Велична споруда

-       Ти маєш всестороннє гарну душу, моя дорога, – сказав Сулейман. – Будуй дальше. Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов’язки султана.

-       А ще збудувала б я багато шкіл для хлопців.

-       Гарно. Що ще ?

-       І ще… дуже велику бібліотеку.

-       Чудово ! Того я сподівався по тобі.

Осип Назарук. Роксоляна

В період розквіту арабської науки, що припав на VII – XI ст., вчені працювали в книгозбірнях, а видатний математик і астроном Мухаммед аль-Хорезмі був ще й бібліотекарем. Показово, що тогочасного рівня ісламської математики в Західній Європі досягнуть лише наприкінці XVI ст. Більше: у ХІІ ст. створено цілі товариства вчених для перекладу надбань математиків країн ісламу на європейські мови.

Майже 500 років тому, влітку 1518-го, розпочалася дія добре відомого тепер роману Осипа Назарука "Роксоляна". Дивовижно: Настуня Лісовська, донька священика з Рогатина, ще нареченою Сулеймана Величавого, 10-го султана Османської імперії, мріє збудувати бібліотеку... 1 лютого 2018 р. Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва відзначає своє перше 40-річчя, а от її будівля є пам’ятником архітектури кінця ХІХ ст. та неповторною окрасою Чернігова. Як свідок минулого, вона має цікаву історію…

Чернігівський губернський очільник дворянства граф О.Милорадович у своїй «Родословной книге Черниговского дворянства» виводить родовід Тарновських ще від ХІІІ ст. Іван Ляшко-Тарновський, військовий товариш, 1691 р., згідно з універсалом гетьмана Івана Мазепи, отримав право писатися Тарновським. Тривалий час Тарновські були в козацькій еліті.

За словами Анатолія Матвєєва, дослідника династії, вона «поступово розросталася, набувала економічної моці й нових маєтностей, розбудовувала ошатні садиби, вела підприємницьку діяльність, пов’язану переважно з цукровим виробництвом. На поч. ХІХ ст. Тарновські мали вже понад сто містечок і вдвічі більше сіл». Гілки їхнього генеалогічного дерева переплелися з українською старшиною та російським дворянством: з Бутовичами, Милорадовичами, Кулябками, Туманськими, Стороженками.

У 1824 р. Григорій Тарновський (1788-1853) приймає у спадок маєток свого вітчима Качанівку, де збирає велику картинну галерею: твори Ван Дейка, Брюллова, Айвазовського… Відтоді бере початок знаменита колекція Тарновських. Щедрістю Григорія Степановича користується й  Тарас Шевченко, що полюбляє відвідувати Качанівку. Купівлею картини «Катерина», намальованої Кобзарем за своєю однойменною поемою, Тарновський започатковує Шевченкіану…

У 1853 р. Качанівку успадковує Василь Тарновський-старший (1810-1866), племінник Григорія Степановича. Особливо теплі стосунки складаються у Тарновського з Шевченком. Його сестру Надію поет називає «любою кумасею», їй присвячує вірші, подаровані їй малюнки поповнюють Шевченкіану.

В.В.Тарновський-молодший народився 20 березня 1838 р. Початкову освіту здобуває в одному з найкращих московських пансіонів, згодом продовжує навчання в Головному військовому інженерному училищі в Петербурзі, якого не закінчує – усвідомлює, що це не його шлях. У 1866 р., після раптової смерті батька, що сталася під час засідання Чернігівської земської управи, В.В.Тарновський-молодший успадковує величезне майно. Показово, що історик Дмитро Яворницький відзначає у житті Василя Васильовича Тарновського-молодшого три пристрасті: Качанівський парк, колекцію старожитностей та жінок.

Він так тремтить над своїм парком, що одного разу просто застрелює селянина, що саме рубає там дуба. Взагалі, кожен експонат колекції — окрема, доволі авантюрна історія. Тарновський їздить глухими хуторами, селами, відвідує  селянські хати й панські маєтки; вимінює, випрошує, купує. У родині Тарновських постає культ Кобзаря. Крім збирання Шевченкіани, Тарновський постійно надає кошти на утримання могили Тараса Григоровича, створює барельєф на пам’ятнику Кобзареві…

Перший (початковий) етап колекціонування охоплює 1850-1860-і рр. У цей час Тарновського-молодшого цікавлять предмети старовинного побуту своєї Батьківщини: кімнату, найману спільно з братом під час навчання в Москві, поступово перетворено на невеличкий музей української старовини, а також речей, пов’язаних з Тарасом Шевченком. На другому етапі, у 1870-1880-х рр., Тарновський стає досить відомий загалу як колекціонер, меценат і громадський діяч. До його збірки потрапляють портрети гетьманів та полкової старшини, а після подорожі на Запоріжжя з Дмитром Яворницьким – ще й предмети козацької минувшини. На третьому (заключному) етапі, у 1890-х рр., справа Тарновського вже набуває національної ваги, тому до збірки передають багато архівів видатних українських діячів. 

Колекцію українських старожитностей вважають найкращою в тодішній Російській імперії. І навіть, коли Василь Васильович зазнає фінансової руїни, він нічого не продає зі своєї колекції, яку вважає власністю усієї України. Зібрана саме Тарновським колекція матеріалів козацької епохи була єдиною в світі за своєю масштабністю й історичною цінністю. «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини своєї кишені», – так висловлюється про цей вчинок інший меценат української культури, Євген Чикаленко (1861-1929).

В останні роки життя Василя Тарновського турбує думка про подальшу долю унікального зібрання, яке він вважає не лише своєю приватною власністю. Тому він дуже помірковано обирає установу, якій можна було б передати це по-справжньому національне надбання. Василь Васильович вирішує прислухатись до думки знавця української старовини Олександра Лазаревського (1834-1902), тому наприкінці 1896 р. звертається до Чернігівського губернського земства.   

24 лютого 1897 р. губернське земське зібрання висловлює щиру подяку Василю Тарновському та погоджується на його пропозицію: ухвалює прийняти коштовні музейні колекції у свою власність, перевезти, впорядкувати їх, а створеному музеєві надати ім’я дарувальника. За оцінкою відомого історика та етнографа – професора Володимира Антоновича (1834-1908), вартість колекції становить 80 тис. руб., за іншими джерелами – кілька сот тис. руб.

Спробуємо усвідомити вагу цих цифр на прикладі зарплат викладачів того часу, тобто до шаленої інфляції, викликаною І-ю світовою війною 1914-1918 рр.:

Вчительці на жалування           – 360

Їй же за п’ятирічну вислугу        – 50

Їй же квартирні                          – 60

На жалування законовчителю – 120

Наведені зарплати вчителів (руб. за 1911 рік) Першого міського приходського училища містечка Сосниця Чернігівської губернії, в якому, до речі, навчався й Олександр Довженко.

Після ознайомлення з рішенням губернського земського зібрання, губернатор Є.Андрієвський повідомив губернській земській управі, що перешкод з його боку не буде. Проте Міністерство внутрішніх справ відмовилось звільнити барочний будинок полкової канцелярії XVII ст. (губернський архів). Саме кам’яницю Лизогуба (на старих листівках – Будинок Мазепи) обрав Тарновський для своєї колекції.

Кам’яницю споруджено для чернігівського полковника Якова Лизогуба (?-1698). Це унікальний зразок цивільної архітектури мазепинського (козацького) бароко. Оригінальною є архітектурна ідея: класична українська хата. Тільки велика й зведена з добротного каменю. Полковник Лизогуб після своїх звитяг із чернігівськими козаками в Азовській війні прожив 2 роки. Його вдова продала кам’яницю із садибою Івану Мазепі (1639-1709). Народилася легенда: тут ховав могутній гетьман від людських очей безтямно закохану в нього юну Мотрю Кочубей (1688-1738). І блукає тепер ночами привид нещасної Мотрі...

Минув рік, а питання про приміщення для музею не вирішили. Земське зібрання зобов’язало управу з’ясувати ціну, за яку можна було б придбати кам’яницю. Ці перемовини розтяглися ще на рік. Пропозиції управи на початку 1899 р. заслухав уже новий склад гласних, обраний на три роки. Дехто був налаштований категорично проти музею. Поширювалася думка, що земство взагалі не має права витрачати на це кошти, і тому від колекції треба відмовитися.

На щастя, прихильно поставився до музею голова губернського земського зібрання князь Микола Долгоруков, який переконав більшість гласних у необхідності прийняти дарунок В.Тарновського. Цьому сприяло також прибуття на збори самого Тарновського, хоча він і не був гласним земства. Василь Васильович повідомив, що не наполягає на розміщенні музею в кам’яниці на Валу, а погодився б і на інше приміщення. На захист музею виголосив дві палкі промови відомий громадський діяч Ілля Шраг (1847–1919).

Більшістю голосів дарунок В.Тарновського був прийнятий, і на придбання нового будинку для колекції надано 20 тис. руб. В «окремій думці» 26 гласних, долученій до рішення зборів, зазначалося, що земство не має ані юридичного, ані морального права заводити музеї, не потрібні простому люду. Це про них писав Борис Грінченко: «Байдуже було сим добродіям про народ. Байдуже було їм і про заказ, за який вони розпинались, хоч ніхто їх про те не прохав. Несвідомі національної самоповаги, змоскалені, хотіли вони показати себе більшими Москалями, ніж самі Москалі, і протестували Вкраїнці проти вкраїнського музею в той час, як Великорус князь М.Долгоруков обставав за музей». Сподівання ж ворогів музею на скасування рішення зборів губернатором та міністром внутрішніх справ не справдилися.    

А тим часом тяжко хворий Тарновський складає заповіт: «... колекцію мою заповідаю у власність Чернігівському земству, без права відчуження і переміщення з міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям». Так з’явилися три умови Тарновського. Начебто й прості, але не було жодного дня, коли б вони всі разом виконувалися.

Смерть Василя Васильовича Тарновського, що сталася 13 червня 1899 р., змусила чернігівське земство швидше вирішувати питання про приміщення для музею. 11 грудня 1899 р. на губернському земському зібранні слухали доповідь управи про музей В.В.Тарновського. Замість того, щоб наполягати на виконанні попередньої постанови про будівництво нового приміщення вартістю 20 тис. руб., було запропоновано пристосувати під музей ремісничу майстерню сирітського будинку на Смоленській вулиці, хоча й порівняно далеко від центру міста. Згідно з підрахунками, ремонт коштував 9 тис. руб. – найвагоміший аргумент, з яким і погодилися.   

Цього ж 1899 р. Борис Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Саме в цей час він перевіз із Києва до Чернігова частину музею В.Тарновського. Земська управа запропонувала Марії Загірній, дружині Бориса Грінченка, посаду завідувача музею, але губернатор не затвердив цього рішення. Серед причин називали те, що чоловік Марії Загірньої – український письменник, а також те, що їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом» (фотокопія листа 1900 р.).

На початку 1900 р. управа розпочала переобладнання ремісничих майстерень під музей, але ні у кошторис, ні у визначений термін не вклалася. Довелося клопотати перед київським музеєм про зберігання у них колекцій до 1 червня 1901 р. Будівельні роботи завершено 1901 р., витрати склали 15 тис. 160 руб. 37 коп.

У жовтні 1901 р. після закінчення ремонту всю колекцію В.Тарновського було зосереджено в новому приміщенні. Площа експозиції складалася з двох залів і частково вестибюля. Тривало комплектування фондів, був виданий каталог, розроблені правила для відвідувачів музею, яких почали приймати з 1902 р. Офіційне відкриття розтяглося на кілька років, лише 1906 р. музею було надано ім’я В.В.Тарновського та затверджено попечителем його сина. Минуло 7 років після смерті мецената – виконано дві умови заповіту… Урочистостям, призначеним на початок вересня того ж року, перешкодили революційні події 1905-1907 рр. Проте музей був досить знаний далеко за межами Чернігова.

Кошторис на утримання музею до 1905 р. складав 1000 руб. на рік, а потім довгий час (до 1917 р.) утримувався на рівні 2200-2400 руб. На придбання експонатів, в середньому, надавалося близько 500 руб. У штаті перебували завідувач (директор) та швейцар (сторож), тому годі було й думати про науковий опис колекції, активне збирання пам’яток. Розклад роботи музею: з 11 до 15 години щоденно, крім понеділка та святкових днів. Кабінет для наукових занять працював додатково двічі на тиждень з 18 до 22 години. Вхід до музею був вільний. У середньому за рік музейну експозицію відвідувало близько 4-х тис. чоловік.

Директором музею у 1911-1912 рр. був Вадим Модзалевський (1882-1920) – історик, археограф, архівіст, генеалог. 3 невтомною енергією він поєднував: ремонт музейних приміщень і поповнення колекцій; редагування видань архівної комісії й заснування бюро для обстеження місцевих архівів…

Ще 1905 р. виникає думка про концентрацію Чернігівських музеїв, яка 1908 р. активно обговорюється на ХІV Археологічному з’їзді, у 1910 р. розроблено Проект статуту об’єднаного музею. Тоді ж Чернігівське земство вирішує, що об’єднання музеїв суперечить посмертній волі Тарновського. Проте 1917 р. Вадим Модзалевський повернувся до проблеми: проект підтримано земством і Центральним комітетом охорони пам’яток. У 1918 р. Об’єднаний музей мав отримати будинок Дворянського та Селянського Земського Банку – пам'ятку архітектури, споруджену 1843 р. Тепер там Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В.Короленка.

На жаль, за радянських часів намітилася хибна тенденція передачі експонатів з одного музею в інший, внаслідок чого втрачалися дані про джерела надходження або й самі експонати. Так, станом на 1923 р. з Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського (перейменованого в І Радянський музей у травні 1919 р.) було передано до інших музеїв 1200 експонатів (це ≈⅛ усіх фондів, які на той час нараховували 9375 експонатів). Це ж спостерігалося і надалі, але обмін відбувався тільки між музеями міста.

Коли ж у 1924 р. при І Київському Державному музеї було вирішено створити Шевченківський відділ і для цього з Катеринослава та Чернігова повинні були передати всі експонати, що стосуються життя і творчості Т.Г.Шевченка, чернігівські керівники принципово заперечили. Вони вважали, що «… настоящий случай частичной передачи коллекции одного музея в другой является опасным прецедентом своеобразного «разбазаривания музеев», і … відстояли Шевченківське зібрання музею В.В.Тарновського. 

І-й Радянський музей був одним з 9 музеїв республіки, переведених на державне утримання, як такий, що мав загальнодержавне значення. Як і раніше, він займав окреме приміщення і фактично працював самостійно до повного об’єднання всіх чернігівських музеїв у 1925 р. під одним дахом. Так завершилась 25-річна історія Музею українських старожитностей ім. В.В.Тарновського.

30-ті рр. ХХ ст. стали для музею роками втрат не тільки наукових кадрів і рівня науково-дослідної роботи, але й експонатів. 20 жовтня 1933 р. на підставі розпорядження Народного Комісаріату освіти до Інституту Т.Г.Шевченка у Харкові передається унікальна Шевченківська колекція музею, навіть експонати, які зібрав і заповів Чернігову без права передачі В.В.Тарновський. 

Невдовзі після захоплення Чернігова гітлерівцями почалося формування нової влади в місті, в якій відділ культури і освіти очолив С.Г.Баран-Бутович. В квітні 1942 р. він порушує клопотання перед німецькою комендатурою і головою міської управи про створення в місті історичного музею, отримує дозвіл на проведення розкопок пожарища колишнього музею і влітку 1942 р. розпочинає розкопки, які тривали 2.5 місяці.

Після завершення розкопок знахідки були перевезені у приміщення майбутнього музею (колишнього Музею українських старожитностей ім.Василя Тарновського) для їх подальшої обробки, інвентаризації та реставрації. Одночасно з розкопками проводився і ремонт цього будинку. Яка ж доля спіткала ці знахідки? Значна кількість експонатів, які, мабуть, краще збереглися, була вивезена німцями під час відступу, бо в інвентарних книгах вони не зазначені. У грудні 1943 р. музей відновив свою діяльність…

Рекомендована література

Усі видання запитуйте у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).

Глизь І. Ілля Шраг / І.Глизь, О.Донік та ін.; кол. авт.: В.Шандра (керівник) // Історія України в особах: ХІХ століття. – К.: Україна, 2015. – С. 355-364.

Єлісєєва М. «Чорний ангел» Марія Тарновська / М.Єлісєєва // Чернігівські відомості. – 2017. – 8 берез. – С. 15.

Про дружину Василя Тарновського (молодшого) – Марію, батько якої, граф Микола О’Рурк, мав кровну спорідненість з ірландськими королями династії Стюарт.

Коваленко О. Модзалевський – завідувач музею українських старожитностей В.Тарновського / О.Коваленко // Літературний Чернігів. – 2002. – № 3-4. – С. 115-121.

Лаєвський С. Три умови Василя Тарновського / С.Лаєвський // Дзеркало тижня. – 2005. – № 29.

Мідько А. З історії розвитку музейної справи на Чернігівщині у ХІХ – ХХ ст. / А.Мідько // Сіверянський літопис. – 2013. – № 4-6. – С. 121-124.

Мовчун А. «Кожна річ має в собі частинку мого Я…». Музей Бориса Грінченка в Києві / А.Мовчун // Дивослово. – 2011. – № 9. – С. 58-61.

Моціяка П. Йосиф Леціус на чолі Історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині (1913-14 рр.) / П.Моціяка // Сіверянський літопис. – 2011. – № 3. – С. 76-86.     

Петренко Г. Меценат землі Чернігівської : до 200-річчя Василя Тарновського-старшого (1810-1866) / Г.Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 чер. – С. 6.

Половникова С. Музей українських старожитностей ім. В.В.Тарновського / С.Половникова // Родовід. – 1996. – № 14. – С. 34-38.

Пригоровська Л. Питання освіти в діяльності Сосницької міської думи / Л.Пригоровська // Сіверянський літопис. – 2011. – № 3. – С. 15-22.    

Пригоровська Л. Олександр Довженко: «Навчання давалося мені легко» / Л.Пригоровська // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 2. – С. 170-175.

Слабошпицький М. Творці Качанівського Едему (Тарновські) / М.Слабошпицький // Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К.: Вид-во М.П.Коць; Ярославів Вал, 2006. – С. 126-143.