«Я пам’ятаю, як мій батько любив свого діда,

і як він, так само, як і дід, любив Тростянець»:

до 220-річчя від дня народження Івана Скоропадського

         

Любий перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, насаджено мною, він слугував мені втіхою у моєму житті, якщо ти помітиш непорядок, який призводить до його знищення, скажи про це господареві саду, ти зробиш добру справу.  

Напис-звернення на могилі Івана Скоропадського над Великим ставом у дендрологічному парку «Тростянець», 1887 р.

 

Скоропадські з XVIII ст. належать до славетних українських родів: згадаємо хоча б двох гетьманів, Івана (1646–1722) та Павла (1873–1945), а ще ж були генеральні старшини та громадські діячі, науковці й меценати… Чому тоді особисто мене в унікальному роду Скоропадських найбільше зацікавила саме постать Івана Михайловича (1805–1887)?

 

Таємницю розкриє Павло Скоропадський, онук і останній гетьман України на сторінках своїх спогадів «Моє дитинство на Україні» (цей період життя майбутнього гетьмана промайнув у Тростянці): «У Івана Михайловича була одна пристрасть: це любов до природи. Живучи… постійно в Тростянці й маючи великі статки, він створив Тростянецький парк, який наприкінці його життя перетворився на велику пам’ятку України. Не кажучи вже про художній бік останнього, що дивував усіх, кому доводилося його відвідати, парк цей за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи».

 

Додамо, що дотепер Тростянецький парк, створений упродовж невпинної 30-річної роботи (1834–1864) працею самого господаря, вченого-садівника Карла Шлінглофа, талановитих українських садівників з місцевих селян та величезної кількості помічників, залишається найбільшим дендропарком в Україні та справжнім музеєм природи: 250 сортів декоративних квітів, 520 видів і форм дерев та чагарників, 1700 видів, різновидів і форм у колекціях дерев і чагарників (арборетумі)!

 

Вражає: це ж який авторитет треба було мати власнику семи тисяч десятин землі, щоб усю Тростянецьку садибу контролювати лише одним охоронцем! Олена Отт-Скоропадська, донька Павла Скоропадського (1919–2014), у своїх мемуарах «Остання з роду Скоропадських» додає важливу деталь, що за такого простого і патріархального життя її прадіда крадіжок чи безладу не було!

 

Павло Скоропадський, у свою чергу, із величезною вдячністю пише про методи виховання Івана Михайловича, коли онуки цього успішного землевласника мали самотужки обробити наданий їм шмат землі, від посадки насіння до збору врожаю! Про ґрунтовність набутих навичок свідчить той факт, що навіть через 30 років Павло Петрович прямо на полі цілком впевнено доводив управителю свого родинного маєтку в Дунайцях (Глухівського повіту Чернігівської губернії), як треба орати, щоб «плуг йшов правильно».

 

Неймовірно: вже за радянських часів до Тростянця зі столиці їдуть кінооператори з метою зняти сюжет про поганого і жорстокого Івана Скоропадського, який дуже пригнічував своїх селян. Розшукують садівника Іларіона Круподерю, пропонують вивчити відповідно підготовлені речення. Під час репетиції Іларіон впевнено виголошує «правильний» текст, коли ж справа доходить до «справжнього кіно», чесно зізнається:

 

«Іван Михайлович надумав скомпонувати привабливу пейзажну картину, став добирати потрібне дерево. Посадить, подивиться, воно не таке, викине його, садить нове. І так декілька разів. Одного разу він десь поїхав, а мені трапилось таке деревце. Я його посадив на потрібне місце. Коли хазяїн повернувся і побачив посадку, дуже зрадів. Мене міцно обняв і так розцілував, як не цілувала моя рідна мати. Хіба я можу про такого пана говорити погане?» Так у тогочасному сюжеті про Тростянецький дендропарк документальних свідчень про жорстокість його засновника до садівників і не було…  

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених порушеною темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського / За загал. ред. Л. Івшиної. – Київ : Укр. прес-група, 2018. – 680 с.

 

Дончик І. Душа залишилась в Тростянці, а серце в Качанівці… / І. Дончик // Місто. – 2007. – № 20. – С. 15.

Про відвідини одного з куточків земного раю: Тростянецького дендропарку, справжнього музею природи площею 207 га.

 

Курдюк М. Тростянець. Куди зникають кедрові сосни і пам’ятники? / М. Курдюк // Деснянська правда. – 2013. – 28 листоп. – С. 6.

Про суцільну вирубку вікових кленів та дерев інших порід у державному дендрологічному парку «Тростянець». Про тростянецький вандалізм: злочинне знищення пам’ятника Тарасу Шевченку, встановленому на території парку на відзнаку 150-річчя від дня народження великого поета.

 

Пархоменко Л. «Хто бажає справжнього кохання, приїздіть до нас у Тростянець…» / Л. Пархоменко // Деснянська правда. – 2008. – 24 квіт. – С. 10.

Запропоновано захопливу подорож стежками дендрологічного парку «Тростянець» НАН України, проведену гідом Тетяною Музиченко (Ічнянський р-н Чернігівщини).

 

Путівник. Чернігівська область / редкол. : І. Курус (голова). – Київ : Богдана, 2009. – 308 с. : іл.

 

Рай для закоханих… у природу // Гарт. – 2004. – 23 верес. – С. 19.

Про Ічнянський Тростянець та його славнозвісний дендрологічний заповідник державного значення.

 

Сім чудес Чернігівщини // Біла хата. – 2007. – 26 жовт. – С. 7.

Про «Тростянець» – дендрологічний заповідник АН України, пам’ятку садово-паркового мистецтва всеукраїнського значення.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів 

 «Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку найбагатшу літературу…»: 

до 165-річчя друку третього й останнього прижиттєвого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка

          

Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи та так… одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а іздатель… (Кожанчиков) половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба.

Тарас Шевченко. З листа до Олексія Хропаля, управителя фірми «Брати Яхненки і Симиренко», 26.11.1859

 

Пригадаємо: 1840 р., за фінансування Петра Мартоса, відставного штабс-ротмістра, полтавського поміщика вперше виходить «Кобзар» – це найкраще прижиттєве видання творів Шевченка (на якісному папері, накладом близько 1 тис. прим.). На фронтиспісі – офорт «Кобзар з поводирем», майстерно виконаний другом-художником Василем Штернбергом, як і Тарас, закоханим в Україну.

 

Важливо: перше видання «Кобзаря» – це не звичний тепер важкий і товстий том, а лише 114 сторінок! У 1840 р. надруковано 8 поезій: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови, нащо карі очі»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

 

За 20 років, у 1860-му, побачить світ третє й останнє прижиттєве видання «Кобзаря» (понад 6 тис. прим.), з присвятою письменниці Марко Вовчок, в якому вже 17 поезій. Портрет Тараса Шевченка виконує художник Михайло Микешин, добре відомий як автор пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.

 

Показово: кошти на видання 1860 р. надає син колишнього кріпака Федора Симиренка, підприємець Платон Симиренко, один з керівників промислової фірми, що об’єднувала цукроварню та механічне виробництво (третє в імперії за обсягом продукції). Платон Федорович, випускник Політехнічного інституту в Парижі, засновує Мліївський машинобудівний завод, на якому виготовляється техніка для цукрової промисловості та сільського господарства. Саме на цьому заводі створюються перші металеві пароплави: у 1853 р. Дніпром пливе «Українець» (потужністю 50 кінських сил), у 1857-му – «Святослав» (100 кінських сил).

                                           

Під час відвідин семиповерхового рафінадного та машинобудівного заводів у Млієві (тепер Черкаський район) Тараса Шевченка дивують не лише технічні пристрої, але й такі деталі побуту робітників: лікарня й театр, приходське училище, майже всі учителі якого з університетською освітою! Стриманого і зосередженого інженера Платона Симиренка, в родинному колі якого спілкуються саме українською мовою, дуже бентежить, чому Кобзар листується з ним російською, а з Олексієм Хропалем, мліївським управителем – українською?

 

Особисто мене вражає яскравий спогад Михайла Чалого (1816 – 1907), українського громадсько-культурного діяча, автора однієї з перших біографій поета: «Коли Платон Федорович отримав від автора з власноручним підписом «Кобзаря» й побачив на обкладинці своє прізвище (коштом Симиренка), то був цим вкрай незадоволений, не бажаючи, щоб ліва його рука знала про те, що робить права, – риса, рідкісна у наш меркантильний час у колі меценатів-багатіїв».

 

Факт, що є унікальним і за нашого новітнього часу просунутих pr-технологій, згодом засвідчує у своїх спогадах онука Тетяна Симиренко: «Платон Федорович був дуже незадоволений з цього напису і в одному з листів висловлював своє обурення, кажучи, що нікому не може бути ніякого діла до того, як він витрачає свої гроші».

 

Понад 30 років тому, у 1994-му між Україною та США підписано угоду, згідно з якою нашій країні надається одне «місце» в часі чергового польоту на американському космічному кораблі «Колумбія». Весна 1996 р.: черговий конкурс (близько 30 кандидатів), в якому перемагає, як нам тепер відомо, 45-річний полковник Леонід Каденюк, випускник Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ). По-справжньому міжнародним є склад космічної команди з шести осіб: чотири американці (з них – одна жінка: Калпана Чавла, вона походить з Індії), українець і японець.

 

19 листопада 1997 р. перший і допоки єдиний космонавт незалежної України розпочне свій 15-денний космічний політ. Цікаво: «багаж» кожного космонавта «Колумбії» надзвичайно обмежено, тому дозволяється взяти з собою на корабель лише 1.5 кг, з них 700 г на приватні речі, 800 г – для офіційних атрибутів. До приватної частини у Леоніда Каденюка увійшли, зокрема, аудіозаписи Дмитра Гнатюка, Софії Ротару, Анатолія Солов’яненка, до офіційної – три українські прапори та «Кобзар» Тараса Шевченка…

 

Рекомендована література

 

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (вул. Княжа, 22, м. Чернігів).

 

Неділько Г. Я. Тарас Шевченко. Життя і творчість / Г. Я. Неділько. – Київ : Рад. шк., 1988. – 247 с.

 

Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури / М. Ф. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с.

 

Спогади про Тараса Шевченка / уклад. і прим. В. С. Бородіна, М. М. Павлюка, О. В. Бороня ; передм. В. Л. Смілянської. – Київ : Дніпро, 2010. – 608 с.

Тарас Шевченко. Документи і матеріали (1814 – 1963) / упоряд. І. Л. Бутич, Я. Р. Дашкевич, Ф. К. Сарана та ін. ; відповід. ред. С. Д. Пількевич. – Київ : Держполітвидав УРСР, 1963. – 566 с. : іл.  

 

Федченко П. М. Тарас Григорович Шевченко / П. М. Федченко; відповід. ред. Л. М. Новиченко. – Київ : Наук. думка, 1989. – 304 с. : іл.

 

Валерій Помаз, 

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського 

(вул. Княжа, 22, м. Чернігів) 

 

Хмельницький – найкомфортніше місто України

 

Хмельницький – місто наше,

Ти, як повная чаша!

Ти, як писанка гарна,

Що на рушнику!

Хмельницький – наше місто!

Пісня лине іскристо!

Ти ясне і променисте

В сонячнім вінку!

Іван Пустовий. Хмельницький – наше місто

 

Останнім часом набуває поширення рейтинг українських міст за рівнем проживання. І тут експерти висувають 14 показників, як от: екологічний стан, забезпечення культурних потреб, витрати міського бюджету на одного мешканця, туристична привабливість...

 

А от студенти Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв (спеціальність «Образотворче та декоративне мистецтво, реставрація») не просто вважають: «Хмельницький – найкомфортніше місто України», але й доводять це у кожній з 13 картин однойменної виставки !

 

Експозицію полотен, виконаних третьокурсниками у 2021 р. під керівництвом викладача живопису Оксани Дубінської, розгорнуто у фойє Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки:

 

Марина Рублевська. Кохання у місті (полотно, олія)

 

Анна Слободянюк. Будинок Миколи Сікори (полотно, олія)

 

Микола Сікора (1862–1921) – міський голова Проскурова (від 1954 р. – м. Хмельницький) у період Української революції (1917–1921). Під час єврейського погрому у Проскурові (15.02.1919) вживає всі можливі й неможливі заходи для порятунку мирних мешканців, зокрема, особисто переховує євреїв.

 

Катерина Ходзінська. Художній музей (полотно, олія)

 

Публікацію розпочато репродукцією картини:

Альона Завальніцька. Озеро в парку ім. М. Чекмана (полотно, олія) 

«Місцевий Ван Гог»

 

 

А вже осінь прийшла у мій сад,

Забагрянила пишний наряд,

Затуманила вись голубу

І ронила у серці журбу.

Василь Крищенко. А вже осінь

 

Саме так називають донецького художника Сергія Садчикова, з творчим доробком якого хмельничани та гості міста вже встигли ознайомитися. Мова про персональну виставку графіки «Шлях Григорія Сковороди. Бахмут», що експонувалася у Хмельницькому обласному художньому музеї (ХОХМ) до 300-річчя від дня народження славетного українського філософа (грудень 2022 – січень 2023).

 

Ось тепер шанувальники творчості Сергія Садчикова мають можливість оглянути персональну виставку митця «Тихе щастя», відкриту у ХОХМ 22 вересня 2023 р. Запропоновано картини, створені художником у 1987–2021 рр.

 

Усі роботи дивовижні: вони насичені яскравими кольорами, надзвичайно теплі, просто нагадують нам про далекий (з дитинства) або втрачений (тепер, у часі війни) домашній затишок.

 

Бахмутський дворик (полотно, олія, 1993)

 

З сумом згадуємо про те, що поступово від нас відходить: тепер дворики, як правило, заасфальтовано, в них стоять собі рядком Audi, BMW, Chevrolet, Ford, Jeep, VW…

 

Осінній пейзаж (полотно, олія, 1989)

 

Весна в Артемівську (картон, олія, 2003)

 

Артемівськ – так називалося місто Бахмут, відоме тепер усьому світові, у 1924–2016 рр.

 

Біля водойми Північного ставка (полотно, олія, 2005)

 

Портрет мами (полотно, олія, 1987–2013)

Публікацію розпочато репродукцією картини:

Майстерня (полотно, олія, 2003)

«Встане правда ! Встане воля !»

 

 

Ми не погани,

Ми настоящі християни,

Ми малим ситі!..

А зате! Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима!

А тюрм! а люду!..

Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить.

Бо благоденствує!

Тарас Шевченко. Кавказ

 14 вересня 2023 р. величною кантатою-симфонією «Кавказ» видатного українського композитора Станіслава Людкевича розпочато 85-й концертний сезон Хмельницької обласної філармонії. Цікаво: прем’єра твору відбулася у 1914 р. у Львові на концерті, присвяченому 100-літньому ювілею Кобзаря, диригент – автор. У Хмельницькому кантату-симфонію виконано вперше.

 

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!!

Все покажем! тільки дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!..

 Так писав наш геніальний поет-пророк у далекому 1845 році... У лютому 1918 р., після повернення з Туркестану, де Станіслав Людкевич перебував у російському полоні як вояк австрійської армії, молодий композитор стає свідком червоного терору, що здійснювали в Києві більшовицькі загони Муравйова.

 Особисто мене вражають такі шляхетні вчинки Прометея української музики, який подолав 100-літній рубіж життя (24.01.1879 – 10.09.1979): у 1948-му, вже майже 70-літній, Станіслав Людкевич разом з колегою Іларіоном Гриневецьким відмовляється засудити піаніста-віртуоза Василя Барвінського (20.02.1888 – 09.06.1963), директора Львівської консерваторії. У 1963-му підписує листа до Леоніда Брежнєва, голови Президії Верховної Ради СРСР з вимогою звільнити та реабілітувати композитора Василя Барвінського.

 

Пам’ятник Кобзареві: 

День Державного прапора України, 23 серпня 2023 р., 

сквер ім. Тараса Шевченка, м. Хмельницький

 

Публікацію розпочинає фото автора:

До відкриття 85-го концертного сезону залишається 10 хвилин...

«Красо України, Подолля !»

 

Красо України, Подолля !

Розкинулось мило, недбало !

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало !

Леся Українка

 

Від 14 вересня до 10 жовтня 2023 р. у Хмельницькому музеї-студії фотомистецтва (до речі, єдиному такого роду в Україні) триватиме виставка фотографій «Подільське географічне товариство презентує».

 

Ось що розповідають про виставку її автори, хмельницькі фотомитці Олександр Колосовський, Олександр Соленцов і Микола Двужилов:

 

«Всі наші географічні дослідження та пошуки виникли колись після багаторічного досвіду проведення звичайних туристичних екскурсій територією Поділля і Волині.

 

Протягом багатьох років ми знайомили туристів з мальовничими і загадковими куточками нашої Батьківщини. І саме завдяки цим подорожам нам вдалося започаткувати зібрання власної колекції картин».

 

Фотокартини по-справжньому відтворюють для нас практично кожний рядок чудового вірша видатної поетеси Лесі Українки:

 

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

 

                            Скеля Шамот біля с. Нігін

 

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

 

                                Гирло р. Тернава

 

                    Долина р. Смотрич біля с. Нігін 

                                   Каньйон р. Тернава

Публікацію розпочато фотокартиною:

«Гунська долина. Каньйон р. Тернава».

А чи можна купити Свободу ?

Від 29 серпня до 16 вересня 2023 р. у Хмельницькому обласному художньому музеї триватиме звітна виставка за результатами міжрегіонального проєкту «Ціна Свободи. Артрезиденція із сучасного живопису», що здійснюється завдяки підтримці Українського культурного фонду та партнерству з Донецьким обласним художнім музеєм (м. Краматорськ).

З 69 заяв, надісланих на конкурс митцями з усієї України, до артрезиденції потрапили 14 (доволі потужна конкуренція: 5 осіб на одне місце !) дуже різних художників (за віком, місцем народження та фактичного проживання, життєвим та професійним досвідом). Упродовж двох серпневих тижнів у мальовничому Малієвецькому обласному історико-культурному музеї (Хмельниччина) 14 артрезидентів створили 72 унікальні картини, у кожну роботу закладено власне бачення та усвідомлення вартості нашої Свободи:

Олексій Малік (1959 р. н., Кременчук – Одеса):

«Ціна Свободи – це, передовсім, свобода Держави, у якій живе людина. Неможливо творити справжнє мистецтво тоді, коли тобі нав’язують чужу думку”.

 

Олексій Малік. Пробудження (полотно, олія)

 

Олексій Малік. Cтратег (полотно, олія)

Олена Українцева (1980 р. н., Маріуполь, Україна – Зіген, Німеччина):

«Свобода – це бути готовим втратити все, що маєш, до чого звик. Але є інший шлях – не втрачати, а боротись за те, що маєш, що є цінним».

 

Олена Українцева. Мистецтво рівноваги сил є свобода (полотно, акрил)

Цю публікацію розпочато репродукцією картини:

Наталія Коробова. Реквієм (полотно, акрил)

Наталія Коробова (1949 р. н., Запоріжжя – Трускавець):

«Ціна Свободи – це життя. Але так вже повелось, що одні віддають своє життя, а інші – залишаються жити. Напевно, заради того, щоб пам’ятати про ці трагедії і запалювати в ім’я загиблих свічки пам’яті”.