30 липня 2019 р.

Переконлива перемога: до 360-річчя Конотопської битви



         360 років тому, 27-29 червня (7-9 липня за новим стилем) 1659-го, недалеко від міста Конотопа, що тепер входить до складу Сумської обл., відбулася Конотопська битва.

         Очільником козацького війська був гетьман Іван Виговський, з ним полковники: Іван Богун, Євстафій Гоголь, Петро Дорошенко та ін. На чолі гарнізону обложеного Конотопа виступав Григорій Гуляницький, ніжинський полковник. Союзниками козаків, кримськими татарами, командував хан Мехмед IV Гірей.

         Проти козаків виступило московське військо з такими очільниками: князь Олексій Микитович Трубецькой, перший воєвода; Андрій Васильович Бутурлін, другий воєвода; князі Федір Федорович Куракін та Григорій Григорович Ромодановський, головні воєводи; князі Семен Романович Пожарський та Семен Петрович Львов, командувачі кінноти. 

         Спробуємо зрозуміти: що спричинило битву ? У 1657 р., після смерті Богдана Хмельницького, гетьманом козацької України стає Іван Виговський. Недовіра між українським гетьманом і московським царем була взаємною, тому вже наступного, 1658 р., Іван Виговський укладає Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, згідно з якою Україна ставала Великим князівством Руським.

         У травні 1658 р., під Полтавою, Виговський отримує переконливу перемогу над московським «опозиційним блоком» Пушкаря, полтавського полковника, та Барабаша, запорізького кошового. У жовтні того ж року, коли конфлікт між Україною та Москвою стає відкритим, Виговський намагається взяти Київ…

         Наприкінці березня 1659 р. 30-тисячна московська армія на чолі з князем Трубецьким перетинає кордон поблизу Путивля, в Україні до них долучаються частини московського «опозиційного блоку» (майже 6.5 тис. козаків) під командуванням наказного гетьмана Івана Безпалого. 20 квітня 1659 р., після невдалого штурму, царське військо розпочинає облогу Конотопа, який на той час захищало 4.5 тис. козаків Чернігівського та Ніжинського полків під орудою полковника Гуляницького.

         Відчайдушна оборона міста дозволила Виговському вже наприкінці травня 1659 р. зібрати під Конотопом доволі численне військо: 11 козацьких полків (16 тис.), найманці (4 тис.), татарські частини (30-35 тис.)…

         27 червня 1659 р. недалеко від Борзни зійшлися передові загони козацького і московського війська: козаки перемогли. В чому «родзинка» Конотопської битви ? Князю Трубецькому було невідомо про прихід до Виговського головних татарських частин, що перебували у засідці.

         Наступного дня, 28 червня, козаки Виговського імітували відступ, але не простий, а з усім табором: московська кіннота, очолювана Пожарським та Львовим, розпочала переслідування. Тут із засідки вийшли головні татарські сили й відрізали передовий московський загін від полку Ромодановського, а козаки Виговського перейшли в контратаку…

         29 червня Трубецькой відступив табором до Путивля. Переслідування московського війська тривало до 10 (20) липня… Ось втрати війська Трубецького: князя Пожарського страчено кримським ханом після битви, князь Львов помер від ран, 79 московських дворян – разом майже 5 тис. з полоненими, страчених за наказом хана. Також слід додати 2 тис. козаків московського «опозиційного блоку» під орудою Безпалого.

         З боку Виговського: загинуло близько 4 тис. козаків. Кримський хан втратив 3-6 тис. татар. Фактично, Виговський виграв битву, але до Москви не пішов: Сірко з запорожцями напав на Крим, і хан поспішив додому. А восени того ж 1659 р. Виговський втратив булаву…


Рекомендована література

Зацікавлених славетною історією Української держави запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва: вул. Шевченка, 63 (поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Вертіль О. "...І жах охопив Москву" / О.Вертіль // Урядовий курєр. – 2014. – 26 черв. – С. 9.
Про битву Івана Виговського з московськими військами, що  отримала назву Конотопської (або Соснівської) та закінчилась перемогою українського війська (1659 р.).

         Гуржій О. Тріумф І.Виговського під Конотопом (1659 р.) / О.Гуржій, О.Реєнт // Славетні битви на теренах України. – К.: Арій, 2012. – С. 110-115.

Журавльов Д. Конотопська битва / Д.Журавльов // Визначні битви та полководці української історії: Карти. Озброєння. Тактика. Наслідки. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – С. 199-206.

Карнацевич В. Битва під Конотопом / В.Карнацевич; худож.-оформлювач Є.Вдовиченко. – К.: Інтер Проект, 2012. – 120 с.

Мицик Ю. Іван Виговський / Ю.Мицик; худож.-оформлювач Є.Вдовиченко. – К.: Світоч, 2012. – 127 с.

Палій О. Конотопська битва 1659 р. / О.Палій // 25 перемог України. 3-тє вид. – К.: К.І.С., 2016. – С. 79-80.

Смолій В. Громадянська війна 1658-1663 років. Її політичні та соціально-економічні наслідки / В.Смолій, В.Степанков // Українська національна революція (1648-1676). – К.: Арій, 2016. – С. 403-433. – Серія «Таємниці історії».

Сокірко О. Конотопська битва 1659 р. / О.Сокірко; упоряд. К.Галушко // Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – С. 259-261.


Таїрова-Яковлева Т. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини : 2-е вид. / Т.Таїрова-Яковлева; пер. з рос. Т.Кришталовської. – К.: ТОВ «Видавництво «КЛІО», 2018. – 184 с.: іл.

29 липня 2019 р.

Союз Великого князівства Литовського та Королівства Польського: до 450-річчя укладення Люблінської унії


         Коли руські землі потрапили під владу Литви, відбулася заміна правлячої верхівки: замість давньоруських князів прийшли Гедиміновичі. Незмінними залишилися: права власності, загальна система органів влади і управління, територіальна автономія.
        
         Головна ознака Великого князівства Литовського – дві гілки християнства в одній державі. Як наслідок, норми церковного та світського права діяли паралельно, проте верховенство залишалося за державною владою, особливо у справах православної церкви.

         На думку історика і журналіста Данила Яневського, тут не слід повторювати помилкові висновки багатьох дослідників ВКЛ про те, що в XVI ст. в цій державі виник конфлікт між православними та католиками, українцями та поляками, селянством та шляхтою…

         Головна суперечка у ВКЛ проходила по лінії: правляча еліта (магнати) – шляхта. Ця остання вимагала виняткових прав на володіння землею, прагнула участі у місцевих та центральних органах влади. Існувало лише два мирні шляхи подолання цього конфлікту.

         Перший: запровадити зміни до Першого або Старого Литовського Статуту, ухваленого 1529 р. на соймі у Вільні. Це була справжня конституція ВКЛ, один з найкращих кодексів права того часу. Другий шлях, обраний правлячою верхівкою, передбачав ухвалення нового Статуту.

         Так розпочала свою роботу підготовча комісія, що складалася з 5 православних та 5 католицьких правників. У 1563 р. нею вироблено перший документ – королівський привілей, що надавав однакові права православним та католицьким шляхтичам; наступний, 1564 р., позначено Більським привілеєм, згідно з яким і для правлячої верхівки, і для шляхтичів запроваджувалися спільні виборні суди польського зразка; у 1565 р. Віленським привілеєм задекларовано створення повітових сеймиків…

У 1566 р. ухвалено Другий Литовський Статут, що містив у собі норми адміністративного, військового, державного, земельного, кримінального, судового та цивільного права. Головна ідея цього документа полягала в проголошенні повної демократії для панівного стану, консолідації його прав і свобод.

У другій половині XVI ст. зерно ідеї поєднання православної та католицької церков потрапляє на родючий ґрунт: у 1569 р., на Люблінському сеймі, укладається союз Великого князівства Литовського та Королівства Польського.

         Це перетворило Річ Посполиту на доволі велику за площею державу – майже 700 тис. кв. км (для порівняння: територія сучасної України трохи більша за 600 тис. кв. км), хоча етнічно польські землі становили в ній 22 %, литовські – 10 %, білоруські – 17 %, а українські – ½ (!).

         В новоутвореній державі поляки переважали українців за чисельністю (3 та 2.5 млн. жителів відповідно), білорусів було 1 млн., литовців – ½ млн. Нагадаємо, що до Люблінської унії частка поляків в Україні становила лише 2-3 % (міщани й військові), і магнатів серед них небагато, адже їхні права у ВКЛ було обмежено. 

         Водночас виникла потреба уніфікації польського та литовського законодавства: у 1588 р. Третій Литовський Статут було затверджено Жигмонтом ІІІ Вазою, польським королем і великим князем литовським. Неймовірно: упродовж понад трьох століть цей Статут був діючим законом на теренах сучасної України, а його вплив (переважно в галузі сімейного права) на території Чернігівської та Полтавської губерній можна простежити до 1925 р.


Рекомендована література

Зацікавлених темою історії Української Церкви та держави запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва: вул. Шевченка, 63 (поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Катрій Ю. Пізнай свій обряд / Ю.Катрій // Пізнай свій обряд. – Львів: Свічадо, 2004. – 472 с.
Цикл статей про історію, зміст і практику церковно-літургійного року. Автор: о. Юліян Яків Катрій (1912-2000), священик УГКЦ, що душпастирював у Німеччині, Канаді та США.

Машіка В. Історія у порівняннях, 8-й клас : 1. Спільні та відмінні ознаки укладення, змісту й наслідків для українського народу Берестейської та Люблінської уній / В.Машіка // Історія України. – 2015. – № 18. – С. 9-10.

Огієнко І. (митрополит Іларіон). Ідеологія Української церкви: богословські студії / І.Огієнко; упоряд., авт. передмови та коментарів М.Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2013. – 456 с. – Бібліотечна серія Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Серія 2 «Зарубіжні першодруки». Том 11.

Римо-католицька церква в період підготовки і проведення Берестейської унії / За ред. П.Яроцького // Історія релігії в Україні: у 10-ти т. Т.4. Католицизм. – К.: Світ знань, 2001. – С. 64-79.


Яневський Д. Правові системи на руських землях: Статути Великого князівства Литовського / В.Яневський, худож.-оформлювач І.Осіпов // Загублена історія втраченої держави. – Харків: Фоліо, 2016. – С. 208-219.