«Природа має достатньо великий резерв самовідтворення, аби перекривати наслідки радіоактивного впливу», – стверджують фахівці Державного спеціалізованого науково-виробничого підприємства «Екоцентр» : до 39-річчя Чорнобильської катастрофи

 

Зона відчуження та зона безумовного (обов’язкового) відселення ЧАЕС – територія на півночі Київської області, з якої у квітні-травні 1986 р. повністю вивезено усіх мешканців. Припинено також традиційну господарчу діяльність. Проте проводиться постійний радіоекологічний моніторинг, роботи з мінімізації виносу радіоактивних речовин за її межі, заходи, що запобігають виникненню пожеж та інших явищ, здатних порушити стабільність ситуації.

 

Зона відчуження – режимний об’єкт з обмеженим доступом та суворо регламентованою діяльністю, адже це й досі відкрите джерело радіоактивних речовин. Аналогічна зона існує на прилеглій території Білорусі. Площа української частини зони відчуження – 2600 кв. км (як Королівство Люксембург). На півночі з нею межує білоруська частина зони площею 2150 кв. км. Разом вони утворюють територію, що є де-факто одним з найбільших заповідників у Європі.

 

Параметри чорнобильської аварії (склад і кількість викинутих радіоактивних речовин, розподіл у просторі) не могли привести до суттєвих відмінностей у тварин. Загибель, хвороби, порушення розвитку спостерігали лише в перші роки після аварії на територіях, дуже наближених до ЧАЕС, на слідах проходження радіоактивних хмар та в місцях особливо інтенсивних опадів, «плям». Набагато сильніше впливають загальні екологічні умови, зокрема відсутність людини.

 

Денис Вишневський, начальник групи радіаційно-екологічного моніторингу Державного спеціалізованого науково-виробничого підприємства «Екоцентр», стверджує, що природа в зоні відчуження після аварії зазнала значних змін у позитивному напрямку. На його думку, заборона господарської діяльності сприяла відтворенню природних комплексів Полісся, характерних для цієї території 300-400 років тому.

 

26 квітня 2016 р., за 30 років після катастрофи, Президентом України Петром Порошенком було підписано Указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. Денис Вишневський розглядає це рішення як найбільш вдалий варіант використання забруднених площ, адже він дозволяє зберігати та вивчати місцеву флору й фауну.

 

Двоголові кабани, вовки з 5 хвостами… Усе це – фольклор зони відчуження. Сергій Гащак, заступник директора Міжнародної радіоекологічної лабораторії з науки, начальник відділу радіоекологічних досліджень Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів і радіоекології, повідомляє, що радіація є стресом для тварин, на який вони по-різному реагують: хворіють, помирають або ж пристосовуються. Але на даний час не зареєстровано тварин, стійких до дії радіації, усі якимось чином потерпають від неї.

 

Припинення господарчої діяльності людини в зоні мало позитивний вплив на тваринний світ. Зникли або скоротили свою чисельність лише ті види, які залежали від людини: граки, коти, білі лелеки, хатні миші, собаки. Промислових видів – бобрів, вовків, лисиць та багатьох інших тепер стільки, скільки може прогодувати територія зони. Наприклад, чисельність козуль, лосів та оленів у зоні відчуження становить близько 600 кожного виду; вовків – 40-50 особин.

 

Вовк… Добре знаний з дитинства звір: важливий персонаж українських народних казок. Цікаво, що в парах, які формуються на все життя, дитинчат «дозволено» народжувати лише самиці ватажка, решта самиць доглядає за малечею «королівської» родини. Територія зграї коливається від 30 до 2000 кв. км, теоретично, лише дві вовчі зграї можуть контролювати усю зону відчуження (практично їх 7). Ці тварини відчувають здобич на відстані 1.6 км.

 

Вперше за сто років з’явився найбільший хижак України – ведмідь бурий.

 

У 1998 р. із заповідника «Асканія-Нова» завезли коней Пржевальського – найближчих родичів диких коней (тарпанів), що в історичному минулому зникли з Полісся. Вид названо на честь Миколи Пржевальського (1839–1888), російського дослідника, рід якого вийшов з українського козацтва. Микола Михайлович, мандрівник і науковець, описав «свій» вид – пісочного кольору диких коней, колишніх мешканців Європи та Азії, яких у дикій природі тепер лишилося близько сотні – ще майже 150 років тому, у 1879-му.

 

Тепер ці коні – мешканці заповідників та зоопарків світу. В Україні вид є червонокнижним. Мета інтродукції до зони відчуження полягала у створенні вільної популяції виду. Програму розроблено науковцями заповідника «Асканія-Нова». Чисельність коней Пржевальського поступово збільшується: 1999 р. – 27, 2013 р. – близько 60, 2017 р. – понад 50 особин.

 

Цікаво: завозили два великих стада коней, тепер у зоні відчуження «проживає» 6 груп (від двох до 15 особин кожна). Ще 30-40 особин є мешканцями білоруської частини зони. Батьківщиною тварин вважаються напівпустелі, навіть степи, тут вони перебувають у лісах.

 

Роб Нельсон, біолог, розповідає про своє дослідження причин зменшення популяції коней Пржевальського. На його думку, це є наслідком високого рівня цезію-137, накопиченого в тілах цих тварин. Цією причиною можна пояснити й надмірну агресивність вовків, що нападають на людей та свійських тварин.

 

Понад 100 років тому, у 1919-му, в Біловезькій Пущі було вбито останнього «вільного» зубра, найбільшого ссавця Європи. Упродовж наступних 60 років людство відновило цю тварину в природі. Перспективним є «прихід» зубра на територію зони відчуження. Ці вегетаріанці вживають у їжу близько 400 видів рослин, насіння яких посувається неушкодженим через увесь шлунково-кишковий тракт: зубри просто гігантські садівники ! Цікаво, що в мішаному стаді панує найстарша корова – матріархат…

 

Фото

Денис Вишневський (коні Пржевальського)

Читальна зала Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

Вісті Черкащини

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про зону відчуження ЧАЕС запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Рекомендована література

 

Вижили тільки сірі // Україна і світ. – 2007. – 16-22 липня. – С. 3.

Про результати дослідження 1570 птахів (57 видів) у лісах зони відчуження ЧАЕС: як впливає колір оперення, розмір яєць та відстані міграції на виживання.

 

Гайдукевич. І., Прокопенко А. Нелегкі будні «Чорнобильлісу» / І. Гайдукевич, А. Прокопенко // Урядовий кур’єр. – 2004. – 4 груд. – С. 13.

Про діяльність державного підприємства «Чорнобильліс», що охороняє ліс від вогню, тварин – від браконьєрів, утримує в належному санітарному стані лісові насадження.  Про жахливий випадок браконьєрства, що стався 27 жовтня 2003 р. поблизу с. Стара Красниця, коли працівники лісової охорони виявили застреленого коня Пржевальського (вид занесено до Міжнародної Червоної книги).

 

Джура Н. М. Екологічні виміри Чорнобильського лиха / Н. М. Джура // Екологічний вісник. – 2016. – № 5. – С. 10.

 

Потапчук Н. Заповідник без статусу / Н. Потапчук // Гарт. – 2005. – 3 берез. – С. 7.

Наведено результати досліджень чисельного та видового складу тваринного світу зони відчуження, що виконуються науковцями Чорнобильського центру радіаційно-екологічного моніторингу.

 

У Чорнобилі сталося 300 Хіросім // Країна. – 2016. – № 16. – С. 11-18.

 

Чадюк М. Інтерактивна подорож Чорнобилем : з’явилася онлайн-платформа, на якій можна довідатися більше про зону відчуження / М. Чадюк // День. – 2021. – № 141-142. – С. 19.

 

Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу : 4-те вид., доп., зі змінами / авт.-уклад. С. О. Шапаренко. – Харків: Торсінг плюс, 2012. – 480 с. : іл.

 

Чорнобиль сьогодні : проблемні питання // Екологічний вісник. – 2020. – № 2. – С. 6-9.

 

Валерій Помаз, редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (м. Чернігів)

 

 «Письменником можна стати тоді, коли ти без цього не зможеш жити…»:

до 105-річчя від дня народження Григорія Тютюнника

         

Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту його мовчанку й хотів уже «гордо піти», як він сказав:

«Ремарка я теж читав і шаную його… Може, комусь (він таки добре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу… – Тут він зробив довгу паузу. – Тільки хто ж буде писати для оцих людей? – і кивнув на село. – Для них і про них. Ремарк?» 

Григір Тютюнник. Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника

 

Григорій Тютюнник (06.05.1920–29.08.1961), широковідомий автор роману «Вир» – одного з найкращих про українське село 1930–1940-х рр., відзначений Державною премією України (1963). Знову Григорій (літературне ім’я Григір) Тютюнник (05.12.1931–06.03.1980) добре вгадуваний як унікальний, талановитий український письменник, класик і майстер новелістики.

 

Про «непорозуміння» з однаковими іменами двох братів-літераторів доволі яскраво напише молодший, Григір, у своїй біографічній повісті «Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника»:

 

«Коли народився Григорій – це було 6 травня 1920 року, – його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради.

 

Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досі називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».

 

Стосунки між братами спочатку доволі гострі й напружені... Григір пише про це відвертіше: «Сходитися ми почали аж тоді, коли я служив на Далекому Сході. Туди прийшов мені перший лист од Григорія. Він писав, що ми брати й повинні спілкуватися, не забувати один одного.

 

Я пишу «почали сходитися», бо відразу не зійшлися. Надто вже довго були чужі. Григорієві листи здавалися мені фальшивощирими. Чому він не помічав мене раніше, а тільки тепер, як уже я й сам не пропаду? – так думав. А тут раптом одержую зі Львова лист, вкинутий у Владивостоці, не лист, а записочку – з запитанням про те, як мені живеться, суху, коротку, без щирості! Прочитав і з коментарями на полях – вони здавалися мені дотепними – одіслав назад… Через місяць прийшла вбивча відповідь».

 

У своєму листі від 6 січня 1954 року Григорій (старший) намагається послідовно й виважено розбудувати стосунки: «Те, що ти прислав мого листа назад зі своїми помітками… свідчить про те, що в тобі немає такту культурної людини, а, навпаки, є трохи хамства і кволих спроб стати в позу… Ти це кинь. Будь скромним і знай, що хвастунів я органічно не переношу».

 

У відповіді Григора відчуваємо, наскільки складним є для нього шлях порозуміння: «Я сів і написав, що… я не хам. У формі протесту. І заявив про розрив стосунків. Але ж на превеликий подив, відчув після цього, що Григорій – мій брат, справжній старший брат! Я завжди був сам. І коли бачив, як мого товариша скубе за віщось старший його брат, заздрив… молодшому. Хотілося брата. І от він об’явився й поскуб!»

 

А вже взимку 1960 року у Кам’янці-Бузькій (в цьому місті за 40 км від Львова живе тоді старший брат з дружиною Оленою) Григорій завзято допомагає Григору редагувати його оповідання: «Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорій прочитав перше речення… До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-за столу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за одним кругом столу, і Григорій гув натхненним баском…».

 

Цієї ж творчої ночі Григір отримує ще дві вкрай важливі поради від Григорія, а саме, як потрібно писати (кредо письменника) та якою мовою: «Писати треба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь: слово, настрій, образ – все віддай, що виплекав.

 

От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!»

 

Так поступово, у рідній Шилівці на Полтавщині (тепер у складі Зіньківської міської громади), творча співпраця переростає у щирі, теплі стосунки між братами: «Тоді ми вмовилися не розлучатися до світанку і зустріти зорю посеред мосту, де не раз простоювали, злігши грудьми на перила, до самої півночі. Потім прощалися, і Григорій казав: «Ходімо вже, Грицьку, проведу тебе до кінця мосту, та й по домівках».

 

У кінці мосту знову прощалися, і вже я казав йому: «Ходімо ж, тепер проведу і я тебе до кінця мосту». І так, бувало, довгенько проводжаємося. Тоді засміємося зі своїх витівок і почимчикуємо у протилежні від мосту боки: він до своєї хати, я до своєї. А то сказали собі: стоятимемо до ранку, поки люди в селі заворушаться.»

 

Наостанку Григір приходить до найважливішого висновку: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові». 

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених унікальною постаттю Григорія Тютюнника запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Неживий О. «І бажаю всіх благ» : із життєпису Григорія і Григора Тютюнників / О. Неживий // Слово і Час. – 2017. – № 2. – С. 77-83.

Запропоновано лист та листівку Григорія Тютюнника (старшого) до Людмили Тютюнник (Корецької), дружини брата Григора, від 14.01.1959 та 26.01.1960 відповідно.

 

Рожнятовська О. А. І сурмитиме недоспівана пісня. До 80-річчя від дня народження Г. М. Тютюнника (1920–1961) / О. А. Рожнятовська // Календар знаменних і пам’ятних дат 2000. ІІ квартал : рекомендаційний бібліографічний довідник. – 2000. – № 2. – С. 40-44.

 

Тютюнник Г. Облога : Вибрані твори / Григір Тютюнник ; передм., упоряд. та приміт. В. Дончика. – Київ : Пульсари, 2005. – 832 с.  

Автобіографія ; Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника ; Листування між Григорієм та Григором Тютюнниками.

 

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Київ : Укр. Центр духовної культури, 1998. – 592 с. – (Укр. іст. роман).

 

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Київ : Дніпро, 1995. – 565 с.

  

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів