«Талановитий письменник, пристрасний мисливець і горда, відважна людина»: до 135-річчя від дня народження Олекси Слісаренка (справжнє прізвище – Сніцар; 28.03.1891, хутір Конівцов Шатовської (Щотоватської) волості Вовчанського повіту, Харківщина – 03.11.1937, урочище Сандармох, Карелія), поета і прозаїка, одного з найдіяльніших літераторів 1920-х рр.

 

«Виглядав Олекса Андрійович напрочуд солідно: директор банку, дипломат у ранзі посла, метрдотель у ресторані найвищого класу, взагалі – персона ґрата з розжалуваних, але до часу ще не знищених революцією колишніх можновладців.

 

Особливо ж дратували його недругів вусики – маленькі, піжонські, як тоді казали, вусики під самісіньким носом – щось на кшталт вусиків Чарлі Чапліна в створеному ним образі маленької людини.

 

Крім того, з весни до осені Олекса Андрійович носив на голові плескатий солом’яний капелюшок «канотьє» – «крик моди» від кінця ХІХ ст. до Першої світової війни. Вдягався Олекса Андрійович вишукано й франтувато, костюми мав від найкращого кравця й віртуозно відпрасовані, а галстук («краватку» – за тодішньою термінологією) пов’язував найчастіше метеликом…

 

Всі ці атрибути надзвичайно іритували критиків його літературної творчості – і поетичної, і прозової, а надто публіцистичної, бо ж були то часи, коли галстук поцінувався як відзнака буржуазного походження, а конотьє, подібно до циліндра на головах мальованих на плакатах буржуїв, підкидало думку про капіталістів і потребу поглиблення класової боротьби».

 

Таку вишукану характеристику надає своєму літературному вчителю і старшому товаришу письменник Юрій Смолич у книзі «Розповіді про неспокій немає кінця».

 

Особисто мене доторкає доволі сумна сторінка у творчій та життєвій біографії Олекси Андрійовича: громадський обвинувач на процесі СВУ (Спілка визволення України). На лаві підсудних опиняються 45 видатних особистостей, зокрема:

 

академіки Сергій Єфремов, Михайло Слабченко; професор Олександр Черняхівський; мовознавці Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич, Михайло Кривинюк, Григорій Холодний, Вадим Шарко; письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, теолог Володимир Чехівський…

 

Нам, у теперішньому часі, дуже легко засудити Олексу Слісаренка, але не робімо цього: невідомо, як би ми самі поводилися в його ситуації, тож вважатимем обрану активну звинувачувальну позицію письменника невдалою спробою самозахисту.

 

Та не так сталося, як гадалося: 29 квітня 1934 р. самого Олексу Слісаренка заарештовано за приналежність до підпільної контрреволюційної організації, що планує повалити радянську владу! Далі «відпрацьована» схема: 19 березня 1935 р. Олекса Андрійович «отримує» 10 років позбавлення волі (Соловки).

 

Але вже за 2.5 роки, 9 жовтня 1937 р. окрема «трійка» УНКВД СРСР по Ленінградській обл. переглядає справу письменника: стратити! Відповідно, 3 листопада 1937 р., до 20-ї річниці жовтневої «революції», Олексу Слісаренка розстріляно в урочищі Сандармох у Карелії.

 

Упродовж тривалого часу влада наполягає: Олекса Андрійович Слісаренко помер 5 березня 1943 р. Підстава: свідоцтво про смерть, видане РАГСом Жданівського р-ну Ленінграда (насправді цей документ сфабриковано).

 

19 вересня 1957 р. Олексу Слісаренка реабілітовано Воєнною колегією Верховного суду СРСР, з відповідною довідкою від 4 жовтня 1957 р. можна ознайомитися в особовому фонді письменника у ЦДАМЛМ (Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва) України.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Олексу Слісаренка запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Видання творів Олекси Слісаренка

 

Поезії ; Надія. Горе. Князь Барціла : оповідання / Олекса Слісаренко // Невідоме Розстріляне Відродження : антологія / Упоряд. та передм. Ю. П. Винничука ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. – Харків : Фоліо, 2019. – С. 340-358. – 3 тис. пр.

 

Тварина / Олекса Слісаренко // Соловецький етап : антологія / Упоряд. та передм. Ю. П. Винничука ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. – Харків : Фоліо, 2018. – С. 281-293. – (Великий науковий проєкт). – 2 тис. пр.

 

Про Олексу Слісаренка

 

Агеєва В. П. Олекса Слісаренко : до 100-річчя від дня народження / Віра Агеєва. – Київ : Товариство «Знання», 1990. – 48 с. – (Духовний світ людини). – 7440 пр.

 

Іванова Н. Модель авторської репрезентації в небелетристичних текстах Олекси Слісаренка / Наталя Іванова // Слово і Час. – 2006. – № 6. – С. 42-52. – 1150 пр.

 

Ковалів Ю. Олекса Слісаренко (1891–1937) / Юрій Ковалів // Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст. : підручник : у 10 т. Т. 3 : У сподіваннях і трагічних зламах. – Київ : Академія, 2014. – С. 85-87. – (Альма-матер).

 

Констанкевич І. Автобіографізм прози Олекси Слісаренка / Ірина Констанкевич // Слово і Час. – 2014. – № 12. – С. 32-38. – 1 тис. пр.

 

Лаврісюк Ю. Реалізм чи неореалізм? (Спроба стильової ідентифікації прози О. Слісаренка) / Юлія Лаврісюк // Київська старовина. – 2005. – № 6. – С. 96-106. – 1 тис. пр.

 

Українська інтелігенція на Соловках. Українські науковці і митці : Олекса Слісаренко // Соловецький етап : антологія / упоряд. та передм. Ю. П. Винничука ; худож.-оформлювач О. А. Гугалова. – Харків : Фоліо, 2018. – С. 95-99. – (Великий науковий проєкт). – 2 тис. пр.

 

Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Мирослав Шкандрій ; пер. з англ. Тараса Цимбала. – Київ : Ніка-Центр, 2015. – 384 с. – 1 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

Фото: О. А. Слісаренко. Б/д. ЦДАМЛМ України, ф. 996, оп. 1, од. зб. 22, арк. 2.

  

 

«Алісо, казку збережи тих днів до сивини» : театр + бібліотека

 

«Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші повітові міста. Життя не то що громадського, але й трохи похожого на людське, нема. Все те дальше своєї хати, далі свого городу, далі свого поля не баче, не знає і знати не хоче; чутно одні господарські та хатні турботи та клопоти і другого питання не чутно.

 

Все, що виходе з цього життям обведеного кола, не має тута ніякої ваги, лічиться за не знать що, за те, що тут кажуть, ум за розум заходе… Нудно живеться!»

 

Цей початок незавершеного оповідання Панаса Мирного «На охоті» перегукується з фінальною фразою у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» Миколи Гоголя: «Нудно на цьому світі, панове!»

 

Не варто вважати, що нудьга – то лише український «феномен». Ось рядки з класичного роману Стендаля «Червоне і чорне» (дія відбувається в тому ж ХІХ ст., тільки вже в Парижі):

 

«А мені ж тільки 19 років! – думала вона (Матильда, мадемуазель де Ла-Моль – В. П.), – це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах із золотим обрізом».

 

Вона дивилась на стосик з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа, де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі.

 

Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про південь і таке інше.

 

Її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга і навіть гірше – зневіра знайти будь-яку втіху, – спинились на Жульєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших».

 

Світ дорослих, відповідно, знаходить своє віддзеркалення у дитячих вподобаннях, і вже ми бачимо, як головну героїню казки Льюїса Керрола «Алісині пригоди в Дивокраї» нудить від захопливого й неперевершеного (на мою думку!) твору Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра». Так розпочинається дивовижна прем’єрна вистава Молодіжного театру Чернігова «Аліса в Країні Див».

 

Зауважу, що сценарій не є копією твору, письменник ніде не згадує Марка Твена!

 

Пригадую, як у другій половині 1980-х рр. у відомому науково-популярному фізико-математичному журналі «Квант» для школярів друкуються по-справжньому «олімпіадні» задачі, що виникають після вдумливого прочитання однойменної книги. Тому примітка «для глядачів від 5 до 105 (років)» тут більш ніж доречна!

 

Восени 2025 р. встигаю двічі (!) переглянути виставу в Молодіжному, варто відзначити чудову, злагоджену гру акторів театру:

 

Аліса – Анастасія Лютова

Білий Кролик – Павло Коморний

Капелюшник – Сергій Тимощук

Чеширський Кіт – Ярослав Сінчук

Чирвова Королева – Інна Атрощенко

Гусінь (квазі) – Ольга Руденко

 

Фото: Білий Кролик (ліворуч), Валерій Помаз, Капелюшник, Чеширський Кіт (після денної вистави 31.10.2025 у Молодіжному театрі)

 

Перечитати улюблену з дитинства казку про Алісу та її пригоди в Дивокраї запрошуємо у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (вул. Княжа, 22, м. Чернігів), також у всіх дитячих бібліотеках-філіях нашої ЦБС. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.:

 

Основні видання казки Льюїса Керрола «Алісині пригоди в Дивокраї»

(повний список містить 14 найменувань, наведено видання лише останніх років):

 

Пригоди Аліси в Дивокраї / Льюїс Керрол ; пер. з англ. О. Мокровольський ; худож. М. Пелузо. – Київ : КМ-Букс, 2021. – 160 с. : іл.

 

Аліса в Дивокраї / Льюїс Керрол; пер. з англ. В. Наріжна; худож. О. Гугалова-Мєшкова. – Харків : Фоліо, 2019. – 122 с. – (Шкільна бібліотека української та світової літератури).

 

Пригоди Аліси в Дивокраї / Л. Керрол ; пер. з англ. – Харків : Віват, 2018. – 128 с. : іл. – (Світ чарівних казок).

 

Аліса в Дивокраї = Alice's Adventure in Wonderland / Льюїс Керролл = Levis Carrol ; пер. з англ. В. Г. Наріжна; худож. О. Ю. Багрова. – Харків : Фоліо, 2017. – 159 с. : іл. – (Видання з паралельним текстом). – Англ. та укр. мовами.

 

Алісині пригоди у Дивокраї ; Аліса у Задзеркаллі / Льюїс Керрол ; пер. з англ. Валентина Корнієнка. – Київ : Знання, 2017. – 270 с. – (English Library).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Люди, які були в трамваях, машинах, гинули, не встигнувши зрозуміти, що сталося» : до 65-річчя пам’яті жертв Куренівської катастрофи (13.03.1961, Бабин Яр, Київ)

 

"Люди, які були в трамваях, машинах, гинули, мабуть, не встигнувши зрозуміти, що сталося. З в'язкої трясовини, що рухається, виринути або видертися було неможливо".

 

Так згадуватиме про перші хвилини Куренівської трагедії Анатолій Кузнєцов (1929–1979), український письменник, автор біографічного роману-документа "Бабин Яр".

 

О 8 год. 30 хв. 13 березня 1961 р. пульпа (суміш води, глини, ґрунту, піску – В. П.) руйнує внутрішні дамби та захисну греблю на площі понад 30 га від Подільського узвозу до Куренівського парку.

 

Шалена хвиля висотою 8-10 м обвалюється на Кирилівську вулицю, перевертає автобуси і трамваї, ховає людей (під багнюкою завтовшки до 4 м), житлові будинки і гуртожитки, трамвайне депо і спортивні споруди стадіону "Спартак"...

 

16 березня Українське радіо повідомляє: 53 загиблих, 18 березня кількість жертв трагедії зростає до 72, нарешті 31 березня Урядова комісія оголошує остаточну цифру: 145. Важливо: вказано кількість жертв, знайдених рятівними бригадами.

 

В Києві поширюються чутки: насправді загинуло 2 тис. осіб. Називають навіть більшу цифру: 5 тис. Проте не існує жодних документів на підтвердження таких даних.

 

Спробуємо ретельніше проаналізувати офіційні цифри. Ось рядки зі Звіту спеціальної комісії Держбуду УРСР з нагляду за станом Бабиного Яру: "Вивезено з району затоплення 326 тис. м3 ґрунту, іншу частину ґрунту в обсязі 324 тис. м3 перелопатили екскаваторами". Тобто, останки жертв трагедії також "лопатили"!

 

Тому й за 65 років після Куренівської трагедії кількість її жертв залишається невідомою.

 

Варто підкреслити, що трагедію було «запрограмовано» ще у 1950-х рр., коли компартійна влада УРСР вирішує знищити (на фізичному та духовному рівнях) Бабин Яр, що красномовно свідчив про масові розстріли нацистами євреїв під час окупації Києва.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Куренівську катастрофу запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Кузнєцов А. Бабин Яр : роман-документ / Анатолій Кузнєцов. – Київ : Самміт-Книга, 2012. – 352 с. : іл. – 2 тис. пр.

 

Левітас І. Праведники Бабиного Яру / Ілля Левітас ; пер. з рос. Світлани Герус. – Київ : Етнос, 2008. – 368 с. : іл. – 1 тис. пр.

 

Юсов С. Л. Куренівська катастрофа / С. Л. Юсов ; гол. редкол.: І. М. Дзюба (співголова), М. Г. Железняк (відповід. секретар) та ін. // Енциклопедія Сучасної України : Т. 16: Куз – Лев. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. – С. 200-201 : іл. – 10 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

Українська «Марсельєза» : до Дня Державного гімну України

 

 

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Микола Вербицький (перші рядки первинної версії українського славня)

 

Ще на самому початку Української революції, у червні 1917 р., впливовий американський часопис The New York Times повідомляє про затвердження офіційного перекладу українського гімну. Вважається, що за основу Державного гімну України взято пісню поета Павла Чубинського. Композитор – Михайло Вербицький.

Маловідомим лишається той факт, що до створення національного гімну причетні й наші земляки. Насамперед – це чернігівець Микола Вербицький, як це не фантастично – однофамілець автора мелодії. Далі спробуємо відтворити історію створення українського славня.

 

Його майбутній автор, Микола Вербицький, приходить у цей світ 1 лютого 1843 р. в Чернігові, у заможній дворянській родині Антіохів-Вербицьких. Батько обіймає посаду старшого секретаря губернської управи, його пра…дід ще у XV ст. прибуває до Москви із Антіохії у складі почту Софії Палеолог, племінниці візантійського імператора Костянтина ХІ. По матері Микола Вербицький – племінник князя Олексія Голіцина, чернігівського губернатора.

 

У родині є все – гроші, влада, пошанівок, проте коло спілкування більш наближене до найкращого друга Опанаса Марковича аніж до дворянського гурту  губернатора. Друзі Марковича стають і друзями Вербицьких: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, земляки Білозерські … Леонід Глібов, байкар – не просто друг, а й вчитель гімназії, де навчається Микола. До дружнього кола  Вербицьких входить також композитор Михайло Глінка…

 

Хлопець з відзнакою закінчує Чернігівську гімназію, де, зокрема, опанував латину та грецьку, також польську, а завдяки Глібову та Марковичу може не лише розмовляти, а й думати українською… Саме вплив Глібова та Забіли спричиняється до того, що ще в гімназії Микола починає писати вірші. У першому, «Могила», надрукованому 1858 р. в газеті «Черниговские губернские ведомости», йдеться про відповідальність перед полеглими героями за майбутнє України.

 

Микола, що закінчує гімназію на відмінно, у 16-річному віці розпочинає навчання в Київському університеті св. Володимира. Однокурсники, наймолодшому з яких 18, сприймають його як хлопчиська. Тому товаришує він спочатку з братами Рильськими, пізніше сходиться з Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Борисом Познанським.

 

Оцей тендітний Микола, що виглядає ще молодшим, раптом долучається до студентського самвидаву: стає найактивнішим дописувачем журналу «Помийниця». Проте коли зі сторінок цього часопису на адресу губернатора князя Васильчикова лунає: «Божественное ничто», Микола змушений терміново залишити університет і навіть Київ!

 

З 1860 р. він продовжує навчання в Петербурзькому університеті. Саме в Петербурзі Микола Вербицький знайомиться з Павлом Чубинським, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Марковичем, долучається до «Громади», друкується в «Основі».

 

У серпні 1862 р., після літніх вакацій та перед початком занять в університеті, 19-річний Микола вирішує влаштувати прощальну вечірку. Відбувається вона у київському будинку його дядька – князя Голіцина. Присутні: Павло Чубинський, брати Тадей та Йосип Рильські з двома польськими студентами, Борис Познанський, Кость Михальчук з друзями-сербами.

 

Саме тій вечірці ми завдячуємо створенню національного гімну українців. Вже наш сучасник, Володимир Сиротенко, нащадок чернігівських Антіохів-Вербицьких і львівський науковець, відтворює ту знаменну подію за спогадами бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової.

 

У великій залі князівської оселі Чубинський згадує минулорічний похорон Шевченка, на якому несподівано пролунав польський гімн. Всі поляки тоді впали на коліна і зі слізьми на очах підхопили слова… Тепер присутні на вечірці прохають братів Рильських та їхніх польських друзів заспівати свій гімн.

 

Вербицький, про якого ще Михайло Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту, сідає за фортепіано. У просторій залі лунає «Єщє Польська не згинєла». Пісня скінчилась, а Микола продовжує варіювати мелодію, наспівуючи українською: «Мати Польща не загине, доки ми живемо…». Слова ці наштовхнули Чубинського на думку: «Миколо, краще ніж перекладати з польської, може свою пісню напишемо, таку, як мазурка Домбровського, як «Марсельєза» ?

 

Ідея створення української «Марсельєзи» вже давно обговорюється у колі київських «громадівців». Не відриваючись від рояля, Вербицький за якусь хвилину під ту ж музику співає:

 

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

 

Присутні в захопленні, але Павло Чубинський замість «чекання у своїй хаті» пропонує:

 

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

 

Варіант усім подобається, а Микола Вербицький продовжує:

 

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину

Й тих, що вміли боронити рідну Україну.

Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє діло.

 

Втручається Тадей Рильський (тоді вже відомий як поет Максим Чорний):

 

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил на святеє діло,

Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва…

 

Тут Микола згоджується тільки акомпанувати далі, а продовжувати пропонує Тадеєві:

 

Ой Богдане-Зіновію, славний наш гетьмане,

Защо продав Україну москалям поганим!

Щоб вернуть їй честь і волю, ляжем головами

І загинем України вірними синами.

 

Усі налякались, господиня заходилась міняти страви, а Павло Чубинський, зауважує, що від цих слів недалеко й до Сибіру, тому сам сідає за фортепіано, щоб переробити рядки:

 

Ой Богдане-Зіновію, необачний сину,

Нащо оддав на поталу неньку Україну!

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемся України вірними синами…

 

Глянув на поляків, на сербів:

 

Наші братчики-слов’яни вже за зброю взялись,

Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.

Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни,

Най же згинуть вороги, най воля настане!

 

Серби заспівали свій гімн «Серце біє і кров ліє за нашу свободу!». Пісня зворушує, а мелодія так хвилює, що Павло Чубинський наприкінці додає:

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей! Гей! Браття милі, нумо братися за діло.

Гей! Гей! Пора вставати, пора волю здобувати.

 

Так створено українську «Марсельєзу». Тадей Рильський передає текст Володимиру Антоновичу, а потім Микола Лисенко кладе його на музику. Пісня лунає у «Громадах» наддніпрянської України. Проте це ще не той гімн, який ми знаємо.

 

У Петербурзі Микола Вербицький пропонує текст «Ще не вмерла Україна…» Пантелеймону Кулішу для друку в «Основі». Однак той, турбуючись про свою кар’єру, не «пускає» вірш до друку, а взимку 1862 р. обіцяє львівському літератору Ксенофонту Климковичу, який збирається видавати новий український журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи».

 

У 1863 р., після призначення урядовим чиновником у Варшаві, Куліш передає Климковичу через письменника та громадського діяча Павліна Свєнціцького разом з кількома віршами Тараса Шевченка («Заповіт», «М. Костомарову», «Мені однаково») і вірш «Ще не вмерла Україна». Добірку негайно друкують у № 4 за листопад 1863 р. Відкривається вона віршем «Ще не вмерла Україна».

 

Цю маленьку книжечку катехіт Перемишльської гімназії о. Юстин Желехівський везе своєму другу, священнику Млинівської церкви на Яворівщині Михайлу Вербицькому, який вже відомий як неперевершений творець духовної музики. Отець Вербицький обожнює Шевченка, поклав на музику багато його творів. Переклав на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла…».

 

Вперше солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так запише о. Вербицький) виконано того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, що відбуваються у духовній семінарії в присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказує своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького прохає переробити її для хору.

 

Вперше величний хорал лунає на святі Івана Хрестителя, що відбувається у Перемишлі в присутності єпископа о. Полянського. Єпископ є ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20 грудня 1864 р. театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «Запорожці», в яку на вимогу єпископа Полянського вставлено пісню «Ще не вмерло Запорожжя» (дещо перероблену «Ще не вмерла Україна»). Наступного ранку пісню «Ще не вмерла Україна» співає увесь Львів. Так народився національний гімн.

 

Довгий шлях з Києва до Чернігова

 

Київська вечірка у серпні 1862 р., на якій було створено українську «Марсельєзу», не минає безслідно. Вже наступного дня надіслано донос губернатору Васильчикову з усіма подробицями. Тільки смерть батька рятує братів Рильських від заслання до Казані. До Архангельська згодом висилають Чубинського, а Миколу Вербицького відразу виключають з Петербурзького університету «без права подальшого навчання».

 

Він повертається до Києва. Та двері голіцинського будинку для нього вже назавжди зачинені. Дяді-губернатору необхідно відхреститись від опального племінника. Не можна повернутись і в Чернігів, щоб не скомпрометувати батька. Починається зовсім інше життя – повне неприємностей, матеріальної скрути, постійного нагляду поліції.

 

Микола перебивається з хліба на квас, живе лише на гонорари від численних публікацій в київських виданнях, які виходять під псевдонімами. Тепер вкрай важко встановити всі фельєтони, вірші, казки, легенди, оповіді, автором яких він є.

 

Батьки влаштовують його в Чернігівському приватному жіночому пансіоні С. Ф. Осовської, де, зокрема, його ученицею стає юна Марія Адасовська, згодом – видатна українська актриса Марія Заньковецька. Микола Андрійович розгледів талант в цій малесенькій дівчинці, яку любить «возити» на плечах. У нього вона відмінниця.

 

Він відкриває в ній акторські здібності й рекомендує наставників акторської професії, які зробили з смішливої дівчинки Машеньки Адасовської велику українську артистку Марію Заньковецьку. Через багато років вони зустрінуться, коли Микола Андрійович перебуватиме в Орлі на засланні, а Марія Заньковецька приїде туди з гастролями…

 

У 1909 р. Микола Вербицький помирає. Поховано його в Чернігові, на Болдиній горі, неподалік могили Опанаса Марковича. Через 3 роки біля його поховання виросте пагорб могили Михайла Коцюбинського. У 1922 р., коли грабують церкви й монастирі, хтось пускає чутку, що у сімейному похованні Вербицьких є золоті прикраси. Розкопали могилу, повикидали кістки…

 

Микола Вербицький був обранцем Долі: мав талант, достаток, давній, шляхетний рід. А помирає безвісним вчителем, навіть його могила не збереглась, а на місці поховання тепер рівчак-стежка до урочища Святе. Лише на Лісковиці, на будинку, де він жив і працював, встановлено меморіальну дошку. Пам’ять роду береже правнучка: чернігівська художниця Олена Михайлівна Вербицька, її картини насичені світлом, пахощами квітів, наповнені мальовничими краєвидами Чернігівщини…

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про захопливу історію створення українського славня та автора його слів, Миколу Вербицького, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

  

Вербицький Микола Андрійович / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. // Українська Літературна Енциклопедія: в 5 т. Т. 1: А – Г. – Київ : Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. – С. 290.

 

Вербицький Микола Андрійович / редкол.: А. В. Кудрицький (заст. голов. ред., заст. голови редкол.) та ін. // Українська Радянська Енциклопедія. Т. 2. – Київ : Головна редакція УРЕ, 1978. – С. 184.

 

Вербицького М. могила / ред.: А. В. Кудрицький // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – Київ : УРЕ, 1990. – С. 113.

 

Дорош Є. Автором гімну вважали Шевченка : до 25-річчя ухвалення музичної редакції Державного гімну України / Є. Дорош // Пенсійний кур’єр. – 2017. – 20 січ. – С. 9.

Наведено унікальні подробиці створення Гімну України.

 

Загайкевич М. Державний гімн України : Популярний історичний нарис / М. Загайкевич, упоряд. М. Линник, В. Пономаренко. – Київ : Музична Україна, 2006. – 55 с.

 

Калібаба Д. Вербицький Микола Андрійович / Д. Калібаба // Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. – Чернігів : Деснянська правда, 1995. – С. 22.

 

Самойленко Г. М. Вербицький / Г. Самойленко // Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ–ХХ ст. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2011. – С. 113.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«В історії української графіки і спеціально графіки книжкової він посідає одне з найчільніших місць»: до 140-річчя від дня народження Георгія НАРБУТА (09.03.1886, хутір Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії – 23.05.1920, Київ), художника-графіка, автора проєктів перших українських грошей (гривень і шагів) та поштових марок

 

«Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов’янської мови, як то в старину писалися від руки книги, і я, знайшовши зразок шрифту «Остромирова Євангелія», заходився вчитися писати стародавнім робом.

 

Спочатку переписав «Поученія Володимира Мономаха до своїх дітей», а потім «Євангеліє од Матвія», «Пісню про Роланда» (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробунки в графіці».

 

Так згадуватиме «майбутній засновник української графіки» про свої «золоті часи» навчання у Глухівській чоловічій гімназії. Згодом, у 1917–1919 рр. Георгій Нарбут створить свою абетку, яку назвуть нарбутівським шрифтом.

 

Під час Української революції 1917–1921 рр. Георгій Нарбут розгортає активну адміністративну та творчу діяльність:

 

У 1917 р. цей талановитий художник-графік стає професором, а вже за два роки, у 1919-му – ректором Української Академії мистецтв у Києві.

 

У тих же 1917–1920 рр. Георгій Нарбут пропонує:

 

поштові марки УНР;

Малий герб України;

два варіанти герба Києва;

проєкти військового та ритуального одягу;

десятки варіантів купюр українських грошей.

 

Цікаво: на банкноті 50 гривень художник розміщує портрет гетьмана Петра Дорошенка (1662–1676), уславленого своєю послідовною боротьбою за об’єднання українських земель в незалежну Козацьку державу.

 

Замальовує Шевченківські місця в Україні та ілюструє журнал «Наше минуле», на сторінках якого друкуються твори Кобзаря.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Георгія Нарбута, видатного українського художника-графіка, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Про Георгія Нарбута

 

Білецький П. Георгій Іванович Нарбут : Нарис про життя і творчість / П. Білецький. – Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – 48 с. : репрод. – 1.6 тис. пр.

 

Білокінь С. І. Нарбут Георгій (Юрій, Єгор) Іванович / С. І. Білокінь ; гол. редкол.: І. М. Дзюба (співгол.), М. Г. Железняк (відповід. секретар) // Енциклопедія Сучасної України : Т. 22: Мр – На. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – С. 439-440. – 3.8 тис. пр.

 

Войтенко Б. Майстер української графіки / Богдан Войтенко // Український лідер. – 2006. – № 34. – С. 6.

 

Заїка В. Роланд. Перша спроба мистецького пензля : до 105-річчя з дня народження Г. І. Нарбута / Віктор Заїка // Київ. – 1991. – № 5. – С. 162-164.

 

Нагорна О. Георгій Нарбут / Олена Нагорна ; худож. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків : Фоліо, 2021. – 121 с. – (Знамениті українці).

 

Тхоржевський Р. Й. Нариси історії грошей в Україні (з давніх часів до сучасності) : Навчальний посібник для економічних та історичних ВНЗ України / Роберт Тхоржевський. – Тернопіль : Видавництво Карп’юка, 1999. – 238 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського