Українська «Марсельєза» : до Дня Державного гімну України

 

 

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Микола Вербицький (перші рядки первинної версії українського славня)

 

Ще на самому початку Української революції, у червні 1917 р., впливовий американський часопис The New York Times повідомляє про затвердження офіційного перекладу українського гімну. Вважається, що за основу Державного гімну України взято пісню поета Павла Чубинського. Композитор – Михайло Вербицький.

Маловідомим лишається той факт, що до створення національного гімну причетні й наші земляки. Насамперед – це чернігівець Микола Вербицький, як це не фантастично – однофамілець автора мелодії. Далі спробуємо відтворити історію створення українського славня.

 

Його майбутній автор, Микола Вербицький, приходить у цей світ 1 лютого 1843 р. в Чернігові, у заможній дворянській родині Антіохів-Вербицьких. Батько обіймає посаду старшого секретаря губернської управи, його пра…дід ще у XV ст. прибуває до Москви із Антіохії у складі почту Софії Палеолог, племінниці візантійського імператора Костянтина ХІ. По матері Микола Вербицький – племінник князя Олексія Голіцина, чернігівського губернатора.

 

У родині є все – гроші, влада, пошанівок, проте коло спілкування більш наближене до найкращого друга Опанаса Марковича аніж до дворянського гурту  губернатора. Друзі Марковича стають і друзями Вербицьких: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, земляки Білозерські … Леонід Глібов, байкар – не просто друг, а й вчитель гімназії, де навчається Микола. До дружнього кола  Вербицьких входить також композитор Михайло Глінка…

 

Хлопець з відзнакою закінчує Чернігівську гімназію, де, зокрема, опанував латину та грецьку, також польську, а завдяки Глібову та Марковичу може не лише розмовляти, а й думати українською… Саме вплив Глібова та Забіли спричиняється до того, що ще в гімназії Микола починає писати вірші. У першому, «Могила», надрукованому 1858 р. в газеті «Черниговские губернские ведомости», йдеться про відповідальність перед полеглими героями за майбутнє України.

 

Микола, що закінчує гімназію на відмінно, у 16-річному віці розпочинає навчання в Київському університеті св. Володимира. Однокурсники, наймолодшому з яких 18, сприймають його як хлопчиська. Тому товаришує він спочатку з братами Рильськими, пізніше сходиться з Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Борисом Познанським.

 

Оцей тендітний Микола, що виглядає ще молодшим, раптом долучається до студентського самвидаву: стає найактивнішим дописувачем журналу «Помийниця». Проте коли зі сторінок цього часопису на адресу губернатора князя Васильчикова лунає: «Божественное ничто», Микола змушений терміново залишити університет і навіть Київ!

 

З 1860 р. він продовжує навчання в Петербурзькому університеті. Саме в Петербурзі Микола Вербицький знайомиться з Павлом Чубинським, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Марковичем, долучається до «Громади», друкується в «Основі».

 

У серпні 1862 р., після літніх вакацій та перед початком занять в університеті, 19-річний Микола вирішує влаштувати прощальну вечірку. Відбувається вона у київському будинку його дядька – князя Голіцина. Присутні: Павло Чубинський, брати Тадей та Йосип Рильські з двома польськими студентами, Борис Познанський, Кость Михальчук з друзями-сербами.

 

Саме тій вечірці ми завдячуємо створенню національного гімну українців. Вже наш сучасник, Володимир Сиротенко, нащадок чернігівських Антіохів-Вербицьких і львівський науковець, відтворює ту знаменну подію за спогадами бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової.

 

У великій залі князівської оселі Чубинський згадує минулорічний похорон Шевченка, на якому несподівано пролунав польський гімн. Всі поляки тоді впали на коліна і зі слізьми на очах підхопили слова… Тепер присутні на вечірці прохають братів Рильських та їхніх польських друзів заспівати свій гімн.

 

Вербицький, про якого ще Михайло Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту, сідає за фортепіано. У просторій залі лунає «Єщє Польська не згинєла». Пісня скінчилась, а Микола продовжує варіювати мелодію, наспівуючи українською: «Мати Польща не загине, доки ми живемо…». Слова ці наштовхнули Чубинського на думку: «Миколо, краще ніж перекладати з польської, може свою пісню напишемо, таку, як мазурка Домбровського, як «Марсельєза» ?

 

Ідея створення української «Марсельєзи» вже давно обговорюється у колі київських «громадівців». Не відриваючись від рояля, Вербицький за якусь хвилину під ту ж музику співає:

 

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

 

Присутні в захопленні, але Павло Чубинський замість «чекання у своїй хаті» пропонує:

 

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

 

Варіант усім подобається, а Микола Вербицький продовжує:

 

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину

Й тих, що вміли боронити рідну Україну.

Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє діло.

 

Втручається Тадей Рильський (тоді вже відомий як поет Максим Чорний):

 

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил на святеє діло,

Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва…

 

Тут Микола згоджується тільки акомпанувати далі, а продовжувати пропонує Тадеєві:

 

Ой Богдане-Зіновію, славний наш гетьмане,

Защо продав Україну москалям поганим!

Щоб вернуть їй честь і волю, ляжем головами

І загинем України вірними синами.

 

Усі налякались, господиня заходилась міняти страви, а Павло Чубинський, зауважує, що від цих слів недалеко й до Сибіру, тому сам сідає за фортепіано, щоб переробити рядки:

 

Ой Богдане-Зіновію, необачний сину,

Нащо оддав на поталу неньку Україну!

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемся України вірними синами…

 

Глянув на поляків, на сербів:

 

Наші братчики-слов’яни вже за зброю взялись,

Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.

Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни,

Най же згинуть вороги, най воля настане!

 

Серби заспівали свій гімн «Серце біє і кров ліє за нашу свободу!». Пісня зворушує, а мелодія так хвилює, що Павло Чубинський наприкінці додає:

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей! Гей! Браття милі, нумо братися за діло.

Гей! Гей! Пора вставати, пора волю здобувати.

 

Так створено українську «Марсельєзу». Тадей Рильський передає текст Володимиру Антоновичу, а потім Микола Лисенко кладе його на музику. Пісня лунає у «Громадах» наддніпрянської України. Проте це ще не той гімн, який ми знаємо.

 

У Петербурзі Микола Вербицький пропонує текст «Ще не вмерла Україна…» Пантелеймону Кулішу для друку в «Основі». Однак той, турбуючись про свою кар’єру, не «пускає» вірш до друку, а взимку 1862 р. обіцяє львівському літератору Ксенофонту Климковичу, який збирається видавати новий український журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи».

 

У 1863 р., після призначення урядовим чиновником у Варшаві, Куліш передає Климковичу через письменника та громадського діяча Павліна Свєнціцького разом з кількома віршами Тараса Шевченка («Заповіт», «М. Костомарову», «Мені однаково») і вірш «Ще не вмерла Україна». Добірку негайно друкують у № 4 за листопад 1863 р. Відкривається вона віршем «Ще не вмерла Україна».

 

Цю маленьку книжечку катехіт Перемишльської гімназії о. Юстин Желехівський везе своєму другу, священнику Млинівської церкви на Яворівщині Михайлу Вербицькому, який вже відомий як неперевершений творець духовної музики. Отець Вербицький обожнює Шевченка, поклав на музику багато його творів. Переклав на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла…».

 

Вперше солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так запише о. Вербицький) виконано того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, що відбуваються у духовній семінарії в присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказує своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького прохає переробити її для хору.

 

Вперше величний хорал лунає на святі Івана Хрестителя, що відбувається у Перемишлі в присутності єпископа о. Полянського. Єпископ є ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20 грудня 1864 р. театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «Запорожці», в яку на вимогу єпископа Полянського вставлено пісню «Ще не вмерло Запорожжя» (дещо перероблену «Ще не вмерла Україна»). Наступного ранку пісню «Ще не вмерла Україна» співає увесь Львів. Так народився національний гімн.

 

Довгий шлях з Києва до Чернігова

 

Київська вечірка у серпні 1862 р., на якій було створено українську «Марсельєзу», не минає безслідно. Вже наступного дня надіслано донос губернатору Васильчикову з усіма подробицями. Тільки смерть батька рятує братів Рильських від заслання до Казані. До Архангельська згодом висилають Чубинського, а Миколу Вербицького відразу виключають з Петербурзького університету «без права подальшого навчання».

 

Він повертається до Києва. Та двері голіцинського будинку для нього вже назавжди зачинені. Дяді-губернатору необхідно відхреститись від опального племінника. Не можна повернутись і в Чернігів, щоб не скомпрометувати батька. Починається зовсім інше життя – повне неприємностей, матеріальної скрути, постійного нагляду поліції.

 

Микола перебивається з хліба на квас, живе лише на гонорари від численних публікацій в київських виданнях, які виходять під псевдонімами. Тепер вкрай важко встановити всі фельєтони, вірші, казки, легенди, оповіді, автором яких він є.

 

Батьки влаштовують його в Чернігівському приватному жіночому пансіоні С. Ф. Осовської, де, зокрема, його ученицею стає юна Марія Адасовська, згодом – видатна українська актриса Марія Заньковецька. Микола Андрійович розгледів талант в цій малесенькій дівчинці, яку любить «возити» на плечах. У нього вона відмінниця.

 

Він відкриває в ній акторські здібності й рекомендує наставників акторської професії, які зробили з смішливої дівчинки Машеньки Адасовської велику українську артистку Марію Заньковецьку. Через багато років вони зустрінуться, коли Микола Андрійович перебуватиме в Орлі на засланні, а Марія Заньковецька приїде туди з гастролями…

 

У 1909 р. Микола Вербицький помирає. Поховано його в Чернігові, на Болдиній горі, неподалік могили Опанаса Марковича. Через 3 роки біля його поховання виросте пагорб могили Михайла Коцюбинського. У 1922 р., коли грабують церкви й монастирі, хтось пускає чутку, що у сімейному похованні Вербицьких є золоті прикраси. Розкопали могилу, повикидали кістки…

 

Микола Вербицький був обранцем Долі: мав талант, достаток, давній, шляхетний рід. А помирає безвісним вчителем, навіть його могила не збереглась, а на місці поховання тепер рівчак-стежка до урочища Святе. Лише на Лісковиці, на будинку, де він жив і працював, встановлено меморіальну дошку. Пам’ять роду береже правнучка: чернігівська художниця Олена Михайлівна Вербицька, її картини насичені світлом, пахощами квітів, наповнені мальовничими краєвидами Чернігівщини…

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про захопливу історію створення українського славня та автора його слів, Миколу Вербицького, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

  

Вербицький Микола Андрійович / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. // Українська Літературна Енциклопедія: в 5 т. Т. 1: А – Г. – Київ : Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. – С. 290.

 

Вербицький Микола Андрійович / редкол.: А. В. Кудрицький (заст. голов. ред., заст. голови редкол.) та ін. // Українська Радянська Енциклопедія. Т. 2. – Київ : Головна редакція УРЕ, 1978. – С. 184.

 

Вербицького М. могила / ред.: А. В. Кудрицький // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – Київ : УРЕ, 1990. – С. 113.

 

Дорош Є. Автором гімну вважали Шевченка : до 25-річчя ухвалення музичної редакції Державного гімну України / Є. Дорош // Пенсійний кур’єр. – 2017. – 20 січ. – С. 9.

Наведено унікальні подробиці створення Гімну України.

 

Загайкевич М. Державний гімн України : Популярний історичний нарис / М. Загайкевич, упоряд. М. Линник, В. Пономаренко. – Київ : Музична Україна, 2006. – 55 с.

 

Калібаба Д. Вербицький Микола Андрійович / Д. Калібаба // Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. – Чернігів : Деснянська правда, 1995. – С. 22.

 

Самойленко Г. М. Вербицький / Г. Самойленко // Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ–ХХ ст. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2011. – С. 113.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«В історії української графіки і спеціально графіки книжкової він посідає одне з найчільніших місць»: до 140-річчя від дня народження Георгія НАРБУТА (09.03.1886, хутір Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії – 23.05.1920, Київ), художника-графіка, автора проєктів перших українських грошей (гривень і шагів) та поштових марок

 

«Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов’янської мови, як то в старину писалися від руки книги, і я, знайшовши зразок шрифту «Остромирова Євангелія», заходився вчитися писати стародавнім робом.

 

Спочатку переписав «Поученія Володимира Мономаха до своїх дітей», а потім «Євангеліє од Матвія», «Пісню про Роланда» (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробунки в графіці».

 

Так згадуватиме «майбутній засновник української графіки» про свої «золоті часи» навчання у Глухівській чоловічій гімназії. Згодом, у 1917–1919 рр. Георгій Нарбут створить свою абетку, яку назвуть нарбутівським шрифтом.

 

Під час Української революції 1917–1921 рр. Георгій Нарбут розгортає активну адміністративну та творчу діяльність:

 

У 1917 р. цей талановитий художник-графік стає професором, а вже за два роки, у 1919-му – ректором Української Академії мистецтв у Києві.

 

У тих же 1917–1920 рр. Георгій Нарбут пропонує:

 

поштові марки УНР;

Малий герб України;

два варіанти герба Києва;

проєкти військового та ритуального одягу;

десятки варіантів купюр українських грошей.

 

Цікаво: на банкноті 50 гривень художник розміщує портрет гетьмана Петра Дорошенка (1662–1676), уславленого своєю послідовною боротьбою за об’єднання українських земель в незалежну Козацьку державу.

 

Замальовує Шевченківські місця в Україні та ілюструє журнал «Наше минуле», на сторінках якого друкуються твори Кобзаря.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Георгія Нарбута, видатного українського художника-графіка, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Про Георгія Нарбута

 

Білецький П. Георгій Іванович Нарбут : Нарис про життя і творчість / П. Білецький. – Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – 48 с. : репрод. – 1.6 тис. пр.

 

Білокінь С. І. Нарбут Георгій (Юрій, Єгор) Іванович / С. І. Білокінь ; гол. редкол.: І. М. Дзюба (співгол.), М. Г. Железняк (відповід. секретар) // Енциклопедія Сучасної України : Т. 22: Мр – На. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – С. 439-440. – 3.8 тис. пр.

 

Войтенко Б. Майстер української графіки / Богдан Войтенко // Український лідер. – 2006. – № 34. – С. 6.

 

Заїка В. Роланд. Перша спроба мистецького пензля : до 105-річчя з дня народження Г. І. Нарбута / Віктор Заїка // Київ. – 1991. – № 5. – С. 162-164.

 

Нагорна О. Георгій Нарбут / Олена Нагорна ; худож. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків : Фоліо, 2021. – 121 с. – (Знамениті українці).

 

Тхоржевський Р. Й. Нариси історії грошей в Україні (з давніх часів до сучасності) : Навчальний посібник для економічних та історичних ВНЗ України / Роберт Тхоржевський. – Тернопіль : Видавництво Карп’юка, 1999. – 238 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Невтомний захисник православної віри в українському народі» : до 500-річчя від дня народження князя Василя-Костянтина Острозького (лютий 1526, Турів – лютий 1608, Острог)

 

Князь Василь-Костянтин Острозький вважається найбагатшою людиною тогочасної Європи. Це, зокрема, дозволяє йому утримувати армію до 20 тис. вояків: не кожна європейська країна має таку в XVI ст.

 

Найгостріше питання України XVI–XVII ст. – оборона від татар. У 1570–1590-х рр. княжі загони багаторазово успішно відганяють ординців. Про це свідчать твори як хроністів, так і поетів того часу.

 

Сам же князь постійно рятує Київ від татарських наїздів. У 1578 р. він сплачує ординцям 3 тис. дукатів, так Київ уникає суцільного пограбування та руйнування. Подальший культурний розвиток Києва пов'язаний з іменами Петра Конашевича-Сагайдачного, Єлисея Плетенецького, Мелетія Смотрицького – усі виховані при дворі князя В.-К. Острозького.

 

Острозька академія – перша на теренах Східної Європи вища школа. Засновник – князь В.-К. Острозький. Видатний випускник – Мелетій Смотрицький, автор граматики старослов’янської мови.

 

Острозька Біблія, перше в Європі видання біблійних текстів, завдячує своїм виходом князю В.-К. Острозькому (його керівництво та кошти).

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Острозьку академію та його засновника, князя Василя-Костянтина Острозького, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Власовський І. Князь К. К. Острозький : знаменитий патрон і оборонець Православія в історії українського народу (+1608–1958) / І. Власовський. – Нью-Йорк : Друкарня Української Православної Церкви в США, 1958. – 65 с.

 

Костомаров М. І. Князь Костянтин Костянтинович Острозький / М. І. Костомаров // Галерея портретів : Біографічні нариси / М. І. Костомаров ; упоряд. і передм. В. О. Замлинського ; пер. з рос. М. М. Ілляш ; худож. С. К. Семендяєв. – Київ : Веселка, 1993. – С. 71-87. – (Золоті ворота). – 50 тис. пр.

 

Слабошпицький М. Ф. З некоронованих королів (Острозькі) / М. Ф. Слабошпицький ; худ. О. Тернавська // Українські меценати : нариси з історії української культури. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – С. 20-29.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Безбородьків дарунок – білим лебедем звуть» : до 270-річчя від дня народження графа Іллі Безбородька (27.02.1756, Стольне, Гетьманщина – 15.06.1815, Санкт-Петербург, Російська імперія)

 

"…у зв'язку з тим, що окрім заповідних сум покійного брата мого призначаються інші від мене пожертвування, причому і місце, і пропозиція училища іде від мене: тож, щоб це не витерлось з часом із пам'яті нащадків, справедливість вимагає, щоб було додано до слів "Гімназія князя Безбородька" ще: "заснована по смерті братом його графом Безбородьком" бо для мене найвдячніше, щоб пам'ять про цей мій подвиг залишилася в нащадках".

 

Так напише граф Ілля Андрійович Безбородько, дійсний таємний радник та сенатор, у своїй "Записці" на ім'я міністра народної освіти від 20 серпня 1805 р. Цьому передуватимуть:

 

Смерть (17 квітня 1799 р.) князя Олександра Безбородька, канцлера Російської імперії. Ілля Безбородько – молодший брат і єдиний спадкоємець. Олександр Андрійович заповідає витратити увесь свій спадок на благодійність.

 

Звернення графа Іллі Безбородька від 19 липня 1805 р. до імператора Олександра І з проханням про відкриття навчального закладу у місті Ніжин, на своїх землях (садиба з парком і садом). У свою чергу, Ілля Андрійович зобов'язується й надалі утримувати  гімназію (його щорічний внесок – 150 тис. карбованців).

 

Постанова сенату від 25 липня 1805 р. про будівництво Гімназії вищих наук князя Безбородька в Ніжині.

 

Відповідний указ царя Олександра І від 29 липня 1805 р. Самого графа Іллю Безбородька за такий патріотичний вчинок нагороджено орденом Володимира І ступеня.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Ніжинський Державний Університет ім. Миколи Гоголя та його засновника, графа Іллю Безбородька, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Пінчук Т. Д. Білим лебедем звуть… : фотоальбом / Т. Д. Пінчук. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2003. – 68 с. : іл. – 1 тис. пр.

Про історію одного з найстаріших ВНЗ України – Ніжинський державний педагогічний університет ім. Миколи Гоголя.

 

Слабошпицький М. Ф. Канцлер імперії (О. Безбородько) / М. Ф. Слабошпицький ; худ. О. Тернавська // Українські меценати : нариси з історії української культури. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – С. 92-99.

 

Храм науки і знань у Ніжині (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя) / ред. рада вид. : В. Г. Кремень (гол.) та ін. ; редкол. тому : М. О. Носко (гол.) та ін. // Вища педагогічна освіта і наука України: історія, сьогодення та перспективи розвитку. Чернігівська обл. – Київ : Знання України, 2012. – С. 273-326. – 1050 пр.

 

Шаповал Ю. І. «Правду говорити дуже важко не лише в політиці, але й в історії» / Юрій Шаповал // Торкнутись історії / Юрій Шаповал. – Київ : Парламентське видавництво, 2017. – С. 370-376. – 2015 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

"Дитина й дідусь війни": на добру згадку про мого тата, Помаза Леоніда Григоровича (22.04.1940, Погорільці Холминського (тепер – Новгород-Сіверського) р-ну Чернігівської обл. – 12.02.2026, Семенівка Новгород-Сіверського р-ну)

Тато любив людей, природу, книжки... Головне літературне уподобання – казки. Часто я замислювався, тоді й тепер, чому саме цей жанр? Можливо, це підсвідома спроба повернутися до дитинства, що не відбулось, адже упродовж 1940-х рр. тато втрачає свого тата, а мого дідуся, Григорія Павловича, і двох маленьких братів, Анатолія і Олександра?

 

У часі мого дитинства було таке потужне бажання читати казки в нас обох (в мене й тата), воно виникало одночасно, синхронно, тому мама одного разу навіть купує нам два однакові примірники "Українських народних казок"!

 

Читав тато як українські народні, так і казки народів світу, від болгарських до японських. Мені запам'яталась чеська авторка Божена Немцова. Дуже полюбляв перечитувати ті ж самі казки, але з 4-5-річним інтервалом, не частіше!

 

Перечитати улюблені з дитинства казки запрошуємо у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (вул. Княжа, 22, м. Чернігів), також у всіх дитячих бібліотеках-філіях нашої ЦБС. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.:

 

Українські народні казки:

 

100 казок. Найкращі українські народні казки з ілюстраціями провідних українських художників. Т. 1 / ред. Іван Малкович ; іл. Владислав Єрко. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2023. – 130 с. : іл.

 

100 казок. Найкращі українські народні казки з ілюстраціями провідних українських художників. Т. 2 / ред. Іван Малкович ; іл. Владислав Єрко, Кость Лавро, Катерина Штанко. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2022. – 126 с. : іл.

 

100 казок. Найкращі українські народні казки з ілюстраціями провідних українських художників. Т. 3 / ред. Іван Малкович ; іл. Владислав Єрко, Кость Лавро, Катерина Штанко. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2022. – 126 с. : іл.

 

Казки народів світу:

 

Грузинські народні казки, приказки та прислів'я /  упоряд., пер. з груз. Р. Чілачава. – Київ : Техніка, 2005. – 176 с.

 

Заремба В. В. Чеські народні казки / В. В. Заремба. – Київ : Агенство по розповсюдженню друку, 2013. – 88 с. : іл.

 

Золотоволоска та інші чеські казки / зібрав і опрацював К. Ербен. – Львів : Астролябія, 2014. – 160 с.

 

Момотаро та інші японські казки / пер. з яп. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016. – 43 с. : іл.

 

Немцова Б. Чеські казки / Божена Немцова ; упоряд. О. О. Микитенко. – Київ : УкрНДІСВД, 2015. – 128 с. : іл.

 

Норвезькі народні казки / упоряд. О. Сенюк. – Київ : Веселка, 2017. – 159 с. – (Казки народів світу).

 

"Подорож Синбада" та інші арабські казки / пер. з араб. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 184 с.

 

Тисяча і одна ніч : арабські казки /  худож. Олександр Лебедев. – Київ : Махаон-Україна. – 96 с. : іл. – (Казка за казкою).

 

Угорські казки / упоряд. та пер. з угор. Л. Г. Мушкетик ; худож. К. С. Шалварова. – Київ : УкрНДІСВД, 2015. – 128 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«З приблизно десяти тисяч євреїв, які залишалися в Чернігові на початку окупації, врятувалися тільки 260 людей» : до Міжнародного дня книгодарування, 14 лютого

 

Такі жахливі дані повідомляє на чернігівських сторінках путівника «Єврейські адреси України» їхній упорядник – Семен Бельман, голова Чернігівської обласної єврейської громади, член Спілки краєзнавців України, заслужений працівник культури України (тепер проживає в Ізраїлі).

 

Погроми (1905 та 1918 рр.), масові розстріли євреїв (листопад 1941 р.)… Проте є й оптимістичні рядки. Вони про Ніжин, один з духовних центрів хасидизму в Україні у ХІХ – поч. ХХ ст. Саме в цьому місті діяли три рабини зі славетного роду Шнеєрсонів: Дов Бер бен Шнеур Зелман, Ісраель Ноах бен Менахем Мендл та Менахем Ноах бен Дов Бер.

 

Важливо: корисний глосарій (наприкінці видання), чудовий крейдяний папір, якісні насичені фото…

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з путівником «Єврейські адреси України» запрошуємо до відділу читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів.

 

Книгу передано до бібліотеки автором цього допису в рамках акції «Подаруй бібліотеці книгу» (за два тижні вона буде доступною для наших читачів). Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.:

 

Єврейські адреси України : путівник / упоряд. Маргарита Єгорченко, за участі Ірини Берлянд та Ігоря Винокурова. – Київ : Дух і Літера, 2020. – 656 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

Фото: Олена Куннова, Валерій Помаз