28 квітня 2017 р.

Бібліограф Революції




Україну, як попіл, забуття засипає
І не чути уголос їхніх звань та імен.
Ех, стрільці січовії, хто вас нині згадає,
Хто вустами торкнеться шовку ваших знамен.

Степан Галябарда. Стрілецький романс


         Український політик і дипломат, історик і публіцист, літературознавець і бібліограф – унікальний приклад Дмитра Дорошенка вкрай доречний там, де треба розповісти про людину, що пройшла випробування на різних посадах і скрізь зберегла величезну відповідальність. На вершині своєї політичної карєри, на посаді міністра закордонних справ в уряді гетьмана Скоропадського, Дорошенко спромігся відкрити місії (посольства) в Болгарії, Румунії та ін. країнах, чим добре прислужився справі міжнародного визнання України.

      Походив Дмитро зі старовинного козацько-гетьманського роду на Чернігівщині. Справді, з цього ж роду вийшли два українські гетьмани – Михайло та Петро Дорошенки. Народився майбутній історик 135 років тому – 8 (20) квітня 1882 р. Ось як він сам згадував про рідні місця у листі до історика Олександра Оглоблина від 1942 р.: «Дорошенків хутір – моє родинне гніздо, лежить хоч у Глухівському повіті, але на самій межі Новгород-Сіверського, так що частина поля й всі городи вже в Новгород-Сіверському повіті. Хоч я народився у Вільні, де служив мій батько, але дитячі роки я провів на хуторі й потім, учившись у гімназії у Вільні, я кожне літо приїздив на хутір і обїздив тоді пасіки мого діда, а потім дядька, які всі стояли в Новгород-Сіверському повіті, так, що я буквально зїздив усю сторону повіту й знаю кожне в тій стороні село».

         Далі в цьому ж листі Дмитро Дорошенко наводить доволі промовисті деталі своєї біографії: «А самий «Новгородок», чи просто «город», як у нас звали, це був для нашої родини в усіх смислах осередок: у гімназії вчився мій дід, учень випуска 1820 року, мій батько і його шість братів, і перше місто, яке я свідомо побачив (бо з Вільна вивезено мене малим), був цей самий «город», і його чудова панорама з-за Десни й досі стоїть у моїй уяві… А скільки спогадів наслухався я про Новгородок, про його гімназію, про вчителів і вихованців ! Між іншим, К.Д.Ушинський був нашим родичем і хрещеним батьком мого батька; я й досі ношу золотий годинник, подарований ним мойому батькові, – одинока памятка минулого, що я її вивіз на еміграцію !».

Вищу освіту майбутній історик здобував в університетах Варшави, Петербурга та Києва. Цікаво, що в Петербурзі Дмитро очолював українську студентську громаду. Пізніше, за часів старої «Громади», він був вже досить відомий, знав Володимира Антоновича, записував його спогади. Завдяки цьому журналісту, публіцисту й громадському діячу у Петербурзі побачили світ перші українські видання: «Український вісник», «Рада». Також Дорошенко був видавцем і головним редактором «Дніпрової хвилі» в Катеринославі (тепер: Дніпро). Прислужився він і справі українізації наших кафедр в російських університетах у 1906-1907 рр. 

Дорошенко стрімко здійснював своє сходження політичним Олімпом: на початку цього шляху бачимо його в УРП (Українській революційній партії), згодом він стає членом ТУП (Товариства українських поступовців), є активним публіцистом. В уряді Центральної Ради, де Дорошенко обіймав переважно адміністративні посади, він, вже як соціал-демократ, зійшовся з Грушевським, Єфремовим, Доманицьким та наблизився до РДП (Радикально-демократичної партії). Проте широта поглядів, в яких не лишалося місця для радикалізму, дозволила йому ще в часі Революції приєднатися до соціалістів-федералістів. Отож не варто дивуватися, що з приходом до влади Скоропадського, Дорошенко стає … гетьманцем. Якщо забігти ще наперед, то на еміграції побачимо його хліборобом-державником (!).

Та повернімося до 1917 р.: 22 квітня Тимчасовий уряд призначає Дорошенка крайовим комісаром Галичини і Буковини з повноваженнями генерал-губернатора. На це суттєво вплинув той факт, що політик мав постійні контакти з кадетською партією – провідною в Тимчасовому уряді. Доволі несподіваним кроком було призначення людини української свідомості на посаду, яку раніше обіймали великодержавники й чорносотенці. Проте в Тимчасовому уряді шукали порозуміння з українцями, понад усе прагнули, щоб Україна йшла в фарватері російської політики й гадки не мала про самостійність.

Взагалі в цей час Дорошенко вже претендував на посаду премєр-міністра, проте призначений на неї не був. Він погоджується на пропозицію Тимчасового уряду, і це мало величезне значення для українців. Центральна Рада була обома руками «за»: нарешті можна було припинити переслідування всього українського, що тривали в Галичині від 1915 р. І справді: граф Бобринський вже упродовж двох років активно ліквідовував архіви українських установ, багато видань Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, навіть ще не надрукованих, у рукописах, було знищено. Проте Дмитру Дорошенку таки вдалося повернути до Галичини багато інтернованих та вивезених з неї осіб, відновити діяльність українських інституцій, гімназій, Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ)…

Тепер перенесімося до Праги 1920-х рр. Чехія позитивно дивилась на Українську революцію, тому саме в її столиці за ініціативи Дмитра Дорошенка в цьому часі постає Музей української визвольної боротьби. Чого тут тільки не було: від художніх творів, в яких йшлося про революційні події до справжньої форми усіх українських збройних зєднань тієї доби… А на початок Другої світової війни це була одна з найбільших українських інституцій, з якою тісно повязана діяльність українських істориків-науковців.

Не забуваймо, в Чехії 1920-1930-х рр. діяло три потужні вищі школи нашої еміграції: Український Вільний Університет, Вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (обидва у Празі) та Українська господарська академія (УГА) в Подєбрадах. Відповідно, концентрація науковців була досить високою, проте це не перешкодило Дмитру Дорошенку в часі між двома світовими війнами лишатись найкращим фахівцем з питань Української революції. Попри доволі консервативний погляд видатного історика на події тих років, й дотепер його праці вважаються класичними, а їх у нього близько тисячі (!): з історії України, культури, Церкви.



Чільне місце в науковій спадщині Дмитра Дорошенка посідає його двотомник «Мої спогади про давнє минуле», в якому досить обєктивно змальовано події 1917-1921 рр. Коротенько зупинимось на моменті фальсифікації, що міститься в 2-му томі. Справді, тут закладено міф про те, що 28 квітня 1918 р. (99 років тому !) Михайло Грушевський обирався й був обраний Президентом України. Сьогодні усі дослідники на підтвердження того, що Грушевський був Президентом, спираються лише на цю працю Дорошенка.

Підкреслимо, що більше в жодній зі своїх публікацій історик про це не згадує. В архівах таких даних також досі не знайдено. Але цілком логічно побудувати такий ланцюжок: спогади написано після смерті Симона Петлюри, то були нелегкі часи гоніння на українство, отож, аби підняти дух нації, засвідчити, що й ми вже мали свого Президента, державник Дорошенко запропонував … державотворний міф.

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

Використано матеріали циклу програм Тетяни Сергійчук «Первинний код» (Українське радіо).

Грабовський С. Гідний нащадок гетьманського роду / С.Грабовський // День. – 2017. – 31 берез. (№ 56-57). – С. 21.
Про Дмитра Дорошенка (1882-1951) як визначного українського історика, дипломата та політичного діяча.

Дорошенко Д. Історія України в 2-х томах. Том ІІ (від половини XVII століття). – К.: Глобус, 1991. – 349 с.

Дорошенко Д. Коротенька історія Чернігівщини / Д.Дорошенко; підготовка до друку, вступ. ст. та прим. О.Коваленка; вид. 2-е, виправ. і допов. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2003. – 72 с. – Серія «Чернігів. істор. б-ка».


Солдатенко В. «Тріска великого зрубаного лісу» (Дмитро Іванович Дорошенко) / В.Солдатенко // Проект «Україна». 1917-1920 рр. Постаті. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – С. 83-106.

21 квітня 2017 р.

Українська «Марсельєза»


Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Микола Вербицький (перші рядки первинної версії українського славня)

         Ще на самому початку Української революції, у червні 1917 р., впливовий американський часопис The New York Times повідомив про затвердження офіційного перекладу українського гімну. Вважається, що за основу Державного гімну України взято пісню поета Павла Чубинського. Композитор – Михайло Вербицький. Маловідомим лишається той факт, що до створення національного гімну причетні й наші земляки. Насамперед – це чернігівець Микола Вербицький, як це не фантастично – однофамілець автора мелодії. Далі спробуємо відтворити історію створення українського славня.

Його майбутній автор, Микола Вербицький, прийшов у цей світ 1 лютого 1843 р. в Чернігові, у заможній дворянській родині Антіохів-Вербицьких. Батько обіймав посаду старшого секретаря губернської управи, його пра…дід ще у XV ст. прибув до Москви із Антіохії у складі почту Софії Палеолог, племінниці візантійського імператора Костянтина ХІ. По матері Микола Вербицький доводився племінником князеві Олексію Голіцину, чернігівському губернатору.

У сім’ї було все – гроші, влада, пошанівок, проте коло спілкування було більш наближеним до найкращого друга Опанаса Марковича аніж до дворянського гурту  губернатора. Друзі Марковича ставали і друзями Вербицьких: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, земляки Білозерські … Леонід Глібов, байкар, був не просто другом, а й вчителем гімназії, де навчався Микола. До дружнього кола  Вербицьких увійшов також композитор Михайло Глінка…

Хлопець з відзнакою закінчив Чернігівську гімназію. Навчався і товаришував з майбутнім письменником Глібом Успенським. У гімназії Микола вивчив латину та грецьку, польську та російську, а завдяки Глібову та Марковичу міг не лише розмовляти, а й думати українською… Саме вплив Глібова та Забіли спричинився до того, що ще в гімназії Микола починає писати вірші. У першому, «Могила», надрукованому 1858 р. в газеті «Черниговские губернские ведомости», йшлося про  відповідальність перед полеглими героями за майбутнє України.

Микола, що закінчив гімназію на відмінно, у 16-річному віці розпочинає навчання у Київському університеті св. Володимира. Однокурсники, наймолодшому з яких було 18, сприймали його як хлопчиська. Тому товаришує він спочатку з братами Рильськими, пізніше сходиться з Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Борисом Познанським. Оцей тендітний Микола, що виглядав ще молодшим, раптом долучається до студентського самвидаву: стає найактивнішим дописувачем журналу «Помийниця». Проте коли зі сторінок цього часопису на адресу губернатора кн. Васильчикова пролунало: «Божественное ничто», Микола змушений був терміново залишити університет і навіть Київ.

З 1860 р. він продовжує навчання в Петербурзькому університеті. Саме в Петербурзі Микола Вербицький знайомиться з Павлом Чубинським, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Марковичем, долучається до «Громади», друкується в «Основі». У серпні 1862 р., після літніх вакацій та перед початком занять в університеті, 19-річний Микола вирішив влаштувати прощальну вечірку. Відбулася вона у київському будинку його дядька – князя Голіцина. Присутні: Павло Чубинський, брати Тадей та Йосип Рильські з двома польськими студентами, Борис Познанський, Кость Михальчук з друзями-сербами.

Саме тій вечірці ми завдячуємо створенню національного гімну українців. Вже наш сучасник, Володимир Сиротенко, нащадок чернігівських Антіохів-Вербицьких і львівський науковець, відтворив ту знаменну подію за спогадами бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової.

У великій залі князівської оселі Чубинський згадував минулорічний похорон Шевченка, на якому несподівано пролунав польський гімн. Всі поляки тоді впали на коліна і зі слізьми на очах підхопили слова… Тепер присутні на вечірці прохали братів Рильських і їх польських друзів заспівати свій гімн. Вербицький, про якого ще Михайло Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту, сів за фортепіано. У просторій залі залунало «Єщє Польська не згинєла». Відзвучала пісня, а Микола продовжував варіювати мелодію, наспівуючи українською: «Мати Польща не загине, доки ми живемо…». Слова ці наштовхнули Чубинського на думку: «Миколо, краще ніж перекладати з польської, може свою пісню створимо, таку, як мазурка Домбровського, як «Марсельєза» ?

Ідея створення української «Марсельєзи» вже давно обговорювалась у колі київських «громадівців». Не відриваючись від рояля, Вербицький за якусь хвилину під ту ж музику заспівав:

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Присутні були в захопленні, але Павло Чубинський замість «чекання у своїй хаті» запропонував:

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Варіант усім сподобався, а Микола Вербицький продовжував:

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину
Й тих, що вміли боронити рідну Україну.
Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило
Із могили кличуть нас на святеє діло.

Втрутився Тадей Рильський (тоді вже відомий як поет Максим Чорний):

                   Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило
                   Кличуть нас із-за могил на святеє діло,
                   Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,
                   Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва…

Тут Микола згоджується тільки акомпанувати далі, а продовжувати пропонує Тадеєві:

                   Ой Богдане-Зіновію, славний наш гетьмане,
                   Защо продав Україну москалям поганим !
                   Щоб вернуть їй честь і волю, ляжем головами
                   І загинем України вірними синами.

Усі налякались, господиня заходилась міняти страви, а Павло Чубинський, зауважив, що від цих слів недалеко й до Сибіру, тому сам сів за фортепіано і переробив рядки:

                   Ой Богдане-Зіновію, необачний сину,
                   Нащо оддав на поталу неньку Україну !
                   Щоб вернути її честь, станем куренями,
                   Наречемся України вірними синами…

Глянув на поляків, на сербів:

                   Наші братчики-словяни вже за зброю взялись,
                   Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.
                   Поєднаймось разом всі, братчики-словяни,
                   Най же згинуть вороги, най воля настане !

Серби заспівали свій гімн «Серце біє і кров ліє за нашу свободу !». Пісня зворушила, а мелодія так схвилювала, що Павло Чубинський наприкінці додав:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.
Гей ! Гей ! Браття милі, нумо братися за діло.
Гей ! Гей ! Пора вставати, пора волю здобувати.

Так було створено українську «Марсельєзу». Тадей Рильський передав текст Володимирові Антоновичу, а потім Микола Лисенко поклав його на музику. Пісня залунала у «Громадах» наддніпрянської України. Проте це був ще не той гімн, який ми знаємо.

У Петербурзі Микола Вербицький запропонував текст «Ще не вмерла Україна…» Пантелеймонові Кулішу для друку в «Основі». Однак той, турбуючись про свою кар’єру, не «пустив» вірш до друку, а взимку 1862 р. пообіцяв львівському літератору Ксенофонту Климковичу, який збирався видавати новий український журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи». У 1863 р., після призначення урядовим чиновником у Варшаві, Куліш передав Климковичу через письменника та громадського діяча Павліна Свєнціцького разом з кількома віршами Тараса Шевченка («Заповіт», «М.Костомарову», «Мені однаково») і вірш «Ще не вмерла Україна». Добірку негайно надруковано у № 4 за листопад 1863 р. Відкривалась вона віршем «Ще не вмерла Україна».

Цю маленьку книжечку катехіт Перемишльської гімназії о.Юстин Желехівський везе своєму другу, священику Млинівської церкви на Яворівщині Михайлові Вербицькому, який вже був відомий як неперевершений творець духовної музики. Отець Вербицький обожнював Шевченка, поклав на музику багато його творів. Переклав на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла…». Вперше солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так записав о.Вербицький) був виконаний того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, які відбувались у духовній семінарії в присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказав своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького попрохав переробити її для хору.

Вперше величний хорал пролунав на святі Івана Хрестителя, що відбувалось у Перемишлі в присутності єпископа о.Полянського. Єпископ був ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20 грудня 1864 р. театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «Запорожці», в яку на вимогу єпископа Полянського було вставлено пісню «Ще не вмерло Запорожжя» (дещо перероблену «Ще не вмерла Україна»). Наступного ранку пісню «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Так народився національний гімн.

Довгий шлях з Києва до Чернігова



Київська вечірка у серпні 1862 р., на якій було створено українську «Марсельєзу», не минулася безслідно. Вже наступного дня надіслано донос губернатору Васильчикову з усіма подробицями. Тільки смерть батька врятувала братів Рильських від заслання до Казані. До Архангельська згодом вислали Чубинського, а Миколу Вербицького відразу виключили з Петербурзького університету «без права подальшого навчання». Він повертається до Києва. Та двері голіцинського будинку для нього вже назавжди зачинені. Дяді-губернатору необхідно відхреститись від опального племінника. Не можна повернутись і в Чернігів, щоб не скомпрометувати батька.

Почалося зовсім інше життя – повне неприємностей, матеріальної скрути, постійного нагляду поліції. Микола перебивається з хліба на квас, живе лише на гонорари від численних публікацій в київських виданнях, які виходять під псевдонімами. Тепер вкрай важко встановити всі фельєтони, вірші, казки, легенди, оповіді, автором яких він був. Через рік батько клопочеться, щоб сину дозволили поновити навчання. Але у Чернігові, в заарештованого землевольця Андрущенка, знаходять листи Вербицького. Прощення відкладається ще на один злиденний рік. Лише у 1864 р. Миколі дозволяють екстерном скласти екзамени за університет і відправляють вчителем до Полтавській гімназії. Проте вже наступного, 1865 р., Миколу Андрійовича виганяють з гімназії «за развращающее влияние на умы учащихся».

Батьки влаштовують його в Чернігівському приватному жіночому пансіоні С.Ф.Осовської, де, зокрема, його ученицею була юна Марія Адасовська, згодом – видатна українська актриса Марія Заньковецька. У книжці «Вінок спогадів про Заньковецьку» Н.М.Лазурська згадує: «Программа этого учебного заведения была поставлена довольно серьёзно и широко для того времени и Мария Константиновна с любовью вспоминает свои школьные годы, весёлых подружек и своего любимого преподавателя русской словесности Николая Андреевича Вербицкого».

Микола Андрійович побачив талант в цій малесенькій дівчинці, яку любив «возити» на плечах. У нього вона була відмінницею. Він відкрив в ній акторські здібності й рекомендував наставників акторської професії, які зробили з смішливої дівчинки Машеньки Адасовської велику українську артистку Марію Заньковецьку. Через багато років вони зустрінуться, коли Микола Андрійович перебуватиме в Орлі на засланні, а Марія Заньковецька приїде туди з гастролями…

У 1909 р. Микола Вербицький помирає. Поховано його в Чернігові, на Болдиній горі, неподалік могили Опанаса Марковича. Через 3 роки біля його могили виріс пагорб могили Коцюбинського. У 1922 р., коли грабували церкви й монастирі, хтось пустив чутку, що у сімейному похованні Вербицьких є золоті прикраси. Розкопали могилу, повикидали кістки… Микола Вербицький був обранцем Долі: мав талант, достаток, давній, шляхетний рід. А помер безвісним вчителем, навіть його могила не збереглась, а на місці поховання рівчак-стежка до урочища Святе. Лише на Лісковиці, на будинку, де він жив і працював, встановлено меморіальну дошку. Пам’ять роду береже правнучка: чернігівська художниця Олена Михайлівна Вербицька, її картини насичені світлом, пахощами квітів, наповнені мальовничими краєвидами Чернігівщини…

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Багацька Л. Тернистий шлях славня. Державному гімну України минає 150 років / Л.Багацька // Літературна Україна. – 2012. – 23 серп. (№ 32). – С. 1-2.

Букет Є. У житті неправді не служив... / Є.Букет // Культура і життя. – 2015. – 31 груд. (№ 49-52). – С. 6.
Про Тадея Рильського, якого за вагомий внесок в історію та культуру України визнано найвидатнішим представником вітчизняної еліти (разом з митрополитом Андреєм Шептицьким).

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: І.О.Дзеверін (відповід. ред.) та ін. // Українська Літературна Енциклопедія: в 5 т. – К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988. – Т. 1: А-Г. – С. 290.

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: А.В.Кудрицький (заст. голов. ред., заст. голови редкол.) та ін. // Українська Радянська Енциклопедія. Вид. 2-ге. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1978. – Т. 2. – С. 184.

Вербицького М. могила / Ред.: А.Кудрицький // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 113.

Гюмюшлю Т. Зі славетної плеяди Рильських : до 175-річчя Тадея Рильського / Т.Гюмюшлю // Культура і життя. – 2015. – 31 груд. (№ 49-52). – С. 6.
Про батька відомого поета, не менш знаного у свої часи громадського й політичного діяча, народного педагога, економіста, фольклориста, етнографа.

Дорош Є. Автором гімну вважали Шевченка : до 25-річчя ухвалення музичної редакції Державного гімну України / Є. Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 20 січ. (№ 3). – С. 9.
Наведено унікальні подробиці створення Гімну України.

Загайкевич М. Державний гімн України. Популярний історичний нарис / М.Загайкевич, упоряд. М.Линник, В.Пономаренко. – К.: Музична Україна, 2006. – 55 с.

Калібаба Д. Вербицький Микола Андрійович / Д.Калібаба // Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. – Чернігів: Деснянська правда, 1995. – С. 22.

Погребенник Ф. П.Чубинський «Ще не вмерла Україна»: історія пісні-гімну / Ф.Погребенник // Шкільна бібліотека. – 2005. – № 7. – С. 23-26.

Самойленко Г. М.Вербицький / Г.Самойленко // Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ-ХХ ст. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2011. – С. 113.

Сапон В. Першим заспівав «Ще не вмерла Україна...» / В.Сапон // Деснянська правда. – 2011. – 28 лип. (№ 81). – С. 2.

Сиротенко (Вербицький-Антіох) В. Забутий автор воскреслого гімну / В.Сиротенко (Вербицький-Антіох) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 151-157.

Ткач М. Співтворець українського славня / М.Ткач // Літературна Україна. – 2012. – 6 верес. (№ 34). – С. 4.

Хлівний А. Як українці гімн писали / А.Хлівний // Військо України. – 2012. – № 11-12. – С. 58-61.

Чернецький Є. Рильські / Є.Чернецький // День. – 2012. – 7 верес. (№ 159-160). – С. 14.

Яновська Л. Народ уже є. Де такі, як Тадей, керманичі ? / Л.Яновська // Урядовий курєр. – 2015. – 6 січ. (№ 1). – С. 10.

Про перше видання творів українського громадського і культурного діяча Тадея Рильського: історико-етнографічні, фольклористичні, економічні дослідження та розвідки.

19 квітня 2017 р.

Інтернет і мишачий король




Конгресмен вийняв кишеньковий калькулятор з ребристими гранями, тримаючи його на долоні, потицяв у клавіші, глянув на індикатор і знову заховав:
– Оце і є здібності заради яких нас сюди запрошено ? Хотіли показати ілюзіоніста ? – поцікавився він.
– Ауб здатний на більше. Він запам'ятав кілька операцій і, користуючись ними, рахує на папері !
– На паперовому комп'ютері ? – зі стражденним виглядом запитав генерал.
– Ні, сер, – терпляче став пояснювати Шуман. – Не на паперовому комп'ютері, а на звичайному аркуші паперу.

Айзек Азімов. Відчуття влади

Неймовірно, але така звична тепер кожному школяреві всесвітня павутина виникла як військовий проект США ще за часів холодної війни. Головна задача, яка на неї тоді покладалася, полягала в забезпеченні надійного звязку між військовими підрозділами. Досягалося це за рахунок численних точок доступу, тобто та ж сама інформація проходила не одним, а кількома каналами – вузлами.

Спробуймо змоделювати ситуацію, чи можливо таке, щоб Інтернет раптом зник, не у нас на компютері чи у сусіда, а, наприклад, у цілісінькій країні ? Ситуація малоймовірна, з огляду на «військову» побудову мережі. Проте в Новій Зеландії, острівній країні, кілька років тому таке таки трапилось. Одну лінію передачі даних пошкодили будівельники під час ремонтних робіт, другу – спокійнісінько перегризли … місцеві пацюки.

Тут не слід занадто дивуватись: деякі європейські види, що потрапили до Австралії та Нової Зеландії, стають справжнім лихом для фермерів. Наприклад, щоб вберегти овець від дикої собаки дінго, навіть споруджено спеціальний паркан через увесь австралійський континент: «Огорожа Дінго».

Вправа «Нік»

         Від народження кожен з нас отримує певне імя, яке й супроводжуватиме нас надалі упродовж усього життя. Проте досить часто в мережі Інтернет, під час реєстрації на сайтах, справжнє імя людини не вимагається, достатньо ввести нікнейм.


         Пишу ці рядки під враженням засідання Еко-Академії, що відбулося сьогодні в Чернігівському ліцеї інформаційних технологій № 16. Запропонував кожному учневі вигадати собі нікнейм та записати його на окремому аркуші паперу. Далі зібрав аркуші, учень обрав собі один і спробував за нікнеймом вгадати справжнє імя свого товариша. На прикладі 7 спроб (учасники кожного разу інші) переконалися, що це доволі складно зробити. Виняток: варіації власного імені. Висновок: життя в мережі дуже відмінне від реальності. Тут легко заховатися, діяти зовсім інакше, ніж у справжньому житті.

«+–»

         Усі ми доволі ґрунтовно обізнані з позитивними та негативними сторонами користування Інтернетом. Далі побачимо, що в сучасному світі не зовсім так, як у чудовій українській пісні, де «чорне – чорне, а біле – біле»:
        
Ядерна програма Ірану тепер загальновідома. Менш відомим є той факт, що гальмування процесу збагачення урану на кілька років слід завдячувати … хакерам. Справді, спочатку ці віртуози-програмісти лише «бавилися» в написання шкідливих програм, це було в них як акт самоствердження. Далі рушійною силою виступали амбіції: «А от ми зможемо, нам це підвладно !» Тепер такі речі роблять лише за дуже великі гроші, рахунок йде на мільйони доларів. Створюється команда виконавців певного проекту, учасники якого інколи навіть не підозрюють, для якої мети використають його розробку.

Так от, США та Ізраїль наполегливо й послідовно, рік у рік, здійснювали хакерські втручання до компютерного обладнання іранських заводів зі збагачення урану. Імітувалося це як випадкова механічна поломка устаткування з центрифугами. Процес втручання відбувався у три етапи. Перший: потрапляння вірусних програм до операційних систем. На другому – до установок блоку автоматизації, на третьому – інтеграція двох попередніх процесів. Найскладніше полягало в тому, щоб дістати установки, схожі на іранські (задля тестування інфекційних програм). Цікаво, що й досі ці програми «гуляють» у мережі, тільки тепер американці вже не в Ірані, отож застосовути їх не наважуються.   

Вправа «Власна справа»

         На цьому ж занятті Еко-Академії запропонував школярам започаткувати власну справу та підтримати її в мережі Інтернет. Задля цього на аркуші паперу чітко й коротко окреслити три позиції: назва проекту, адреса сайту, сфера діяльності.




         Дівчата марили зйомками смішних відео про котів та продажем солодощів, хлопці мріяли про ігрові майданчики, купівлю спортивного обладнання та вантажні перевезення… І лише три відповіді були кардинально відмінними. Один з учасників пропонував спрямовувати бажаючих … до пекла, проте два інших зобовязалися зробити для людей все можливе у глобальному вимірі.

         Коли у середині 1990-х починав працювати програмістом у відділенні банку «Україна», то в нас також діяв Інтернет. Власне, це була електронна пошта, листи якої надходили спочатку до Київської дирекції банку, потім Чернігівської, врешті-решт опинялися в нашому віддаленому райцентрі на півночі Сіверського краю. Тобто, Інтернет, точніше його пагони, у той час ще потребував додаткових пристроїв для свого повноцінного функціонування.

         Тепер ми всі є свідками зворотнього процесу: вже Інтернет вбудовується до інших приладів. Першість тут за телефонами. Незабаром для переліку таких пристроїв бракуватиме сторінок… Людство стрімко наближається до ситуації, яскраво змальованої видатним науковцем і фантастом Айзеком Азімовим в оповіданні «Усі клопоти світу»: постає мультивак, електронний мозок світу, що контролює всі процеси на планеті. На базі цього надпотужного компютера, розміщеного у  Вашингтоні, створюється служба запобігання, і людей вже заарештовують не за скоєний злочин, а лише за саму думку про нього…




         І не встигло людство сформулювати перед мультиваком нову глобальну задачу: запобігання хронічним хворобам, як він, перевантажений усіма клопотами світу, немов жива істота, просто втомився. Відбувається саморуйнація світового мозку… Вже в іншому оповіданні «Відчуття влади» Азімов моделює зворотню ситуацію: «Доктор Шуман вважав, що теоретично людина здатна робити будь-що з того, що робить комп'ютер. Комп'ютер бере певну кількість даних і виконує певну кількість операцій з ними. Людина може дублювати цей процес».
        
      Множення, ділення, квадратні корені, логарифми… І який наслідок ? Створення протиракетних комплексів, керованих тепер не компютерами, а людиною. Все це задля продовження запеклої боротьби з ворогами, чужопланетянами… Отже, пересвідчуємося, що рухатися краще за Творцем, бо з Інтернетом, мультиваком, чи зовсім без них, а людство не здатне само собі дати раду. 

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, це поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

         Використано матеріали програми Владислава Обуха «Українська хвиля» (Українське радіо).

Беркович О. Золотые правила Интернета / О.Беркович // Відкритий урок. – 2011. – № 5. – С. 70-71.
         Наведено 6 правил, що допоможуть навчити безпечній роботі в Інтернеті як малюків, так і підлітків.

Грач І. Інтернет – це небезпечно ! / І.Грач // Розкажіть онуку. – 2012. – Верес. (№ 17-18). – С. 28-30.
Чудовий урок-гра для дітей, присвячений безпеці користування Інтернетом.

Діти та Інтернет / Шкільна бібліотека плюс. – 2011. - № 12. – С. 2-5.
Наведено чіткі рекомендації щодо того, як готувати дитину до спілкування в мережі.

Жуков Б. Собаки с волчьим билетом [ Карти] / Б.Жуков // Вокруг света. – 2017. – № № 2. – С. 88-93.
Про дику собаку дінго – ворога № 1 для вівчарів Австралії. Наведено карту «Огорожа Дінго», довжиною понад 5600 км, що відокремлює родючий південний схід від решти континенту.

Забара І. Розвиток правового регулювання інформаційної безпеки в Європейському Союзі / І.Забара // Право України. – 2012. – № 7. – С. 106-117.

Зенталь О. Соціальні мережі чи соціальні тенета / О.Зенталь // Урядовий курєр. – 2013. – 16 трав. (№ 85). – С. 9.
Про проблеми надмірної активності підлітків в популярних, проте небезпечних для них соціальних мережах.

Квітка Д. Спілкування та самовдосконалення / Д.Квітка // Відкритий урок. – 2011. – № 5. – С. 81-82.
Про позитивний та негативний вплив інтернет-технологій на особистість.

Ковтонюк О. «Компетентні» вороги / О.Ковтонюк // Освіта України. – 2012. – 18 черв. (№ 25). – С. 11.
Про інтернет-порадники – справжнє лихо для тих, хто дбає про здоровя дітей.

Комарницька О. Безпечний Інтернет / О.Комарницька // Позакласний час. – 2013. – № 19-20. – С. 33-37.
Запропоновано урок-тренінг з інформатики лауреата Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2013» з Тернопільської обл.

Кулик Н. Попереджений – означає озброєний, або Як захиститися від інтернет-нечисті ? / Н.Кулик // Освіта України. – 2013. – 25 берез. (№ 12). – С. 9.

Лабнюк О. Безпека дитини в Інтернеті / О.Лабнюк // Позакласний час. – 2013. – № 21-22. – С. 32-33.
Урок-бесіда з інформатики – творчий доробок переможця конкурсу МОН України «Вчитель року-2013» у Волинській обл. Наведено 5 золотих правил безпеки в Інтернеті для дітей.

Лінкова О. Липке павутиння Інтернету / О.Лінкова // Однокласник. – 2015. – № 12. – С. 4.
Наведено лист 18-річної Олени від імені всіх інтернетофілів до затятих інтернетофобів про те, як подолати шлях від одержимості Інтернетом до врівноваженого використання переваг всесвітньої павутини. Окреслено небезпеки мережі.

Маслова І. Роль бібліотеки у формуванні ІК компетенції школярів / І.Маслова // Шкільна бібліотека. – 2015. – № 2. – С. 67-69.

Матушкіна С. Інтернет: за і проти : загальношкільні батьківські збори / С.Матушкіна, Н. Острогляд // Шкільному психологу. – 2011. – № 10. – С. 29-34.
Оприлюднено тривожну статистику про те, що роблять діти в Інтернеті. Наведено ознаки інтернет-залежності. Запропоновано памятку для батьків.

Найдьонова Л. Кібербулінг або віртуальна агресія : способи розпізнання і захист дитини / Л.Найдьонова; упоряд. В.Снігульська // Класний керівник. – 2014. – № 6. – 96 с. – Бібліотека «Шкільного світу». – Бібліогр.: 9 назв.
Про кібербулінг – новітню форму агресії (жорстоких дій з метою дошкулити, принизити людину) з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних засобів: мобільних телефонів, електронної пошти, соціальних мереж.

Оржеховська В. Про безпеку дітей у всесвітній мережі Інтернет / В.Оржеховська // Рідна школа. – 2011. – № 6. – С. 43-45. – Бібліогр.: 4 назви.
Розглянуто результати комплексного дослідження, проведеного в Україні серед учнів, вчителів та батьків щодо ризиків у всесвітній мережі Інтернет.

Прокопець Т. День безпечного Інтернету : урок інформатики / Т.Прокопець // Все для вчителя. – 2013. – Груд. (№ 12). – С. 123-124.
Докладна розповідь про 10 небезпек мережі Інтернет.

Руденко В. «Валюта» Интернета / В.Руденко // Українська технічна газета. – 2012. – 28 серп. (№ 34). – С. 12.
Про пошукову систему Google, пошту Gmail, соціальну мережу Facebook, захист персональних даних та спам-індустрію.

Трянова С. Небезпечний Інтернет / С.Трянова // Гарт. – 2013. – 18 квіт. (№ 16). – С. 19.
Як вберегти дитину від небезпечного вмісту інтернет-сайтів і соціальних мереж.

Чирко В. Інтернет-безпека й інтернет-етика : заняття гуртка інформатики / В.Чирко // Відкритий урок. – 2011. – № 3. – С. 65.
Запропоновано «Абетку інтернет-безпеки й інтернет-етики для дітей і підлітків».

Чопко Х. Обмежити безмежне / Х.Чопко // Українська технічна газета. – 2011. – 15 листоп. (№ 44). – С. 12.
Про країни, в яких останнім часом запровадили жорсткі обмеження свободи вибору і свободи слова в Інтернеті.

Щербань Н. «Ти монстр, хочеш перетворити людей на котів !» / Н.Щербань // Урядовий курєр. – 2013. – 12 берез. (№ 46). – С. 10.

Про заходи протидії небезпечним проявам в інтернет-просторі.