«Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця»: до 125-річчя виходу з друку повісті Івана Франка «Перехресні стежки»

 

«Те, що було потім, чотири чи п’ять день, Рафалович згадує, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота найрізнішими способами: бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла.

 

М’явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будці, що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собі, як він усі ті ночі, чуючи далекий той м’явкіт, не міг заснути і як одного вечора зі сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові».

 

У такий несподівано жорсткий спосіб класик української літератури Іван Франко вже у другому розділі знайомить читача з двома головними героями своєї повісті «Перехресні стежки»: Євгенієм Рафаловичем, адвокатом, який нещодавно прибув до одного з провінційних міст у Галичині, та Валеріаном Стальським, офіціалом (нижчим чиновником) при помічнім уряді цього ж міста.

 

Жахлива історія з котом відбувається за 25 років до основної дії повісті, тоді Євгеній – гімназист другого класу, а Валеріан – його домашній інструктор.

 

Далі виникає класичний трикутник: Євгеній Рафалович – панна Регіна Твардовська – Валеріан Стальський; проте Регіна, студентське кохання Євгенія, за «сприяння» своєї тітки, стає дружиною Стальського.

 

Не дивно: офіціал переносить до свого сімейного «вогнища» принципи, що закарбувалися в пам’яті малого Євгенія в момент «приборкання» кота. Відповідно, кінець життя цього дрібного урядовця дуже схожий на останні хвилини його безневинної жертви юнацьких літ («провина» кота – крадіжка ковбаси):

 

«Чому лише чотири стуки?

 

«А більше не треба, – мовить у її (Регіни – В. П.) нутрі грубий, брутальний голос. – Чотири вистарчить».

 

Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського – рука її не тремтить, підносить праву з молотком – і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача. 

 

Сікач, широкий, на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку».

 

Важливо: «трикутник» – не єдина сюжетна лінія повісті, паралельно проходить ще одна: активна громадська діяльність адвоката Рафаловича, зокрема, скликання ним першого народного віча (і численні перешкоди місцевої влади на цьому шляху):

 

«У Євгенія радувалося серце, коли дивився на ті купи селян, у яких видно було хоч невисоку інтелігенцію, але щире зацікавлення тим новим, нечуваним досі явищем, яке відтепер мало зробитися важним чинником у їх житті.

 

Політичний рух, само думання про ширші політичні справи, читання політичних газет, а далі політична організація і боротьба – все це були речі, досі чужі селянству, незрозумілі для нього, адже ж його давніші опікуни малювали йому все те яко речі далекі, недоступні для хлопського розуму, а не раз навіть попросту заборонені.

 

А тепер перший раз інтелігенти бралися говорити селянам про ту таємну політику. Що то буде? Як то воно піде? Чи справді уряд позволить на се? Не диво, що всі присутні, не виключаючи священиків та й самого Євгенія, з деякою тривогою ждали, як то воно піде».

 

Усіх зацікавлених перечитати повість Івана Франка «Перехресні стежки» запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

Франко І. Я. Перехресні стежки. Лірика / Іван Франко ; худож. А. Печенізький. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2009. – 368 с. : іл. – (Шедеври на всі часи). – 10 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Я відчувала себе щасливою, що маю такого достойного друга, чоловіка…»: до 165-річчя від дня народження Софії Тобілевич (15.10.1860, с. Новоселиця Браїлівської волості Вінницького повіту Подільської губернії, тепер у Жмеринському районі Вінницької обл. – 07.10.1953, Київ)

 

«Тільки через багато років після того, коли й без документів сини Карпа Адамовича повиходили на «дворянську лінію» і коли давня залежність та бідність згадувались як тяжкий сон, Іван (Карпенко-Карий – В. П.) прочитав батькові свою комедію «Мартин Боруля». Старий слухав, слухав, а потім з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз…

 

У цій комедії він упізнав себе, своє колишнє горе. В ній вилилась уся трагікомедія душі бідного мужика-шляхтича Карпа Тобілевича – Борулі, його безпросвітне тодішнє становище і вся безнадійність боротьби з гордим паном Красовським за свої права людини. Згадка про це колишнє лихо і через сорок років викликала у Карпа Адамовича сльози жалю й образи…»

 

Так напише у своїх мемуарах про чоловіка Івана («Мої стежки і зустрічі», 1957) Софія Тобілевич, акторка й фольклористка, письменниця та перекладачка.

 

Маловідомо: вже за чверть століття після смерті Софії, у 1982 р. вийде у світ величезний том: «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич», як підсумок етнографічних експедицій невтомної фольклористки на теренах Чернігівщини й Київщини, Полтавщини й  Херсонщини, навіть Галичини!

 

Софія Тобілевич активно перекладає казки: арабські й перські, індійські та китайські, а також романи Генріка Сенкевича.

 

Цікаво: найвидатнішою роллю Софії є Терпилиха, мати Наталки (вистава «Наталка Полтавка» за відомим класичним твором Івана Котляревського).

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Софії Тобілевич запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Тобілевич С. Із мемуарів «Мої стежки і зустрічі» / Софія Тобілевич ; упоряд., вступ. ст., приміт. Р. Я. Пилипчука // Спогади про Івана Карпенка-Карого : збірник. – Київ : Мистецтво, 1987. – С. 50-155 : іл. – 6 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Його мистецтво своїм прикладом несе людям світло й радість» : про концерт академічного симфонічного оркестру «Філармонія»

 

Варіації на тему французького романсу «La gentille et jeune Lisette» («Чарівна та юна Лізетта», фр.) відчувають досвідчені слухачі у другій частині 85-ї симфонії Йозефа Гайдна («La rein» («Королева», фр.), сі-бемоль мажор, 1785–1786).

 

Саме так: мова про чудовий концерт академічного симфонічного оркестру «Філармонія»: ця унікальна подія відбувається 4 жовтня 2025 р. у Чернігівському обласному філармонійному центрі фестивалів і концертних програм.

 

Під орудою Андрія Шевчуковського, заслуженого артиста України, віртуозно виконуються три симфонії (№№ 82, 85, 86) Йозефа Гайдна (1732–1809), видатного австрійського композитора, автора національного гімну.

 

У 1785–1786 рр. Гайдн створює шість симфоній (№№ 82-87) для паризьких «Концертів олімпійської ложі», тому згодом ці твори так і зватимуть «паризькими» з  французькими назвами, як от «L’ours» («Ведмідь», до мажор, 1786).

 

Рекомендована література

 

Словник музичних термінів : довідкове видання / уклад.: Василь Тимків, Олена Подручна. – Київ : Видавець Карпенко В. М., 2017. – 312 с. : іл.

Наведено понад 5 тис. музичних термінів. У додатках: музичні терміни іноземними мовами; окремі нотні знаки; основні рухи українського народного танцю.                                                          

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про українських та зарубіжних композиторів, зокрема, про Йозефа Гайдна, запрошуємо до відділів читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Свідзінський – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська нація зростила у своєму саду» : до 140-річчя від дня народження Володимира Свідзінського (08.10.1885 – 18.10.1941)

 

Ти, Павле, ходиш по землі,

а я отут з балкона звис.

Ти бачиш ранки у сріблі,

я ж непорушно в небо вріс.

 

Я знаю: згадуєш мене,

мій мозок теж іще живий:

і в ньому раптом промайне

на звіра гнів твій огневий.

 

Ну що ж, що в мене голова

од зашморгу скривилась вбік, –

я весь – палючії слова,

я весь – протест, огонь і крик!..

 

Це початок вірша Павла Тичини (1891–1967), написаного 1942 р. в евакуації (про що свідчить автограф: «Уфа. До “Похорону друга”»), проте надрукованого вперше за 42 роки, у 1984-му, вже після смерті автора.

 

Бачимо звернення Павла Тичини до себе самого, а друг, як переконливо доводить літературознавиця Елеонора Соловей у своєму дослідженні «Притча про поетів» – Володимир Свідзінський (1885–1941).

 

100 років тому, у 1925-му, обидва поети, у недалекому минулому семінаристи і студенти Київського комерційного інституту, працювали разом «у малесенькій кімнатці» редакції журналу «Червоний шлях», «один над рукописами, другий над коректурами».

 

Слово Елеонорі Соловей: «Символічний вишкіл, імпресіонізм, багатство ритміки й мови, вкоріненість у фольклорі – питомі риси творчості обох. А проте, ще ніким не зауважене, либонь, і їм самим ще неявне, вже почалося розходження їхніх шляхів та доль, настільки промовисте, що це схоже на притчу.

 

Одному стелилась дорога визнання, успіху, слави, нагород; другому – злиднів, утрат, самоти, цькування, а після загибелі – тривалого й далебі невипадкового забуття: це режим, що знищив поета, намагався «стерти» саме його ім’я».

 

У січневому випуску (1941 р.) журналу «Радянська Україна» злобна рецензія на збірку «Поезії» Володимира Свідзінського лунає як судовий вирок, що вже не оскаржується…

 

Показово: «передовиця» цього випуску журналу наводить список лауреатів Сталінської премії, першим у якому є «живий класик» Павло Тичина (за збірку «Чуття єдиної родини», 1938 р.).

 

Неймовірно, але ще у 1927 р. в одному з віршів своєї другої збірки «Вересень» Володимир Свідзінський докладно передбачить власну смерть у вогні (за 14 років до цього жахливого злочину, вчиненого у жовтні 1941 р. органами НКВС):

 

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...

 

Справді, енкаведисти спалять (живцем у сараї!) видатного українського поета й перекладача разом з іншими «ворожими елементами». Станеться це у селі Бутирки Уразовського району Курської області…

 

«Свідзінський для мене – найпотрібніший з українських поетів… Світ Свідзінського – це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад.

 

Ця країна – найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас. І ми її впізнали!»

 

Це думка Еммануїла Райса (1909–1981), французького славіста і літературного критика, есеїста й перекладача єврейського походження, учасника французького руху Опору (народився у м. Хотин, тепер у складі Чернівецької обл., жив у Парижі).

 

Рекомендована література                                       

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про поетів Володимира Свідзінського та Павла Тичину, по-новому перечитати їхні вірші, запрошуємо ознайомитися з такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання творів В. Свідзінського

 

Свідзінський В. Вибрані твори / Володимир Свідзінський ; упоряд. Елеонора Соловей. – Київ : Смолоскип, 2011. – 502 с. – (Розстріляне Відродження). – 2 тис. пр.

 

Свідзінський В. Ю. Поезії / В. Ю. Свідзінський ; упорядкування, передмова та коментарі Е. С. Соловей ; худож.-оформлювач Б. П. Бублик. – Харків : Фоліо, 2013. – 348 с. – (Українська література. Колекція). – 750 пр.

 

Про В. Свідзінського

 

Гончарик (Соловей) Е. С. Невпізнаний гість : Доля і спадщина Володимира Свідзінського / Елеонора Соловей. – Київ : Наукова думка, 2016. – 239 с. : іл. – 1.5 тис. пр.

 

Горбатюк В. Володимир Свідзінський: дитинство в Моломолинцях / Василь Горбатюк // Слово і Час. – 2013. – № 5. – С. 98-104.

 

Жиліна М. Метафорика і флористика: біла акація в поезії Володимира Свідзінського «Темна» / Мирослава Жиліна // Слово і Час. – 2016. – № 7. – С. 63-71.

 

Ковалів Ю. Володимир Свідзінський / Юрій Ковалів // Слово і Час. – 2019. – № 10. – С. 103-110.

 

Плахотнік Н. Згорання як профетичний мотив у поезії Володимира Свідзінського / Н. Плахотнік // Київська старовина. – 2005. – № 2. – С. 125-132.

 

Соколова В. Художня функція риторичних фігур у поезії В. Свідзінського / В. Соколова // Слово і Час. – 2007. – № 11. – С. 13-18.

 

Соловей Е. «Зберігати вічно… до 1967 року» (про слідчу справу Володимира Свідзінського) / Елеонора Соловей // Слово і Час. – 2009. – № 9. – С. 14-23.

 

Соловей Е. Притча про поетів / Елеонора Соловей // Соловей Е. Притча про поетів. Ще чотири маленькі евристичні повісті. Трохи спогадів. – Київ : Дух і Літера, 2018. – С. 53-81. : іл.

Запропоновано спогади про Володимира Свідзінського та Павла Тичину.

 

Степанов Ф. Тернова доля: до 50-річчя від дня трагічної загибелі Володимира Свідзінського / Федір Степанов // Сільські обрії. – 1991. – № 10. – С. 26-27.

Наведено фрагменти спогадів («У семінарії») Вадима Юхимовича Свідзінського про свого брата Володимира.

 

Стус В. «Зникоме розцвітання» / Василь Стус // Слово і Час. – 1991. – № 5. – С. 4-13.

Запропоновано статтю Василя Стуса про Володимира Свідзінського, написану в 1970–1971 рр., вилучену під час обшуку 1972 р. і повернуту рідним у грудні 1990 р. Наведено передмову Михайлини Коцюбинської (с. 3-4).

 

Творець прекрасного: до 120-річчя від дня народження В. Ю. Свідзінського / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 184-187.

 

Токмань Г. Поетична маріністика Володимира Свідзінського / Г. Токмань // Слово і Час. – 2009. – № 5. – С. 39-47.

 

Токмань Г. Смерть коханої: діалог лірики Володимира Свідзінського і філософії Габріеля Марселя / Г. Токмань // Слово і Час. – 2012. – № 11. – С. 53-67.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«На луках паслися дикі кози, кабани, тури…» : до Всесвітнього дня тварин, 4 жовтня

 

«Самарські (у басейні річки Самари – В. П.) ліси складалися з дерев найрізноманітніших порід – ясена, клена, липи, береста, груші, яблуні, сосни, терну, проте, як і на Орелі, з перевагою дуба.

 

Між деревами, особливо поблизу річок, були розлогі луки, сіножаті, озера, болота, вкриті високим очеретом та непрохідною травою; на луках паслися дикі кози, кабани, тури, в чому переконують нас і тепер знахідки турячих рогів».

 

Це рядки з «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855–1940), видатного українського історика, етнографа і фольклориста, про самарські ліси – «головні заповідні гаї запорозьких низових козаків», що вважаються у них «знатними», «несходимими» та «невидимими», певного роду «муромськими хащами».

 

Важливо: легендарний тур, ареал якого у сиву давнину поширюється від Західної Європи та Північної Африки до Індійського субконтиненту та Східної Азії, у тому часі (друга половина XVIII ст.) вже не існує: останній представник зникає майже 400 років тому (1627), тепер це територія сучасної Польщі. У Дмитра Яворницького йдеться про зубра, найбільшого наземного ссавця Європи! Довжина тулуба цього звіра – до 3 м, вага – 1 т (інколи навіть більше)!

 

Понад 100 років тому, у 1921-му, в Біловезькій Пущі вбивають останнього «вільного» зубра. Упродовж наступних 60 років, завдяки збереженню в зоопарках,  людство відновлює цю унікальну тварину в природі.

 

Надзвичайно перспективним є «прихід» зубра на Українське Полісся. Ці вегетаріанці вживають у їжу близько 400 видів рослин, насіння яких посувається повністю неушкодженим через увесь шлунково-кишковий тракт: зубри просто гігантські садівники ! Цікаво, що в мішаному стаді панує найстарша «корова» – матріархат…

 

4 жовтня, ось вже упродовж ста років, від 1925-го, за ініціативи Генриха Циммерманна, німецького зооактивіста й письменника,  людство відзначає Всесвітній день тварин (англ. World Animal Day).

 

Мета: нагадати мешканцям усієї планети про їхню велику відповідальність за долю диких і свійських тварин.

 

Чому саме 04.10? Це день пам'яті Франциска Ассизького (відходить до Господа майже 800 р. тому, 3 жовтня 1226-го), одного з найбільш шанованих католицьких святих, покровителя тварин.

 

Фото зубра :

сайт Мезинського національного природного парку

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про тварин, зокрема, про зубрів, запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Дивосвіт природи Чернігівщини : інформаційно-краєзнавчий довідник / В. І. Горностай, Ю. О. Карпенко, І. В. Марисова та ін. ; за заг. ред. І. В. Марисової, В. О. Сердюка. – Львів : МультиАрт, 2020. – 232 с. : іл.

 

Ілюстрований атлас. Світ тварин : Карти. Цифри. Факти. Гіпотези. Порівняння / авт. тексту Чана Бамбараденія, Дейвід Вудрафф, Джошуа Гінзберґ та ін. ; пер. з англ. – Київ : Рідна мова, 2021. – 264 с. : іл. – 1 тис. пр.

 

Красіліч Н. Д. Охорона тваринного світу / Н. Д. Красіліч ; редколегія : А. В. Толстоухов (головний редактор) та ін. // Екологічна енциклопедія : У 3 т. Т. 3: О – Я. – Київ : Центр екологічної освіти та інформації, 2008. – С. 68-69. – 472 с. : іл. – 6 тис. пр.

 

Сінґер П. Визволення тварин / Пітер Сінґер ; пер. з англ. Катерини Гуменюк. – Київ : Пабулум, 2019. – 456 с. – 2 тис. пр.

Про жахливі будні «фермерських господарств». Запропоновано гуманні альтернативи технологіям тестування продукції на тваринах.

 

Цікаве про тварин Чернігівщини : довідникове видання / В. Д. Синіговець, М. В. Будаловський. – Чернігів : Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської облдержадміністрації, 2019. – 200 с. – 1200 пр.

 

Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу : 4-те вид., доп., зі змінами / авт.-уклад. С. О. Шапаренко. – Харків : Торсінг плюс, 2012. – 480 с. : іл.

 

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Т. 1 / Д. І. Яворницький ; редкол. : П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. – Київ : Наукова думка, 1990. – 592 с. – Бібліогр. : с. 525-537. – (Пам’ятки історичної думки України).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Молодик років 25-26 очолював не тільки бібліотеку, а й весь Музей!»: до Всеукраїнського дня бібліотек

 

«За кілька хвилин вони під’їхали до головної будівлі. Невільник побіг наперед, ввійшов у будинок і незабаром повернувся з невисоким на зріст чоловіком в блідо-зеленому хітоні. Чоловік попрямував просто до Архімеда.

 

Для нас велика честь і радість, що ти нарешті відвідав нас і житимеш з нами, Архімеде! Зараз тобі покажуть твої покої. Відпочивай, а за обідом зустрінемось. Мене звуть Ератосфен.

 

Архімед дивився на нього, не ховаючи дива. Він уявляв собі господаря найбільшої в світі бібліотеки старим мудрецем, принаймні літнім чоловіком з виглядом поважного вченого. А перед ним стояв молодик років 25-26. І він очолював не тільки бібліотеку, а й весь Музей!

 

Та Архімед не мав часу довго дивуватись, бо Ератосфен гаряче обійняв його й знову висловив велику радість з приводу приїзду Архімеда в Александрію».

 

Це рядки з книги «Сіракузький велетень» (1968), на сторінках якої угорський письменник Іштван Сава захопливо розповідає про Архімеда (287–212 до Р. Хр.), найвидатнішого математика й механіка Стародавньої Греції.

 

Але продовжимо: «Після обіду Ератосфен узяв Архімеда під руку і повів його з собою.

 

Спершу оглянемо бібліотеку, це моя гордість і, на мою думку, основа основ Музею. Завдяки бібліотеці він став осередком учених. Ти, певно, знаєш – Музей вирішив побудувати ще Олександр Великий (Олександр Македонський), коли завоював Єгипет.

 

Але здійснити свій намір не зміг, бо вирушив в індійський похід, звідки не повернувся. Будівництво розпочав тільки його наступник, Птолемей І, батько теперішнього нашого царя, а син завершив.

 

Власне, Музей ділиться на три частини: бібліотека, де ми зараз знаходимось, – сказав він, відчинивши двері у величезну залу, академія і район, де живуть вчені.

 

Вони вже ввійшли в залу, і Архімед вражено дивився на довжелезні полиці уздовж стін. На них були нескінченні сувої рукописів у дерев’яних або шкіряних футлярах».

 

Сьогодні, у День нашого професійного свята, бажаю колегам не меншої поваги й пошани, які ми виразно бачимо у часі розквіту бібліотеки у Стародавньому Єгипті!

 

Фото:

Giuseppe Arcimboldo. Il Bibliotecario. 1566

Джузеппе Арчімбольдо. Бібліотекар. 1566 р.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про розвиток математики в Стародавньому світі (зокрема, Греції та Єгипті) запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«Добрі й щирі односини найкращих чернігівців до нас надали нам сили й духу творити своє діло»: до 180-річчя від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) (29.09.1845, с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер у Новомиргородському районі Кіровоградської обл. – 15.09.1907, Берлін)

 

«Тим часом з цензури повернулася комедія Карого «Хазяїн». Пішла чутка, що в п’єсі виведено Терещенка. Тип «хазяїна» був подібний на Терещенка, як на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом.

 

І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, що пропонував 30 тисяч за те, щоб п’єсу зняли з репертуару. Звичайно, Карпенко не згодився: його не можна було купити».

 

Це рядки зі спогадів «По шляху життя» Панаса Саксаганського (1859–1940), наймолодшого у театральній родині Тобілевичів (з шести дітей четверо присвячують своє життя сцені).

 

Спробуємо зрозуміти це. Ще кілька рядків: «Батько мій прослужив у Терещенка 40 літ бухгалтером і був знайомий майже з усіма прообразами п’єси «Хазяїн» (1900) Тобілевича. Він розказує, що Ліхтаренко (економ хазяїна – В. П.) – це був у житті Дударенко. По оповіданню батька, Тобілевич гостював у Тьотківському маєтку біля Курська, і там йому розказували всі ці пригоди з пам’ятником, з кожухом».

 

Наведено рядки з автобіографії Василя Василька (справжнє прізвище – Миляєв, 1893–1972), видатного українського актора.

 

На мою думку, образ Терентія Пузиря, головного героя п’єси «Хазяїн», є занадто спрощеним, прямолінійним та однобічним. Справді, пригадаємо «класичну» пропозицію, яку Пузир подає Зеленському, одному з своїх економів: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!»

 

Та ось що пише Мішель Терещенко, прямий нащадок легендарного роду, у своїй книжці «Перший олігарх : Михайло Іванович Терещенко (1886–1956) : Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся»:

 

«На всіх заводах Терещенків дуже поважно ставилися до умов праці робітників і службовців. Родина кожного робітника мала окреме житло з господарськими будівлями. Була також лазня. Завод щодня забезпечував людей дровами, водою і продуктами харчування, а худобу – фуражем.

 

Службовцям заводу надавалися коні й екіпажі. Працювали також лікарня, медпункт, аптека, тобто забезпечувалося все потрібне для лікування майстрів і робітників заводу, а також мешканців сусідніх сіл. У школі, витрати на утримання якої ніс винятково завод, навчали дітей працівників заводу й навколишніх жителів».

 

Про це свідчить також довідка про умови праці на заводі Терещенків, надана Ніною Ковтанюк та Анною Шовкопляс, науковими співробітниками Національного музею історії України:

 

«Санітарна норма повітря від 27.54 до 35.64 кубометра на людину. Просторі казарми таке дозволяли. Була ще лазня, пральня з механічним віджимом білизни, початкова школа на шістдесят учнів. На краю дубового гаю стояла одноповерхова лікарня. В ній операційна, дві перев’язочні, три палати – дві чоловічі й одна жіноча, кожна по вісім ліжок.

 

Місячна зарплатня на Михайлівському рафінадному (заводі поблизу залізничної станції Хутір Михайлівський Чернігівської губернії – В. П.) в 1913 році для старост складала від 10 до 23 карбованців, для робітників – 7-11, для «напівробітників» і жінок – 5-6. На ті часи не так і мало».

 

І це правда. Ось ціни того часу:

воли (пара) – 220 крб.

кінь – 100 крб.

корова (дійна) – 40 крб.

 

цукор-рафінад (пуд = 16.38 кг) – 5 крб.

борошно житнє (пуд) – 90 коп.

яйця (10 шт.) – 15 коп.

курка – 40 коп.

 

Для порівняння згадаємо діалог між батьком Пузирем і донькою Сонею:

 

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

…

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба?

(Хоче одламать – не ламається, хоче одкусить – не вкусе).

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

 

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувати таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

 

Перейдемо до халату хазяїна. Справді, мільйонер Пузир не може розлучитися зі своїм стареньким, латаним-перелатаним халатом. Та надамо слово Марії Іванівні, дружині хазяїна (мовить до кравчихи):

 

«Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, буде дуже дорогий! … Всього 275 рублів. Це вже Соні так захотілось (доньці – В. П.).

 

Вещ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько 50 рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцінь – зараз і купить!»

 

Тут правда цілком на боці видатного драматурга! Ось що пише Мішель Терещенко у своїй книжці «Перший олігарх»:

 

«Якщо Артемій був засновником цукрової промисловості групи Терещенків, то його старший син Нікола задовго до смерті батька був її головним творцем. Він мав неперевершені організаторські здібності й репутацію людини, що завжди тримає слово. Це був невтомний трудар, який починав роботу вдосвіта й призначав зустрічі з працівниками вже від 5-ї години ранку».

 

Разом з тим: «Нікола був відомий своєю ощадливістю (хоча любив комфорт і на нього коштів не шкодував). Ще й сьогодні на його батьківщині розповідають, як одного разу він відмовив претендентові на місце керуючого цукровим заводом, бо той наприкінці співбесіди, яка пройшла, на його думку, дуже вдало, дістав із кишені сірника, щоб запалити сигарету, хоча в кімнаті горіли свічки! Нікола визнав це за небачене марнотратство і відмовив претендентові».

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Івана Карпенка-Карого та родину Терещенків запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання творів Івана Карпенка-Карого

 

Карпенко-Карий І. Драматичні твори / Іван Карпенко-Карий ; вступ. ст., упоряд. і приміт. Р. Я. Пилипчука ; ред. С. Д. Зубков. – Київ : Наук. думка, 1989. – 608 с. : портр. – (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література). – 119 тис. 200 пр.

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч. Вибрані твори : збірка / Іван Карпенко-Карий. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2023. – 320 с. – 3 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч ; Мартин Боруля ; Сава Чалий : п’єси / Іван Карпенко-Карий. – Київ : Знання, 2018. – 191 с. – (Класна література).

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч ; Мартин Боруля / Іван Карпенко-Карий ; передмова С. В. Задорожної. – Київ : Шанс,  2013. – 144 с. – (Шкільна бібліотека). – 1 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори : В 3-х т. Т. 2 / Іван Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричка та Л. Ф. Стеценка ; прим. П. М. Киричка. – Київ : Дніпро, 1985. – 351 с. – 23 тис. 400 пр.

Запропоновано: історичні п’єси з життя українського козацтва XVII ст. («Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Понад Дніпром», «Сава Чалий») та комедії («Паливода XVIIІ ст.», «Чумаки», «Хазяїн»).

 

Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори : В 3-х т. Т. 3 : Драматичні твори, листи, статті / Іван Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричка та Л. Ф. Стеценка ; прим. П. М. Киричка. – Київ : Дніпро, 1985. – 373 с. – 23 тис. 400 пр.

 

Тобілевич І. К. (Карпенко-Карий). Бурлака: драма на 5 дій / І. К. Тобілевич. – Київ : Мистецтво, 1949. – 62 с. – (Бібліотека української драматургії). – 10 тис. пр.

 

Про Івана Карпенка-Карого

 

«…Жадання правди, жадання добра»: до 160-річчя від дня народження І. К. Карпенка-Карого / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 161-165. – 238 с.

 

Івашків В. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) : Нарис життя і творчості / Василь Івашків. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2011. – 192 с. : іл.

 

Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття : підручник / За ред. П. П. Хропка. – Київ : Вища школа, 1991. – 511 с. – 10 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. Хазяїн : Біографія письменника. Стислий переказ твору. Аналіз тексту. Зразки учнівських творів : посібник для 11 класу / Іван Карпенко-Карий ; автор-укладач В. В. Паращич. – Харків : Ранок, 2001. – 64 с. – (Літературна крамниця). – 1 тис. пр.

 

Спогади про Івана Карпенка-Карого : збірник / Упоряд., вступ. ст., приміт. Р. Я. Пилипчука. – Київ : Мистецтво, 1987. – 183 с. – 6 тис. пр.

 

Чижевський Д. І. Історія української літератури / Дмитро Чижевський. – Київ : Академія, 2003. – 568 с. – (Альма-матер).

 

Про родину Терещенків

 

Слабошпицький М. Відлуння імен через століття (Терещенки) / Михайло Слабошпицький // Слабошпицький М. Українські меценати : Нариси з історії української культури. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – С. 195-203. – 327 с.

 

Терещенко М. Перший олігарх : Михайло Іванович Терещенко (1886–1956) : Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся / Мішель Терещенко ; пер. з фр. Тараса Цимбала. – Київ : Ніка-Центр, 2012. – 256 с. – 3 тис. пр.

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського