Бібліограф Революції

Україну, як попіл, забуття засипає

І не чути уголос їхніх звань та імен.

Ех, стрільці січовії, хто вас нині згадає,

Хто вустами торкнеться шовку ваших знамен.

Степан Галябарда. Стрілецький романс

         Український політик і дипломат, історик і публіцист, літературознавець і бібліограф – унікальний приклад Дмитра Дорошенка вкрай доречний там, де треба розповісти про людину, що пройшла випробування на різних посадах і скрізь зберегла величезну відповідальність. На вершині своєї політичної кар’єри, на посаді міністра закордонних справ в уряді гетьмана Скоропадського, Дорошенко спромігся відкрити місії (посольства) в Болгарії, Румунії та ін. країнах, чим добре прислужився справі міжнародного визнання України.

      Походив Дмитро зі старовинного козацько-гетьманського роду на Чернігівщині. Справді, з цього ж роду вийшли два українські гетьмани – Михайло та Петро Дорошенки. Народився майбутній історик 135 років тому – 8 (20) квітня 1882 р. Ось як він сам згадував про рідні місця у листі до історика Олександра Оглоблина від 1942 р.: «Дорошенків хутір – моє родинне гніздо, лежить хоч у Глухівському повіті, але на самій межі Новгород-Сіверського, так що частина поля й всі городи вже в Новгород-Сіверському повіті. Хоч я народився у Вільні, де служив мій батько, але дитячі роки я провів на хуторі й потім, учившись у гімназії у Вільні, я кожне літо приїздив на хутір і об’їздив тоді пасіки мого діда, а потім дядька, які всі стояли в Новгород-Сіверському повіті, так, що я буквально з’їздив усю сторону повіту й знаю кожне в тій стороні село».

         Далі в цьому ж листі Дмитро Дорошенко наводить доволі промовисті деталі своєї біографії: «А самий «Новгородок», чи просто «город», як у нас звали, це був для нашої родини в усіх смислах осередок: у гімназії вчився мій дід, учень випуска 1820 року, мій батько і його шість братів, і перше місто, яке я свідомо побачив (бо з Вільна вивезено мене малим), був цей самий «город», і його чудова панорама з-за Десни й досі стоїть у моїй уяві… А скільки спогадів наслухався я про Новгородок, про його гімназію, про вчителів і вихованців ! Між іншим, К.Д.Ушинський був нашим родичем і хрещеним батьком мого батька; я й досі ношу золотий годинник, подарований ним мойому батькові, – одинока пам’ятка минулого, що я її вивіз на еміграцію !».

Вищу освіту майбутній історик здобував в університетах Варшави, Петербурга та Києва. Цікаво, що в Петербурзі Дмитро очолював українську студентську громаду. Пізніше, за часів старої «Громади», він був вже досить відомий, знав Володимира Антоновича, записував його спогади. Завдяки цьому журналісту, публіцисту й громадському діячу у Петербурзі побачили світ перші українські видання: «Український вісник», «Рада». Також Дорошенко був видавцем і головним редактором «Дніпрової хвилі» в Катеринославі (тепер: Дніпро). Прислужився він і справі українізації наших кафедр в російських університетах у 1906-1907 рр. 

Дорошенко стрімко здійснював своє сходження політичним Олімпом: на початку цього шляху бачимо його в УРП (Українській революційній партії), згодом він стає членом ТУП (Товариства українських поступовців), є активним публіцистом. В уряді Центральної Ради, де Дорошенко обіймав переважно адміністративні посади, він, вже як соціал-демократ, зійшовся з Грушевським, Єфремовим, Доманицьким та наблизився до РДП (Радикально-демократичної партії). Проте широта поглядів, в яких не лишалося місця для радикалізму, дозволила йому ще в часі Революції приєднатися до соціалістів-федералістів. Отож не варто дивуватися, що з приходом до влади Скоропадського, Дорошенко стає … гетьманцем. Якщо забігти ще наперед, то на еміграції побачимо його хліборобом-державником (!).

Та повернімося до 1917 р.: 22 квітня Тимчасовий уряд призначає Дорошенка крайовим комісаром Галичини і Буковини з повноваженнями генерал-губернатора. На це суттєво вплинув той факт, що політик мав постійні контакти з кадетською партією – провідною в Тимчасовому уряді. Доволі несподіваним кроком було призначення людини української свідомості на посаду, яку раніше обіймали великодержавники й чорносотенці. Проте в Тимчасовому уряді шукали порозуміння з українцями, понад усе прагнули, щоб Україна йшла в фарватері російської політики й гадки не мала про самостійність.

Взагалі в цей час Дорошенко вже претендував на посаду прем’єр-міністра, проте призначений на неї не був. Він погоджується на пропозицію Тимчасового уряду, і це мало величезне значення для українців. Центральна Рада була обома руками «за»: нарешті можна було припинити переслідування всього українського, що тривали в Галичині від 1915 р. І справді: граф Бобринський вже упродовж двох років активно ліквідовував архіви українських установ, багато видань Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, навіть ще не надрукованих, у рукописах, було знищено. Проте Дмитру Дорошенку таки вдалося повернути до Галичини багато інтернованих та вивезених з неї осіб, відновити діяльність українських інституцій, гімназій, Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ)…

Тепер перенесімося до Праги 1920-х рр. Чехія позитивно дивилась на Українську революцію, тому саме в її столиці за ініціативи Дмитра Дорошенка в цьому часі постає Музей української визвольної боротьби. Чого тут тільки не було: від художніх творів, в яких йшлося про революційні події до справжньої форми усіх українських збройних з’єднань тієї доби… А на початок Другої світової війни це була одна з найбільших українських інституцій, з якою тісно пов’язана діяльність українських істориків-науковців.

Не забуваймо, в Чехії 1920-1930-х рр. діяло три потужні вищі школи нашої еміграції: Український Вільний Університет, Вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (обидва у Празі) та Українська господарська академія (УГА) в Подєбрадах. Відповідно, концентрація науковців була досить високою, проте це не перешкодило Дмитру Дорошенку в часі між двома світовими війнами лишатись найкращим фахівцем з питань Української революції. Попри доволі консервативний погляд видатного історика на події тих років, й дотепер його праці вважаються класичними, а їх у нього близько тисячі (!): з історії України, культури, Церкви.

Чільне місце в науковій спадщині Дмитра Дорошенка посідає його двотомник «Мої спогади про давнє минуле», в якому досить об’єктивно змальовано події 1917-1921 рр. Коротенько зупинимось на моменті фальсифікації, що міститься в 2-му томі. Справді, тут закладено міф про те, що 28 квітня 1918 р. (99 років тому !) Михайло Грушевський обирався й був обраний Президентом України. Сьогодні усі дослідники на підтвердження того, що Грушевський був Президентом, спираються лише на цю працю Дорошенка.

Підкреслимо, що більше в жодній зі своїх публікацій історик про це не згадує. В архівах таких даних також досі не знайдено. Але цілком логічно побудувати такий ланцюжок: спогади написано після смерті Симона Петлюри, то були нелегкі часи гоніння на українство, отож, аби підняти дух нації, засвідчити, що й ми вже мали свого Президента, державник Дорошенко запропонував … державотворний міф.

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

Використано матеріали циклу програм Тетяни Сергійчук «Первинний код» (Українське радіо).

Грабовський С. Гідний нащадок гетьманського роду / С.Грабовський // День. – 2017. – 31 берез. (№ 56-57). – С. 21.

Про Дмитра Дорошенка (1882-1951) як визначного українського історика, дипломата та політичного діяча.

Дорошенко Д. Історія України в 2-х томах. Том ІІ (від половини XVII століття). – К.: Глобус, 1991. – 349 с.

Дорошенко Д. Коротенька історія Чернігівщини / Д.Дорошенко; підготовка до друку, вступ. ст. та прим. О.Коваленка; вид. 2-е, виправ. і допов. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2003. – 72 с. – Серія «Чернігів. істор. б-ка».

Солдатенко В. «Тріска великого зрубаного лісу» (Дмитро Іванович Дорошенко) / В.Солдатенко // Проект «Україна». 1917-1920 рр. Постаті. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – С. 83-106.