Українська «Марсельєза»

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Микола Вербицький (перші рядки первинної версії українського славня)

         Ще на самому початку Української революції, у червні 1917 р., впливовий американський часопис The New York Times повідомив про затвердження офіційного перекладу українського гімну. Вважається, що за основу Державного гімну України взято пісню поета Павла Чубинського. Композитор – Михайло Вербицький. Маловідомим лишається той факт, що до створення національного гімну причетні й наші земляки. Насамперед – це чернігівець Микола Вербицький, як це не фантастично – однофамілець автора мелодії. Далі спробуємо відтворити історію створення українського славня.

Його майбутній автор, Микола Вербицький, прийшов у цей світ 1 лютого 1843 р. в Чернігові, у заможній дворянській родині Антіохів-Вербицьких. Батько обіймав посаду старшого секретаря губернської управи, його пра…дід ще у XV ст. прибув до Москви із Антіохії у складі почту Софії Палеолог, племінниці візантійського імператора Костянтина ХІ. По матері Микола Вербицький доводився племінником князеві Олексію Голіцину, чернігівському губернатору.

У сім’ї було все – гроші, влада, пошанівок, проте коло спілкування було більш наближеним до найкращого друга Опанаса Марковича аніж до дворянського гурту  губернатора. Друзі Марковича ставали і друзями Вербицьких: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, земляки Білозерські … Леонід Глібов, байкар, був не просто другом, а й вчителем гімназії, де навчався Микола. До дружнього кола  Вербицьких увійшов також композитор Михайло Глінка…

Хлопець з відзнакою закінчив Чернігівську гімназію. Навчався і товаришував з майбутнім письменником Глібом Успенським. У гімназії Микола вивчив латину та грецьку, польську та російську, а завдяки Глібову та Марковичу міг не лише розмовляти, а й думати українською… Саме вплив Глібова та Забіли спричинився до того, що ще в гімназії Микола починає писати вірші. У першому, «Могила», надрукованому 1858 р. в газеті «Черниговские губернские ведомости», йшлося про  відповідальність перед полеглими героями за майбутнє України.

Микола, що закінчив гімназію на відмінно, у 16-річному віці розпочинає навчання у Київському університеті св. Володимира. Однокурсники, наймолодшому з яких було 18, сприймали його як хлопчиська. Тому товаришує він спочатку з братами Рильськими, пізніше сходиться з Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Борисом Познанським. Оцей тендітний Микола, що виглядав ще молодшим, раптом долучається до студентського самвидаву: стає найактивнішим дописувачем журналу «Помийниця». Проте коли зі сторінок цього часопису на адресу губернатора кн. Васильчикова пролунало: «Божественное ничто», Микола змушений був терміново залишити університет і навіть Київ.

З 1860 р. він продовжує навчання в Петербурзькому університеті. Саме в Петербурзі Микола Вербицький знайомиться з Павлом Чубинським, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Марковичем, долучається до «Громади», друкується в «Основі». У серпні 1862 р., після літніх вакацій та перед початком занять в університеті, 19-річний Микола вирішив влаштувати прощальну вечірку. Відбулася вона у київському будинку його дядька – князя Голіцина. Присутні: Павло Чубинський, брати Тадей та Йосип Рильські з двома польськими студентами, Борис Познанський, Кость Михальчук з друзями-сербами.

Саме тій вечірці ми завдячуємо створенню національного гімну українців. Вже наш сучасник, Володимир Сиротенко, нащадок чернігівських Антіохів-Вербицьких і львівський науковець, відтворив ту знаменну подію за спогадами бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової.

У великій залі князівської оселі Чубинський згадував минулорічний похорон Шевченка, на якому несподівано пролунав польський гімн. Всі поляки тоді впали на коліна і зі слізьми на очах підхопили слова… Тепер присутні на вечірці прохали братів Рильських і їх польських друзів заспівати свій гімн. Вербицький, про якого ще Михайло Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту, сів за фортепіано. У просторій залі залунало «Єщє Польська не згинєла». Відзвучала пісня, а Микола продовжував варіювати мелодію, наспівуючи українською: «Мати Польща не загине, доки ми живемо…». Слова ці наштовхнули Чубинського на думку: «Миколо, краще ніж перекладати з польської, може свою пісню створимо, таку, як мазурка Домбровського, як «Марсельєза» ?

Ідея створення української «Марсельєзи» вже давно обговорювалась у колі київських «громадівців». Не відриваючись від рояля, Вербицький за якусь хвилину під ту ж музику заспівав:

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Присутні були в захопленні, але Павло Чубинський замість «чекання у своїй хаті» запропонував:

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Варіант усім сподобався, а Микола Вербицький продовжував:

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину

Й тих, що вміли боронити рідну Україну.

Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє діло.

Втрутився Тадей Рильський (тоді вже відомий як поет Максим Чорний):

                   Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

                   Кличуть нас із-за могил на святеє діло,

                   Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,

                   Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва…

Тут Микола згоджується тільки акомпанувати далі, а продовжувати пропонує Тадеєві:

                   Ой Богдане-Зіновію, славний наш гетьмане,

                   Защо продав Україну москалям поганим !

                   Щоб вернуть їй честь і волю, ляжем головами

                   І загинем України вірними синами.

Усі налякались, господиня заходилась міняти страви, а Павло Чубинський, зауважив, що від цих слів недалеко й до Сибіру, тому сам сів за фортепіано і переробив рядки:

                   Ой Богдане-Зіновію, необачний сину,

                   Нащо оддав на поталу неньку Україну !

                   Щоб вернути її честь, станем куренями,

                   Наречемся України вірними синами…

Глянув на поляків, на сербів:

                   Наші братчики-слов’яни вже за зброю взялись,

                   Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.

                   Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни,

                   Най же згинуть вороги, най воля настане !

Серби заспівали свій гімн «Серце біє і кров ліє за нашу свободу !». Пісня зворушила, а мелодія так схвилювала, що Павло Чубинський наприкінці додав:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей ! Гей ! Браття милі, нумо братися за діло.

Гей ! Гей ! Пора вставати, пора волю здобувати.

Так було створено українську «Марсельєзу». Тадей Рильський передав текст Володимирові Антоновичу, а потім Микола Лисенко поклав його на музику. Пісня залунала у «Громадах» наддніпрянської України. Проте це був ще не той гімн, який ми знаємо.

У Петербурзі Микола Вербицький запропонував текст «Ще не вмерла Україна…» Пантелеймонові Кулішу для друку в «Основі». Однак той, турбуючись про свою кар’єру, не «пустив» вірш до друку, а взимку 1862 р. пообіцяв львівському літератору Ксенофонту Климковичу, який збирався видавати новий український журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи». У 1863 р., після призначення урядовим чиновником у Варшаві, Куліш передав Климковичу через письменника та громадського діяча Павліна Свєнціцького разом з кількома віршами Тараса Шевченка («Заповіт», «М.Костомарову», «Мені однаково») і вірш «Ще не вмерла Україна». Добірку негайно надруковано у № 4 за листопад 1863 р. Відкривалась вона віршем «Ще не вмерла Україна».

Цю маленьку книжечку катехіт Перемишльської гімназії о.Юстин Желехівський везе своєму другу, священику Млинівської церкви на Яворівщині Михайлові Вербицькому, який вже був відомий як неперевершений творець духовної музики. Отець Вербицький обожнював Шевченка, поклав на музику багато його творів. Переклав на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла…». Вперше солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так записав о.Вербицький) був виконаний того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, які відбувались у духовній семінарії в присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказав своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького попрохав переробити її для хору.

Вперше величний хорал пролунав на святі Івана Хрестителя, що відбувалось у Перемишлі в присутності єпископа о.Полянського. Єпископ був ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20 грудня 1864 р. театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «Запорожці», в яку на вимогу єпископа Полянського було вставлено пісню «Ще не вмерло Запорожжя» (дещо перероблену «Ще не вмерла Україна»). Наступного ранку пісню «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Так народився національний гімн.

Довгий шлях з Києва до Чернігова

Київська вечірка у серпні 1862 р., на якій було створено українську «Марсельєзу», не минулася безслідно. Вже наступного дня надіслано донос губернатору Васильчикову з усіма подробицями. Тільки смерть батька врятувала братів Рильських від заслання до Казані. До Архангельська згодом вислали Чубинського, а Миколу Вербицького відразу виключили з Петербурзького університету «без права подальшого навчання». Він повертається до Києва. Та двері голіцинського будинку для нього вже назавжди зачинені. Дяді-губернатору необхідно відхреститись від опального племінника. Не можна повернутись і в Чернігів, щоб не скомпрометувати батька.

Почалося зовсім інше життя – повне неприємностей, матеріальної скрути, постійного нагляду поліції. Микола перебивається з хліба на квас, живе лише на гонорари від численних публікацій в київських виданнях, які виходять під псевдонімами. Тепер вкрай важко встановити всі фельєтони, вірші, казки, легенди, оповіді, автором яких він був. Через рік батько клопочеться, щоб сину дозволили поновити навчання. Але у Чернігові, в заарештованого землевольця Андрущенка, знаходять листи Вербицького. Прощення відкладається ще на один злиденний рік. Лише у 1864 р. Миколі дозволяють екстерном скласти екзамени за університет і відправляють вчителем до Полтавській гімназії. Проте вже наступного, 1865 р., Миколу Андрійовича виганяють з гімназії «за развращающее влияние на умы учащихся».

Батьки влаштовують його в Чернігівському приватному жіночому пансіоні С.Ф.Осовської, де, зокрема, його ученицею була юна Марія Адасовська, згодом – видатна українська актриса Марія Заньковецька. У книжці «Вінок спогадів про Заньковецьку» Н.М.Лазурська згадує: «Программа этого учебного заведения была поставлена довольно серьёзно и широко для того времени и Мария Константиновна с любовью вспоминает свои школьные годы, весёлых подружек и своего любимого преподавателя русской словесности Николая Андреевича Вербицкого».

Микола Андрійович побачив талант в цій малесенькій дівчинці, яку любив «возити» на плечах. У нього вона була відмінницею. Він відкрив в ній акторські здібності й рекомендував наставників акторської професії, які зробили з смішливої дівчинки Машеньки Адасовської велику українську артистку Марію Заньковецьку. Через багато років вони зустрінуться, коли Микола Андрійович перебуватиме в Орлі на засланні, а Марія Заньковецька приїде туди з гастролями…

У 1909 р. Микола Вербицький помирає. Поховано його в Чернігові, на Болдиній горі, неподалік могили Опанаса Марковича. Через 3 роки біля його могили виріс пагорб могили Коцюбинського. У 1922 р., коли грабували церкви й монастирі, хтось пустив чутку, що у сімейному похованні Вербицьких є золоті прикраси. Розкопали могилу, повикидали кістки… Микола Вербицький був обранцем Долі: мав талант, достаток, давній, шляхетний рід. А помер безвісним вчителем, навіть його могила не збереглась, а на місці поховання рівчак-стежка до урочища Святе. Лише на Лісковиці, на будинку, де він жив і працював, встановлено меморіальну дошку. Пам’ять роду береже правнучка: чернігівська художниця Олена Михайлівна Вербицька, її картини насичені світлом, пахощами квітів, наповнені мальовничими краєвидами Чернігівщини…

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Багацька Л. Тернистий шлях славня. Державному гімну України минає 150 років / Л.Багацька // Літературна Україна. – 2012. – 23 серп. (№ 32). – С. 1-2.

Букет Є. У житті неправді не служив... / Є.Букет // Культура і життя. – 2015. – 31 груд. (№ 49-52). – С. 6.

Про Тадея Рильського, якого за вагомий внесок в історію та культуру України визнано найвидатнішим представником вітчизняної еліти (разом з митрополитом Андреєм Шептицьким).

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: І.О.Дзеверін (відповід. ред.) та ін. // Українська Літературна Енциклопедія: в 5 т. – К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988. – Т. 1: А-Г. – С. 290.

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: А.В.Кудрицький (заст. голов. ред., заст. голови редкол.) та ін. // Українська Радянська Енциклопедія. Вид. 2-ге. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1978. – Т. 2. – С. 184.

Вербицького М. могила / Ред.: А.Кудрицький // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 113.

Гюмюшлю Т. Зі славетної плеяди Рильських : до 175-річчя Тадея Рильського / Т.Гюмюшлю // Культура і життя. – 2015. – 31 груд. (№ 49-52). – С. 6.

Про батька відомого поета, не менш знаного у свої часи громадського й політичного діяча, народного педагога, економіста, фольклориста, етнографа.

Дорош Є. Автором гімну вважали Шевченка : до 25-річчя ухвалення музичної редакції Державного гімну України / Є. Дорош // Пенсійний кур’єр. – 2017. – 20 січ. (№ 3). – С. 9.

Наведено унікальні подробиці створення Гімну України.

Загайкевич М. Державний гімн України. Популярний історичний нарис / М.Загайкевич, упоряд. М.Линник, В.Пономаренко. – К.: Музична Україна, 2006. – 55 с.

Калібаба Д. Вербицький Микола Андрійович / Д.Калібаба // Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. – Чернігів: Деснянська правда, 1995. – С. 22.

Погребенник Ф. П.Чубинський «Ще не вмерла Україна»: історія пісні-гімну / Ф.Погребенник // Шкільна бібліотека. – 2005. – № 7. – С. 23-26.

Самойленко Г. М.Вербицький / Г.Самойленко // Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ-ХХ ст. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2011. – С. 113.

Сапон В. Першим заспівав «Ще не вмерла Україна...» / В.Сапон // Деснянська правда. – 2011. – 28 лип. (№ 81). – С. 2.

Сиротенко (Вербицький-Антіох) В. Забутий автор воскреслого гімну / В.Сиротенко (Вербицький-Антіох) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 151-157.

Ткач М. Співтворець українського славня / М.Ткач // Літературна Україна. – 2012. – 6 верес. (№ 34). – С. 4.

Хлівний А. Як українці гімн писали / А.Хлівний // Військо України. – 2012. – № 11-12. – С. 58-61.

Чернецький Є. Рильські / Є.Чернецький // День. – 2012. – 7 верес. (№ 159-160). – С. 14.

Яновська Л. Народ уже є. Де такі, як Тадей, керманичі ? / Л.Яновська // Урядовий кур’єр. – 2015. – 6 січ. (№ 1). – С. 10.

Про перше видання творів українського громадського і культурного діяча Тадея Рильського: історико-етнографічні, фольклористичні, економічні дослідження та розвідки.