Всеукраїнський національний конгрес

Хлопці, підемо боротися за славу,

За Україну, за рівні права й державу !

Хлопці, підемо, боротися будемо

За Україну, за рівні права !

Там на горі, на Маківці (стрілецька пісня)

Всеукраїнський національний конгрес – перший представницький форум на теренах України, що відбувся в Києві, у будинку купецьких зібрань (тепер тут Національна філармонія) 6-8 квітня 1917 р. (за ст. стилем). Він, власне, перетворив Українську Центральну Раду з Київської організації на загальноукраїнську. Зібрання, що проходило саме на Великдень 1917 р., називали спочатку просто з’їздом, проте згодом масштаб події примусив сказати про конгрес. 

Досить красномовним і символічним є той факт, що ця знаменна подія сталася саме на Великдень. Та й зволікати вже не було часу. Коли Грушевський повернувся з Києва, стару ідею окреслено з новою силою: треба було якомога швидше надати Українській Центральній Раді – місцевому, хоча й столичному, Київському утворенню, загальнонаціонального статусу. Досить показовим є те, що були представлені усі українські губернії, Бесарабія, Дон, Кубань, Москва, Петроград, фронт, тилові гарнізони.

Подію, що слугувала демонстрацією справжньої консолідації всього українства, пізніше, наприкінці 1920-х рр., змальовано видатним кінорежисером Олександром Довженком у фільмі «Арсенал», в якому конгрес названо Першим Всеукраїнським з’їздом. Попри усі ідеологічні нашарування тієї доби, яскраво бачимо, як представницьке зібрання вітає Чорноморський флот, де на той час перебувало близько 70% українців.

Цікаво: в документах конгресу було навіть записано, що будь-який українець, який поділяє державницькі погляди, може звернутися до організаторів з’їзду та брати в ньому участь. Сьогодні видається неймовірним, але факт: перемовини з Гучковим, російським військовим міністром Тимчасового уряду, мали наслідком те, що жодних заперечень проти українізації армії не було.

Фактично, з конгресу йде відлік будівництва України. Якщо перші два дні обговорювалася політична ситуація, то вже на 3-й обиралися керівні органи, члени Малої Ради та ухвалювалися резолюції. Справді, завершувалася І-ша світова війна, тож в одній з резолюцій когресу йшлося про те, що кордони між державами повинні враховувати думки прикордонного населення. Проте була й  резолюція, що передбачала для України здобуття автономії у складі Росії, яка, у свою чергу, має бути федеративною.

Варто визнати, що прихильники самостійності перебували на той час в абсолютній меншості, незалежність розглядалася як шкідлива й недоречна. Власне, Михайло Грушевський, 51-річний професор, далеко не юнак, вважав, що незалежність слід здобувати поступово: недаремно ж він перебував у лавах Українських Поступовців ! Будь-які розмови про незалежність у далекому квітні 1917 р. не знайшли б жодного відгуку в суспільстві та не були б сприйняті ним. Це було б лише дискредитацією Центральної Ради перед Тимчасовим урядом.

Гарним прикладом для нас може слугувати організація конгресу, що відбулася в надзвичайно короткий термін, менше ніж за місяць. Справді, 4 березня (за ст. стилем) постала Центральна Рада, 19 березня пролунало звернення Грушевського, її очільника, про необхідність скликання з’їзду, 28 березня оприлюднено норми представництва його делегатів, а вже 6 квітня розпочалася робота. Хоча погано працював транспорт, існували певні перешкоди з боку російського уряду, але півтори тисячі делегатів таки прибуло до Києва.

Тимчасовий уряд Росії увесь час наголошував, що він є лише технічним кабінетом, а його метою є проведення Установчих зборів. Проте що цікаво: ще до скликання зборів цей уряд задекларував, що поляки і фіни мають право на незалежність. Тоді Центральна Рада заявила, що українці також хочуть мати автономію й підтримуватимуть усі інші народи Росії, які цього прагнуть. Цю позицію підтримали згодом 1500 делагатів конгресу.

На конгресі обрано 150 депутатів до Центральної Ради з умовою, що до них приєднаються згодом новообрані депутати з’їзду солдат, робітників та селян, зібрання яких також погодили. Цікаво, що слово «соціалізм» було тоді вкрай модним, як от тепер «євро». Його тулили скрізь (порівняймо: євровікна, євроремонт, євробачення), особливо, до назв партій. Якщо в назві партії цього чарівного слова не було – до неї ніхто не записувався, відповідно, бракувало й грошей. Деякі партії навмисне міняли назви, аби лише залучити це слово. Що з того вийшло – дуже добре відомо. Отже, не граймося у слова !

Рекомендована література

         Зазначені видання очікують на свого читача в читальній залі Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Використано матеріали програми Тетяни Сергійчук «Первинний код» (Українське радіо).

Бевз Т. Фракція українських есерів у Центральній Раді і генеральному секретаріаті: між конструктивністю й опозицією / Т.Бевз // Український історичний журнал. – 2009. – № 2. – С. 110-123.

Верстюк В. Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії / В.Верстюк // Український історичний журнал. – 2012. – № 3. – С. 4-27.

Змальовано зусилля Української Центральної Ради з українізації частин російської армії у 1917 р. та наголошено на причинах, що гальмували цей процес. 

Голубка С. Фінансова політика національного державотворення за часів Центральної Ради / С.Голубка // Фінанси України. – 2011. – № 12. – С. 111-117.

Довженко О. Арсенал / О.Довженко; упоряд. і автор вступ. статті К.Кутковець // Арсенал; Земля; Повість полум’яних літ : Кіноповісті. – Львів: Каменяр, 1982. – С. 23-50.

Ковальчук М. Участь вояків-українців у спробах ліквідувати більшовицький переворот 1917 р. / М.Ковальчук // Український історичний журнал. – 2009. – № 1. – С. 116-128.

Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років. У двох книгах. Книга перша / Ред. колегія: В.А.Смолій, Г.В.Боряк, В.Ф.Верстюк, С.В.Кульчицький та ін. – К.: Наук. думка, 2011. – 388 с. + VIII – Бібліогр.: 332 назви.

Солдатенко В. Проект «Україна». 1917-1920 рр. Постаті / В.Солдатенко. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – 511 с.

Запропоновано цикл статей про натхненників та учасників Української революції 1917-1921 рр. – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколу Міхновського, Дмитра Дорошенка та ін. До кожної статті наведено перелік праць революціонера і додаткову літературу про нього.

Тагліна Ю. Михайло Грушевський / Ю.Тагліна. – Київ: ТОВ «КЕТС», 2013. – 128 с.

Універсали Української Центральної Ради: етапи державотворення // Позакласний час. – 2008. – № 6. – С. 53-54.

Яремчук В. Українська революція як консолідуючий фактор зміцнення партійної системи Західної України (1917-1918 рр.) / В.Яремчук // Київська старовина. – 2012. – № 2. – С. 68-76.