24 липня 2017 р.

Третя гілка




Людина рятує душу не через церкву, а через віру.

Мартін Лютер

Словом «реформація» (латиною: «оновлення», «виправлення») історики звуть релігійний та соціально-політичний рух XVI-XVII ст., під впливом якого перебувала  в тому часі більшість країн Західної та Центральної Європи. Початкове оновлення незабаром вже заперечувало головні засади побудови та діяльності усієї Католицької Церкви. Взагалі, Реформація настільки переглянула канони та догмати католицизму, що спричинилася до виникнення третьої гілки християнства — протестантизму.

Початок Реформації припадає на час розквіту торгівлі індульгенціями, що охопила усю Європу. Взагалі, гроші призначалися на спорудження нового собору Святого Петра в Римі. Проте витрачалися вони на підтримку розкішного життя Папи Римського Лева Х, що повсякчас потребував коштів. Боротьба з цими зловживаннями всередині Церкви й була для Мартіна Лютера, ченця-августинця та професора університету Віттенберга, головною метою написання своїх 95 тез. Сперечатися з Папою Римським, засновувати власну Церкву – про це й думки не було.

Відповідно, 31 жовтня 1517 р. Лютер зовсім не прибивав свої тези до воріт церкви у Віттенберзі (легенди та перекази тут помиляються), а просто надіслав друзям «для обговорення». Справді, Йоганн Агрікола, послідовник реформатора Церкви, згодом писав: «Лютер запропонував до обговорення за старою університетською традицією кілька тез, але зробив це скромно, не бажаючи будь-кого очорнити чи звинуватити». Філіпп Меланхтон, інший соратник Лютера, у передмові до ІІ тому творів свого вчителя, виданими вже після смерті головного реформатора Церкви, першим згадав про це.

Для нас важливо те, що тези, написані латиною, доволі швидко витримали кілька видань німецькою мовою, здобули величезну популярність і перетворили звичайного ченця, стурбованого зловживаннями у Церкві, на справжнього революціонера, який буквально перевернув середньовічний світ догори дриґом. Папа Римський Лев Х, виголосив анафему і відлучив від Церкви ініціатора Реформації. Уникнути гніву Понтифіка допоміг саксонський курфюрст Фрідріх ІІІ Мудрий: він сховав Лютера у Вартбурзькому замку, де реформатор наполегливо перекладав Євангеліє з давньогрецької на рідну німецьку.

Перший наклад Нового Заповіту, перекладеного Мартіном Лютером, побачив світ у вересні 1522 р. Показово: усі три тисячі примірників розкупили тієї ж осені на Лейпцизькому ярмарку упродовж трьох днів. Грудень 1522 р. – другий наклад. Взагалі, до лютого 1546 р., коли помирає Мартін Лютер, перекладене ним Євангеліє видається мільйонним накладом, нечуваним для того часу. Важливо, що письменних німців тоді теж було приблизно мільйон. І саме з цього мільйону було започатковано реформацію католицького суспільства в Європі.

Згадаймо: раніше переклад Святого Письма вже здійснили англієць Джон Уїкліф і чех Ян Гус. Проте в той час, у XIV – на початку XV ст., людство все ще переписувало книги. У 1450 р. Йоганн Гутенберг винаходить друкарський верстат, а вже за два роки видає латиною першу Біблію. Друковані літери, чудові гравюри забезпечили цьому виданню, хоч і латиномовному, фантастичний попит у всій Європі. Так нові технології спричинилися до поширення ідей Лютера. Взагалі, історики вважають Реформацію наслідком науково-технічної революції і зародження нових капіталістичних відносин у Європі на початку XVI ст.

Лютер проповідував, що Католицька Церква порушила заповіти Христа, а у своїх творах («Про свободу християнина», «Різниці між Законом і Євангелієм»)  доводив, що людина здатна до самостійного усвідомлення своєї гріховності. Тоді приходить сором, спрямований проти власного духовного падіння. І людина вже готова зазнати кари як звільнення від гріха. У цьому полягає сутність вчення Лютера sola fide (очищення лише вірою), що відкидає посередництво Церкви між людиною і Богом. Тепер для спасіння душі найголовнішими стають щирість віри та релігійного переконання.

Подальші ідеї Лютера, висловлені у праці «До християнського дворянства німецької нації», були підтримані аристократією. Справді, 19 квітня 1529 р. у рейхстазі швейцарського міста Шпаєр 6 німецьких князів, зокрема, Йоганн Твердий, курфюрст Саксонії і брат Фрідріха ІІІ Мудрого, та 14 вільних міст Священної Римської імперії, як відповідь на постанови Папи Римського Лева Х щодо Мартіна Лютера і його вчення, підписали «Шпаєрську протестацію». Згодом, від назви цього ключового документа й було поширено назву «протестантизм» на позначення нової віри.

Нова течія упродовж кількох років цілком охопила Німеччину. Філіпп Меланхтон, учень Лютера, попрацював над головними положеннями протестантської віри, згодом схваленими його вчителем. 25 червня 1530 р. у рейхстазі міста Аугсбурга положення нового вчення були запропоновані Карлу V, імператору Священної Римської імперії, який не лише відхилив представлені положення нового віросповідання, а й оголосив війну новому рухові. У відповідь протестанти згуртувалися в оборонний союз – Шмалькальденську лігу.

Марними були численні спроби порозуміння між католиками і протестантами: 1546-й увійшов до історії як рік початку жахливої Шмалькальденської війни, у якій для імператора Карла V перемоги чергувалися з поразками. Врешті-решт, за 9 років, 25 вересня 1555 р., між католиками і протестантами укладено Аугсбурзьку релігійну угоду, що гарантувала свободу віросповідання кожному громадянину Священної Римської імперії.

Практично це означало вільний перехід з католицької віри у протестантизм та навпаки. Відповідно, кожен володар самостійно визначав віросповідання у своїх землях згідно з латинським принципом «Сuius regio, eius religio», тобто: «Чия влада, того і релігія». Це означало, що доба домінування Церкви над світською владою минула: правителі набули всю повноту земної влади. Церкві ж пропонувалося навчити  людину рухатися шляхом духовного самовдосконалення.

Протестантизм стрімко поширювався Європою та Північною Америкою: Реформація по-справжньому сприяла розвитку світської культури. Біблія видавалася  рідними мовами, відповідно, це формувало й національні культури. Людина почала більше покладатися на власний розум та сповна використовувати надану новим вченням свободу вибору.


Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Використано матеріали циклу програм «Історія християнської Церкви» (Українське радіо).

95 тез Лютера // День. – 2015. – 4-5 груд. (№ 222-223). – С. 20.

Дятлов В. Від «Свободи» до «Порядку»: соціальні гасла і міфи Реформації ХVI ст. / В.Дятлов // Сіверянський літопис. – 2010. – № 6. – С. 72-86.

Косуха П. Лютер (Luther) Мартін / П.Косуха; гол. ред., голова редколегії М.Бажан // Українська Радянська Енциклопедія. Т. 6. Вид. друге. Куликів – Мікроклімат. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1981. –  С. 259.

Лютер (Luther) Мартин / Ф.Брокгауз, И.Ефрон // Мировая история. Иллюстрированный биографический словарь: Современная версия. – М.: Эксмо, 2008. – С. 466.

Манн Г. Молодые годы короля Генриха IV: Роман / Г.Манн; пер с нем. В.Станевич; послесл. Н.Копосова; прим. И.Генс; ил. Ю.Гершковича. – М.: Дет. лит., 1991. – 589 с.: ил.
Перший роман дилогії про французького короля Генріха ІV, присвячений найдраматичнішим сторінкам французької історії релігійним війнам між католиками та протестантами у добу Реформації. Докладно змальовано Варфоломіївську ніч (24 серпня 1572 р.) та її наслідки.

Манн Г. Літа зрілості короля Генріха ІV: Роман / Г.Манн; з нім. перекл. Ю.Лісняк; передм. і приміт. К.Шахової. – К.: Дніпро, 1985. – 748 с. – Серія «Вершини світового письменства», том 54.

Машіка В. Спільні та відмінні ознаки вчень та діяльності Яна Гуса і Мартіна Лютера / В.Машіка // Історія України. – 2015. – Жовт. (№ 20). – С. 6.
Методичні рекомендації з історії середніх віків та нової історії у 8 класі.

Машіка В. Спільні та відмінні ознаки Реформації і Контрреформації у Франції та Німеччині / В.Машіка // Історія України. – 2015. – Жовт. (№ 20). – С. 10-11.

Соловьёв В.С. Три разговора о войне, прогрессе и конце всемирной истории, со включением краткой повести об Антихристе и с приложениями / В.С.Соловьёв; общ. ред. и сост. А.В.Гулыги, А.Ф.Лосева; примеч. С.Л.Кравца и др. // Сочинения в 2 т. 2-е изд. Т. 2. – М.: Мысль, 1990. – С. 635-762. – Серия «Филос. Наследие», том 111.
Наведено думки відомого російського філософа, родича Григорія Сковороди й учня Памфіла Юркевича, про друге пришестя Христа. У передбаченні, що ґрунтується на біблійних пророцтвах книги Апокаліпсису, йдеться, зокрема, про остаточне поєднання трьох гілок християнства: православя, католицизму та протестантизму.

Україна. Президент. Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації : Указ Президента України від 23 серпня 2016 р. № 357/2016. – Офіц. вид. // Урядовий курєр. – 2016. – № 161. – С. 4.

18 липня 2017 р.

Шлях до світового визнання




Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

Тарас Шевченко. Стоїть в селі Суботові...

З усіх народів світу майже 200 доросли до націй, створення власних держав та визнання світової спільноти. Понад 25 років тому до них долучилася й Україна. Визначальним для нашої Батьківщини став саме 1991 р.

Перша ластівка прилетіла за рік до цього – 16 липня 1990 р., коли парламент УРСР ухвалив Декларацію про державний суверенітет України. Саме з моменту її ухвалення наша тодішня влада вже почувалася самостійніше, діяла сміливіше, менше дослухалася до вказівок з Кремля. Це був складний етап становлення, коли Україна наполегливо шукала, але ще не хотіла повної незалежності.

Тут варто пригадати слова відомого письменника й громадського діяча Олеся Гончара, звернені до тодішнього Президента СРСР Горбачова: «Михайле Сергійовичу, ми ж не хочемо відокремлюватися, ми хочемо допомогти вам здійснювати перебудову, а тут керівники республіки заважають».

Не забуваймо також, що з 1990 р. по 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила майже 50 законів і 70 постанов, покликаних регулювати економічну політику. Найважливіші серед них – закон про економічну самостійність України та постанова про перехід до ринкової економіки. Парламентські рішення визначали методи господарювання, впливали на економічну й соціальну сфери, регулювали фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи.

Новий 1991 р. зустрів українців ціновою реформою. У квітні 1991 р. до нас «завітали», разом з фіксованими й регульованими, ще й вільні роздрібні ціни. Співвітчизниками цей крок влади було оцінено вкрай негативно, і вже незабаром українці змушені розраховуватися за товари купонними картками…

Серпень 1991 р. для України, як і для решти союзних республік, став переломним в історії. Спроба державного перевороту в Москві під проводом так званого ДКНС, дуже наблизила нашу незалежність. Адже події, які стрімко розгорталися, підштовхнули й Україну до прийняття вольового рішення.

24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховна Рада УРСР ухвалила історичний документ – Акт проголошення незалежності України:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в звязку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,

виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ».

Рішення підтримали майже всі депутати тодішнього парламенту – від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів.

Акт проголошення незалежності України, день ухвалення якого згодом став національним святом, не був випадковою подією, навіяною серпневим путчем, не був вигадкою політиків чи партій, втечею від безвиході. Упродовж століть карбувалося  прагнення українців вільно жити на рідній землі і самим визначати власну долю. 24 серпня стало логічним втіленням природного потягу українців до свободи та національного суверенітету.


У Постанові Верховної Ради України «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. містилося також і рішення про проведення референдуму. Текст бюлетеня було затверджено постановами Верховної Ради України «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» та «Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі» від 11 жовтня 1991 р. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України і запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую». 

У своєму спеціальному зверненні «Шановні співвітчизники», прийнятому Верховною Радою того ж дня, 11 жовтня 1991 р., містився заклик до своїх громадян підтримати Акт проголошення незалежності України: «Співвітчизники! Будьмо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її – тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівничими «власної хати», де панують "своя правда, і сила, і воля”».

1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. Право брати участь у референдумі та виборах мали майже 38 млн. громадян. У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня із запитанням: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України? «. У голосуванні взяли участь майже 32 млн. громадян, тобто 84% виборчого списку. З них відповідь «Так, підтверджую» надали майже 29 млн. громадян або 90.3%. Показово, що відповідь була позитивною для населення всіх областей України незалежно від національного складу.

До виборчого бюлетеня на виборах Президента України увійшли 6 кандидатів – В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл та І.Юхновський. Більшістю голосів (61.8%) Президентом України було обрано Леоніда Кравчука.

Важливо усвідомлювати, що з 24 серпня до 1 грудня 1991 р. Україну ніхто не визнавав, жодна країна світу. Тільки після проведення Всеукраїнського референдуму, який подолав невтішні результати Всесоюзного від 17 березня 1991 р., крига скресла – Україну почали визнавати. І вже за місяць це зробили понад 40 країн світу. Першою – Польща, другою – Канада, далі – Франція, США, Великобританія…

Також підтвердження Акта проголошення незалежності України створило цілком нові реалії в Радянському Союзі. Вже за тиждень після українського референдуму Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич зібралися у Біловезькій пущі й оголосили про припинення існування СРСР. Відповідно, 8 грудня 1991 р. ними було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можна було приєднатися як республікам колишнього Союзу РСР, так і іншим країнам, що поділяли принципи цієї угоди.

Незабаром, 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 союзних республік. Цим вони ствердили те, що Радянського Союзу більше не існує. М.Горбачов оголосив, що складає з себе повноваження Президента СРСР у звязку зі зникненням самої держави.

Отже, наприкінці 1991 р. закінчилася 70-річна епоха з радянською формою державності, що міцно прив’язувала Україну до тоталітарного СРСР, і світ привітав народження нової, демократичної України.

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Дорош Є. «Якби Акт не ухвалили, було б збройне повстання» / Є.Дорош  // Пенсійний курєр. – 2016. – 26 серп. ( № 34). – С. 3.
Розмова з Леонтієм Сандуляком, професором, дипломатом, громадсько-політичним діячем, співавтором тексту «Акта проголошення незалежності України».

Кузьменко Ю. Серпневий путч 1991 р. та його вплив на партійно-радянську номенклатуру УРСР / Ю.Кузьменко // Український історичний журнал. – 2011. – № 4. – С. 41-55.

Лукяненко Л. На грані двох епох. Проголошення незалежності України : фрагмент спогадів / Л.Лукяненко // Літературна Україна. – 2011. – 25 серп. (№ 32). – С. 4-5.

Святоцький О., Смєхова А. Незалежні крізь терни. Україні – 20 / О.Святоцький, А.Смєхова // Право України. – 2011. – № 8. – С. 5-12.
Наведено інтервю з першим Президентом України Леонідом Кравчуком про те, як здобувалася омріяна незалежність, роздуми на тему теперішніх реалій та перспективи нашої країни.

Шевчук Ю. «Коли я сидів у концтаборі, не думав, що Україна опиниться у таких тяжких умовах» / Ю.Шевчук // Голос України. – 2016. – 16 лип. (№ 132-133). – С. 6.
Розмова з Левком Лукяненком, українським дисидентом, про те, як 16 липня 1990 р. ухвалювали Декларацію про державний суверенітет України. 

Шевчук Ю. «Сьогоднішні події – продовження боротьби» / Ю.Шевчук // Голос України. – 2016. – 23 серп. (№ 159). – С. 4-5.
Наведено спогади Левка Лукяненка, відомого українського дисидента, громадського діяча і політика, про подробиці подій у Верховній Раді напередодні проголошення Незалежності та думки щодо сучасного розвитку подій.

Шульга Т. Здобуття незалежності у суспільній свідомості громадян України / Т.Шульга // Український історичний журнал. – 2011. – № 4. – С. 108-116.

14 липня 2017 р.

Любецька битва




І була січа люта,
І не могли печеніги через озеро прийти на поміч,
І притиснули воїв Святополкових до озера,
І зійшли вони на лід,
І став перемагати Ярослав.
Побачив це Святополк і втік.
І переміг Ярослав.
Святополк же втік до Ляхів.
Ярослав же сів у Києві на батьківський стіл.

Повісті врем’яних літ

         На високому лівому березі Дніпра розкинулося давнє місто Любеч, що в наш час є селищем міського типу в Ріпкинському районі Чернігівщини. Ландшафт дуже нагадує муровану фортецю, відповідно, поселення виникають тут ще в перші століття нашої ери. На 2017-й припадає 1125-річчя першої писемної згадки про місто Любеч, що слугувало своєрідним замкóм для трьох річок: Дніпра (у верхній течії), Сожа та Березини. Унікальне розташування міста, що надійно захищало головні північні артерії на шляху до Києва, дозволяло контролювати великий водний шлях «із варяг у греки».

Неодноразово поблизу легендарного міста відбувалися битви, що вирішували долю великокнязівського столу й усієї Київської держави. Так, 2016-го ми відзначали 1000-річчя знакової події: Любецької битви. Це була перша перемога обєднаних сил Ярослава (варяги та новгородці) над київською дружиною Святополка (у спілці з печенігами).

Перемогу Ярослава слід розглядати як першу сходинку на драбині, якою він підійнявся до верхівки влади. Вже в ХХ ст. науковцями було визнано, що літописець Нестор навмисне збільшив вік Ярослава. Своїм послідовним сходженням цей наймолодший з княжичів, що лишилися живими після смерті свого великого батька Володимира, довів: він є найстаршим, наймудрішим. Справді надалі на нього очікували: облога Києва печенігами 1017 р., захоплення Києва Святополком 1018 р., битва на річці Альті зі Святополком 1019 р. Ярослав вистояв і запровадив новий порядок княжої влади на Русі: чергу старшинства (хоча й на початку був її кардинальним порушником). Правила ці діяли до кінця ХІІ ст.

Отже, пропонуємо невеликий екскурс у ті далекі часи.

Порядок княжої влади

         До половини ХІ ст. єдиновладдя на Русі існувало більше як виняток, аніж правило. Кожен княжич, незалежно від віку, ще при житті великого князя отримував певну область в управління. У батька сини правили своїми областями як його посадники й відповідно платили данину зі своїх областей великому князю-батьку. Проте з його смертю переривалися усі політичні зв’язки між синами: не було залежності молодших обласних князів від старшого брата, що сідав після батька на київський стіл. Якщо певні канони сімейного права діяли між батьком та дітьми, то між братами, їх, ймовірно, не виробилося. Саме це й може слугувати вагомим поясненням усобиць між синами Святослава і, як побачимо далі, Володимира.

988-го року Нестор-літописець у «Повістях врем’яних літ» повідомляє нам про 12 синів князя, що отримали столи від батька: «І посадив Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, Ярослава в Ростові, а коли помер старший Вишеслав у Новгороді, посадив у ньому Ярослава, а Бориса – в Ростові, а Гліба – в Муромі, Святослава – в Деревах, Всеволода – у Володимирі, Мстислава – у Тмуторокані.» Важливо, що вже на початку ХІ ст. в батька склалася досить конфліктна ситуація з двома синами, Святополком та Ярославом, що надалі гратимуть в історії Русі провідні ролі.

         Близько 1012 р. Володимир одружив свого сина Святополка, що княжив у Турові, з молодшою донькою Болеслава Хороброго. Мета цього шлюбу полягала в стабілізації відносин між Руссю та Польщею, проте наміри польського князя були цілком протилежними.

До Турова з молодою дружиною Святополка прибув її духівник – єпископ Рейнберг, що за дорученням Болеслава мав підштовхнути зятя до виступу проти батька. Проте Володимир випередив змову: Святополка з молодою дружиною було увязнено в Вишгороді, Рейнберга страчено.

          Ярослав у цей час успішно князював у Новгороді. Як повідомляє нам Нестор у запису за 1014 р.: «давав він з року в рік дві тисячі гривен Києву, а тисячу гривен роздавав дружині в Новгороді.» Проте саме цього року Ярослав вирішив відмовитись від сплати щорічної данини Києву, чим накликав на себе гнів батька. «Розчищайте дорогу і мости мостіть», – занотовує літописець його наказ виступити проти непокірного сина, але смерть обірвала його наміри. Ярослав же встиг прикликати на допомогу чисельний загін варягів.
  
Борис і Гліб


15 липня 1015 р. помирає великий князь Володимир. Ця смерть докорінно змінює політичний устрій Русі. Ось як повідомляє про це Нестор-літописець у «Повістях врем’яних літ»: «Святополк же сів у Києві після батька свого, і скликав киян, і став давати їм різні добра. І вони приймали, але серця їхні не були з ним, бо брати їхні були з Борисом.»

         Борис із дружиною Володимира здійснював у цей час похід проти печенігів. Табір його перебував поблизу Переяслава на річці Альті. Тут він і довідався про те, що батько його помер, а на київському столі тепер Святополк. Дружина пропонувала Борису прямувати до Києва, проте він відмовився порушувати право спадковості старшого брата і битися з ним. Тоді воїни вирушили до Києва самі, де й перейшли на бік Святополка. У Бориса лишилась тільки особиста охорона.

         Святополк же вирішує позбутися претендентів на київський стіл і таємно домовляється з вишгородськими боярами. Нестор повідомляє, що: «Імена ж законопреступників Путша, Талець, Єлович, Ляшко, а батько їхній – Сатана. Бо такі слугами бісівськими бувають, адже біси на зле посилаються, а ангели – на добре». Змовники вбивають Бориса під час його вранішньої молитви. Жодного спротиву він не чинив.

         Другим претендентом на шляху до київського столу був Гліб. І ось від Святополка до нього прибуває гонець з проханням вирушати до Києва, бо Володимир хворий. Гліб з невеликою дружиною прямує до столиці: через верхівя Волги до Смоленська, далі необхідно було пливти Дніпром. Інший гонець, надісланий сестрою Предславою до Ярослава, що правив тоді в Новгороді, повідомляє правду: батько їхній помер, а Бориса вбито Святополком. Ярослав відчуває небезпеку і вмовляє Гліба відмовитися від подорожі до Києва. Той непохитний, він вважає, що йому ліпше померти услід за братом, аніж перебувати на цьому світі.

         5 вересня 1015 р. у гирлі ріки Смядині князя Гліба було зарізано власним кухарем Торчином, який, поза сумнівом, належав до змовницького кола «злих слуг» Святополка. Пізніше тіла братів Бориса і Гліба поховано поруч у Вишгородській церкві св. Василя. Звістка про жахливі злочини поширилася навіть за межами Русі. Церква оголосила їх мучениками й заступниками землі Руської, їхньому брату Святополку люди дали прізвисько «Окаянний», літописи та житія святих одноголосно звуть його Каїном.

Спільниками Окаянного вбито також і Святослава в Карпатах, коли той тікав до Угорщини. Тут слід зазначити, що така політика є типовою для середньовіччя. Наприклад, польський князь Болеслав Хоробрий, зять Святополка, своїх конкурентів осліплював. Не цуралися схожих методів усунення претендентів і у Візантії.
  
Ярослав


         Повідомлення сестри Предслави про батькову смерть та братовбивство Святополка стало для Ярослава знаком: час рушати до Києва. Хоч Нестор-літописець і оцінює силу новгородців у 40 тис. воїнів, це, безперечно, перебільшення. На той час уся Новгородська земля неспроможна була спорядити таке військо. Насправді Ярослав виступив з тисячею варягів та трьома тисячами новгородців.

         Зрозуміло, Святополк не чекав на Ярослава і вирушив назустріч з київською дружиною та союзниками-печенігами. За кількістю воїнів обидва війська були приблизно однакові. Цікаве те, що печеніги, ці традиційні вороги Русі, виступили на боці Святополка не лише тут, а зберігали йому вірність упродовж усієї боротьби братів за київський стіл. Серед істориків побутує думка, що ще Володимир направив заручником до печенігів свого сина Святополка. Робилося це як свідоцтво миролюбних намірів. Зрештою, Володимир у такий спосіб віддалив неслухняного сина. А вже Святополк налагодив добрі стосунки з колишніми ворогами.

         Війська обох братів зустрілися під Любечем. «В літо 6524 (1016) прийшов Ярослав на Святополка. І стали з обох боків Дніпра, і не зважувались напасти ні ці на тих, ні ті на цих. І стояли так три місяці один проти другого», – повідомляє нам Нестор. Кожен із супротивників всіляко уникав переправи через Дніпро, бо цим відразу ж втрачалася перевага його вдалого розташування.

         Не забуваймо, що в усі часи військовому протистоянню часто передували словесні баталії. Як свідчить нам Нестор-літописець, активні дії розпочалися після образи князя Ярослава воєводою Святополка на ім’я Вовчий Хвіст. «І почав воєвода Святополків роз’їжджати вздовж берега, і докоряти новгородцям словами: «Чого прийшли з отим кульгавим, ви ж теслі ? От і заставимо вас хороми нам зводить.» Ярослав справді був кульгавим, але ця вада не перешкоджала йому битися з ворогами.

         Наступного ранку його військо переправилось на лівий берег і розпочало битву. Київська дружина Святополка отаборилась між двома озерами, а печеніги – за ними. Цей стратегічний прорахунок і вирішив долю битви: під натиском Ярослава київська дружина відступала озером, вкритим кригою. Лід не витримував ваги дружинників Святополка, а печеніги не змогли вчасно підійти на допомогу. «І переміг Ярослав. Святополк же втік до Ляхів», – підсумував Нестор.

Черга старшинства

         Після смерті князя Володимира брати Борис і Гліб, як християни, відмовились від збройної боротьби з братом Святополком. Серед Володимировичів він був найстаршим, і на їхню думку, найпершим претендентом на київський стіл. Так у їхніх вчинках бачимо зародки появи нового порядку княжої влади на Русі: черги старшинства.   

         Для православної церкви Борис і Гліб стали страстотерпцями та мучениками. Ярослава, на відміну від своїх братів, Бориса та Гліба, не було канонізовано. Це дозволило у 1930-х рр. здійснити докладне антропологічне вивчення тіла князя, зокрема, визначити, що Ярослав народився між 983 і 986 рр. Звідси висновок: після смерті батька він був наймолодшим з усіх претендентів на київський стіл ! Літописець Нестор навмисне завищує вік Ярослава, щоб виправдати цим його подальшу боротьбу зі Святополком. Так з наймолодшого князь поступово стає старшим братом, розумнішим, нарешті, Мудрим. Святополк же для Нестора був князем юним і нерозважливим, як і його радники.

Любецька битва 1016 р. була першою в тривалому ланцюжку об’єднання Русі Ярославом. Кожен наступний рік насичений важливими подіями: облога Києва печенігами 1017 р., захоплення Києва Святополком 1018 р., битва на річці Альті між Ярославом і Святополком 1019 р. Але згадаймо, як під Любечем Ярослав, після переправи на лівий берег Дніпра у ворожий стан, наказав відштовхнути човни. Так у всіх його діях відчуваємо послідовність та непохитність, що нарешті й привели до об’єднання країни.

         Отже бачимо, як Ярослав, рішучими перемогами у щорічних битвах зруйнував старий порядок князювання на Русі. Започаткована ним черга старшинства проіснувала до кінця ХІІ ст., коли в ХІІІ-XIV ст. поступово їй на зміну прийшов удільний порядок. Старшинство ж визначалося двома умовами:

1.   Генеалогічне: порядком поколінь, тобто відстанню від засновника роду.

2.   Фізичне: порядком народжень, або порівняльним віком у кожному поколінні.

Проте подальша переважна частина князівських чвар ХІ-ХІІ ст. була зіткненням старших племінників з молодшими дядьками, тобто протиріччям між старшинством фізичним та генеалогічним. Суперечки ці вирішувалися договорами князів, інколи зброєю. «Бог перебуватиме серед нас, або Бог нас розсудить», – звична на той час формула оголошення війни.

         Головна ж ідея черги старшинства полягала в тому, що відтепер Ярославичі володітимуть Руссю неподільно й почергово, тобто відповідально, як личить справжнім господарям.

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

        Арістов В. Любецька битва 1016 р. в ранньому літописанні (до дискусії навколо ідеї О.О.Шахматова) / В.Арістов // Український історичний журнал. – 2013. – Вип. 1. – C. 147-164.

Аркас М. Історія України-Русі. – 3-тє факс. вид. / М.Аркас, П.Гвоздецький (перед. слово). – К.: Вища шк., 1993. – С. 40-44.

         Граб С. Любецька битва / С.Граб // День. – 2002. – № 148. – С. 8.

     Граб С. Любецька битва / С.Граб // Нариси з історії Любеча. – К.: Культурологічний центр Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 1997. – С. 18-21.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. 2. ХІ-ХІІІ вік / М.Грушевський; П.Сохань (голова редкол.). К.: Наук. думка, 1992. Серія «Пам’ятки іст. думки України». 640 с.

Джеджула Ю. Святополк Окаянний: Іст. роман / Ю.Джеджула, М.Ілляш (перекл. з рос.). – К.: Школа, 2006. – 416 с.: іл. – Серія «Україна крізь віки».

Київська Русь за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого [Карти] / Атлас історії України. – К.: ДНВП «Картографія», 2012. – С. 34.

Ключевский В. Русская история. Полный курс лекций. В трёх книгах. Книга первая / В.Ключевский. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. – 608 с.

Костомаров М. Київський князь Ярослав Володимирович / М.Костомаров // Історичні постаті. – Дніпропетровськ: Січ, 2008. – С. 10-23.

Любецька битва 1016 / За ред. А.В.Кудрицького // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ ім. М.П.Бажана, 1990. – С. 414.

Остапенко П. Победы и поражения Ярослава Мудрого / П.Остапенко // Великие битвы в истории Украины. – Х.: САГА, 2009. – С. 35-50.

Повісті времяних літ. Літопис за Іпатським списком / В.Яременко (перекл.) // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-XV століть. Книга перша. – К.: Аконіт, 2002. – С. 460-781.

Повість минулих літ / В.Близнець (перекл.) // Спадщина поколінь. Прадавні українські літературні пам’ятки: Навчальний посібник. – К.: Грамота, 2002. – С. 95-208. – Серія «Шкільна бібліотека».

Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. / Б.Рыбаков. – М., 1982. 

Сушинський Б. Ярослав Мудрий / Б.Сушинський // Князі та полководці Стародавньої України. – Одеса: Вид. дім ЯВФ, 2005. – С. 263-284.

Толочко П. Ярослав Мудрий / П.Толочко. – К.: Вид. дім «Альтернативи», 2002. – 272 с.; іл. – Серія «Особистість і доба».