // Рідна школа. – 2008. – № 6. – С. 21-23.

Кавас Л. Я і колектив / Л.Кавас // Позакласний час. – 2018. – № 8. – С. 16-17.
Метою запропонованої години спілкування є допомога в усвідомленні цінності особистості, важливості колективу в житті людини; розвиток життєвих навичок толерантності.

Моцна В. І імя загального добра / В.Моцна // Позакласний час. – 2010. – № 10. – С. 25-27.
Сценарій круглого столу «Школа толерантності».

Омелянчук І. Толерантність як філософія буття / І.Омелянчук // Урядовий курєр. – 2019. – 12 черв. – С. 3.

Прокопенко Т. Толерантність врятує світ : тренінги / Т.Прокопенко // Позакласний час. – 2010. – № 10. – С. 28-29.

Столяренко О. Методологічні та теоретичні засади розвитку толерантності у міжособистісних взаєминах студентів / О.Столяренко // Рідна школа. – 2008. – № 6. – С. 17-20.

Таланова Ю. Толерантність чи єдність у багатогранності / Ю.Таланова // Соціальний педагог. – 2018. – № 1. – С. 24-35.
Програма проведення тижня психологічного комфорту.

Фаєвська Т. Як виростити квітку толерантності: тренінг / Т.Фаєвська // Класний керівник. Бібліотека. – 2014. – № 4. – С. 13-15.

11 червня 2020 р.

Фундатор бібліотеки: до 185-річчя від дня народження Олександра Тищинського


         Олександр Тищинський приходить у цей світ 5 липня 1835 р. в Голубичах Городнянського повіту (тепер це село у складі Ріпкинського р-ну Чернігівщини). У 1856 р., після VI кл. Чернігівської губернської гімназії, хлопець вирушає до Харкова з наміром вступити до університету. Вдалою є друга спроба: влітку 1857 р. Олександра прийнято на медичний факультет Харківського університету.
        
         Проте вже у квітні 1858 р. юнака разом з іншими студентами переводять до Київського університету св. Володимира. Причина: участь Олександра у студентських заворушеннях.

         На початку 1860 р. розглядається справа Харківського студентського товариства, відповідно, студента Тищинського увязнено в Петропавлівській фортеці. Але суттєвої провини в діях Олександра жандармське слідство не знаходить, тому Тищинському пропонується завершити навчання в іншому університеті імперії. 

         Третім університетом Олександра стає Дерптський (тепер Тартуський, Естонія). Наглядають за ним також з потрійною силою: адміністрація університету, поліція і жандарми. Активно діє університетське студентське згромадження (бібліотека, каса, недільна школа для дівчат), в якому Тищинський – найрадикальніший учасник.

         Останньою краплею для Олександра стає … борода, від якої він не згоден відмовитися, попри розпорядження проректора. Не забуваймо, що у 1860-х рр. борода – яскрава зовнішня ознака нігіліста. Карцер, університетський суд, заключний висновок міністра народної освіти: «исключить Тищинского за дерзкие поступки из университета с тем, чтобы его не принимать ни в один из университетов в империи».

         Так на початку 1862 р. Олександр Тищинський вже працює домашнім учителем у родині поміщика Чичеріна (Макишине Городнянського повіту Чернігівської губернії). Починається співпраця з журналом «Основа» та газетою Леоніда Глібова «Черниговский листок».

Під час перебування в Чернігові Л.Глібова дуже цікавить видавнича справа, яка надає йому можливість втілення своїх творчих задумів. Отож 12 березня 1861 р. Л.Глібов, учитель Чернігівської гімназії, звертається до Є.Гудими, директора гімназії і шкіл Чернігівської губернії, з проханням надати дозвіл на видавництво щотижневої газети «Черниговский листок».

Відповідно, Є.Гудима, згідно з правилами, спрямовує лист до М.Пирогова, попечителя Київського навчального округу, а також до цензурного комітету, який, зі свого боку, звертається до С.Голіцина, Чернігівського губернатора. Вже за місяць, 14 квітня 1861 р. чернігівський губернатор повідомляє цензурний комітет, що «виданню в м.Чернігові вчителем тутешньої губернської гімназії Глібовим щотижневої газети під назвою «Черниговский листок» він зі свого боку не бачить жодних перепон».

         Л.Глібов робить повідомлення про майбутнє видання нової газети у «Чернігівських губернських відомостях» та в «Основі» (1861. – № 6. – С. 172). Зі свого боку, редакція, не лише друкує оголошення, але й підтримує це починання: бажає успіху цьому прекрасному заходу й висловлює упевненість, що «під редакцією Л.Глібова «Черниговский листок» здобуде співчуття громадськості і знайде собі послідовників і в інших місцях». На той час у редакції «Основи» працюють П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, які знають Л.Глібова і хочуть підтримати це російсько-українське мовне видання.

         Л.Глібов чітко окреслює мету свого видання, яка полягає не лише в тому, щоб жителі Чернігова мали ще один друкований періодичний орган, а щоб інформувати їх про громадське та культурне життя, побут і традиції, залучати до читання літературних творів та наукових праць, ознайомлювати з фольклорними матеріалами, театральними постановками та різнохарактерними подіями, які відбуваються в місті. Б.Шевелів, який уперше звертається до аналізу глібовського видання, зазначає, що «Черниговский листок» більше схожий на літературний часопис, ніж газету.  

         Унаслідок фінансових та організаційно-видавничих проблем газета друкується упродовж трьох років хаотично: у 1861 р. – 11 номерів, 1862 р. – 36, а 1863 р. – 14. Перший номер виходить 12 липня 1861 р., а останній, 61-й – 6 серпня 1863 р. Як згодом згадуватиме Л.Глібов, видання поширюється не лише у Чернігові, є передплатники по всій губернії, у Криму й на Кавказі, в Казані й Симбірську, Херсоні й Петербурзі, навіть у Польщі, що входить тоді до складу Російської імперії.

Для Л.Глібова видання газети ускладнюється тим, що він не має штатних працівників та й місця, відповідного до видавничих занять. Все відбувається у нього на квартирі. Л.Глібов вважається редактором, коректором, фінансистом, поширювачем видання…

Однак видання потребує дописувачів. Назвемо найголовніших: П.Куліш, О.Кониський (Переходовець), Номис (М.Симонов), О.Лазаревський, П.Єфименко, Х.Кир’яков, Г.Кузьменко, М.Білокопитний (Вербицький), І.Лашнюков, О.Маркович, О.Тищинський, М.Александрович, І.Андрущенко.

         Дотепер невідомі всі публікації Олександра Тищинського в «Черниговском листке». Ймовірно, вагому частину дописів розміщено анонімно (у розділі «Новости, вести и слухи»).

         Зазначимо статті, авторство яких Тищинського безсумнівне: «Седневская Ильинская ярмарка: Письмо в ред[акцию]» (1862. – № 19. – С. 147-148); «Образец заботливости охранения лесов в Черниг[овском] уезде» (1862. – № 35/36. – С. 273-274); «З понадснівянського села» (1863. – № 2. – С. 11-13); «Из села Макишина Городн[ицкого] уезда» (1863. – № 3. – С. 18-19); «Мысль об устройстве сельских почт» (1863. № 4. – С. 27-28).

         Після закриття в жовтні 1862 р. петербурзького часопису «Основа» П.Куліша, «Черниговский листок» залишається єдиним україномовним виданням на теренах величезної імперії !

31 липня 1863 р. губернатор Голіцин у листі на імя міністра внутрішніх справ доводить, що «собственно малороссийского языка нет, а есть только несколько местных наречий оттеняющих столько же одно от другого, сколько и от соседних великороссийских идиомов… Навязать народу понятие об его каком-то резком и совершенном отличии от великорусского и облегчить не обучение, а национальный сепаратизм».

         Тому надзвичайно показовою є україномовна стаття Тищинського «З понадснівянського села» (1863), в якій автор розповідає про історію та сьогодення Макишина. Тут варто нагадати, що за два роки, у лютому 1861-го, Пантелеймон Куліш, великий шанувальник української, пише до Олександра Кониського (першого наукового біографа Тараса Шевченка і автора Духовного гімну України): «По-украински я Вам не пишу по недостатку времени. Ведь там иногда минуту продумаешь, как выразиться по-народному о предметах, чуждых народу покамест».

         28 березня 1877 р. у Чернігові розпочинає роботу громадська бібліотека, одним із засновників якої вважається Олександр Тищинський (тепер Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені В.Короленка). Нагадаємо, що на початку це просто «газетна читальня».

Проте 18 лютого 1878 р. при читальнi засновники вiдкривають бiблiотеку, для якої Олександр Тищинський, Степан Нiс, подружжя Русових дарують власні книгозбірні. Так упродовж першого року бібліотечний фонд зростає до 564 книг.

У 1895 р. бібліотека отримує перше власне приміщення (окремий будинок) на вул. Преображенській. До правління залучено Михайла Коцюбинського, Миколу Вороного… Активно допомагають «Громада» і «Просвіта»: влаштовують концерти, лекції, читання.

Цікаво, що саме перу Тищинського належить перша біографія Леоніда Глібова. Також завдяки піклуванню Тищинського Глібов (уже сліпий наприкінці життя !) пише свої «Загадки» для дітей…

Надзвичайно поталанило Тищинському в родинному житті: з дружиною Дельмас виховують 7 (!) дітей. Наймолодша донька – Любочка, згодом стане видатною оперною співачкою Андреєвою-Дельмас (1884-1969). Найкращою партією Любові Олександрівни вважається Кармен з однойменної опери Ж.Бізе.

28 січня 1896 р. Олександр Тищинський помирає. Поховано справжнього українця (так звуть його сучасники) на цвинтарі Воскресенської церкви. Могилу видатного чернігівця впорядковано і доглянуто.

У 2016 р. вул. Кропив’янського в Чернігові перейменовано на вул. Олександра Тищинського.

Довідатися більше про Олександра Тищинського запрошуємо у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Рекомендована література

Дудко В. «Раннiй» Олександр Тищинський: сторiнки життя i творчостi / В.Дудко // Сiверянський лiтопис. — 2006. — № 6. — С. 76-83. — Бібліогр.: 59 назв.

Самойленко Г. Газета «Черниговский листок» Л.Глібова і її кореспонденти / Г.Самойленко // Літературний Чернігів. 2011. № 1. С. 111-125; № 2. С. 148-158.
Олександр Тищинський належав до кола найголовніших кореспондентів часопису Леоніда Глібова (разом з Пантелеймоном Кулішем, Олександром Кониським, Опанасом Марковичем).