15 січня 2018 р.

Український Славень: від створення до ствердження



Ви маєте прекрасний Гімн. Бажаю вам, щоб він вів вас до перемоги.

Броніслав Комаровський, президент Польщі. З промови у ВР України 9 квіт. 2015 р.

Упродовж багатьох років вважалося, що за основу Державного гімну України взято пісню поета Павла Чубинського, покладену на музику композитором Михайлом Вербицьким. Неймовірно, але до створення національного гімну долучився й чернігівець Микола Вербицький, а що вже зовсім фантастично – однофамілець автора мелодії. Далі спробуємо відтворити хронологію створення та ствердження українського славня.

Від написання (1862-1864 рр.)…

Його майбутній автор, Микола Вербицький, прийшов у цей світ 1 лютого 1843 р. в Чернігові, у заможній дворянській родині Антіохів-Вербицьких. Батько обіймав посаду старшого секретаря губернської управи, його пра…дід ще у XV ст. прибув до Москви із Антіохії у складі почту Софії Палеолог, племінниці візантійського імператора Костянтина ХІ. По матері Микола Вербицький доводився племінником князеві Олексію Голіцину, чернігівському губернатору.


З 1860 р. юнак продовжує навчання в Петербурзькому університеті. Саме в Петербурзі Микола Вербицький знайомиться з Павлом Чубинським, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Марковичем, долучається до «Громади», друкується в «Основі». У серпні 1862 р., після літніх вакацій та перед початком занять в університеті, 19-річний Микола вирішив влаштувати прощальну вечірку. Відбулася вона у київському будинку його дядька – князя Голіцина. Присутні: Павло Чубинський, брати Тадей та Йосип Рильські з двома польськими студентами, Борис Познанський, Кость Михальчук з друзями-сербами.

Саме тій вечірці ми завдячуємо створенню національного гімну українців. Вже наш сучасник, Володимир Сиротенко, нащадок чернігівських Антіохів-Вербицьких і львівський науковець, відтворив ту знаменну подію за спогадами бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової.

У великій залі князівської оселі Чубинський згадував минулорічний похорон Шевченка, на якому несподівано пролунав польський гімн. Всі поляки тоді впали на коліна і зі слізьми на очах підхопили слова… Тепер присутні на вечірці прохали братів Рильських і їх польських друзів заспівати свій гімн. Вербицький, про якого ще Михайло Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту, сів за фортепіано. У просторій залі залунало «Єщє Польська не згинєла». Відзвучала пісня, а Микола продовжував варіювати мелодію, наспівуючи українською: «Мати Польща не загине, доки ми живемо…». Слова ці наштовхнули Чубинського на думку: «Миколо, краще ніж перекладати з польської, може свою пісню створимо, таку, як мазурка Домбровського, як «Марсельєза» ?

Ідея створення української «Марсельєзи» вже давно обговорювалась у колі київських «громадівців». Не відриваючись від рояля, Вербицький за якусь хвилину під ту ж музику заспівав:

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця.

Докладно цю подію змальовано в публікації «Українська «Марсельєза» (Криголам «Україна», 21 квітня 2017 р.).

Так було створено українську «Марсельєзу». Тадей Рильський передав текст Володимирові Антоновичу, а потім Микола Лисенко поклав його на музику. Пісня залунала у «Громадах» наддніпрянської України. Проте це був ще не той гімн, який ми знаємо.

У Петербурзі Микола Вербицький запропонував текст «Ще не вмерла Україна…» Пантелеймонові Кулішу для друку в «Основі». Однак той, турбуючись про свою кар’єру, не «пустив» вірш до друку, а взимку 1862 р. пообіцяв львівському літератору Ксенофонту Климковичу, який збирався видавати новий український журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи». У 1863 р., після призначення урядовим чиновником у Варшаві, Куліш передав Климковичу через письменника та громадського діяча Павліна Свєнціцького разом з кількома віршами Тараса Шевченка («Заповіт», «М.Костомарову», «Мені однаково») і вірш «Ще не вмерла Україна». Добірку негайно надруковано у № 4 за листопад 1863 р. Відкривалась вона віршем «Ще не вмерла Україна».

Цю маленьку книжечку катехіт Перемишльської гімназії о.Юстин Желехівський везе своєму другу, священику Млинівської церкви на Яворівщині Михайлові Вербицькому, який вже був відомий як неперевершений творець духовної музики. Отець Вербицький обожнював Шевченка, поклав на музику багато його творів. Переклав на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла…». Вперше солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так записав о.Вербицький) був виконаний того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, які відбувались у духовній семінарії в присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказав своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького попрохав переробити її для хору.

Вперше величний хорал пролунав на святі Івана Хрестителя, що відбувалось у Перемишлі в присутності єпископа о.Полянського. Єпископ був ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20 грудня 1864 р. театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «Запорожці», в яку на вимогу єпископа Полянського було вставлено пісню «Ще не вмерло Запорожжя» (дещо перероблену «Ще не вмерла Україна»). Наступного ранку пісню «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Так народився національний гімн.

… до ствердження (1992-2003 рр.)

15 січня 1992 р. Президією Верховної Ради України ухвалено Указ «Про Державний Гiмн України», що легітимізував мелодію отця Михайла Вербицького (1864 р.), та лише 6 березня 2003 р., як наслідок тривалих політичних дебатів, було затверджено власне текст Державного Гімну України (1862 р.). Чим пояснити цю 11-річну перерву ?

Можливо, багатовекторна політика 1990-х рр. перешкодила обговоренню цього питання на пленарних засіданнях Верховної Ради України ? Показово, що майже ніколи не згадували про гімн і наші президенти. Пропозиції Леоніда Кучми завжди отримували законодавчу підтримку народних обранців, проте у своїх виступах та спогадах екс-президент концентрує увагу переважно на економічних реаліях життя держави.

Цікаво, що третій Президент України Віктор Ющенко, відомий наполегливою політикою відродження історичної памяті, навіть у своєму виступі на вшанування Державного Прапора України, каже про герб, але жодного разу не згадує про третю складову державної символіки гімн. Також нема відповідних рядків у промовах та книгах Віктора Януковича. Тодішній голова ВР України, історик Володимир Литвин ніколи не висловлював ініціативи щодо затвердження тексту українського гімну…

Так спливає 10 років, і 25 травня 2002 р. процес ухвалення тексту Державного Гімну України несподівано започатковують … комуністи: народним депутатом Володимиром Лещенком запропоновано до затвердження оновлений текст гімну УРСР від 22 березня 1978 р. «Живи Україно, незламна і сильна». Додатково передбачалося зберегти й відповідну мелодію гімну радянської України. Це було повною калькою російського варіанту, адже в нашого північного сусіда від 2000 р. на всіх офіційних урочистостях лунає гімн СРСР (відповідно відкоригований) на основі музики Олександра Александрова.


Тому 20 червня 2002 р. відомий дисидент та депутат від БЮТу Левко Лукяненко подає альтернативний варіант тексту Державного Гімну України. Левко Григорович запропонував таку редакцію першого рядка: «Ще не вмерла України і слава, і воля». Пізніше Президентом України Леонідом Кучмою як невідкладний було подано свій законопроект, який вже 29 вересня 2002 р. розглянуто на засіданні комітету. Відмінності між проектами Лукяненка та Кучми чітко простежуються у виступах народних депутатів від «Нашої України» Вячеслава Кириленка та Івана Зайця під час обговорення тексту гімну на засіданні 4 березня 2003 р.

Ось думка Івана Зайця на підтримку варіанту Леоніда Кучми: «У законопроекті Президента України пропонується затвердити Гімн із словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського. А Левко Лукяненко пропонує до цього додати ще другий і третій куплет. Я думаю, що краще було б обмежитися першим куплетом та приспівом, що робить Гімн лаконічним і цільним символом національної єдності». Виступ Зайця завершив обговорення 4 березня 2003 р.

І ось сталося: 6 січня 2003 р. «симоненківський» законопроект отримує лише 62 голоси, Левко Лукяненко відкликає свій з пропозицією голосувати за президентський, який набирає 326 голосів у першому читанні та 334 – в цілому. Зазначимо: в усіх офіційних документах ВР України Павло Чубинський зазначається автором тексту, але справжня історія створення українського славня нагадує нам, що це був Микола Вербицький.

Гей ! Гей ! Браття милі, нумо братися за діло.
Гей ! Гей ! Пора вставати, пора волю здобувати.

На жаль, ці рядки приспіву 2003 р. не були ухвалені. Але мине ще 11 років: від 2014-го й дотепер вони стануть для нашої держави вкрай актуальними. Все як у Писанні: «Камінь, що його відкинули будівничі, став наріжним».

Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна):

         Багацька Л. Тернистий шлях славня. Державному гімну України минає 150 років / Л.Багацька // Літературна Україна. – 2012. – 23 серп. (№ 32). – С. 1-2.

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: І.О.Дзеверін (відповід. ред.) та ін. // Українська Літературна Енциклопедія: в 5 т. – К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988. – Т. 1: А-Г. – С. 290.

Вербицький Микола Андрійович / Редкол.: А.В.Кудрицький (заст. голов. ред., заст. голови редкол.) та ін. // Українська Радянська Енциклопедія. Вид. 2-ге. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1978. – Т. 2. – С. 184.

Вербицького М. могила / Ред.: А.Кудрицький // Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990. – С. 113.

Гюмюшлю Т. Зі славетної плеяди Рильських : до 175-річчя Тадея Рильського / Т.Гюмюшлю // Культура і життя. – 2015. – 31 груд. – С. 6.
Про батька відомого поета, не менш знаного у свої часи громадського й політичного діяча, народного педагога, економіста, фольклориста, етнографа, одного з авторів тексту Державного гімну.

Дорош Є. Автором гімну вважали Шевченка : до 25-річчя ухвалення музичної редакції Державного гімну України / Є. Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 20 січ. – С. 9.
Наведено унікальні подробиці створення Гімну України.

Загайкевич М. Державний гімн України. Популярний історичний нарис / М.Загайкевич, упоряд. М.Линник, В.Пономаренко. – К.: Музична Україна, 2006. – 55 с.

Калібаба Д. Вербицький Микола Андрійович / Д.Калібаба // Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. – Чернігів: Деснянська правда, 1995. – С. 22.

Погребенник Ф. П.Чубинський «Ще не вмерла Україна»: історія пісні-гімну / Ф.Погребенник // Шкільна бібліотека. – 2005. – № 7. – С. 23-26.

Салтан Н. "Живи Україно, незламна і сильна"... / Н.Салтан // Сіверянський літопис. – 2016. – № 4. – С. 16-36. – Бібліогр.: 35 назв.
Розглянуто складний перебіг парламентських дебатів під час затвердження тексту Державного Гімну України на засіданнях Верховної Ради 4 та 6 березня 2003 р. Наведено проекти Закону про Державний Гімн України, запропоновані народними депутатами Володимиром Лещенком та Левком Лукяненком, Президентом України Леонідом Кучмою. Складено порівняльну таблицю усіх варіантів тексту Державного Гімну України.

Самойленко Г. М.Вербицький / Г.Самойленко // Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ-ХХ ст. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2011. – С. 113.

Сапон В. Першим заспівав «Ще не вмерла Україна...» / В.Сапон // Деснянська правда. – 2011. – 28 лип. – С. 2.

Сиротенко (Вербицький-Антіох) В. Забутий автор воскреслого гімну / В.Сиротенко (Вербицький-Антіох) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 151-157.

Ткач М. Співтворець українського славня / М.Ткач // Літературна Україна. – 2012. – 6 верес. – С. 4.

Хлівний А. Як українці гімн писали / А.Хлівний // Військо України. – 2012. – № 11-12. – С. 58-61.


Чернецький Є. Рильські / Є.Чернецький // День. – 2012. – 7 верес. – С. 14.

Яновська Л. Народ уже є. Де такі, як Тадей, керманичі ? / Л.Яновська // Урядовий курєр. – 2015. – 6 січ. – С. 10.

Про перше видання творів українського громадського і культурного діяча Тадея Рильського: історико-етнографічні, фольклористичні, економічні дослідження та розвідки.

12 січня 2018 р.

IV Універсал Української Центральної Ради: передумови та наслідки



Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну.

Михайло Грушевський. З виступу на засіданні Малої ради, 6 (19) січня 1918 р.


4 (17) березня 1917 р. в Києві постала Центральна Рада – перший український парламент, що згодом очолив національно-визвольний рух. Голову обрали відразу: Михайла Грушевського. Починали з 25-ти (5 – ТУП, 5 – соціалісти, 5 – студенти …), остаточно, Рада складалася зі 150 членів. Цікаво, що за весь час існування (1 рік і 1 міс.) її членами-депутатами перебуло майже тисяча чол.

З усіх членів Центральної Ради найстаршим виступав її 50-річний голова – Михайло Грушевський. Решта депутатів перебували у віці від 20 до 30 років, старших за 30 було дуже мало. Тепер нам, 100 років по тому, дуже легко нарікати: такі молоді, енергійні, а чому не створили армію, чому не проголосили державну самостійність одразу, чому … ? Відповідь перша: суспільство ще не було готове. Це все одно, що запитувати сьогодні: чому Україна й досі не входить до НАТО ? Відповідь друга: гроші, гроші, гроші… Адже навіть бюджету Центральна Рада тоді не мала.

Напрочуд влучну характеристику тогочасного стану нашої країни подає голова Центральної Ради Михайло Грушевський на сторінках «Ілюстрованої історії України»: «Більшовицька агітація не проходила без сліду. В війську і в тилу розграбовували і розкрадували майно, решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося на дорозі. В селах все більше напливало елементу анархічного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільше відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більше масовий характер. Гинуло багатство краю, підтинались його продуктивні сили».

Історія та сьогодення України доводять, що стан війни, навіть неоголошеної, є найскладнішим іспитом для держави. Певною спробою скласти залік з цього предмета можна вважати дві відозви Української Центральної Ради (УЦР) до громадян та солдатів від 2 січня 1918 р., в яких, зокрема, декларувалося: «Центральна Рада не допустить, щоби всякі попихачі імперіалістичної великоруської буржуазії зруйнували власть відродженої великої Народної Республіки Української».
        
Показово, що за 4 дні, 6 січня, під час засідання Малої ради, де обговорювалися загрози від наступу більшовицьких військ, саме від одеського представника пролунала пропозиція проголошення незалежності України. Наслідком дебатів у Малій раді було ухвалення 11 (24) січня 1918 р. IV Універсалу УЦР, що проголошував самостійність Української Народної Республіки.

Про історичне значення цього документа вже написано досить багато. Важливо усвідомлювати, що осінь 1917 р. – четверта в історії І світової війни. Сили усіх країн, залучених до конфлікту, вкрай виснажені. Відповідно, 28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовську зібралося близько 400 представників країн-учасниць на перше засідання мирної конференції, а згодом німці та австрійці погодилися обговорювати українські вимоги, зокрема, визнати УНР.

Ситуація була напружена: представники Росії усіма силами намагалися довести, що Центральна Рада вже не має усієї повноти влади, тож лише уповноважені радянського уряду виступатимуть за Україну. Наші співвітчизники стояли міцно на своїх позиціях, що красномовно засвідчують спогади одного з керівників німецької делегації генерала Гофмана: «В тих днях я дивувався з молодих українців. З цілою певністю вони знали, що крім евентуальної допомоги німців вони нічого за собою не мають і що їх уряд є поняттям фіктивним, а проте вони рішуче стояли в переговорах з графом Черніним при  вимогах, які зголосили і не відступали від них ані на крок».

27 січня 1918 р. країнами Четверного союзу та УНР укладено мирний договір, в якому сторони декларували, що «хотять сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового мира, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому».


Це був перший успіх непрофесійної української дипломатії. Проте в часі підписання Брестського мирного договору УЦР та уряд УНР вже відступили до Житомира, відповідно, 30 січня 2018 р. Центральна Рада попрохала допомоги Австро-Угорщини та Німеччини. На початку лютого німецькі та австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. солдат і офіцерів почали методично посуватися Україною. Особливого спротиву з радянського боку не було, тому вже до кінця квітня 1918 р. німецька та австро-угорська армії повністю контролювали територію нашої країни.

За роки І світової українці цілком виразно усвідомили, що австрієць та німець – то є наш ворог. А Центральна Рада тут перехитрувала сама себе, адже її очільники помилково вважали прихід німців та австрійців як технічну акцію, що допомогла вигнати з країни більшовиків, а до внутрішньої політики «німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити, не мають заміру в чім небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки». Та не так сталося, як гадалося… Але це вже цілком інший етап нашої історії.


Рекомендована література

Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 р. – грудень 1919 р.). Частина ІІІ / В.Винниченко. – К.: Вид-во політ. л-ри України, 1990. – 542 с. – Репринт. відтворення вид. 1920 р.

Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років. У двох книгах. Книга перша / Ред. колегія: В.А.Смолій, Г.В.Боряк, В.Ф.Верстюк, С.В.Кульчицький та ін. – К.: Наук. думка, 2011. – 388 с. + VIII – Бібліогр.: 332 назви.

Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках / В.Сергійчук. – К.: Українська Видавнича Спілка, 1999. – 416 с.

Солдатенко В. Проект «Україна». 1917-1920 рр. Постаті / В.Солдатенко. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – 511 с.
Запропоновано цикл статей про натхненників та учасників Української революції 1917-1921 рр. – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколу Міхновського, Дмитра Дорошенка та ін. До кожної статті наведено перелік праць революціонера і додаткову літературу про нього.

Тагліна Ю. Михайло Грушевський / Ю.Тагліна. – Київ: ТОВ «КЕТС», 2013. – 128 с.

Універсали Української Центральної Ради: етапи державотворення // Позакласний час. – 2008. – № 6. – С. 53-54.


Яневський Д. Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського / Д.Яневський // Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра. – Харків: Прапор, 2012. – С. 3-312.

Барвиста веселка в кожній краплині роси



Це край, де я родилась і живу,
Де все для мене рідне — не байдуже,
Де зірка з неба впала у траву,
Щоб ти мене побачив, милий друже.

Це край моєї втіхи і сльози,
Із рідним словом, з рідними піснями.
Тулюся до вкраїнської краси,
Бо це взяла від батька і від мами.

Вадим Крищенко. Це мій рідний край (Вдалині за річкою ....)


На свято Василя (Старий Новий рік за юліанським календарем), 14 січня 1937 р. на Вінниччині у селі Старий Животів побачив цей світ Євген Гуцало. Його батьки були вчителями, тож у домашній бібліотеці було чимало української й зарубіжної класики. Прочитав усе, що було вдома, тоді «проковтнув» те, що знайшов у сільській бібліотеці, потім їздив до райцентру Калинівка… Саме книжки виробили у майбутнього письменника смак до слова, розуміння справжньої літератури.

І все ж найбільшим учителем Євгена Гуцала було навколишнє життя і чудова подільська природа. Лише людина з особливо загостреною увагою може побачити у звичайних речах красу й розповісти про неї іншим. Разом з маленькими героями Євгена Гуцала мандруємо лісовими стежками й занурюємося у світ, де кожна пташка має свій неповторний голос, і в кожній краплині роси відбивається барвиста веселка.

У 1954 р. блискуче закінчує середню школу і вирушає до Києва, маючи намір стати студентом Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Конкурс до цього найпрестижнішого в Україні вишу був величезний – 15 осіб на місце ! З усіх предметів Євген отримав пятірки, а на останньому іспиті з географії його просто «завалили», поставили четвірку: він не набрав потрібної кількості балів. Найбільше вразливого хлопця образила несправедливість, адже географію він знав чудово.

Повернувшись до села, Євген якийсь час навіть не виходив на вулицю – не хотів відповідати на здивовані запитання, чому він, найкращий учень школи, зазнав невдачі. Уже через багато років стало відомо, що за таємним розпорядженням тодішньої влади було заборонено приймати до столичних вишів тих молодих людей, які під час війни залишалися на окупованій німцями території, і батьки яких не евакуювалися.

Понад усе Євген хотів здобути освіту, тож 1955 р. він вступає на філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту ім. Миколи Гоголя, який успішно закінчує 1959 р. Можливо, під впливом особливої атмосфери цього закладу, колишньої колегії Павла Ґалаґана, в якій навчався геніальний Микола Гоголь, Євген відвідує літературну студію, пише недосконалі, але самобутні й щирі поезії, пробує свої сили у малій прозі. «Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старому – ще князя Безбородька – саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане у Київ, але звідти одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні», – з гіркотою зізнавався Євген Пилипович уже через багато років.


Аж ось наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. в українських газетах і журналах починають з’являтися перші оповідання й новели Євгена Гуцала, які одразу ж були помічені видатними українськими письменниками Миколою Бажаном, Максимом Рильським, Михайлом Стельмахом, Павлом Загребельним. Одна за одною виходять книжки поезій, новел та повістей: «Зелена радість конвалій» (1961), «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1965), «Пролетіли коні» (1966), «У лелечому селі» (1969), «З горіха зерня» (1977)…

         Євген Гуцало був перший серед українських письменників, хто зміг так проникливо, правдиво й просто написати про долю дітей, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС. В долі однієї дівчинки з незвичним іменем Калина відбивається доля тисяч дітей, яких було вивезено із зони радіоактивного зараження і які мусили боротися за життя, долаючи зовсім не дитячі проблеми…

         Природа в оповіданнях письменника – жива, і людина є частиною цього складного й прекрасного світу. Світу дерев, трав і квітів. Щоправда, часто люди хочуть підкорити, підпорядкувати собі природу, і тоді ми усвідомлюємо, яка вона тендітна й беззахисна…


Рекомендована література

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)

Горболіс Л. Проза Євгена Гуцала 90-х рр. як застереження від розпусти й духовного виродження / Л.Горболіс // Слово і час. – 2011. – № 11. – С. 3-14. – Бібліогр.: 16 назв.
Малодосліджені повісті письменника осмислюються як ліки проти духовного руйнування українця, родини, роду, нації.

Горлач Л. Далеке сяяння молодості / Л.Горлач // Літературна Україна. – 2017. – 19 січ. – С. 5.
Наведено спогади про Євгена Гуцала.

Гуцало Є. Сімя дикої качки: для мол. та серед. шк. віку / Є.Гуцало; упоряд. та передм. Л.Вороніної. – К.: Школа, 2007. – 218 с.: іл.

Гуцало Є. Пролетіли коні: оповідання та повісті / Є.Гуцало; вступ. слово Л.Вороніної. – К.: Вид-во гуманіт. л-ри, 2008. – 384 с.: портр. – (Б-ка Шевченк. ком-ту).

Дорош Є. "Здається, я писав завжди" : / Є.Дорош // Пенсійний курєр. – 2017. – 13 січ. – С. 11.
До 80-річчя від дня народження видатного українського письменника Євгена Гуцала (14 січня).

Поліщук О. Естетичний вимір "настроєвої" прози Євгена Гуцала 1960-х рр. / О.Поліщук // Дивослово. – 2012. – № 1. – С. 47-50. – Бібліогр.: 8 назв.

Тимошенко Л. Про людину і світ крізь призму морально-етичних проблем / Л.Тимошенко // Українська мова й література в середніх навчальних закладах. – 2011. – № 10. – С. 18-21.

Сценарій заняття з української літератури у 7 класі за оповіданням Євгена Гуцала "Сімя дикої качки".