«Бог створив нас як націю, яка живе в режимі боротьби»: до 75-річчя від дня народження Василя ШКЛЯРА (10.06.1951), українського письменника, автора історичних «романів-міфів», що в часи Януковича–Табачника відмовляється від Шевченківської премії

 

Талановита журналістка Тетяна Терен здійснює неймовірно захопливий проєкт «RECвізити», в рамках якого вона не прохає письменників про коментар ситуації в Україні чи анонс нової книжки. Навпаки, в цих інтерв’ю вона запитує своїх героїв про малу батьківщину й родину, вчителів і колег, складні години пошуків та неповторні хвилини народження текстів…

 

Думки Василя Шкляра (за проєктом «RECвізити»):

 

Я мовчазний чоловік, який уміє слухати. І в цьому моя сила.

 

Ще я переконаний, що всіляка метушня з’їдає час і саму людину. Ніхто ніде нікого не чекає настільки, щоб ми поспішали, збиваючи пальці на ногах.

 

Часто згадую складний період у моєму житті, коли через лептоспіроз я опинився в реанімації і лікар давав мені лише три-чотири відсотки на одужання. Тоді я й усвідомив, що коли тобі відведено щось зробити, Бог ще вділить на це часу.

 

Взагалі, аудиторію приваблює історична конкретика, їй подобається знаходити будинки й вулиці, згадані в тексті.

 

Цього географічного принципу дотримуюсь і в історичних романах. Описуючи зустріч Чорного Ворона з отаманом Гризлом біля містечка Мокра Калигірка, я мусив вказати конкретне місце – де саме вони зустрілися: біля якого лісу, яру?

 

І ось я написав, що вони зустрілися в Заячій Балці, а потім думаю: «Та ні, заєць – це символ страху, отаманам він не личить». І перейменував Заячу Балку на Лисячу, бо ж лис – мудрий і хитрий.

 

Але врешті-решт цим я теж не задовольнився: «Ледацюго, сідай і їдь у Калигірку, – сказав собі. – Подивися, які там місцеві назви!». Проїхавши двісті кілометрів, уже на під’їзді до Мокрої Калигірки, я раптом остовпів – побачив шляховий вказівник на… Лисячу Балку.

 

До написання історичних романів мене спонукала низка причин. Я родом з Холодного Яру, адже ця Територія Духу, як казав отаман Іван Лютий-Лютенко, простягалася від селища Лисянка на Черкащині до Чигирина.

 

Одного з моїх дідів називали «бандитом», але це слово в дитинстві здавалось мені романтичним і викликало в уяві образ українського Робіна Гуда. Згодом я дізнався, що насправді дід був не бандитом, а вчителем і старшиною армії УНР.

 

«Чорний Ворон» з’явився саме в той час, коли в суспільстві виник гострий запит на історичну тематику. На момент виходу «Чорного Ворона» в людей накипіло обурення окупаційною владою Януковича і виросло покоління, яке почало цікавитися своїм минулим.

 

Бог створив нас як націю, яка живе в режимі боротьби. Можемо тішити себе думкою, що, якщо нам випали такі випробування, то, виходить, Господь підготував для нас якусь особливу місію на Землі.

 

Я вважаю, що треба дуже добре знати свою історію й засвоювати її уроки, а в українців, на жаль, коротка пам’ять – навіть не те що у межах століть, а й кількох років. Силу треба черпати з минулого, бо майбутнє це всього-на-всього мрія.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Василя Шкляра, унікального українського письменника, перечитати його захопливі історичні романи, запрошуємо до читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Про творчість Василя Шкляра

 

Андрійченко Н. Архетипологія роману Василя Шкляра «Чорний Ворон» / Н. Андрійченко // Слово і Час. – 2013. – № 8. – С. 78-85.

 

Герасименко Н. Переможець Трощі / Н. Герасименко // Слово і Час. – 2019. – № 6. – С. 118-119.

Про роман «Троща».

 

Долженкова І. Останній романтик / І. Долженкова // Сучасність. – 2010. – № 3. – С. 186-193.

Про роман «Чорний Ворон».

 

Ковацька О. Тубільний міф як сховок від колоніальної реальності у «Ностальгії» В. Шкляра / О. Ковацька // Слово і Час. – 2015. – № 6. – С. 42-51.

 

Крим А. Бенкет шакалів / А. Крим // Київ. – 2011. – № 4-5. – С. 2-4.

Про роман «Чорний Ворон».

 

Крутивус З. «Чорний Ворон» («Залишенець») Василя Шкляра – коректна відповідь недругам України / З. Крутивус // Березіль. – 2011. – № 3-4. – С. 180-185.

 

Терен Т. Василь Шкляр (1951) / Тетяна Терен ; світлини Олександра Хоменка // Терен Т. RECвізити : Антологія письменницьких голосів. Книга 3. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – С. 260-285. – 1.5 тис. пр.

 

Штонь Г. Кураж вседозволености / Г. Штонь // Сучасність. – 2010. – № 3. – С. 194-203.

Про роман «Чорний Ворон».

 

Окремі видання творів Василя Шкляра

(повний перелік набагато ширший)

 

Заячий костел : роман / Василь Шкляр. – Харків : КСД, 2024. – 496 с. – 10 тис. пр.

 

Маруся : роман / Василь Шкляр. – Харків : КСД, 2015. – 320 с. – 10 тис. пр.

 

Треба спитати у Бога : новели, есеї, спогади / Василь Шкляр. – Харків : КСД, 2019. – 320 с. – 9 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

Відновлення і Життя, Світло і Перехід, Дім і Рід… Ось ці відвічні цінності можуть чудово ілюструвати українські ЛЯЛЬКИ-МОТАНКИ, відомі ще з часів Трипільської культури (п’ять тис. років тому)

 

Талановита майстриня (і письменниця) Олена Голубцова тепер викладає у приватній школі «МудрАнгелики» нашого міста. У 2023 р. пані Олена вимушено переїхала до Чернігова зі Сходу, де працювала в закладі культури «Бахмутський міський народний Дім».

 

В експозиції – 26 мотанок, кожна неповторна, неймовірно ретельно виконано усі елементи одягу, опрацьовано до найдрібніших деталей. Копітка робота над усією композицією тривала 9 місяців. Подальші плани: показати виставку в інших містах нашої країни.

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з унікальною виставкою ляльок-мотанок запрошуємо до читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Експозиція працюватиме до 8 червня (вкл.)! Вхід вільний!

 

Тарасова О. Таємничий світ ляльки-мотанки / Ольга Тарасова. – Київ : Либідь, 2015. – 200 с. : іл.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«ЕМСЬКИЙ указ, зроджений з брутальної сили й жадоби поневолювати інші народи, має скріпити українців у їхній боротьбі за слушну справу»: до 150-річчя від дня підписання ЕМСЬКОГО указу (30.05.1876) – таємного розпорядження імператора Олександра ІІ про повну заборону українського письменства

 

Він приходить у цей світ 17 червня 1802 р. на Яготинщині в родині реєстрових козаків, що служили польському королю. Далі навчання в Московському університеті, участь у російсько-турецькій війні (1828–1829 рр.) та придушенні польського повстання (1830–1831 рр.).

 

Це Михайло Юзефович, колишній українофіл, постать, що вражає мене найбільше у всій історії довкола Емського указу. Зокрема, до таких українців В’ячеслав Липинський застосовує словосполучення «московське сміття» (може бути й освіченим).

 

Справді, у березні 1847 р. саме Юзефович видає учасників Кирило-Мефодіївського братства, завдяки йому царські жандарми отримують «Книгу буття українського народу», головний документ братчиків.

 

У 1872 р. відкривається Київська філія Російського Географічного Товариства, голова: Григорій Ґалаґан, виконавчий секретар: Павло Чубинський. Проте Михайло Юзефович, як один із співзасновників, теж має свої амбіції щодо керівних посад…

 

У свою чергу, Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки, видає статтю: «Література російська, великоруська, українська і галицька», в якій, зокрема, пропонує ідею культурного відокремлення України від Росії.

 

Таємний радник Михайло Юзефович бачить тут жахливу загрозу «українського сепаратизму», про що й доповідає імператору Олександру ІІ в аналітичній записці. Згодом цей колишній українофіл, а тепер вже член Надзвичайної урядової комісії, практично стає головним автором Емського указу (за назвою німецького курорту Емс, в якому того часу перебував російський імператор).

 

Документ складається з 11 пунктів.

Пунктами 6, 7, 8, наприклад, передбачено: вилучити з бібліотек усі українські книги та заборонити викладання українською мовою в школах. Також налагодити «культурний обмін»: викладачі з Великоросії їдуть працювати в Київській, Одеській та Харківських губерніях, відповідно, їхні колеги вирушають «на службу» до російських губерній.

 

Важливо пам’ятати, що Емський указ 1876 р. – послідовне й виважене продовження 400-літньої політики знищення української мови. Справді, початок закладено ще у 1626-му, коли за наказом Синоду усі українські церковні книги замінюють на московські. У наступному 1627-му, вже згідно з наказом царя Олексія Михайловича та патріарха Філарета, усі українські книги необхідно зібрати і спалити…

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Емський указ 1876 р., також поглибити свої знання з історії української мови, запрошуємо до читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Про Емський указ 1876 р.

 

Емський акт 1876 / За ред. І. В. Муромцева // Українська мова : Енциклопедія. – Київ : Майстер-клас, 2011. – С. 97. – 2 тис. пр.

 

Забужко О. Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу / Оксана Забужко. – Київ : Комора, 2021. – 91 с. – 3 тис. пр.

 

Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654 – 1917) / Іван Ільєнко. – Київ : Ярославів Вал, 2004. – 288 с.

 

Ільєнко І. «Печать фальші, нещирості, фарисейства» : Емський указ / Іван Ільєнко // Літературна Україна. – 1996. – 10 жовт. – С. 6.

 

Кузьменко Ю. Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка : Навчальний посібник / Юрій Кузьменко. – Київ : Пульсари, 2003. – 124 с. – 1 тис. пр.

 

Лизанчук В. Нові оберти маховика русифікації / Василь Лизанчук // Дзвін. – 1994. – № 10. – С. 117-121.

 

Лизанчук В. Одвічна українофобія "русского міра": до 145-річчя Емського указу / Василь Лизанчук // Дзвін. – 2021. – № 8. – С. 143-155.

 

Марочко В. Емський указ крізь віки: колоніальна експансія Російської імперії / Василь Марочко // Слово Просвіти. – 2026. – 7-13 трав. – С. 4-5.

 

Панченко В. Емський луг / В. Панченко // Україна Incognita / за заг. ред. Лариси Івшиної. – Київ : Українська прес-група, 2005. – С. 203-207.

 

Русанівський В. М. Історія української літературної мови : Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. М. Русанівський. – Київ : АртЕк, 2002. – 424 с. – 2.5 тис. пр.

 

Сарбей В. Г. Емський акт 1876 / В. Г. Сарбей // Енциклопедія історії України : В. 5. т. 3 : Е – Й / Редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. – Київ : Наукова думка, 2005. – С. 37. – 5 тис. пр.

 

Сніжна Н. Емський указ / Настя Сніжна // Пам’ять століть. – 2006. – № 2. – С. 144-145.

 

Франко З. Т. Емський акт 1876 / З. Т. Франко // Українська мова : Енциклопедія / редкол. : В. М. Русанівський (співголова). – Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 172. – 5 тис. пр. 

 

Цвенгрош Г. Емський указ: протест з Галичини / Густав Цвенгрош // Дзвін. – 2005. – № 10. – С. 121-125.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«З провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними»: до 100-річчя від дня трагічної загибелі Симона ПЕТЛЮРИ, 25 травня 1926 р.

 

Саме цього дня в Парижі радянським агентом Самуїлом Шварцбардом вбито керманича українського визвольного руху Симона Петлюру (на той час очільника Державного Центру УНР в екзилі).

 

А вже у вересні 1926 р. в Москві, в рамках «підготовки» до судового процесу над Шварцбардом, побачить світ окремий альбом З. Островського «Єврейські погроми. 1918 – 1921». Головна мета видання: довести, що українська «влада не тільки організовує, але й активно здійснює ці погроми збройною силою».

 

Так народжується твердження про головну відповідальність за єврейські погроми саме Уряду Директорії, зокрема, про особисту провину Симона Петлюри, як Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР.

 

Звернімося до документів того часу:

 

Відозва Симона Петлюри до українського війська із закликом запобігати погромам (фрагменти)

27 серпня 1919 р.

 

Старшини і козаки української армії!

Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас, як на визволителів…

Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми, та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними.

 

Кара на смерть мусить упасти і на голову погромників, і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Симона Петлюру, також про вшанування його пам’яті, запрошуємо до читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Окремі видання Симона Петлюри

 

Патріотизм / Симон Петлюра // Розбудова Держави. – 1997. – № 7-8. – С. 94-101.

 

Про Симона Петлюру

 

Бірчак В. Фактор свободи : Мазепа. Петлюра. Бандера / Автори : Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович, Олеся Ісаюк та ін. – Київ : Спринт-Сервіс, 2024. – 36 с. : іл.

 

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра : Життя і діяльність / Б. Дорошенко-Товмацький. – Київ : Просвіта, 2005. – 608 с. – 3 тис. пр.

 

Кучерук О. Симон Петлюра. 1879 – 1926 : до 130-ліття з дня народження / О. Кучерук ; наук. ред. В. Верстюк. – Київ : Задруга, 2009. – 14 с. – 5 тис. пр.

 

Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за Самостійну Україну / С. Литвин. – Київ : Смолоскип, 2018. – 680 с. – 1 тис. пр.

 

Сергійчук В. І. Симон Петлюра / В. І. Сергійчук. – Київ : Україна, 2004. – 448 с. : іл. – (Українські державники). – 3 тис. пр.

 

Сергійчук В. І. Симон Петлюра і єврейство / В. І. Сергійчук. – Київ : ПП Сергійчук М. І., 2006. – 152 с. – 3 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Кров Їхня марно не пропала, як не пропадає кров жодного Героя»: до Свята Героїв, 23 травня

 

Пригадаємо: 23 та 25 травня вбито керманичів українського визвольного руху Євгена Коновальця та Симона Петлюру (відповідно, 1938-й та 1926-й рр.).

 

Євген Коновалець

 

Очільник УВО (Українська Військова Організація), згодом ОУН (Організація Українських Націоналістів). Євген Коновалець об’єднує два покоління борців за незалежність: учасників Української революції 1917–1921 рр. та молодь, яка приєднується у 1920–1930-х. Убитий 23 травня 1938 р. радянським агентом Павлом Судоплатовим (Роттердам, Нідерланди).

 

Симон Петлюра

 

Після Української революції, очільник Державного Центру УНР в екзилі: протидіє більшовикам на міжнародному рівні, намагається зберегти українські державні інституції та армію, об’єднати українську еміграцію довкола тривалого спротиву та залучити підтримку західних держав. Убитий 25 травня 1926 р. радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Численні «шалені» кампанії із дискредитації Симона Петлюри лише сприяють його визнанню як справжнього символа нескореності та боротьби за незалежність України.

 

85 р. тому, у квітні 1941-го в Кракові постановою ІІ Великого Збору ОУН Свято Героїв запроваджується офіційно. У часі Другої світової війни, також після її завершення члени ОУН та воїни УПА відзначають це свято.

 

Дуже важливою у справі патріотичного виховання молоді є «Інструкція ОУН в справі святкування 23.05. Свято Героїв Революції». Читаємо:

 

«Точно о год. 8:30 вечора в дні 23.05 мають дзвонити дзвони у всіх церквах.  Могили прибрані квітами, з лентами національними і організаційних кольорів. З хвилиною биття запалити довкруги могили 4 великі смолоскипи, які мають горіти цілу ніч.

 

Національний Прапор вивішений на могилі через цілий 23.05 і 24.05. Організаційний Прапор (прапор ОУН) вивішений лише в часі святочного зібрання. Біля Могили стоїть весь час святочно зібрана почесна сторожа з хлопців і дівчат».

 

Окремі думки Симона Петлюри

 

Патріотизм – це активна любов до своєї Вітчини, до свого народу; це чин, благородні стремління кожного сина народу заслужити це ім’я. Пасивна любов до краю, любов у запічку не є патріотизмом!..

 

Коли балакаємо з нашим інтелігентом, то складається вражіння, що цей чоловік не лише сухої граматики української мови не перечитав, але дивуватиметься, що твори Лесі Українки чи Івана Франка були перекладені на европейську мову; він дивуватиметься так само й тому, що Фавст, твори Шекспіра чи Гайне існують в українському перекладі, але його здивування буде найбільшим, коли йому скажете, що українська нація вийшла на політичну арену раніше, ніж московська!..

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Євгена Коновальця та Симона Петлюру, також про вшанування пам’яті наших Героїв, запрошуємо до читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Про Євгена Коновальця

 

Кучерук О. Євген Коновалець. 1891 – 1938 : до 120-ліття з дня народження / О. Кучерук ; ред. О. Веремійчик. – Київ : Видавництво ім. Олени Теліги, 2011. – 23 с. – 1 тис. пр.

 

Євген Коновалець та його доба / Автори : Остап Грицай, Степан Шах, Осип Зінкевич та ін. – Мюнхен : Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – 1019 с.

 

Окремі видання Симона Петлюри

 

Патріотизм / Симон Петлюра // Розбудова Держави. – 1997. – № 7-8. – С. 94-101.

 

Про Симона Петлюру

 

Бірчак В. Фактор свободи : Мазепа. Петлюра. Бандера / Автори : Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович, Олеся Ісаюк та ін. – Київ : Спринт-Сервіс, 2024. – 36 с. : іл.

 

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра : Життя і діяльність / Б. Дорошенко-Товмацький. – Київ : Просвіта, 2005. – 608 с. – 3 тис. пр.

 

Кучерук О. Симон Петлюра. 1879 – 1926 : до 130-ліття з дня народження / О. Кучерук ; наук. ред. В. Верстюк. – Київ : Задруга, 2009. – 14 с. – 5 тис. пр.

 

Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за Самостійну Україну / С. Литвин. – Київ : Смолоскип, 2018. – 680 с. – 1 тис. пр.

 

Сергійчук В. І. Симон Петлюра / В. І. Сергійчук. – Київ : Україна, 2004. – 448 с. : іл. – (Українські державники). – 3 тис. пр.

 

Сергійчук В. І. Симон Петлюра і єврейство / В. І. Сергійчук. – Київ : ПП Сергійчук М. І., 2006. – 152 с. – 3 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно…»: до 165-річчя від дня перепоховання Тараса ШЕВЧЕНКА (22.05.1861) на Чернечій горі у Каневі

 

Василь Васильович Тарновський (молодший) приходить у цей світ 20 березня (1 квітня) 1838 р. у Антонівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (це село тепер у Варвинському районі Чернігівщини). Разом з ім’ям син «успадковує» і батьківське ставлення до Шевченка, якого, за власними спогадами, вперше побачить у 7-річному віці.

 

Ось як він змальовує свою другу зустріч з Кобзарем у серпні 1859 р.: «…коли чоловік у парусиновому кобеняку назвав себе Шевченком, обидва кинулись один одному в обійми. Для Шевченка ця зустріч з юнаком, якого він колись знав дитиною, була не менш радісною: вона нагадала йому минуле, як і взагалі, мабуть, сам приїзд його до Качанівки пояснюється потребою його душі після сильних потрясінь побачити знайомі місця, озирнутися на пройдений шлях і воскресити в пам’яті дні з іншої, світлішої пори його життя…»

 

У родині Тарновських підтримується справжнісінький культ Кобзаря в кращому розумінні цього слова. У серпні 1859 р. кількома офортами, подарованими самим Тарасом Григоровичем, закладено підмурівок Шевченкіани, що за 40 років нараховувала вже понад тисячу експонатів, зокрема, близько 400 акварелей, гравюр, картин, малюнків… Саме завдяки цьому Шевченка визнано видатним художником!  А ще: автографи заборонених творів, як от «Неофіти», листування, рукописи, особисті речі, щоденник…

 

Надзвичайно допомагає Василь Тарновський (молодший) справі упорядкування та збереження Кобзаревої могили. Початок цій історії покладено у 1882 р. телеграмою Василя Гнилосирова, педагога та письменника, фольклориста і вірного хранителя Шевченкової могили: «Канів, 25 жовтня. Могила поета України Т. Г. Шевченка являє собою в даний момент красномовні руїни. Могильний хрест днями звалився до Дніпра, розбившись на два шматки нижче вінця та біля основи. Залишки палять підлітки-пастухи, гріючись від холоду біля насипу могили».

 

Незабаром газета «Заря», в якій надруковано цю телеграму, в своєму номері від 2 грудня пропонує відповідь від Василя Тарновського: «Вважаю своїм моральним обов’язком, по-перше, як друг покійного, а особливо як гарячий прихильник його таланту, повністю прийняти на себе обов’язок впорядкування дорогої могили до належного стану».

 

Знаний меценат не лише надає одну тис. руб. на пам’ятник-хрест, він прикрашає його власним мистецьким твором – барельєфом Тараса Шевченка, а до дошки на хресті обирає такі слова поета: 

 

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Показово, що саме за ці слова київська поліція конфіскує дошку та хрест, арешт триває понад півроку! «Звільнити» хрест допомагає лише спільне клопотання Василя Тарновського, Василя Гнилосирова, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка…

 

Ось як ділиться своїми враженнями після відвідин могили Т. Шевченка в Каневі видатний український письменник Михайло Коцюбинський. Читаємо у його нарисі «Шевченкова могила» (1890, минає 6 років після встановлення пам’ятника):

 

«На горі, попри повітку та хату сторожа, вхід на маленьку площину, огороджену штахетами. Посередині того плацика, засадженого молодими щепами, зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається хороший чавунний хрест, помальований білою фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід.

 

Від східець блищить на хресті позолочуваними буквами напись: «Шевченко», а нижче на табличці: «Родився 25 лютого р. б. 1814. Почив 25 лютого р. б. 1861». З противного боку хреста (лице могили) – така сама позолочувана напись: «Шевченко», а нижче, на підставі, медальон з головою Шевченка (профіль, без шапки), зроблений горорізьбою і позолочений. На огорожі понаписувані прізвища тих, що звиджували могилу».

 

Зауваження: дату смерті (25 за ст. ст.) письменник подає неправильно, це просто описка в першодруку та рукописі, на табличці відлито 26. А барельєф побронзовано до такої міри якісно, що він видається багатьом позолоченим! Згідно зі свідченнями паломників, хрест видно на відстані 20 км!

 

Сумна доля спіткає пам’ятник-хрест на могилі Кобзаря, до встановлення якого найбільше зусиль докладає саме Василь Тарновський (молодший): дає кошти на хрест, замовляє проект та виготовлення, власноруч створює барельєф поета…

 

Справді, білий хрест, що сяє на цілу Україну упродовж майже 40 років, у 1923-му, часі ствердження радянської влади, скинуто та скочено до Меланчиного потоку, його уламки тривалий час лежать біля Чернечої гори…

 

Про те, що стається далі, читаємо в Олекси Кобця: «Замість чудового пам’ятника – того високого білого хреста, большевики поставили на могилі … бюст-погруддя поета в шапці, якого за три кроки від могили вже не було видно».

 

Письменник продовжує думку: цей «білий високий-високий хрест був символом тієї безмежної любові, якою все життя пломеніло страдницьке серце нашого Пророка, символом хресних страждань, яких зазнав він за нас, і за вас і за весь український народ – на Україні й поза Україною сущий»…

 

Усіх зацікавлених доторкнутися до творів нашого Кобзаря, довідатися більше про вшанування його пам’яті, запрошуємо до читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів. Чекаємо на Вас щодня (крім неділі), з 10-ї до 18-ї год.

 

Єлісєєва М. «Чорний ангел» Марія Тарновська / М. Єлісєєва // Чернігівські відомості. – 2017. – 8 берез. – С. 15.

Про дружину Василя Тарновського (молодшого) – Марію, батько якої, граф Микола О’Рурк, мав кровну спорідненість з ірландськими королями династії Стюарт.

 

Журавльова Т. Нащадки мецената / Т. Журавльова // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 24-27.

Наведено найяскравіші епізоди зі спогадів Тетяни Василівни Тарновської (1898–1994), онуки Василя Васильовича Тарновського (молодшого).

 

Коцюбинський М. Шевченкова могила / Михайло Коцюбинський // Коцюбинський М. Твори в семи томах. Т. 4: Статті та нариси. Інші редакції. Нотатки. Переклади. Фольклорні записи. – Київ : Наукова думка, 1975. – С. 7-9. – 60 тис. пр.

 

Населевець Н. Родина Тарновських / Н. Населевець // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 17-23. – Бібліогр.: 59 назв.

 

Половнікова С. Відомі чернігівці – батькові Тарасу : до 200-річного ювілею Кобзаря / С. Половнікова // Деснянська правда. – 2014. – 20 лют. – С. 6.

Про людей, котрі щиро любили поета й допомогли зберегти пам’ять про нього: Василя Васильовича Тарновського, збирача української старовини та шевченківської спадщини; Михайла Коцюбинського, письменника; Андрія Петуся, художника.

 

Половнікова С. І знову про Тарновських... / С. Половнікова // Деснянська правда. – 2015. – 14 трав. – С. 7.

Про родинний архів М. В. Тарновського, племінника В. В. Тарновського, який 2015 р. надійшов до Чернігівського історичного музею.

 

Савченко С. 1 квітня. Невтомний збирач духовних скарбів: до 175-річчя від дня народження Василя Васильовича Тарновського (молодшого) (1837–1899) / С. Савченко // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2012. – № 2. – С. 27-35.

Про Мецената, збирача музею українських старожитностей, знавця садово-паркового мистецтва, естета, що залишив яскравий слід у розвитку української культури. Рік народження зазначено помилково. Правильно: 1838-й, згідно з даними фондів Чернігівського історичного музею ім. Василя Тарновського.

 

Слабошпицький М. Творці Качанівського Едему (Тарновські) / М. Слабошпицький // Українські меценати: Нариси з історії української культури. – Київ : Ярославів Вал, 2006. – С. 126-143.

 

Тарахан-Береза З. Василь Тарновський та пам’ятник-хрест на Шевченковій могилі / З. Тарахан-Береза // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 65-75. – Бібліогр.: 40 назв.

Докладно простежено працю Василя Васильовича Тарновського (молодшого) з упорядкування та збереження могили Кобзаря.

 

Шевченко і Тарновські. Штрихи до взаємин: до 200-річчя від дня народження Кобзаря // Гарт. – 2014. – 13 берез. – С. 6.

 

Шевченко Т. Заповіт / Тарас Шевченко ; комент. С. А. Гальченка // Шевченко Т. Пророк. Поеми. Поезії. – Харків : КСД, 2010. – С. 192-193. – (Шедеври на всі часи). – 7 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського