Дати нашому правительству змогу довести справу миру до
кінця і захистити від усяких замахів нашу країну.
Михайло Грушевський. З виступу на засіданні Малої ради, 6
(19) січня 1918 р.
4 (17) березня 1917 р. в Києві
постала Центральна Рада – перший український парламент, що згодом очолив
національно-визвольний рух. Голову обрали відразу: Михайла Грушевського.
Починали з 25-ти (5 – ТУП, 5 – соціалісти, 5 – студенти …), остаточно, Рада
складалася зі 150 членів. Цікаво, що за весь час існування (1 рік і 1 міс.) її
членами-депутатами перебуло майже тисяча чол.
З усіх членів Центральної Ради
найстаршим виступав її 50-річний голова – Михайло Грушевський. Решта депутатів
перебували у віці від 20 до 30 років, старших за 30 було дуже мало. Тепер нам,
100 років по тому, дуже легко нарікати: такі молоді, енергійні, а чому не
створили армію, чому не проголосили державну самостійність одразу, чому … ?
Відповідь перша: суспільство ще не було готове. Це все одно, що запитувати
сьогодні: чому Україна й досі не входить до НАТО ? Відповідь друга: гроші,
гроші, гроші… Адже навіть бюджету Центральна Рада тоді не мала.
Напрочуд влучну характеристику
тогочасного стану нашої країни подає голова Центральної Ради Михайло
Грушевський на сторінках «Ілюстрованої історії України»: «Більшовицька агітація
не проходила без сліду. В війську і в тилу розграбовували і розкрадували майно,
решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та
розбираючи часом і те, що стрічалося на дорозі. В селах все більше напливало
елементу анархічного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував
навіть і найбільше відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик і
заводів приймало все більше масовий характер. Гинуло багатство краю,
підтинались його продуктивні сили».
Історія та сьогодення України
доводять, що стан війни, навіть неоголошеної, є найскладнішим іспитом для
держави. Певною спробою скласти залік з цього предмета можна вважати дві відозви
Української Центральної Ради (УЦР) до громадян та солдатів від 2 січня 1918 р.,
в яких, зокрема, декларувалося: «Центральна Рада не допустить, щоби всякі
попихачі імперіалістичної великоруської буржуазії зруйнували власть відродженої
великої Народної Республіки Української».
Показово, що за 4 дні, 6 січня,
під час засідання Малої ради, де обговорювалися загрози від наступу
більшовицьких військ, саме від одеського представника пролунала пропозиція
проголошення незалежності України. Наслідком дебатів у Малій раді було
ухвалення 11 (24) січня 1918 р. IV Універсалу УЦР,
що проголошував самостійність Української Народної Республіки.
Про історичне значення цього
документа вже написано досить багато. Важливо усвідомлювати, що осінь 1917 р. –
четверта в історії І світової війни. Сили усіх країн, залучених до конфлікту,
вкрай виснажені. Відповідно, 28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) у
Брест-Литовську зібралося близько 400 представників країн-учасниць на перше засідання
мирної конференції, а згодом німці та австрійці погодилися обговорювати
українські вимоги, зокрема, визнати УНР.
Ситуація була напружена:
представники Росії усіма силами намагалися довести, що Центральна Рада вже не
має усієї повноти влади, тож лише уповноважені радянського уряду виступатимуть
за Україну. Наші співвітчизники стояли міцно на своїх позиціях, що красномовно
засвідчують спогади одного з керівників німецької делегації генерала Гофмана:
«В тих днях я дивувався з молодих українців. З цілою певністю вони знали, що крім
евентуальної допомоги німців вони нічого за собою не мають і що їх уряд є
поняттям фіктивним, а проте вони рішуче стояли в переговорах з графом Черніним
при вимогах, які зголосили і не
відступали від них ані на крок».
27 січня 1918 р. країнами Четверного
союзу та УНР укладено мирний договір, в якому сторони декларували, що «хотять
сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового мира,
котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до
привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному,
господарському і умовому».
Це був перший успіх непрофесійної
української дипломатії. Проте в часі підписання Брестського мирного договору
УЦР та уряд УНР вже відступили до Житомира, відповідно, 30 січня 2018 р. Центральна
Рада попрохала допомоги Австро-Угорщини та Німеччини. На початку лютого
німецькі та австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. солдат і
офіцерів почали методично посуватися Україною. Особливого спротиву з
радянського боку не було, тому вже до кінця квітня 1918 р. німецька та
австро-угорська армії повністю контролювали територію нашої країни.
За роки І світової українці цілком
виразно усвідомили, що австрієць та німець – то є наш ворог. А Центральна
Рада тут перехитрувала сама себе, адже її очільники помилково вважали прихід
німців та австрійців як технічну акцію, що допомогла вигнати з країни
більшовиків, а до внутрішньої політики «німці не мішаються і ніякої зміни в тім
не мають робити, не мають заміру в чім небудь перемінити наші закони і порядки,
обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки». Та не так сталося, як
гадалося… Але це вже цілком інший етап нашої історії.
Рекомендована
література
Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у
відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для
юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець
1917 р. – грудень 1919 р.). Частина ІІІ / В.Винниченко. – К.: Вид-во політ.
л-ри України, 1990. – 542 с. – Репринт. відтворення вид. 1920 р.
Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років. У
двох книгах. Книга перша / Ред. колегія: В.А.Смолій, Г.В.Боряк, В.Ф.Верстюк,
С.В.Кульчицький та ін. – К.: Наук. думка, 2011. – 388 с. + VIII
– Бібліогр.: 332 назви.
Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920
роках / В.Сергійчук. – К.: Українська Видавнича Спілка, 1999. – 416 с.
Солдатенко В. Проект «Україна». 1917-1920 рр. Постаті / В.Солдатенко.
– Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – 511 с.
Запропоновано цикл статей про натхненників та учасників Української
революції 1917-1921 рр. – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколу Міхновського,
Дмитра Дорошенка та ін. До кожної статті наведено перелік праць революціонера і
додаткову літературу про нього.
Тагліна Ю. Михайло Грушевський / Ю.Тагліна. – Київ: ТОВ «КЕТС»,
2013. – 128 с.
Універсали
Української Центральної Ради: етапи
державотворення // Позакласний час. – 2008. – № 6. – С. 53-54.
Яневський Д. Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського /
Д.Яневський // Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра. – Харків:
Прапор, 2012. – С. 3-312.
Немає коментарів:
Дописати коментар