«Не знайшлося проводиря! Коли б хоч пів-Наполеона!»: до 195-річчя початку польського повстання проти російської корони (1830–1831)

 

«Дід задумався – здавалось, все минуле ожило перед його очима:

Ми повернули на свої позиції, – почав він знов, – ми не перемогли, поляки з своїх позицій не відступили, але й вони не перемогли. Та жодна армія не скористувалася з цієї ситуації. З нашого боку і офіцерство, і солдати виявили силу завзяття, ми переважали кількістю, за нами стояла стомільйонна Росія, здавалось, два дні – і ми розпудимо всю польську армію і ввесь чотири-мільйонний польський нарід. Так думала вся Росія, так думав був і фельд-маршал. Од’їжджаючи з Петербурга, Дибич похвалявся задушити Польщу за два тижні, навіть закликав знайомих до себе на млинці. Не напік! Він сам загубив всю справу. Не здобув перемоги під Гроховим…»

 

Отже, виразно простежуємо паралелі між сучасною російсько-українською війною та польським повстанням проти російської корони 1830–1831 рр. Тепер необхідні  пояснення. Дід: у часі оповідання – 27-річний ротмістр Віталій Лисенко, офіцер царської армії (в жилах якого грає козацька кров!), він же дідусь (по лінії матері) Людмили Старицької-Черняхівської (1868–1941), української письменниці й доньки Михайла Старицького (1839–1904); відповідно, батько Миколи Лисенка (1842–1912), українського композитора.

 

Наприкінці листопада 1929 р. онука Людмила перетворює цю дивовижну розповідь в романтичну історичну повість «Діамантовий перстень», в якій її дідусь, ротмістр Віталій Лисенко, отримує завдання схопити князя Стефана Порецького, ватажка інсургентів (повстанців). Проте офіцер царської армії дуже добре пам’ятає про своє козацьке походження…

 

Так, він вистежує схованку ватажка інсургентів. Згодом князя та його наречену, графиню Броніславу Ружмайло, заарештовано й кинуто до підземелля. Проте у дивовижний спосіб саме ротмістр Лисенко є головним організатором втечі Стефана й Броніслави, як і їхнього подальшого переходу кордону до Австрії… Ось рядки повісті, які зворушують мене найбільше:

 

«Стефан охопив лівою рукою стан Броніслави і простягнув мені правицю:

Пане ротмістр, – заговорив він, – я зневажив вас, я не повірив вам, бо й в думці не міг осягнути такої шляхетності, яку виявили ви… Даруйте мені… розпач… зневіра…

Він гаряче стиснув мою руку, я відповів гарячим стисканням.

Коли доля судила нам вибратись цей раз на волю, але коли й ні, пам’ятайте, пане ротмістр, що більшої вдячності, більшої пошани, яку я почуваю до вас, – людина почувати не може. І де б ми не були (він ніколи не відділяв її від себе) – думка про вас буде найкращою згадкою нашого життя. Друзі? – запитав він мене.

Навіки, – одказав я.

Ми стиснули гаряче руки.»

 

Усіх зацікавлених ознайомитися докладніше з унікальною історичною повістю Людмили Старицької-Черняхівської запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Старицька-Черняхівська Л. М. Діамантовий перстень : повість / Людмила Старицька-Черняхівська. – Київ : Знання, 2016. – 166 с. – (Скарби: молодіжна серія).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів