Граф Милорадович у своїй «Родословной
книге Черниговского дворянства» простежує родовід Тарновських від ХІІІ ст. Спицитир,
краківський воєвода, згодом – каштелян, вважається засновником династії.
Власне: Ляшко-, складова частина прізвища, чітко вказує на польське походження
роду. Проте Іван Ляшко-Тарновський, військовий товариш, у 1691 р., згідно з
універсалом гетьмана Івана Мазепи, отримав право писатися Тарновським. Цікаво,
що його правнук, Яків Степанович Тарновський, у 1779 р. навчався в
Києво-Могилянській академії, а згодом обійняв посаду генерального бунчужного.
Тривалий час Тарновські були в
козацькій еліті. За словами Анатолія Матвєєва, дослідника династії, вона
«поступово розросталася, набувала економічної моці й нових маєтностей,
розбудовувала ошатні садиби, вела підприємницьку діяльність, пов’язану
переважно з цукровим виробництвом. На початку ХІХ ст. Тарновські мали вже понад
сто містечок і вдвічі більше сіл». До їхнього генеалогічного дерева міцно вплелися
гілки української старшини та російського дворянства: Бутовичі, Милорадовичі,
Кулябки, Туманські, Стороженки.
У подальшій розповіді для нас є
важливими представники трьох поколінь Тарновських: Григорій Степанович (близько
1784–1853); Василь Васильович ((1810–1866, старший), небіж та Василь Васильович (1838–1899, молодший), син. Кожен
з них свого часу володів Качанівкою, що у Борзенському повіті Чернігівської
губернії. Згідно з сучасним адміністративним поділом, тепер це Ічнянський район
Чернігівської обл. Село назвали за ім’ям власника Ф.І.Коченовського, який купив його 1742
р. Принагідно зазначимо, що в ХІХ ст. у назві села наголос ставили на третьому
складі, хоча у наш час спостерігаємо намагання наголошувати саме другий.
Григорій
Тарновський
Григорий
Степанович был оригинал по манерам, по одежде, с музыкальным сумбуром в голове
и с таким же понятием о живописи, но при всём этом я нехотя высказываю его
смешные стороны, так как он был добр и имел значительные достоинства, хотя бы то, что у него проживали и пользовались гостеприимством
такие знаменитости, как Глинка, Шевченко, Штернберг, Николай Андреевич
Маркевич.
Жемчужников Л. Мои воспоминания из прошлого
У 1824 р. Григорій Тарновський приймає у спадок маєток свого вітчима – Качанівку. Титулярний радник (згодом –
камер-юнкер) казково багатий: землі в Чернігівській, Київській, Полтавській
губерніях, на яких працюють 9 тис. кріпаків. Цей успішний
підприємець-цукрозаводчик, як сказали б ми тепер, був різнобічно обдарованою
людиною. У 1850 р. у «Киевских губернских ведомостях» друкується розвідка Григорія
Степановича «О пользе свеклосахарных
заводов в России и видах улучшения хлебопашества».
У Качанівці він збирає
величезну бібліотеку та унікальну картинну галерею: твори Івана Айвазовського, Карла Брюллова, Антона ван Дейка, Ореста Кіпренського, Василя Штернберга… Проте Григорій Степанович прагне більшого й до такої
міри перебудовує свою Качанівку, що вона стає визнаним місцем натхнення видатних
людей того часу. До пишного маєтку з романтичними альтанками та дивовижним
парком поспішали на зустріч з музами поети та історики, композитори й
художники…
У Григорія Тарновського не було
дітей, тож у своєму заповіті, складеному 1837 р., він передбачив: на прибутки з
його майна заснувати та утримувати медичний факультет у складі Київського
університету св. Володимира. Цей документ так і не набув юридичної сили, тому
1848 р. зареєстровано новий, згідно з яким після смерті Григорія Степановича та
його дружини, Ганни Дмитрівни, Качанівкою володітиме син його двоюрідного
брата.
За 5 років, 7 грудня 1853 р. від
запалення легень помирає Ганна Тарновська, наступного дня через «виснаження сил
і сильне душевне потрясіння» – її чоловік, поховали обох 10 грудня в склепі під
Георгієвською церквою садиби. Цю церкву, присвячену Георгію Хозевіту, Григорій
Степанович добудував вже після смерті своєї матері, Параскеви Почеки. Цікаво,
що й дотепер це єдина церква в Україні, присвячена маловідомому святому, що жив
у Палестині в VII ст. Качанівку успадковує Василь Тарновський (старший), небіж (племінник) Григорія Степановича.
Василь
Тарновський (старший)
Будемо постійно проповідувати, що грішно й аморально при визволенні
обібрати людей, яких ми довели до злиднів і морального приниження. Нам треба
горіти любов’ю до
братів наших, одягти хрести та йти в хрестовий похід проти невіруючого і
розбещеного дворянства… Я дотримуюсь тієї думки, що селянам слід залишити в
користуванні стільки землі, скільки вони тепер мають, хіба що самі
відмовляться.
Василь Тарновський (старший) у
листі до Григорія Ґалаґана
Василь навчався разом з Миколою
Гоголем у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, а їхня дружба
тривала упродовж усього подальшого життя. Згодом у Московському університеті
Василь здобуває правничу ступінь, викладає у Житомирській гімназії, але думками
постійно перебуває в університеті…
Зі свого боку Гоголь
намагається всіма силами допомогти другові, 22 січня 1835 р. звертається навіть
з листом до Максимовича, ректора Київського університету св. Володимира: «Есть некто, мой соученик, чрезвычайно добрый малый и
очень преданный науке. Он, имея довольно хорошее состояние, решился на странное
дело: захотел быть учителем в Житомирской гимназии, из одной только страсти к
истории. Фамилия его Тарновский. Нельзя ли его как-нибудь перетащить в
университет ? Право, мне жаль, если он закиснет в Житомире. Он был после и в
Московском университете и там получил кандидата. Узнай его покороче. Ты им
будешь доволен».
Тарновський відмовляється від
запропонованого курсу російської словесності, адже його пристрасть – історія.
Справді, ось які рядки знаходимо у Ніни Населевець, дослідниці цієї родини:
«Талановитий, енергійний, демократично настроєний, він яскраво проявив себе в
науковій та громадській діяльності… Він писав статті та нотатки про поезію
російського народу і вплив на неї України, про українські пісні, про застій
промисловості в Полтавській губернії, про засади визначення цінності земель, з
питань народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин,
лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства,
народної освіти, про мануфактурну промисловість, побут українців, проект
земського страхування, подільність родин в Україні. І всі ці питання він
висвітлював ґрунтовно й кваліфіковано із залученням багатого фактажу, викладом
наукових і власних спостережень».
У серпні 1845 р. Тарас Шевченко за дорученням Київської археографічної комісії
відвідує Потоки. Саме в той час, в тому ж селі Київської губернії, в одному зі
своїх маєтків перебуває Василь Васильович… Тараса Григоровича запрошують гостювати більше…
Кобзареві подобається в Потоках. Він закохався у сестру господаря, Надію
Тарновську (1829–1891), навіть хрестив з нею дитину дяка Говядовського.
Тарновська не відповіла взаємністю, її ставлення до Шевченка було дружнім та
приязним, про що поет нагадував «дорогій кумасі» вже наприкінці життя:
Дівуєш, молишся та спиш,
Та матер Божію гнівиш
Своїм смиренієм лукавим.
У Тарновських помітне особливе,
родинне, ставлення до Шевченка. Тарас Григорович не просто приймав запрошення
відвідати Потоки: для поета перебування в цьому маєтку Василя Тарновського разом
з Білозерським, Ґалаґаном, Костомаровим було вкрай плідним, він не лише
віршував, але й малював.
Важливо пам’ятати, що коли 1847 р. Шевченка
заарештували у справі Кирило-Мефодіївського товариства, Тарновського вчасно попередили
про можливість обшуків. Відповідно, Людмила Володимирівна (1813–1898, дівоче
прізвище Юзефович), дружина Василя Васильовича, ретельно сховала всі поетові
матеріали, а Надія Тарновська закопала в саду подаровані їй малюнки. Саме ці твори Шевченка
постануть свого часу основою колекції Тарновського (молодшого).
Особисто мене надзвичайно
вразив ось цей лист до Кобзаря: «Коли Ви розказували мені, милий друже, Тарасе
Григоровичу, зміст Вашого твору, я з усією відвертістю висловив Вам думку мою
про головний недолік його й здогадувався, що він не вдається й у виконанні… Тепер
я переконався, що найвищий талант падає, якщо обирає хибний шлях: виконання
нижче Вашого таланту. Благаю Вас, спаліть свій рукопис. Гірко було б нам, якби
миттєва помилка поклала пляму на Вашу славу і разом з тим і на нашу народну
літературу. Пробачте мою щирість, вона викликана глибокою до Вас повагою і любов’ю до Вас і народу. Ваш щирий
друг В.Тарновський».
Сергій Єфремов вважав, що мова
йде про російську повість «Лунатика», згодом знищену Шевченком. Тарас
Григорович згадує про цей твір у щоденниковому запису від 18 квітня 1858 р. А
ми бачимо цілісного Тарновського – по-справжньому принципового і щирого…
Показово: після повернення Шевченка з заслання, Тарновський та Ґалаґан купують
у нього малюнки, чим підтримують поета також і фінансово.
А вже за 5 років після смерті
Кобзаря, 4 (16) грудня 1866 р. залишає цей світ і Василь Тарновський (старший)…
Поховано цю «скромну, вчену, заклопотану громадською роботою» людину в
Качанівці, в родинному склепі під Георгієвською церквою.
Василь
Тарновський (молодший)
Тобі, добродію, годилося б того доказати, яко чоловікові такому, що
змалку постеріг, чого стоїть наша Україна. Ти ж маєш і голову ясну, і серце
чисте, і достаток чималий. Більш од усякого іншого зміг би ти вславити
покозачену віту пресвітлого роду Тарновських.
Пантелеймон Куліш
Василь Васильович Тарновський (молодший)
народився 20 березня (1 квітня) 1838 р. у Антонівці Пирятинського повіту
Полтавської губернії (це село тепер у Варвинському районі Чернігівщини). Разом
з ім’ям син увібрав і батьківське ставлення до Шевченка, якого, за власними
спогадами, вперше побачив у 7-річному віці. Ось як він змальовував свою другу
зустріч з Кобзарем у серпні 1859 р.: «…коли чоловік у парусиновому кобеняку
назвав себе Шевченком, обидва кинулись один одному в обійми. Для Шевченка ця
зустріч з юнаком, якого він колись знав дитиною, була не менш радісною: вона
нагадала йому минуле, як і взагалі, мабуть, сам приїзд його до Качанівки
пояснюється потребою його душі після сильних потрясінь побачити знайомі місця,
озирнутися на пройдений шлях і воскресити в пам’яті дні з іншої, світлішої пори
його життя…»
Цей юнак, Василь Тарновський
(молодший) навчався тоді на історико-філологічному факультеті Св. Володимира. А
вже за 3 роки він – мировий посередник у Борзенському повіті Чернігівської губернії,
1869 р. стає губернським секретарем. Обирається повітовим маршалком: 1869-1872
рр. – Борзенським, 1875-1887 рр. – Ніжинським. Громадську діяльність
Тарновського відзначено орденом Св.
Володимира 4 ст. (1881 р.) та орденом Св. Анни 2 ст. (1883 р.).
Проте величезний шмат часу та
сил поглинало захоплення, про яке сам Тарновський висловився так: «Ещё в молодые годы… я задался мыслью собрать
возможно полную коллекцию предметов, характеризующих старинный быт моей родины
Малороссии».
Перший (початковий) етап
колекціонування охоплює 1850–1860-і рр. У цей час Тарновського (молодшого)
цікавлять предмети старовинного побуту своєї Батьківщини: кімнату, найману
спільно з братом у часі навчання, поступово перетворено на невеличкий музей
української старовини, а також речей, пов’язаних з Тарасом Шевченком.
Взагалі, кожен експонат колекції — окрема, доволі авантюрна історія.
Тарновський їздить глухими хуторами, селами, відвідує селянські хати й панські
маєтки: вимінює, випрошує, купує. Сприяли колекціонерові його розгалужені культурні зв’язки в Чернігові, Києві,
Полтаві, Москві, Петербурзі…
На другому етапі, у 1870–1880-х
рр., Тарновський стає досить відомий загалу як колекціонер, меценат і
громадський діяч. До його збірки потрапляють портрети та речі гетьманів і
полкової старшини: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Дмитра
Апостола, Кирила Розумовського, Семена Палія, Якова Лизогуба, а після подорожі
на Запоріжжя з Дмитром Яворницьким – ще й близько тисячі предметів козацької
минувшини.
Вражають приклади лише кількох
предметів цього унікального зібрання: шабля Богдана Хмельницького (з викарбуваним
латиною на клинці ім’ям власника) та мідна гармата з часів гетьмана; бандура Івана Мазепи та
гравюра, присвячена гетьману Київською академією; пернач Павла Полуботка; ліжко
Кирила Розумовського…
На третьому (заключному) етапі,
у 1890-х рр., справа Тарновського вже набуває національної ваги, тому до збірки
передають багато архівів видатних українських діячів. Ось, наприклад, рядки з
листа Пантелеймона Куліша до Василя Тарновського від 4 жовтня 1896 р.: «Не
схотіли ви прийняти від мене колись грошима довгу мого, що задовжився вашому
панотцеві, дак мусите прийняти моїми автокграфами. Посилаю вам перву їх серію;
другу надішлю тоді, як уже втеряю надію одужати з моєї недуги… Тим часом
надумавсь я приховати в вашому музеї моє рукописне добро про мої наслідники (а
їх буде не один, та й не два, сподіваюсь). Панько Хуторний».
У родині Тарновських
підтримувався справжнісінький культ Кобзаря в кращому розумінні цього слова. У серпні 1859 р. кількома офортами, подарованими
самим Тарасом Григоровичем, закладено підмурівок Шевченкіани, що за 40 років
нараховувала вже понад тисячу експонатів, зокрема, близько 400 акварелей,
гравюр, картин, малюнків… Саме завдяки цьому Шевченка визнано видатним
художником ! А ще: автографи заборонених
творів, як от «Неофіти», листування, рукописи, особисті речі, щоденник…
Надзвичайно допоміг Василь
Тарновський (молодший) справі упорядкування та збереження Кобзаревої могили. Початок
цій історії було покладено у 1882 р. телеграмою Василя Гнилосирова, педагога,
письменника, фольклориста, вірного хранителя Шевченкової могили: «Канів, 25
жовтня. Могила поета України Т.Г.Шевченка являє собою в даний момент
красномовні руїни. Могильний хрест днями звалився до Дніпра, розбившись на два
шматки нижче вінця та біля основи. Залишки палять підлітки-пастухи, гріючись
від холоду біля насипу могили».
Незабаром газета «Заря», в якій
надруковано цю телеграму, в своєму номері від 2 грудня пропонує відповідь від Василя
Тарновського: «Считаю своим
нравственным долгом, во-первых, как личный приятель покойного, а в особенности
как горячий поклонник его таланта, принять всецело на себя обязанность
приведения дорогой могилы в надлежащий вид».
Знаний меценат не лише надає
1000 руб. на пам’ятник-хрест, він прикрашає його власним мистецьким твором – барельєфом
Тараса Шевченка, а до дошки на хресті обирає такі слова поета:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Показово, що саме за ці слова дошку
та хрест було конфісковано київською поліцією, арешт тривав понад півроку !
Звільнити хрест допомогло лише спільне клопотання Василя Тарновського, Василя
Гнилосирова, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка…
Ось що розповів Михайло
Коцюбинський у своєму нарисі «Шевченкова могила» у 1890 р., за 6 років після
встановлення пам’ятника: «…зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять
дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається
чавунний хрест, помальований БІЛОЮ фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід.
Від східець блищить на хресті ПОЗОЛОЧУВАНИМИ буквами напись: «ШЕВЧЕНКО», а
нижче на табличці: «Родився 25 лютого р.б. 1814. Почив 25 лютого р.б. 1861». З
противного боку хреста (лице могили) – така сама ПОЗОЛОЧУВАНА напись:
«ШЕВЧЕНКО», а нижче, на підставі, медальон з головою Шевченка (профіль, без
шапки), зроблений горорізьбою і ПОЗОЛОЧЕНИЙ».
Можна зауважити тут, що дата
смерті (за ст. ст.) – неправильна, але саме так було відлито табличку. А
барельєф було побронзовано до такої міри якісно, що він видавався багатьом
позолоченим ! Як свідчили паломники, хрест було видно за 20 км !
Колекцію українських
старожитностей вважають найкращою в тодішній Російській імперії. І навіть, коли
Василь Васильович зазнає фінансової руїни, він нічого не продає зі своєї
колекції, яку вважає власністю усієї України. Зібрана саме Тарновським колекція
матеріалів козацької епохи була єдиною в світі за своєю масштабністю й
історичною цінністю. «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до
глибини своєї кишені», – так висловлюється про цей вчинок інший меценат
української культури, Євген Чикаленко (1861–1929).
В останні роки життя Василя Тарновського
турбує думка про подальшу долю унікального зібрання, яке він вважає не лише своєю
приватною власністю. Тому він дуже помірковано обирає установу, якій можна було
б передати це по-справжньому національне надбання. Василь Васильович вирішує прислухатись
до думки знавця української старовини Олександра Лазаревського (1834-1902),
тому наприкінці 1896 р. звертається до
Чернігівського губернського
земства.
24 лютого 1897 р. губернське
земське зібрання висловлює щиру подяку Василю Тарновському та погоджується на
його пропозицію: ухвалює прийняти коштовні музейні колекції у свою власність,
перевезти, впорядкувати їх, а створеному музеєві надати ім’я дарувальника. За оцінкою відомого історика та етнографа – професора
Володимира Антоновича (1834–1908), вартість колекції становить 80 тис. руб., за
іншими джерелами – кілька сот тис. руб.
Спробуємо усвідомити вагу цих
цифр на прикладі зарплат викладачів того часу, тобто до шаленої інфляції,
викликаною І-ю світовою війною 1914–1918 рр.:
Вчительці на жалування – 360
Їй же за п’ятирічну вислугу – 50
Їй же квартирні – 60
На жалування законовчителю –
120
Наведені зарплати вчителів (руб.
за 1911 рік) Першого міського приходського училища містечка Сосниця
Чернігівської губернії, в якому, до речі, навчався й Олександр Довженко.
Після ознайомлення з рішенням
губернського земського зібрання, губернатор Є.Андрієвський повідомив
губернській земській управі, що перешкод з його боку не буде. Проте
Міністерство внутрішніх справ відмовилось звільнити барочний будинок полкової
канцелярії XVII ст. (губернський архів). Саме кам’яницю Лизогуба (на старих листівках – Будинок Мазепи) обрав Тарновський
для своєї колекції.
Кам’яницю споруджено для чернігівського полковника Якова Лизогуба (?–1698). Це унікальний зразок цивільної архітектури
мазепинського (козацького) бароко. Оригінальною
є архітектурна ідея: класична українська хата. Тільки велика й зведена з
добротного каменю. Полковник Лизогуб після своїх звитяг із чернігівськими козаками в Азовській війні прожив 2 роки. Його вдова продала кам’яницю із садибою Івану Мазепі
(1639–1709). Народилася легенда: тут ховав могутній
гетьман від людських очей безтямно закохану в нього юну Мотрю Кочубей (1688–1738). І блукає тепер ночами привид нещасної Мотрі...
А тим часом 21 жовтня 1897 р. тяжко хворий Тарновський складає заповіт: «...
колекцію мою заповідаю у власність Чернігівському земству, без права відчуження
і переміщення з міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям». Так з’явилися три умови Тарновського. Начебто й
прості, але не було жодного дня, коли б вони всі разом виконувалися.
Минув рік, а питання про
приміщення для музею не вирішили. Земське зібрання зобов’язало управу з’ясувати ціну, за яку можна було
б придбати кам’яницю. Ці перемовини розтяглися
ще на рік. Пропозиції управи на початку 1899 р. заслухав уже новий склад
гласних, обраний на три роки. Дехто був налаштований категорично проти музею.
Поширювалася думка, що земство взагалі не має права витрачати на це кошти, і
тому від колекції треба відмовитися.
На щастя, прихильно поставився
до музею голова губернського земського зібрання князь Микола Долгоруков, який
переконав більшість гласних у необхідності прийняти дарунок В.Тарновського. Цьому
сприяло також прибуття на збори самого Тарновського, хоча він і не був гласним
земства. Василь Васильович повідомив, що не наполягає на розміщенні музею в кам’яниці на Валу, а погодився б і на інше приміщення. На
захист музею виголосив дві палкі промови відомий громадський діяч Ілля Шраг
(1847–1919).
Більшістю голосів дарунок
В.Тарновського був прийнятий, і на придбання нового будинку для колекції надано
20 тис. руб. В «окремій думці» 26 гласних, долученій до рішення зборів, зазначалося,
що земство не має ані юридичного, ані морального права заводити музеї, не
потрібні простому люду. Це про них писав Борис Грінченко: «Байдуже було сим
добродіям про народ. Байдуже було їм і про заказ, за який вони розпинались, хоч
ніхто їх про те не прохав. Несвідомі національної самоповаги, змоскалені,
хотіли вони показати себе більшими Москалями, ніж самі Москалі, і протестували
Вкраїнці проти вкраїнського музею в той час, як Великорус князь М.Долгоруков
обставав за музей». Не справдилися сподівання
ворогів музею на скасування рішення зборів губернатором та міністром внутрішніх
справ.
Смерть Василя Васильовича
Тарновського, що сталася 13 червня 1899 р., змусила чернігівське земство швидше
вирішувати питання про приміщення для музею. 11 грудня 1899 р. на губернському
земському зібранні слухали доповідь управи про музей В.В.Тарновського. Замість
того, щоб наполягати на виконанні попередньої постанови про будівництво нового
приміщення вартістю 20 тис. руб., було запропоновано пристосувати під музей
ремісничу майстерню сирітського будинку на Смоленській вулиці, хоча й порівняно
далеко від центру міста. Згідно з підрахунками, ремонт коштував 9 тис. руб. – найвагоміший аргумент, з яким і погодилися.
Цього ж 1899
р. Борис Грінченко змушений був залишити роботу в
земстві. Саме в цей час він перевіз із Києва до Чернігова частину музею
В.Тарновського. Земська управа запропонувала Марії Загірній, дружині Бориса
Грінченка, посаду завідувача музею, але губернатор не затвердив цього рішення.
Серед причин називали те, що чоловік Марії Загірньої – український письменник,
а також те, що їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом» (фотокопія листа 1900 р.).
На початку 1900 р.
управа розпочала переобладнання ремісничих майстерень під музей, але ні у
кошторис, ні у визначений термін не вклалася. Довелося клопотати перед
київським музеєм про зберігання у них колекцій до 1 червня 1901 р. Будівельні
роботи завершено 1901 р., витрати склали 15 тис. 160 руб.
37 коп.
У жовтні 1901 р. після
закінчення ремонту всю колекцію В.Тарновського було зосереджено в новому
приміщенні. Площа експозиції складалася з двох залів і частково вестибюля. Тривало
комплектування фондів, був виданий каталог, розроблені правила для відвідувачів
музею, яких почали приймати з 1902 р. Офіційне відкриття розтяглося на кілька
років, лише 1906 р. музею було надано ім’я В.В.Тарновського та затверджено
попечителем його сина. Минуло 7 років після смерті мецената
– виконано дві умови заповіту… Урочистостям, призначеним на початок вересня того ж року, перешкодили
революційні події 1905-1907 рр. Проте музей був досить знаний далеко за межами
Чернігова.
Кошторис на утримання
музею до 1905 р. складав 1000 руб. на рік, а потім довгий час (до 1917 р.) утримувався
на рівні 2200–2400 руб. На
придбання експонатів, в середньому, надавалося близько 500 руб. У штаті
перебували завідувач (директор) та швейцар (сторож), тому годі було й думати
про науковий опис колекції, активне збирання пам’яток.
Розклад роботи музею: з 11 до 15 години щоденно, крім понеділка та святкових
днів. Кабінет для наукових занять працював додатково двічі на тиждень з 18 до
22 години. Вхід до музею був вільний. У середньому за рік музейну експозицію відвідувало
близько 4-х тис. чоловік.
Директором музею у 1911–1912 рр. був Вадим Модзалевський (1882–1920)
– історик, археограф, архівіст, генеалог. 3 невтомною енергією він поєднував: ремонт музейних приміщень і поповнення
колекцій; редагування видань архівної комісії й заснування бюро для обстеження
місцевих архівів…
«Славних
прадідів великих…»
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тілько я !
Та куций німець узловатий,
А більш нікого !..»
Тарас
Шевченко. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в
Украйні моє дружнєє посланіє
Ще 1905 р. виникає думка про концентрацію Чернігівських музеїв,
яка 1908 р. активно
обговорюється на ХІV Археологічному з’їзді, у 1910 р. розроблено Проект статуту об’єднаного
музею. Тоді ж Чернігівське земство вирішує, що об’єднання
музеїв суперечить посмертній волі Тарновського. Проте 1917 р. Вадим Модзалевський
повернувся до проблеми: проект підтримано земством і Центральним комітетом
охорони пам’яток. У 1918
р. Об’єднаний музей мав отримати будинок Дворянського та
Селянського Земського Банку – пам’ятку
архітектури, споруджену 1843 р. Тепер там
Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В.Короленка.
На жаль, за радянських
часів намітилася хибна тенденція передачі експонатів з одного музею в інший,
внаслідок чого втрачалися дані про джерела надходження або й самі експонати.
Так, станом на 1923 р. з Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського
(перейменованого в І Радянський музей у травні 1919 р.) було передано до інших
музеїв 1200 експонатів (це ≈⅛ усіх фондів, які на той час нараховували 9375
експонатів). Це ж спостерігалося і надалі, але обмін відбувався тільки між
музеями міста.
Коли ж у 1924 р. при І
Київському Державному музеї було вирішено створити Шевченківський відділ і для
цього з Катеринослава та Чернігова повинні були передати всі експонати, що стосуються
життя і творчості Т.Г.Шевченка, чернігівські керівники принципово заперечили.
Вони вважали, що «… настоящий случай частичной передачи
коллекции одного музея в другой является опасным прецедентом своеобразного
«разбазаривания музеев», і … як
це не дивно нам тепер, відстояли Шевченківське зібрання музею
В.В.Тарновського.
І-й Радянський музей
був одним з 9 музеїв республіки, переведених на державне утримання, як такий,
що мав загальнодержавне значення. Як і раніше, він займав окреме приміщення і
фактично працював самостійно до повного об’єднання всіх чернігівських музеїв у
1925 р. під одним дахом. Так завершилась 25-річна історія Музею українських
старожитностей ім. В.В.Тарновського.
1930-ті рр. постали
для музею роками втрат не лише наукових кадрів та рівня науково-дослідної роботи,
але й експонатів. 20 жовтня 1933 р. на підставі розпорядження Народного
Комісаріату освіти до Інституту Т.Г.Шевченка у Харкові передається унікальна
Шевченківська колекція музею, навіть експонати, які зібрав і заповів Чернігову
без права передачі В.В.Тарновський !
Ще сумніша доля
спіткала пам’ятник-хрест на могилі Кобзаря, до встановлення якого
найбільше зусиль доклав саме Василь Тарновський (молодший): дав кошти на хрест,
замовив проект та виготовлення, власноруч створив барельєф поета… Справді, БІЛИЙ
хрест, що сяяв на цілу Україну упродовж майже 40 років, у 1923-му, часі
ствердження радянської влади, було скинуто та скочено до Меланчиного потоку,
його уламки тривалий час лежали біля Чернечої гори…
Про те, що сталося
далі, читаємо в Олекси Кобця: «Замість чудового пам’ятника
– того високого БІЛОГО хреста, большевики поставили на могилі … бюст-погруддя
поета в шапці, якого за три кроки від могили вже не було видно». Письменник
продовжує думку: цей «білий високий-високий хрест був символом тієї безмежної
любові, якою все життя пломеніло страдницьке серце нашого Пророка, символом
хресних страждань, яких зазнав він за нас, і за вас і за весь український народ
– на Україні й поза Україною сущий».
У 1920-1930-х рр.,
часі «класової боротьби», ложку дьогтю додав своїми спогадами видатний історик
козацької доби Дмитро Яворницький (1855-1940): «Постачальники старовини у
Василя Васильовича були постійні й випадкові, звичайно, – євреї. Деякі з них
були такі, що вже добре набили в тому руку, а деякі нічого в тім не розуміли і
постачали панові те, що тільки їм потрапляло до рук. Сам Василь Васильович
погано розбирався в старовині і часто купував такий мотлох, що, як кажуть, купи
його та хоч трохи подерж, а хоч одразу викинь. Він мало знав, де саме
вироблялась та чи інша річ, наскільки висока техніка виробництва речі, чи вона
є унікальна, чи вона розповсюджена, чи справді вона належала тій історичній
особі, яку називали постачальники».
Проте всі оці розлогі
«мудрування» перекреслюють два рядки Федора Уманця про Шевченкіану
Тарновського: «… це зібрання досягає такої повноти і багатства, що не має і вже
не матиме рівного собі зібрання, присвяченого тій же особі». Не забуваймо, що
саме на Шевченківській колекції Василя Васильовича «побудовано» Державний музей
Тараса Шевченка в Києві. А щодо фаховості: Генріх Шліман був початківцем-самоуком
в археології, а відкрив людству оспівану Гомером Трою… Не забуваймо також, що
такі поважні експерти, як Олександр Лазаревський, Микола Костомаров,
Пантелеймон Куліш, власне, сам Дмитро Яворницький постійно консультували Василя
Тарновського.
Рекомендована
література
Глизь І. Ілля
Шраг / І.Глизь, О.Донік та ін.; кол. авт.: В.Шандра (керівник) // Історія
України в особах: ХІХ століття. – К.: Україна, 2015. – С. 355-364.
Доценко А. Будинок полкової канцелярії в Чернігові у кінці ХІХ ст. /
А.Доценко // Сіверянський літопис. – 2015. – № 4. – С. 57-63. – Бібліогр.:
1 назва.
Про складну процедуру передачі колекції Василя
Тарновського (молодшого) Чернігівському земству в 1896-1902 рр.
Єлісєєва М. «Чорний ангел» Марія Тарновська / М.Єлісєєва // Чернігівські відомості. –
2017. – 8 берез. – С. 15.
Про дружину Василя Тарновського (молодшого) – Марію,
батько якої, граф Микола О’Рурк, мав кровну спорідненість з ірландськими королями
династії Стюарт.
Журавльова Т. Нащадки мецената / Т.Журавльова // Родовід. – 1996. – №
14. – С. 24-27.
Наведено найяскравіші епізоди зі спогадів Тетяни
Василівни Тарновської (1898–1994), онуки Василя Васильовича Тарновського
(молодшого).
Коваленко О. Модзалевський – завідувач музею українських
старожитностей В.Тарновського / О.Коваленко // Літературний Чернігів. – 2002. –
№ 3-4. – С. 115-121.
Лаєвський С. Три умови Василя
Тарновського / С.Лаєвський // Дзеркало тижня. – 2005. – 30 лип. – С.
21.
Лаєвський С. Труди і дні Василя Тарновського : до 175-річного ювілею /
С.Лаєвський // Деснянська правда. – 2013. – 4 квіт. – С. 6.
Линюк Л. На круги своя : до 175-річного ювілею Василя Тарновського
/ Л.Линюк // Деснянська правда. – 2013. – 4 квіт. – С. 6.
Миргородська Т. На пам’ятник Василеві Тарновському – всім миром ! / Т.Миргородська //
Гарт. – 2012. – 9 серп. – С. 6.
Мідько А. З історії розвитку музейної справи на Чернігівщині у ХІХ
– ХХ ст. / А.Мідько // Сіверянський літопис. – 2013. – № 4-6. – С. 121-124.
Мовчун А. «Кожна річ має в собі частинку мого Я…». Музей Бориса
Грінченка в Києві / А.Мовчун // Дивослово. – 2011. – № 9. – С. 58-61.
Моціяка П. Йосиф Леціус на чолі Історико-філологічного інституту
князя Безбородька в Ніжині (1913-1914 рр.) / П.Моціяка // Сіверянський літопис.
– 2011. – № 3. – С. 76-86.
Населевець Н. Родина Тарновських / Н.Населевець // Родовід. – 1996. –
№ 14. – С. 17-23. – Бібліогр.: 59 назв.
Папета С. Качанівка / С.Папета // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 28-33.
– Бібліогр.: 5 назв.
Простежено дивовижний процес
творення Качанівської садиби від 1771 р. до 1918 р.
Петренко Г. Меценат землі Чернігівської : до 200-річчя Василя
Тарновського-старшого (1810-1866) / Г.Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 черв.
– С. 6.
Половнікова С. Відомі чернігівці – батькові Тарасу : до 200-річного
ювілею Кобзаря / С. Половнікова // Деснянська правда. – 2014. – 20 лют. – С. 6.
Про людей, котрі щиро любили поета й допомогли зберегти
пам’ять про нього: Василя Васильовича Тарновського, збирача
української старовини та шевченківської спадщини; Михайла Коцюбинського, письменника;
Андрія Петуся, художника.
Половнікова С. І знову про Тарновських... / С.Половнікова // Деснянська
правда. – 2015. – 14 трав. – С. 7.
Про родинний архів М.В.Тарновського, племінника
В.В.Тарновського, який 2015 р. надійшов до Чернігівського історичного музею.
Половникова С. Музей українських старожитностей ім. В.В.Тарновського /
С.Половникова // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 34-38. – Бібліогр.: 20 назв.
Пригоровська Л. Питання освіти в діяльності Сосницької міської думи /
Л.Пригоровська // Сіверянський літопис. – 2011. – № 3. – С. 15-22.
Пригоровська Л. Олександр Довженко: «Навчання давалося мені легко» /
Л.Пригоровська // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях,
ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 2. – С. 170-175.
Савченко С. 1 квітня. Невтомний збирач духовних скарбів: до 175-річчя
від дня народження Василя Васильовича Тарновського (молодшого) (1837-1899) /
С.Савченко // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2012. – №
2. – С. 27-35.
Про Мецената, збирача музею українських старожитностей,
знавця садово-паркового мистецтва, естета, що залишив яскравий слід у розвитку
української культури. Рік народження зазначено помилково. Правильно: 1838-й,
згідно з даними фондів Чернігівського історичного музею ім. Василя
Тарновського.
Слабошпицький М. Творці Качанівського Едему (Тарновські) /
М.Слабошпицький // Українські меценати: Нариси з історії української культури.
– К.: Вид-во М.П.Коць; Ярославів Вал, 2006. – С. 126-143.
Тарасенко О. Щоденник О.М.Лазаревського / О.Тарасенко // Сіверянський
літопис. – 2016. – № 6. – С. 138-143. – Бібліогр.: 3 назви.
Запропоновано уривки зі щоденника видатного історика
Олександра Лазаревського за 1888-1901 рр. У запису від 21 жовтня 1897 р.
розповідь про те, як автор був свідком під час укладання заповіту Василя
Тарновського (молодшого).
Тарахан-Береза З. Василь Тарновський та пам’ятник-хрест
на Шевченковій могилі / З.Тарахан-Береза // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 65-75.
– Бібліогр.: 40 назв.
Докладно простежено працю Василя Васильовича Тарновського
(молодшого) з упорядкування та збереження могили Кобзаря.
Шевченко В. «Був на Соловецькому, а став у Качанівці...» / В.Шевченко // Деснянська правда. – 2011. – 15 груд.
– С. 4.
Про найтісніші творчі та дружні контакти, що склалися у
Дмитра Яворницького з Василем Тарновським (молодшим).
Шевченко і
Тарновські. Штрихи до взаємин: до 200-річчя від дня народження Кобзаря // Гарт.
– 2014. – 13 берез. – С. 6.
Шпак В. Світло і тіні великого колекціонера / В.Шпак // Урядовий
кур’єр. – 2012. – 14 квіт. – С. 25.
У типового магната Василя Тарновського (молодшого) зовсім
нетипові заслуги перед українською історією.
Немає коментарів:
Дописати коментар