«Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця»: до 125-річчя виходу з друку повісті Івана Франка «Перехресні стежки»

 

«Те, що було потім, чотири чи п’ять день, Рафалович згадує, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота найрізнішими способами: бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла.

 

М’явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будці, що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собі, як він усі ті ночі, чуючи далекий той м’явкіт, не міг заснути і як одного вечора зі сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові».

 

У такий несподівано жорсткий спосіб класик української літератури Іван Франко вже у другому розділі знайомить читача з двома головними героями своєї повісті «Перехресні стежки»: Євгенієм Рафаловичем, адвокатом, який нещодавно прибув до одного з провінційних міст у Галичині, та Валеріаном Стальським, офіціалом (нижчим чиновником) при помічнім уряді цього ж міста.

 

Жахлива історія з котом відбувається за 25 років до основної дії повісті, тоді Євгеній – гімназист другого класу, а Валеріан – його домашній інструктор.

 

Далі виникає класичний трикутник: Євгеній Рафалович – панна Регіна Твардовська – Валеріан Стальський; проте Регіна, студентське кохання Євгенія, за «сприяння» своєї тітки, стає дружиною Стальського.

 

Не дивно: офіціал переносить до свого сімейного «вогнища» принципи, що закарбувалися в пам’яті малого Євгенія в момент «приборкання» кота. Відповідно, кінець життя цього дрібного урядовця дуже схожий на останні хвилини його безневинної жертви юнацьких літ («провина» кота – крадіжка ковбаси):

 

«Чому лише чотири стуки?

 

«А більше не треба, – мовить у її (Регіни – В. П.) нутрі грубий, брутальний голос. – Чотири вистарчить».

 

Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського – рука її не тремтить, підносить праву з молотком – і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача. 

 

Сікач, широкий, на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку».

 

Важливо: «трикутник» – не єдина сюжетна лінія повісті, паралельно проходить ще одна: активна громадська діяльність адвоката Рафаловича, зокрема, скликання ним першого народного віча (і численні перешкоди місцевої влади на цьому шляху):

 

«У Євгенія радувалося серце, коли дивився на ті купи селян, у яких видно було хоч невисоку інтелігенцію, але щире зацікавлення тим новим, нечуваним досі явищем, яке відтепер мало зробитися важним чинником у їх житті.

 

Політичний рух, само думання про ширші політичні справи, читання політичних газет, а далі політична організація і боротьба – все це були речі, досі чужі селянству, незрозумілі для нього, адже ж його давніші опікуни малювали йому все те яко речі далекі, недоступні для хлопського розуму, а не раз навіть попросту заборонені.

 

А тепер перший раз інтелігенти бралися говорити селянам про ту таємну політику. Що то буде? Як то воно піде? Чи справді уряд позволить на се? Не диво, що всі присутні, не виключаючи священиків та й самого Євгенія, з деякою тривогою ждали, як то воно піде».

 

Усіх зацікавлених перечитати повість Івана Франка «Перехресні стежки» запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

Франко І. Я. Перехресні стежки. Лірика / Іван Франко ; худож. А. Печенізький. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2009. – 368 с. : іл. – (Шедеври на всі часи). – 10 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Я відчувала себе щасливою, що маю такого достойного друга, чоловіка…»: до 165-річчя від дня народження Софії Тобілевич (15.10.1860, с. Новоселиця Браїлівської волості Вінницького повіту Подільської губернії, тепер у Жмеринському районі Вінницької обл. – 07.10.1953, Київ)

 

«Тільки через багато років після того, коли й без документів сини Карпа Адамовича повиходили на «дворянську лінію» і коли давня залежність та бідність згадувались як тяжкий сон, Іван (Карпенко-Карий – В. П.) прочитав батькові свою комедію «Мартин Боруля». Старий слухав, слухав, а потім з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз…

 

У цій комедії він упізнав себе, своє колишнє горе. В ній вилилась уся трагікомедія душі бідного мужика-шляхтича Карпа Тобілевича – Борулі, його безпросвітне тодішнє становище і вся безнадійність боротьби з гордим паном Красовським за свої права людини. Згадка про це колишнє лихо і через сорок років викликала у Карпа Адамовича сльози жалю й образи…»

 

Так напише у своїх мемуарах про чоловіка Івана («Мої стежки і зустрічі», 1957) Софія Тобілевич, акторка й фольклористка, письменниця та перекладачка.

 

Маловідомо: вже за чверть століття після смерті Софії, у 1982 р. вийде у світ величезний том: «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич», як підсумок етнографічних експедицій невтомної фольклористки на теренах Чернігівщини й Київщини, Полтавщини й  Херсонщини, навіть Галичини!

 

Софія Тобілевич активно перекладає казки: арабські й перські, індійські та китайські, а також романи Генріка Сенкевича.

 

Цікаво: найвидатнішою роллю Софії є Терпилиха, мати Наталки (вистава «Наталка Полтавка» за відомим класичним твором Івана Котляревського).

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Софії Тобілевич запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Тобілевич С. Із мемуарів «Мої стежки і зустрічі» / Софія Тобілевич ; упоряд., вступ. ст., приміт. Р. Я. Пилипчука // Спогади про Івана Карпенка-Карого : збірник. – Київ : Мистецтво, 1987. – С. 50-155 : іл. – 6 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Його мистецтво своїм прикладом несе людям світло й радість» : про концерт академічного симфонічного оркестру «Філармонія»

 

Варіації на тему французького романсу «La gentille et jeune Lisette» («Чарівна та юна Лізетта», фр.) відчувають досвідчені слухачі у другій частині 85-ї симфонії Йозефа Гайдна («La rein» («Королева», фр.), сі-бемоль мажор, 1785–1786).

 

Саме так: мова про чудовий концерт академічного симфонічного оркестру «Філармонія»: ця унікальна подія відбувається 4 жовтня 2025 р. у Чернігівському обласному філармонійному центрі фестивалів і концертних програм.

 

Під орудою Андрія Шевчуковського, заслуженого артиста України, віртуозно виконуються три симфонії (№№ 82, 85, 86) Йозефа Гайдна (1732–1809), видатного австрійського композитора, автора національного гімну.

 

У 1785–1786 рр. Гайдн створює шість симфоній (№№ 82-87) для паризьких «Концертів олімпійської ложі», тому згодом ці твори так і зватимуть «паризькими» з  французькими назвами, як от «L’ours» («Ведмідь», до мажор, 1786).

 

Рекомендована література

 

Словник музичних термінів : довідкове видання / уклад.: Василь Тимків, Олена Подручна. – Київ : Видавець Карпенко В. М., 2017. – 312 с. : іл.

Наведено понад 5 тис. музичних термінів. У додатках: музичні терміни іноземними мовами; окремі нотні знаки; основні рухи українського народного танцю.                                                          

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про українських та зарубіжних композиторів, зокрема, про Йозефа Гайдна, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Свідзінський – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська нація зростила у своєму саду» : до 140-річчя від дня народження Володимира Свідзінського (08.10.1885 – 18.10.1941)

 

Ти, Павле, ходиш по землі,

а я отут з балкона звис.

Ти бачиш ранки у сріблі,

я ж непорушно в небо вріс.

 

Я знаю: згадуєш мене,

мій мозок теж іще живий:

і в ньому раптом промайне

на звіра гнів твій огневий.

 

Ну що ж, що в мене голова

од зашморгу скривилась вбік, –

я весь – палючії слова,

я весь – протест, огонь і крик!..

 

Це початок вірша Павла Тичини (1891–1967), написаного 1942 р. в евакуації (про що свідчить автограф: «Уфа. До “Похорону друга”»), проте надрукованого вперше за 42 роки, у 1984-му, вже після смерті автора.

 

Бачимо звернення Павла Тичини до себе самого, а друг, як переконливо доводить літературознавиця Елеонора Соловей у своєму дослідженні «Притча про поетів» – Володимир Свідзінський (1885–1941).

 

100 років тому, у 1925-му, обидва поети, у недалекому минулому семінаристи і студенти Київського комерційного інституту, працювали разом «у малесенькій кімнатці» редакції журналу «Червоний шлях», «один над рукописами, другий над коректурами».

 

Слово Елеонорі Соловей: «Символічний вишкіл, імпресіонізм, багатство ритміки й мови, вкоріненість у фольклорі – питомі риси творчості обох. А проте, ще ніким не зауважене, либонь, і їм самим ще неявне, вже почалося розходження їхніх шляхів та доль, настільки промовисте, що це схоже на притчу.

 

Одному стелилась дорога визнання, успіху, слави, нагород; другому – злиднів, утрат, самоти, цькування, а після загибелі – тривалого й далебі невипадкового забуття: це режим, що знищив поета, намагався «стерти» саме його ім’я».

 

У січневому випуску (1941 р.) журналу «Радянська Україна» злобна рецензія на збірку «Поезії» Володимира Свідзінського лунає як судовий вирок, що вже не оскаржується…

 

Показово: «передовиця» цього випуску журналу наводить список лауреатів Сталінської премії, першим у якому є «живий класик» Павло Тичина (за збірку «Чуття єдиної родини», 1938 р.).

 

Неймовірно, але ще у 1927 р. в одному з віршів своєї другої збірки «Вересень» Володимир Свідзінський докладно передбачить власну смерть у вогні (за 14 років до цього жахливого злочину, вчиненого у жовтні 1941 р. органами НКВС):

 

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...

 

Справді, енкаведисти спалять (живцем у сараї!) видатного українського поета й перекладача разом з іншими «ворожими елементами». Станеться це у селі Бутирки Уразовського району Курської області…

 

«Свідзінський для мене – найпотрібніший з українських поетів… Світ Свідзінського – це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад.

 

Ця країна – найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас. І ми її впізнали!»

 

Це думка Еммануїла Райса (1909–1981), французького славіста і літературного критика, есеїста й перекладача єврейського походження, учасника французького руху Опору (народився у м. Хотин, тепер у складі Чернівецької обл., жив у Парижі).

 

Рекомендована література                                       

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про поетів Володимира Свідзінського та Павла Тичину, по-новому перечитати їхні вірші, запрошуємо ознайомитися з такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання творів В. Свідзінського

 

Свідзінський В. Вибрані твори / Володимир Свідзінський ; упоряд. Елеонора Соловей. – Київ : Смолоскип, 2011. – 502 с. – (Розстріляне Відродження). – 2 тис. пр.

 

Свідзінський В. Ю. Поезії / В. Ю. Свідзінський ; упорядкування, передмова та коментарі Е. С. Соловей ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. – Харків : Фоліо, 2013. – 348 с. – (Українська література. Колекція). – 750 пр.

 

Про В. Свідзінського

 

Гончарик (Соловей) Е. С. Невпізнаний гість : Доля і спадщина Володимира Свідзінського / Елеонора Соловей. – Київ : Наукова думка, 2016. – 239 с. : іл. – 1.5 тис. пр.

 

Горбатюк В. Володимир Свідзінський: дитинство в Моломолинцях / Василь Горбатюк // Слово і Час. – 2013. – № 5. – С. 98-104.

 

Жиліна М. Метафорика і флористика: біла акація в поезії Володимира Свідзінського «Темна» / Мирослава Жиліна // Слово і Час. – 2016. – № 7. – С. 63-71.

 

Ковалів Ю. Володимир Свідзінський / Юрій Ковалів // Слово і Час. – 2019. – № 10. – С. 103-110.

 

Плахотнік Н. Згорання як профетичний мотив у поезії Володимира Свідзінського / Н. Плахотнік // Київська старовина. – 2005. – № 2. – С. 125-132.

 

Соколова В. Художня функція риторичних фігур у поезії В. Свідзінського / В. Соколова // Слово і Час. – 2007. – № 11. – С. 13-18.

 

Соловей Е. «Зберігати вічно… до 1967 року» (про слідчу справу Володимира Свідзінського) / Елеонора Соловей // Слово і Час. – 2009. – № 9. – С. 14-23.

 

Соловей Е. Притча про поетів / Елеонора Соловей // Соловей Е. Притча про поетів. Ще чотири маленькі евристичні повісті. Трохи спогадів. – Київ : Дух і Літера, 2018. – С. 53-81. : іл.

Запропоновано спогади про Володимира Свідзінського та Павла Тичину.

 

Степанов Ф. Тернова доля: до 50-річчя від дня трагічної загибелі Володимира Свідзінського / Федір Степанов // Сільські обрії. – 1991. – № 10. – С. 26-27.

Наведено фрагменти спогадів («У семінарії») Вадима Юхимовича Свідзінського про свого брата Володимира.

 

Стус В. «Зникоме розцвітання» / Василь Стус // Слово і Час. – 1991. – № 5. – С. 4-13.

Запропоновано статтю Василя Стуса про Володимира Свідзінського, написану в 1970–1971 рр., вилучену під час обшуку 1972 р. і повернуту рідним у грудні 1990 р. Наведено передмову Михайлини Коцюбинської (с. 3-4).

 

Творець прекрасного: до 120-річчя від дня народження В. Ю. Свідзінського / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 184-187.

 

Токмань Г. Поетична маріністика Володимира Свідзінського / Г. Токмань // Слово і Час. – 2009. – № 5. – С. 39-47.

 

Токмань Г. Смерть коханої: діалог лірики Володимира Свідзінського і філософії Габріеля Марселя / Г. Токмань // Слово і Час. – 2012. – № 11. – С. 53-67.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«На луках паслися дикі кози, кабани, тури…» : до Всесвітнього дня тварин, 4 жовтня

 

«Самарські (у басейні річки Самари – В. П.) ліси складалися з дерев найрізноманітніших порід – ясена, клена, липи, береста, груші, яблуні, сосни, терну, проте, як і на Орелі, з перевагою дуба.

 

Між деревами, особливо поблизу річок, були розлогі луки, сіножаті, озера, болота, вкриті високим очеретом та непрохідною травою; на луках паслися дикі кози, кабани, тури, в чому переконують нас і тепер знахідки турячих рогів».

 

Це рядки з «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855–1940), видатного українського історика, етнографа і фольклориста, про самарські ліси – «головні заповідні гаї запорозьких низових козаків», що вважаються у них «знатними», «несходимими» та «невидимими», певного роду «муромськими хащами».

 

Важливо: легендарний тур, ареал якого у сиву давнину поширюється від Західної Європи та Північної Африки до Індійського субконтиненту та Східної Азії, у тому часі (друга половина XVIII ст.) вже не існує: останній представник зникає майже 400 років тому (1627), тепер це територія сучасної Польщі. У Дмитра Яворницького йдеться про зубра, найбільшого наземного ссавця Європи! Довжина тулуба цього звіра – до 3 м, вага – 1 т (інколи навіть більше)!

 

Понад 100 років тому, у 1921-му, в Біловезькій Пущі вбивають останнього «вільного» зубра. Упродовж наступних 60 років, завдяки збереженню в зоопарках,  людство відновлює цю унікальну тварину в природі.

 

Надзвичайно перспективним є «прихід» зубра на Українське Полісся. Ці вегетаріанці вживають у їжу близько 400 видів рослин, насіння яких посувається повністю неушкодженим через увесь шлунково-кишковий тракт: зубри просто гігантські садівники ! Цікаво, що в мішаному стаді панує найстарша «корова» – матріархат…

 

4 жовтня, ось вже упродовж ста років, від 1925-го, за ініціативи Генриха Циммерманна, німецького зооактивіста й письменника,  людство відзначає Всесвітній день тварин (англ. World Animal Day).

 

Мета: нагадати мешканцям усієї планети про їхню велику відповідальність за долю диких і свійських тварин.

 

Чому саме 04.10? Це день пам'яті Франциска Ассизького (відходить до Господа майже 800 р. тому, 3 жовтня 1226-го), одного з найбільш шанованих католицьких святих, покровителя тварин.

 

Фото зубра :

сайт Мезинського національного природного парку

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про тварин, зокрема, про зубрів, запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Дивосвіт природи Чернігівщини : інформаційно-краєзнавчий довідник / В. І. Горностай, Ю. О. Карпенко, І. В. Марисова та ін. ; за заг. ред. І. В. Марисової, В. О. Сердюка. – Львів : МультиАрт, 2020. – 232 с. : іл.

 

Ілюстрований атлас. Світ тварин : Карти. Цифри. Факти. Гіпотези. Порівняння / авт. тексту Чана Бамбараденія, Дейвід Вудрафф, Джошуа Гінзберґ та ін. ; пер. з англ. – Київ : Рідна мова, 2021. – 264 с. : іл. – 1 тис. пр.

 

Красіліч Н. Д. Охорона тваринного світу / Н. Д. Красіліч ; редколегія : А. В. Толстоухов (головний редактор) та ін. // Екологічна енциклопедія : У 3 т. Т. 3: О – Я. – Київ : Центр екологічної освіти та інформації, 2008. – С. 68-69. – 472 с. : іл. – 6 тис. пр.

 

Сінґер П. Визволення тварин / Пітер Сінґер ; пер. з англ. Катерини Гуменюк. – Київ : Пабулум, 2019. – 456 с. – 2 тис. пр.

Про жахливі будні «фермерських господарств». Запропоновано гуманні альтернативи технологіям тестування продукції на тваринах.

 

Цікаве про тварин Чернігівщини : довідникове видання / В. Д. Синіговець, М. В. Будаловський. – Чернігів : Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської облдержадміністрації, 2019. – 200 с. – 1200 пр.

 

Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу : 4-те вид., доп., зі змінами / авт.-уклад. С. О. Шапаренко. – Харків : Торсінг плюс, 2012. – 480 с. : іл.

 

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Т. 1 / Д. І. Яворницький ; редкол. : П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. – Київ : Наукова думка, 1990. – 592 с. – Бібліогр. : с. 525-537. – (Пам’ятки історичної думки України).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського