30 січня 2018 р.

Той, що прославив «очі чорнії»


Формування педагогічного таланту

Я понимаю науку не как сухое собрание правил, которое должен задолбить себе в голову бедный ученик, нет, наука, по-моему, есть известная форма, посредством которой мы передаём молодым умам живую идею, обогащая ум знанием и вместе согревая душу любовью к прекрасному, высокому…

Євген Гребінка «Записки студента»

Життя Є.Гребінки було коротким, але надзвичайно яскравим, насиченим справді неординарними подіями і доленосними зустрічами. Народився Євген Павлович Гребінка 2 лютого 1812 р. в селі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині в сімї дрібного поміщика – відставного офіцера. Мати письменника походила зі звитяжного запорозького роду Чайковських. Родинне виховання в поєднанні з розкішною українською природою – це перший педагогічний світ письменника. Не один раз із великим пієтетом Є.Гребінка оспівуватиме красу рідного краю у своїх творах. Підтримала і розвинула в ньому потяг до цієї краси його нянька, звичайна українська селянка.

Перший учитель Євгена – Павло Іванович Гуслистий – доклав чимало зусиль, щоб належно підготувати свого учня до вступу в Ніжинську гімназію вищих наук ім. князя Безбородька – одного з найпрестижніших тогочасних навчальних закладів, повний курс навчання в якому Є.Гребінка закінчив 1831 р. Директор гімназії І.Орлай прагнув упровадити в навчально-виховний процес методи швейцарського педагога Й.Г.Песталоцці, дуже популярного тоді в Європі. Головним постулатом навчання, за Й.Г.Песталоцці, було взаєморозуміння учнів і вчителів. Підбираючи штат викладачів, І.Орлай намагався передусім знайти людей освічених, розумних, які виявили себе не лише у викладанні, а й в інших видах творчої діяльності, здатних вивести своїх вихованців на широку дорогу загальноєвропейської культури.

Директор став практикувати позаурочні заняття, що стимулювали індивідуальні творчі нахили учнів. У гімназії діяли театр, хор; вихованці, які відчували схильність до літературних занять, не раз бралися видавати рукописні журнали. Один з таких журналів видавав Є.Гребінка, наповнюючи кожний щотижневий номер його майже виключно своїми віршами та прозою. Вірші були здебільшого сатиричні, і за мету їх дотепів та насмішок правили переважно студенти-математики. Потім Є.Гребінка брав участь у виданні іншого журналу, який редагував його товариш, згодом професор Київського університету В.Домбровський, під хитрим міфологічним заголовком «Аматузия».

В перші роки навчання в гімназії Є.Гребінка виявляє особливий інтерес до малювання. І хоча художником він не став, однак жага малярської творчості, найімовірніше, розбудила творчу індивідуальність у юній особистості, стала збудником інтересу Є.Гребінки до літератури. Навчання у Ніжинській гімназії вищих наук (1825-1831 рр.) – винятково важливий етап у становленні майбутнього письменника і педагога, у формуванні його як творчої особистості.

Наступні роки (до 1834-го), проведені в рідному Убіжищі, біографи письменника вважають часом, зужитим на марноту світського життя. Ці роки остаточно переконують Є.Гребінку в тому, що вдоволення матеріальною і водночас позірною гранню життя – не для нього, його вабить можливість виявити себе у творчості. Окрім того, батько, Павло Іванович вимріював для сина викладацьку карєру: він бачив найстаршого з дітей професором. Отже, Є.Гребінка вирішує їхати до Петербурга.

У Петербурзі Є.Гребінка займається викладацькою діяльністю. Він не лише творчо реалізувався як письменник, а й професійно – як учитель словесності. Спочатку, завдяки рекомендаційним листам, він влаштовується чиновником Комісії духовних училищ. Цю посаду він згодом полишає і починає працювати у різних, переважно військових навчальних закладах Петербурга: у Дворянському полку, згодом – у Другому кадетському корпусі, також в Інституті корпусу гірничих офіцерів і в Морському кадетському корпусі. 

Перший біограф письменника М.Михайлов писав: «Колишні учні Гребінки переказували теплі, сповнені любові й почуття розповіді про свого покійного вчителя… Із любові до літератури він заохочував учнів своїх до літературних занять – зрозуміло, тих, у кого помічав нахил і любов до справи… Часто траплялось, що він не зумів стримувати бажання поділитись із юними слухачами якоюсь визначною літературною новиною й, облишивши оповідь про колишні долі російського слова або які-небудь граматичні пояснення, із натхненням читав або новий вірш, або прозовий уривок. Так він прочитав не одну з пісень Кольцова, не один із віршів Лермонтова, не один уривок Гоголя».

Звертається до цієї сторінки діяльності Є.Гребінки дослідниця його творчості Олена Пчілка: «Гребінка дбав не лише про те, щоб учні знали «букву» науки, а й про те, щоб вони розвивали й свою умислову здатність; часто давав їм писати «сочиненія», а в тім писанню бажав бачити їх вільну думку, подану в гарному вислові. Розбираючи ті «сочиненія», Гребінка не чіплявся до дрібниць, а брав на увагу зміст цілої праці й головні її прикмети, та обмірковував усе – разом з учнями, в класі; мову свою при тім пересипав властивим йому веселим гумором; отже, добродушне вказування якоїсь хиби в своєму писанні учень приймав до відома – без образи й гіркого почуття».

У викладання словесності Є.Гребінка вносив багато творчого елементу, привчаючи своїх учнів складати експромти, писати твори на теми з повсякденного життя, описувати власні спостереження. Гребінка-вчитель докладно аналізував учнівські твори, навчаючи вихованців висловлювати свої думки чітко, простою мовою, без прикрас і словесних штампів, які затуманювали думку. Спеціальних досліджень на педагогічні теми Є.Гребінка не писав. Але свої думки з питань навчання і виховання він висловив у літературній творчості, неодноразово повертаючись до цієї проблеми в художніх образах.

Як справжній досвідчений педагог, Є.Гребінка постійно піклувався про майбутнє своєї сестри Людмили та молодших братів – Аполлона, Костянтина, Миколи і Михайла.  Завдяки Євгену всі вони здобули освіту в Петербурзі. Так, Микола Гребінка (1819-1880), закінчивши Академію художеств, став художником-архітектором, академіком, міським архітектором Петербурга: побудував і перебудував понад сто будинків і храмів. До нашого часу в Санкт-Петербурзі збереглося близько вісімдесяти споруд М.Гребінки.  


З думкою про освіту для українського народу 17 травня 1847 р. Є.Гребінка відкриває в с.Рудки Лубенського повіту Полтавської губернії – тут був маєток штабс-капітана у відставці В.Ростенберга, батька дружини, Марії Василівни – парафіяльну школу: винаймає для школи будинок і забезпечує оплату праці двох учителів: «Євгена Сиротенка й священика Василя Базилевського; у школі навчається 15 учнів». Зважмо, що в ці роки Є.Гребінці дедалі більше зусиль доводиться докладати, змагаючись із сухотами – недугою, що звела його зі світу. Як бачимо, одна з останніх справ його життя безпосередньо стосується освіти.

Підтримка рідного слова

Годі, братця, нам мовчати!
Довго ми мовчали,
Як другії про всячину
Не вість що співали.
Хіба ж слово наше, братця,
Не Божеє слово?
Чим же наша від другої
Поганшая мова?

Євген Гребінка. До своїх хлопців

Як громадський діяч, Є.Гребінка чимало зробив для організації українського літературного життя. Історичною віхою для української літератури став вихід у світ альманаху «Ластівка» (1841), де були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша, Л.Боровиковського, В.Забіли і, звісно, самого Євгена Гребінки. Ідею альманаху він виношував багато років. Йому став у пригоді ще гімназичний досвід, коли разом із В.Домбровським він видавав рукописні журнали «Аматузия» и «Пифия». Цим виданням письменник засвідчив Петербургу – а разом з ним і всій культурній громадськості Росії – існування самобутньої української літератури.

«Є.П.Гребінка склав малоросійський альманах із багатьох цікавих статей Основ’яненка, Котляревського, своїх власних і багатьох хороших малоросійських поетів та прозаїків», – повідомляла газета «Северная пчела» 29 лютого 1840 р. А ось рецензія О.Чужбинського в «Московитянині» (№ 10 за 1841 р.): «З усіх поезій «Ластівки» за звучністю вірша, за глибиною думки й почуття найбільше варта уваги «На вічну пам’ять Котляревському» п.Шевченка. Немов сивий кобзар ударив по дзвінких струнах… Є ще народні пісні й приказки досить визначні. І чудовий уривок з поеми Шевченка «Гайдамаки». Уявляю, що це буде за поема!.. Степ, могили, Дніпро, ліси, козацтво!.. Ляхи!.. О, братику, пиши швидше свої «Гайдамаки», пиши та дай і мені послухать козацької розмови».  

«Порадував нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смачна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! І їси, і ще хочеться – і читаєш, і не одірвешся. Оце вам, для приміру, з неї перша глава. А там дальше усе лучче і лучче. Штука, я вам скажу!» Таку примітку зробив сам видавець до уривку з «Гайдамаків».

Однак, безперечно, в історії України Євген Гребінка назавжди залишиться насамперед як людина, за чиєї прямої ініціативи, безпосередньої матеріальної та моральної підтримки був підготовлений до друку й виданий у 1840 р. «Кобзар» Т.Шевченка. Є.Гребінка власноруч носив рукопис у цензурний комітет. До того ж, іще раніше, 1838 р., він став одним з ініціаторів звільнення Шевченка з кріпацтва, постійно допомагав йому матеріально на перших порах. Сам енциклопедично освічений, він підбирав для його освіти потрібні корисні книжки, знайомив з петербурзькими літераторами.


Від Євгена Гребінки, який щойно видав свої українські байки та розгорнув широку організаційну діяльність з об’єднання літераторів, що творили українською мовою, Т.Шевченко дістав гарячу підтримку своїм першим поетичним спробам. Є.Гребінка, таким чином, був не лише серед перших наставників і добровільних учителів талановитого юнака, а й видавцем його творів.

Феномен творчості

Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут же наші села, поля і степи свіжими, да й не позиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь – тут же крізь сміх почуєте якийсь сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української.

Пантелеймон Куліш. Приказки Гребінки

Літературну славу Є.Гребінці принесла збірка байок «Малороссийские приказки» (1834), що відразу була високо оцінена тогочасною критикою, зокрема М.Костомаровим, який зауважив, що Гребінчині байки «завжди читатимуться з насолодою», а також П.Кулішем. Байки Є.Гребінки (усього 27 творів) присвячені гострим суспільним проблемам, що їх автор оцінює з демократичних позицій. У цих творах переважає не настанова й повчання, а викривальний пафос. Усі байки митця написані у віршованій формі. Особливість полягає в тому, що письменник вдається до нових у жанрі байки сюжетів.

Дидактичний пафос байки письменника завжди закодований у позитивні й доступні для сприйняття образи, як це бачимо у байці «Пшениця». Тут Є.Гребінка прагне дошукатися істинних цінностей життя і вбачає їх у величі простоти. У байці «Мірошник» письменник прагнув розвязати одвічну проблему пошуку й розуміння людиною щастя. Мірошник не відає, що володіє щастям. Байкар наголошує: щастя, добробут, благо в житті залежить від того, чи вміє людина вдовольнятися тим, що в неї є, чим їй випало володіти.

У байці «Рожа да Хміль» письменник рішуче відмовляє «дядькові» у праві рівнятися з «письменними» людьми: справжня цінність особистості, вважає митець, – не у причетності до певного стану, а в дотриманні нею морально-етичних норм життя. Дядько Охрім турбує Є.Гребінку не тим, що «побратав з панами», а тим, що у дядька в хаті безнастанно, навіть коли хліб доспів у полі, «чарка катержна гуляє по столі». Пафос байки полягає в пошуку справжніх, а не позірних чеснот. Істинні цінності в уяві Є.Гребінки завжди пов’язані з працею, а не зі споживацтвом, людина не повинна заздрити чужому добробуту і має поважати набуте власною працею.

У поетичному доробку Гребінки є кілька ліричних віршів українською мовою. «Човен» був вміщений поряд з байками у збірці «Малороссийские приказки», щоб продемонструвати широкі зображувальні можливості української літературної мови: крім звичної сатирично-гумористичної тематики, цією мовою можна передавати й найтонші, найніжніші порухи душі, сумні медитації, тугу за щастям, елегійні роздуми про долю.

У першу подорож в Україну Гребінка запросив Шевченка у своє рідне Убіжище, недалеко від Пирятина. Одного разу вони відвідали доброго приятеля по Санкт-Петербургу – штабс-капітана Розенберга, який мешкав у селі Березова Рудка. Там вони познайомилися з онукою капітана, чорноокою красунею Марією. Євгена вразив полум’яний погляд Марії, її аристократизм. Повернувшись додому, він довго не міг заспокоїтись і вночі написав натхненні рядки: «Очи чёрные! Очи страстные! Очи жгучие и прекрасные! Как люблю я вас! Как боюсь я вас! Знать, увидел вас я в недобрый час!» Тільки згодом, через рік, поет освідчився Марії. На жаль, їхній щасливий шлюб виявився коротким: через чотири роки (1848) Євген Гребінка помер.

Ще за життя автора цей твір став популярним романсом. Його часто називають старовинним російським або циганським. Федір Шаляпін виконував цей романс у власній музичній редакції. Але справжній автор музики – маловідомий французький композитор Флоріан Герман. Це на його військовий марш покладено проникливі рядки.

Вершинний образ усієї творчості письменника

У романі втілена тема істинної доброти, переваги «маленької людини» над ницим оточенням (пошлой средой) і неминучої загибелі її в несприятливих суспільних умовах.

С.Зубков. Русская проза Г.Ф.Квитки и Е.П.Гребенки…

Роман Є.Гребінки «Доктор» вважається знаковим і в авторському доробку, і в українському літературному процесі. Сюжетна дія роману відкривається ідеєю виховання майбутньої дитини і зумовлена психологічною драмою Тараса Севрюгіна. Як зазначав свого часу видатний російський філософ Соловьйов: «Невдача чи недостатній успіх шлюбу … змушує перенести завдання вперед – на дітей як представників майбутнього».

Сюжетні ходи твору, як от сцена розумового випробування дітей, перегукуються з епізодами роману Г.Квітки-Основяненка «Пан Халявський» (1839-1840). Водночас зображення побуту соціальних верств, повторюваних етапів, подій і зв’язків життєвого світу суттєво різниться у творах цих письменників старшого і молодшого поколінь. Пасивність світовідчуття й поведінки Халявського базується на архетипі Magna mater, втіленням якого стає мати героя – Текля Зиновіївна. Ключовою постаттю в дитинстві Івана Севрюгіна є батько: втілення суворої соціальної влади і культурних табу.

У Є.Гребінки патріархальний ритуал поступається місцем модерному імперативу освіти й виховання через індивідуальні зусилля. Патріархальна влада – це вже не універсальна, освячена авторитетом предків структура культурних знаків і правил, а простір свободи та свідомого вибору поведінки й іміджу. Культурний архетип батька – захисника й годувальника родини – трансформується у трагікомічний образ домашнього тирана.

Сюжетні лінії, пов’язані із навчанням та соціальною ініціацією юного Севрюгіна, накреслюють важливі екзистенційні практики, від яких залежить його доля. Спілкування Івана з батьком, сестрою, Іваном Павловичем розгортається як зміна соціальних ролей персонажів, руйнування первісних психологічних очікувань героя, як моделювання зв’язків і детермінант соціальної спільноти у дитячій свідомості. Глибинний екзистенційний сенс цих ситуацій концентрується для юнака в передсмертному навчанні батька.

Натомість юний Іван висуває сенсожиттєві питання: «Мне кажется, страшно умереть с такими верованиями… Стоит ли жить, если люди, окружающие тебя, – все злодеи, если я должен быть целую жизнь настороже?.. Нет, этого быть не может». Пригнічений екзистенційний страх посилюється ненастанно акцентованою психічною травмою: «Правду говорил покойный батюшка, что я ни к чему не годен», що спонукає до вибору на користь освітнього й діяльного самоформуванння героя.

Новий персонаж, вихованець Іван Павлович, постає як втілення проекту самореалізації вільної особистості. Тема фатальної пристрасті, знехтуваної любові доброчесного героя, який втілює реалізовані можливості соціального поступу людини у лихому світі відчуження й егоїзму, перегукується з бальзаківським.

Дельфіна де Нусінген («Батько Горіо») у своєму сповідному слові змішує сенсожиттєві орієнтири у бік етичної відповідальності: «Боже милосердний! Щоб я вас зіпсувала? Я вмерла б із горя!» Натомість вчитель Іван Павлович, що випромінює доброчинну пасіонарну енергію, постає для Івана Севрюгіна культурним замінником батька, компенсує дитячі травми. Постать добротворця забезпечує успішне соціальне трансцендування Івана Севрюгіна задля становлення новочасного інтелігента, творця власного добробуту: «Вас весь город знает, если не лично, то по вашим добрым делам. Кто не знает благодетельного Ивана Тарасовича Севрюгина?»

Заради любові Севрюгін жертвує своєю справжньою метою. Добровільно перетворивши своє існування на засіб задоволення примх Юлії, Севрюгін і дружину починає сприймати як засіб задоволення своїх потреб: «Кажется, я убил на неё столько тысяч, что имею право провести с нею праздники, как следует порядочному человеку … и пообедать в халате, и отдохнуть, и поболтать у себя перед камином с приятелями».

Так Севрюгін продукує знижений аналог того профанного, марнотного життєвого світу аристократії, випробування яким він успішно витримав під час візиту до багатої пацієнтки. Жертвуючи засадничими інтенціями власної соціальної, публічної сутності на користь тимчасового родинного психологічного й етичного колориту, Іван Тарасович стає знаряддям задоволення чужих несуттєвих і навіть ілюзорних потреб.

Аналогічний духовний прорив переживає і збанкрутілий герой роману Оноре де Бальзака «Історія величі й падіння Цезаря Бірото» (1837, 1839): «Навіть люди безтурботні мусили задуматися над зрадливістю долі при вигляді цієї людини… Цезар, вигнаний з обителі чесності, нагадував грішного ангела, який молить про прощення». Натомість Іван Севрюгін постійно нагадує собі про власну нікчемність; створена ним родина – типовий набір вад і деструктивних чинників, притаманних цьому осередку тогочасного суспільства.

Смерть Івана Севрюгіна на батьківщині може бути співвіднесена з притчею про блудного сина. На відміну від євангельської історії, доля героя твору Є.Гребінки визначається не процесом благодатного духовного очищення, а добровільним розпачливим зреченням свідомості в алкогольному сп’янінні, нехтуванням релігійного імперативу. Розмежування абстрактної соціальної сутності людини та її конкретного стражденного існування здійснює духовний батько Івана Севрюгіна – Іван Павлович, приховуючи трагедію свого вихованця від його сестри.

Твір Є.Гребінки увиразнює драматичну антитезу між сповненим авторської симпатії становленням історично перспективної й етично бездоганної соціальної ролі героя та фатальною незавершеністю його формування як істоти приватної, а відтак і суспільної.

Фатальний параліч розумових і вольових зусиль цілковито зануреної в повсякденні турботи пересічної свідомості нового середнього класу, типові риси якої гіперболізуються вадами Севрюгіна, стимулює розпад соціально-архетипної ієрархії екзистенцій них модусів: маргінальне, підпорядковане соціальній ролі приватне існування перетворюється на руйнівний чинник особистості. Роздвоєння й розрив тріумфального становлення престижної соціальної ролі відбувається через авторське відкриття в ній новітнього літературного архетипу слабкої «маленької людини» – жертви чужої сваволі.

Рядки з байок Євгена Гребінки

Дядько на дзвониці

Ізліз мій дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
Всі люди на землі мов ті перепелиці:
Здається більший з них не більше пятака.
Гай, гай ! Які ж вони дрібненьки!
Так ось коли я їх як треба розібрав!»

А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебі, мене спитав:
«Що то таке – чи щур, чи горобець маленький?»


Вовк і Огонь

Він до огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля поломя кудлатий хвіст обтрусить.
Уже огонь не став його лякать.
Звірюка думає: «Чого його бояться?
Зо мною він як панібрат».

Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться.
«Пора, – Вовк думає, – у лози удирать!»
Ну що б собі іти? – ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувати,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А поломя його дощенту обсмалило.

Мій батько так казав: «З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх – крий нас Боже!»


Мірошник

Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів
                                      І як Десна ревла несамовита,
                                      Мабуть, ворочавши не пятдесят млинів,
                                      Вернувсь Мірошник наш додому,
                                      До церкви прямо почухрав
                                      Да Богу молиться святому,
                                      Щоб він акафісти його не в гнів прийняв
                                      І річечку його зробив Десною.
                                      «Або хоча, як Сейм, такою –
                                      Тогді б то вже я панував!»
                                     

Його молитви Бог почув:
По небу вітерок дмухнув –
Як ворон, небо почорніло;
Шварнула блискавка – грім грюкнув і загув;
Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.
Маленька річечка, що так тихенько йшла,
Заклекотіла, заревла
І через греблю покотила.
Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.
Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,
То паля тріснула, то заставку розбило,
А далі і знесло млинок.

Схопивсь Мірошник, да пізненько:
Що поки йшла вода маленька,
Щодня він хліба мав шматок.


Рожа да Хміль

Охріме! Не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона Рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився!

Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,
А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.


Пшениця

Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.

Привів мене Господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили.
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Щó бачив, як пшеницю мили.

Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

Артемчук І. Цікаві бувальщини з життя цікавої людини: Євген Гребінка / І.Артемчук // Літературна Україна. 2012. 22 берез. С. 16.

«Баба-повитуха української літератури» : до 205-річчя від дня народження Євгена Гребінки, 2 лютого // Шкільна бібліотека. – 2017. – № 1. – С. 35-36.

Баранов В. Вічний, як сам народ / В.Баранов // Літературна Україна. 2012. 16 лют. С. 3.
Присвячено Євгену Гребінці.

Бондар М. Два невідомі досі поетичні твори Євгена Гребінки / М.Бондар // Слово і Час. 2012. № 2. С. 36-46. Бібліогр.: 4 назви.

Боронь О. Спадкоємність традицій / О.Боронь // Літературна Україна. – 2012. – 2 лют. – С. 5.
Тарас Шевченко-повістяр у творчому діалозі з прозою Євгена Гребінки.

Брайко О. Дискурс естетичного світобачення у прозі Євгена Гребінки та проблеми символічної автобіографії / О.Брайко // Слово і Час. – 2004. - № 10. – С. 57-70.

Брайко О. Екзистенціал бажання й дискурс культури в малій прозі Є.Гребінки / О.Брайко // Слово і Час. – 2004. - № 9. – С. 31-44.

Брайко О. Роман Євгена Гребінки «Доктор» як соціальний наратив: текст та інтертекст / О.Брайко // Слово і Час. – 2005. - № 3. – С. 51-64. – Бібліогр.: 34 назви.

Гребінка Є. Байки та вірші: для серед. та ст. шк. віку / Є.Гребінка. – К.: Школа, 2009. – 222 с. – Серія «Хрестоматія школяра».

Гребінка Є. Ведмежий суд. Дядько на дзвониці. Ворона і ягня. Горобці та вишня : добірка байок / Є.Гребінка // Шкільна бібліотека. – 2017. – № 1. – С. 36-37.

Дорош Є. Той, хто прославив чорні очі / Є.Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 3 лют. – С. 10.
До 205-річчя від дня народження відомого українського письменника, байкаря і поета Євгена Гребінки (2 лютого 1812 р.).

Жулинський М. Троє українців у «Північній Пальмірі», або Як випускники Ніжинської гімназії вищих наук завойовували Петербург / М.Жулинський // День. 2012. 10 лют. С. 8.

Задорожна Л. Феномен творчості Євгена Гребінки / Л.Задорожна // Дивослово. 2012. № 2. С. 48-51. Бібліогр.: 3 назви.
Урок з української літератури.

З нагоди 200-річчя від дня народження Євгена Гребінки // Культура і життя. 2012. 3 лют. С. 13.

Кумпан О. Память Євгена Гребінки вшанували фільмом / О.Кумпан // Літературна Україна. 2012. 9 лют. С. 13.

Литвин М. Безпритульна пам’ять, або Хто врятує хутір Євгена Гребінки? / М.Литвин // Культура і життя. – 2007. – 28 лют. – С. 5.

Міхно О. Педагогічний портет Євгена Гребінки / О.Міхно // Українська мова й література в школі. 2012. № 1. С. 58-63. Бібліогр.: 11 назв.

Наєнко М. Романсеро Євгена Гребінки : до 200-річчя від дня народження митця / М.Наєнко // Літературна Україна. – 2012. – 2 лют. – С. 1, 4.
Романсеро – узагальнена назва іспанських збірників романсів.

Онищенко Н. Очі чорні / Н.Онищенко // Дзеркало тижня. – 2008. – 15 бер. – С. 12.

Онищенко Н. У рідних пенатах – у своїх санях... / Н.Онищенко // Деснянська правда. – 2017. – 30 берез. – С. 8.
Про відзначення 205-річниці від дня народження Євгена Гребінки – письменника і поета, белетриста, видавця, громадського діяча, випускника Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька.

 Очі чорні : до 195-річчя від дня народження Є.Гребінки // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 1. – С. 54-55.

 «Очі чорнії» : українська пісня, яку співає увесь світ // Біла хата. – 2008. – 23 жовт. – С. 6.

Поліщук В. Павло Филипович про Євгена Гребінку в контексті літературних обставин першої половини ХІХ століття / В.Поліщук // Слово і Час. 2012. № 2. С. 47-52. – Бібліогр.: 6 назв.

Протасова Г. Вибір духу / Г.Протасова // Літературна Україна. 2012. 16 лют. С. 1, 2.
Про Євгена Гребінку.

Самойленко Г. Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ-ХХ ст. 2-ге видання, доповнене і перероблене / Г.Самойленко. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2011. – 328 с.

Сюндюков І. Скромний класик. Терни та зірки Євгена Гребінки / І.Сюндюков // День. – 2008. – 26 груд. – С. 8.

У Петербурзі він був українцем : до 200-річчя від дня народження Є.П.Гребінки // Календар знаменних і памятних дат. – 2012. – № 1. – С. 79-88.

Шпак В. Хрещений батько Кобзаря / В.Шпак // Урядовий кур’єр. 2012. 2 лют. С. 21.
Про Євгена Гребінку не лише як талановитого байкаря і прозаїка.

Янкович О., Ханчук І. Романтична поезія як «творення прекрасного за допомогою ритму» / О.Янкович, І.Ханчук // Всесвітня література та культура в навчальних закладах. 2012. № 2. С. 21-25. Бібліогр.: 5 назв.

Запропоновано факультативний курс з української та зарубіжної літератури.