«А літературу я люблю ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі…» : до 135-річчя від дня народження Аркадія Казки (23.09.1890, Седнів Чернігівської губернії – 23.11.1929, Одеса)

 

Седнів. Дитинство

 

Аркадій Казка приходить у цей світ 23 (11-го за ст. стилем) вересня 1890 р. в містечку Седневі на Чернігівщині в багатодітній родині сільського шевця, що складається ще з трьох синів і чотирьох доньок. Його батько Василь Кіндратович походить з козацького роду, мати звуть Єфросинією Андріївною. У 1890-х рр. у Седневі мешкають ще багато Казок, отже, Аркадій виховується не лише з рідними, але й з двоюрідними, можливо, троюрідними братами і сестрами. Але саме батьки мають визначальний вплив на його формування.

 

Василь Казка керує церковним хором і закоханий у спів. Влітку 1904 р. «Черниговские губернские ведомости» відзначають концерти хору під орудою «невтомного регента» В. К. Казки. Батькові здібності до музики, хорового співу, слух і голос передаються сину. Майбутній поет дуже любить батька. У одному з листів до В. Мисика він напише: «Зараз в моїй уяві повстала дорога для мене постать мого батька, який ніколи нічим себе не схибив і від цього його життя розтопилося в космосі, як чиста вранішня росина: кращого я ні собі, ні іншим не можу побажати».

 

В уяві Аркадія мати і спогади дитинства неподільні. Ніжним почуттям синівської любові дихають його поетичні рядки: «Порічки, садок, нагідки – І дотик ласкавий твоєї руки» – це Аркадій залишає у Седневі ще підлітком. Але найбільше запам’ятовується йому: «…мама (дивна істота: любов її як еманація радіоелемента – ніколи не вгасає, не втрачається !!), сестри, рідня, знайомі – вбогі, чесні, прості й мудрі люди…». Вірш «Лист» вбирає у себе сум усіх українських матерів тої доби:

 

Мать шістдесять років й похилений тин

Мать трьох аж синів, та з них ні один

Не кликне на спокій до себе тебе.

 

Чернігів. Навчання, одруження та віршування

 

У намірах батьків було надати освіту своїм дітям, тому Аркадія віддають до реальної школи у Чернігові. Це місто, після певних вагань, вже ж опиняється на другій позиції його системи цінностей: «Чернігів теж не менше (чи й більш ? – трошки менше) рідний». Седневу тут беззастережно надається перше місце: «Седнів мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитинячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо-щиро люблять мене, – повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його у містах !), хвилями прозорими Снову, річними краєвидами, горовими, лісовими, польовими й луговими далечами…».

 

В Чернігові ж серед друзів Аркадія пріоритет здобуває Павло Тичина. Пізніше, в листі до В. Мисика А. Казка пригадує: «А літературу я люблю ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли иньші хористи платили по 2 грудки сахару за число».

 

Після Чернігівської реальної школи наступною сходинкою в навчанні юнака стає Київський комерційний інститут, закінчити який Аркадієві не судилося через бідність: змушений був повертатися до Чернігова, шукати працю й допомагати родичам.

 

Українська революція надихає А. Казку на унікальні можливості відродження нації: розвиток мови, літератури, розквіт культури. У 1946 р., на еміграції в Німеччині, проф. Оглоблин напише у мюнхенському часописі «Рідне слово»: «Гарячі дні революції в тихому, півсонному, але культурному Чернігові. Казка кидається у вир українського громадсько-політичного й мистецького життя. Він працює в Чернігівському Земстві, бере активну участь в українських революційних і культурно-освітніх організаціях. Артист-аматор, він виступає в українських концертах та виставах, організованих «Просвітою». Маляр, він, за дорученням Чернігівського Комітету охорони пам’яток старовини, малює історично-мистецькі пам’ятники Чернігівщини. Він близько стояв до того рафінованого культурного українського оточення, яке об’єднувалося в Чернігові навколо Вадима Львовича Модзалевського, генеалога, історика й мистецтвознавця».

 

Романтичність натури А. Казки на той бурхливий час є такою, що з метричної книги Воскресенської церкви Чернігова постає перед нами запис від 4 липня 1918 р., згідно з яким «козак м.Седнева, православний, одружувався першим шлюбом, 27 років». Дружина поета – «донька почесного громадянина м. Стародуба Чернігівської губернії Ганна Павлівна Цитович, православна, перший шлюб, 27 років».

 

Одруження, громадська діяльність лише сприяють творчому піднесенню молодого поета. У листі В. Модзалевському від 11 серпня 1918 р. він повідомляє: «За 1917 рік, особливо за осінь та за ту бурхливу зиму, назбиралась у мене якась величезна кількість поезій, так приблизно речей на 60, що складе томик у сотню сторінок. Між цього поезійного дріб’язку є дві речі трохи буйнішого розміру: одна з них поема «Риштування», а друга – це сонетів вінок «Аргонавти» чи «Вінок життя» – річ з 15 сонетів, яку я написав у червні сього року».

 

У 1918 р. А. Казка передає до друкарні збірочку своїх віршів «Перший вінок», яку так і не видано. Взагалі, поет завжди дуже сумував, що за життя не побачив надрукованою жодної зі своїх збірок. У листі до Павла Тичини від 10 листопада 1924 р. він делікатно запитує: «Та ось я б хотів запитать (хоч це безнадійна річ !): якось ти восени казав: «Пришли матер’ял, може, удасться видать книжку». Ось я й питаю, голубчику Павлусю: чи не можна б спробувать надіслать матеріал ? Напиши про це».

 

Невільні мандри Україною. Вчитель і поет

 

В. Міяковський зазначає: «Казка мріяв перебратися до Києва, як це зробили інші чернігівці: В. Модзалевський, М. Жук, Ю. Меженко, мріяв про університет, про якусь культурну роботу біля Модзалевського. Це був би рушійний момент в його біографії. Цього не сталося, життя пішло зигзагами і він пройшов життя непізнаний ніким».

 

Творчу спадщину А.Казки не поціновано належним чином, а його життєвий шлях і досі докладно не вивчено. Безконечні переїзди йому не перешкоджають:

 

Люблю я і любив завжди дорогу. Нею

Ладен, здається, йти навпроти сонця вічно.

 

Проте в родині вже виховується двоє синів, які потребують і матеріальної підтримки, а їхній батько спромігся знайти роботу лише в сільській школі. Ось хронологія його невільних мандрів:

 

1919-1922	Учитель російської мови й літератури в семирічці с. Підгороднє (Катеринославщина)
1922-1925	Вихователь у Межигірському дитячому будинку; вчитель у с. Нові Петрівці; викладач українознавства в Межигірському художньо-керамічному технікумі (Київщина)
1925-1929	Вчитель 77-ї залізничної трудової школи (Одеса)

 

На Катеринославщині учнем А. Казки є дуже здібний школяр Василь Мисик, дружбу з яким молодий поет підтримує до кінця життя: останню листівку він напише 16 серпня 1929 р., за три тижні до свого арешту. У листах до колишнього учня А. Казка висловлюється вкрай відверто.

 

Наприклад, більшість радянських письменників того часу наввипередки оспівують переваги соціалістичного міста, а Казка у 1928 р. повідомляє з чорноморської перлини, Одеси: «Здається за один день такого сонячного існування я сміливо б віддав і смердючі автомобілі, і прудкі – що більше униз літають – аероплани, і заковані в граніт, залізо і бетон міста з їхньою електрикою і з отими коробками-домами, набитими паскудними пиховитими вошами, що ссуть одна в одної сили і кров і прикривають це ріжними святими словами».

 

У мрійливого і ніжного лірика досить чітка громадянська позиція: «Найбільше-бо ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму отой дух покори, отой новий дух фарисейства, до якого так старанно підганяють сучасну письменницьку молодь, як колись солдатів до муштри».

 

Одеса. Арешт і смерть

 

9 вересня 1929 р. поета-вчителя заарештовують в Одесі. Його звинувачують у причетності до Спілки визволення України (СВУ). Тепер ми знаємо, що такої «контрреволюційної» організації насправді не існувало, українську творчу інтелігенцію судять за її минулу діяльність, теперішній стиль мислення, відмінний від офіційного.

 

У своїх розвідках В. Шкварчук наводить теми розмов, поширених у колах української інтелігенції Одеси: «вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

 

Востаннє поета допитують 21 листопада: показання його зовсім не відповідають ст. 54-11 КК УРСР «Участь у контрреволюційній організації, підготовка контрреволюційних злочинів». Вже за два дні, 23 листопада, згідно з висновком судмедексперта, «в’язень повісився на рушнику». Насправді, за цими словами можна легко приховати навмисне вбивство. За 68 років, 27 листопада 1997 р., Аркадія Казку реабілітовано Чернігівською обласною прокуратурою.

 

Як бачимо, жахливі радянські реалії підступно обривають творчий політ Аркадія Казки – самобутнього поета, яскравого педагога, талант якого лишився не розкритим.

 

Рядки з віршів Аркадія Казки

 

Романтичне

 

Десна – мов шабля. Вал старезний.

Мазепи дім. Гармати в ряд,

Поринувши у сон давнезний,

Сумною вартою стоять.

Заснув Чернігів.

 

Тріолет

 

Життя – яка то гарна річ !

Життя – прекрасна таємниця,

Втіх, чистих радощів криниця…

Життя – яка то гарна річ…

 

Миколі Лисенкові

 

Вкраїнче, знай: ганебно спав твій край,

Докіль над ним не розітнувся спів

Двох геніїв, двох славних Кобзарів…

Тому в відновленім краю згадай:

Що Сонце України є Шевченко,

А Соловей її Весни – Лисéнко.

 

Васильки

 

Вмира троянд запашність, врода,

Лиш для васильків смерть – свобода:

Їх кріпне дух, мина їх час.

Мистецькі твори – ті ж васильки,

Лежать в землі хоч тисяч скільки,

А знайдуть – юні і сей час.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Аркадія Казки запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Казка А. Васильки : поезії / Аркадій Казка ; упоряд., передм. та прим. Станіслава Тельнюка. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 263 с. – 4 тис. пр.

 

Шугай О. Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку). Казка А. Вибрані твори / Олександер Шугай, Аркадій Казка. – Київ : Смолоскип, 2010. – 664 с. – 2 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Двомовність гальмує поступ дитини в шкільній науці»: до 190-річчя від дня народження Олександра Потебні (22.09.1835, хутір Манів Роменського повіту Полтавської губернії – 11.12.1891, Харків)

 

«Знання двох мов у ранньому віці це не є опанування двох систем висловлювання і передавання одного й того самого кола думок, лише роздвоєння цього кола, що стає на заваді формуванню одноцільного світогляду та перешкоджає науковій абстракції».

 

Такою несподіваною є відповідь Олександра Потебні на актуальне дотепер питання: «Чи варто вчити дитину іноземної мови змалечку?». Видатний український мово- та літературознавець, філософ і фольклорист, прихильник психологічного напрямку у мовознавстві та знакова постать у світовій лінгвістиці, бачить у двомовності гальма на шляху до опанування дитиною шкільної програми.

 

Вчений наголошує: «Коли мова школи відмінна від мови родини, то варто очікувати, що школа й сімейне життя не набудуть гармонійних стосунків, але вестимуть боротьбу одне з одним. Дитина, що каже “du pain” (хлібця, фр. – В. П.) до батьків та гувернантки й (крадькома) «хлібця» до служниці, має два відмінні уявлення про хліб».

 

Потебня вважає, що постійне спілкування матері й дитини саме рідною мовою є найкращою підготовкою до дорослого життя. Видатний філолог порівнює «благородні» наміри батьків щодо опанування їхньою дитиною кількох іноземних мов з утопічними намаганнями навчити її грати на п’яти музичних інструментах одночасно. Різні мови – це і є різні інструменти…

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Олександра Потебні запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Література про Олександра Потебню

 

Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і національність / Юрій Вільчинський // Слово і Час. – 1992. - № 1. – С. 9-15.

 

Окраса слов’янської науки: до 170-річчя від дня народження О. О. Потебні / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 156-160. – 238 с.

 

Потебня Олександр Опанасович / Ігор Шаров // Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен. – Київ : АртЕк, 2006. – С. 325-329.

 

Потебня Олександр Опанасович / За ред. І. В. Муромцева // Українська мова : Енциклопедія. – Київ : Майстер-клас, 2011. – С. 305. – 400 с.

 

Пресняков О. П. Слово, думка, образ : Про філологічну спадщину О. О. Потебні / О. П. Пресняков. – Київ : Знання, 1974. – 48 с. – 42120 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю»: до 161-ї річниці від дня народження Михайла Коцюбинського (17.09.1864, Вінниця – 25.04.1913, Чернігів)

 

У фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського зберігається особиста бібліотека видатного класика української літератури – понад 1.5 тис. одиниць (1547 газет і журналів, альманахів та книг, літературних і нотних збірників).

 

Особисто мене дуже доторкають одиниці зберігання за номерами 658 та 659, березневий та квітневий випуски «Літературно-наукового вісника», що виходять у світ у Львові 115 р. тому, у 1910-му (видавець: Михайло Грушевський).

 

Важливо: у цих двох книжечках вперше друкується драматична поема Лесі Українки «У пущі», з численними позначками Михайла Коцюбинського, зокрема, варто навести такі рядки:

 

«Душа моя вже все перемогла

І вільна стала, наче сарна в горах».

 

У драмі видатної поетеси йдеться про трагедію талановитого скульптора Річарда Айрона у громаді пуритан у диких пущах Нового світу (перших американських колоній):

 

«Такі були мої питимі предки.

Мої всі кревні волі домагались,

Від короля, від церкви, парламенту,

А я – від них самих. Така вже кров».

 

Прототипом головного героя є Джон Мільтон (1608–1674) – англійський поет і прозаїк, політичний діяч та автор поеми «Втрачений рай».

 

Цікаво: приблизно в той самий час, коли Леся Українка працює над своєю драматичною поемою «У пущі», Михайло Коцюбинський пише дуже споріднену до неї новелу “Intermezzo” (порівняємо дату завершення: 09.09.1908).

 

Важлива відмінність. Якщо Річард Айрон, головний герой у Лесі Українки, наважується на добровільне вигнання:

 

«Мовчіть злиденне кодло!

Невігласи! Я сам іду від вас!»,

 

то ліричний герой у Михайла Коцюбинського (власне, це і є автор новели) обирає інший шлях:

 

«Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Михайла Коцюбинського запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Меморіальна бібліотека М. Коцюбинського : Короткий опис / Упоряд.: Н. М. Коцюбинська, О. І. Єрмоленко та ін. ; відповід. за вип. І. Ю. Коцюбинський. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 336 с. – 100 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«Взаємний обмін населенням»: до Дня пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 рр.

 

У 1944–1945 рр. нацисти залишають Східну Європу, відповідно, ці території стають «зонами впливу» комуністичних режимів.

 

9 вересня 1944 рр. Уряди УРСР та Польської Народної Республіки укладають угоду про «взаємний обмін населенням». Результат: близько 700 тисяч українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини стають жертвами примусового виселення.

 

У 2018 р. Верховна Рада України постановляє:  вважати другу неділю вересня як офіційний день пам’яті про депортації українців у 1944–1951 рр.

 

У 1944–1946 рр. українців із Польщі  (Лемківщина, Надсяння, Південне Підляшшя та Холмщина) депортують до 17 областей в УРСР, переважно Тернопільської та сусідніх.

 

Офіційна позиція обох режимів: добровільний переїзд, який фактично стає виселенням з подальшою примусовою депортацією. На підтримку залучають місцевих польських селян, Військо Польське та підрозділи НКВС.

 

«Градієнти» методів впливу – від агітації та пропаганди до залякування й залучення військових. Так комуністична влада Польщі розв’язує «українське питання».

 

У 1947 р. польський режим здійснює акцію «Вісла», внаслідок якої 150 тис. українців опиняються у північних та північно-західних частинах Польщі.

 

Переселення й депортації у 1944–1951 рр. кардинально змінюють життя 750 тис. українців, що втрачають не лише рідну землю, але й житло (хати, будинки, господарчі споруди).

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 рр. запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

60 років Волинської трагедії : Матеріали форуму українських і польських експертів та журналістів «Події на Волині: як жити з цим тягарем?», м. Острог, 11-12 квітня 2003 р. – Київ, 2003.

 

Білавич-Кузич Л. І. Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі / Любов Білавич-Кузич ; упоряд. та літ. ред. Галина Білавич. – Косів : Писаний Камінь, 2021. – 476 с.

Про жахливі репресії радянської влади у Західній Україні упродовж 1939 – на початку 1950-х рр.

 

Війна двох правд : Поляки та українці у кривавому ХХ столітті : Бібліотека «Історичної правди» / Уклад. й передм. Вахтанга Кіпіані. – Харків : Віват, 2019. – (Історія та політика). – 1.1 тис. пр.

 

В’ятрович В. М. За лаштунками «Волині–43» : Невідома польсько-українська війна / В. М. В’ятрович. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 304 с. – 10 тис. пр.

 

Депортації населення з українських земель : Операція «Вісла». Трагічні події на Волині / Авт.-упор. Євдокія Бабич, Валентина Патока ; авт. вступ. статті С. І. Білокінь // Репресії в Україні (1917–1990 рр.) : Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. – Київ : Смолоскип, 2007. – С. 299-306. – 1 тис. пр.

 

Кров українська, кров польська… : Трагедія Холмщини та Підляшшя в роках 1938–1948 у спогадах / Упоряд.: Мирослав Іваник. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2014. – 392 с. : іл. – (Бібліотека Закерзоння). – 500 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Жити хочу! Геть думи сумні!»: Гарольд і Мод, Леся Українка та Олена Пчілка

 

7 вересня 2025 р. вдруге дивився «Гарольд і Мод» – легендарну виставу, що не сходить зі сцени «Молодіжного театру» в Чернігові вже майже 20 років! Геннадій Касьянов, режисер-постановник, створює цю романтичну комедію за однойменною п’єсою «Harold and Maude» Коліна Гіґґінса (Colin Higgins, 1941–1988), яка у 1971 р. побачить світ окремим романом.

 

Гарольд Чейзен (Harold Chasen), якого на сцені «Молодіжки» неперевершено грає актор Сергій Тимощук, потерпає від надмірної опіки своєї матері. Відповідно, цілком «дорослий» син обирає «постановку» самогубств як доволі несподівану форму спротиву. Проте невпинне зростання кількості невдалих «актів» Гарольда поступово зменшує хвилювання місіс Чейзен.

 

Ще одним «захопленням» юнака є ретельне спостереження за процесом похорону (зовсім незнайомої йому людини). Несподівано під час одного з таких «споглядань» Гарольд знайомиться з Мод (Maude), 79-річною екоактивісткою та … крадійкою авто. У цій другій головній ролі насолоджуємось дивовижною грою Юлії Матросової, акторки «Молодіжного театру».

 

Ця зустріч обертає життя Гарольда догори дриґом: чарівна Мод знайомить юнака з неймовірно чудовим світом вишуканого мистецтва і краси, зокрема, вона вчить юнака танцювати, співати й грати на банджо… Отже, Гарольд закохався. У 80-й день народження Мод він готується запропонувати їй руку та серце, аж раптом довідується, що саме цього дня його кохана вирушає в далеку подорож (вирішує свідомо піти з життя)…

 

На мою думку, схожі приклади надмірного втручання матері у життя дорослої доньки зустрічаємо у класиків української літератури. Ось рядки з листа 22-річної Лесі Українки до своєї матері Косач О. П. (Олени Пчілки), датованого 15(27).12.1893 (Київ):

 

«Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжді од щирого серця а не для лицемірства та облесливости. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму остатньому листі, я все таки не заслужила і не заслужу ніколи.

 

Справді ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я даю тобі слово чести, що як тілько се для тебе буде спокійніше, то я без жалю покину Київ по першому твоєму листу, – коли ти для нас життя не жалуєш, то невже б я мала пожалувати для тебе Київського життя? Не так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб за для них я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби».

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених ознайомитися докладніше з унікальною епістолярною спадщиною Лесі Українки запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Українка Л. Листи: 1876–1897 / Леся Українка ; упоряд. і автор прим. Валентина Прокіп (Савчук), к.ф.н. ; наук. ред. Лариса Мірошниченко, к.ф.н. ; автор передм. проф. Віра Агеєва, д.ф.н. – Київ : Комора, 2016. – 512 с. : іл. – (Persona). – 1.5 тис. пр.

 

Українка Л. Листи: 1898–1902 / Леся Українка ; упоряд. і автор прим. Валентина Прокіп (Савчук), к.ф.н. ; наук. ред. Лариса Мірошниченко, к.ф.н. – Київ : Комора, 2017. – 544 с. : іл. – (Persona).

 

Українка Л. Листи: 1903–1913 / Леся Українка ; упоряд. і автор прим. Валентина Прокіп (Савчук), к.ф.н. ; наук. ред. Лариса Мірошниченко, к.ф.н. – Київ : Комора, 2018. – 736 с. : іл. – (Persona).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«…зумів помістити в полотно видиме й незриме, реальність і містичні видіння…»: до 150-річчя від дня народження Олександра Мурашка (07.09.1875, Київ – 14.06.1919, Київ)

Малий Олександр Крачковський, якого згодом, вперше після Тараса Шевченка, назвуть геніальним українським художником, приходить у цей світ поза шлюбом.

 

Проте Марія Крачковська, його мати, виходить заміж вдруге: вітчим – Олександр Іванович Мурашко, різьбяр по дереву і власник іконостасної майстерні в Чернігові, дядько – Микола Іванович Мурашко (1844–1909), відомий художник і педагог, засновник Київської рисувальної школи М. Мурашка, з якої, зокрема, виходять такі видатні майстри як Микола Пимоненко (навчається у 1878–1882 рр., викладає у 1884–1900 рр.) та Казимир Малевич (роки навчання: 1895–1896).

 

Важливо: дитинство малого Сашка минає недалеко від містечка Борзна (Чернігівщина), тут до його свідомості глибоко «заходять» оповідання бабусі, звичайної селянки, про козацькі часи в Україні.

 

Микола Мурашко повідомляє брата Олександра про затверджений план значних робіт у Володимирському соборі, ось чому вітчим Сашка перевозить свою іконостасну майстерню до Києва, де отримує й виконує такі вагомі замовлення: ґрунтування стін собору, виготовлення церковних меблів та нижніх, дерев’яних, колон іконостаса (верхні, мармурові, робитимуть італійські майстри), позолотні роботи…

 

Унікальний момент життя: Сашко бачить, як поступово, день у день, постають дивовижні розписи Володимирського собору. На мою думку, згодом, саме юнацькі враження «худого, високого, патлатого й сором’язливого» парубка надихатимуть 34-річного Майстра на створення шедевру: картини «Благовіщення» (1909, 2 х 1.7 м, полотно, олія).

 

Сюжетною лінією картини є знаменна подія, яку християнський світ святкує щорічно 25 березня: архангел Гавриїл благовістить Діві Марії про народження Ісуса (Лук. 1:26-39).

 

Біля ніг Марії – скринька з різноманітним приладдям, як символ залишених турбот цього світу, Діва зовсім не дивиться на них, «скасовує» усі земні плани, радісно-тривожні очі спрямовано удалину: Марія готова повністю виконати Божу волю…

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать художника Олександра Мурашка запрошуємо до відділу читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Вишняков О. Видатний український художник Олександр Мурашко був підступно вбитий / О. Вишняков // Світ-інфо. – 2019. – 4 лип.

 

Жбанкова О. Б. Мурашко Олександр Олександрович / О. Б. Жбанкова ; редкол.: І. М. Дзюба (співголова) та ін. // Енциклопедія Сучасної України. Том 22 : Мр – На. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – С. 168-169, 244. – 3.8 тис. пр.

 

Мурашко Олександр Олександрович / упоряд.: М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького // Митці України : Енциклопедичний довідник. – Київ : Українська Енциклопедія ім. Миколи Бажана, 1992. – С. 413-414. – 30 тис. пр.

 

Наумова Н. Український художник Олександр Мурашко : до 150-річчя від дня народження / Надія Наумова // Слово Просвіти : всеукр. культуролог. тижневик. – 2025. – 6-12 берез. – С. 12-13.

 

Олександр Олександрович Мурашко. 1875–1919 : [альбом репродукцій] / упоряд. А. П. Шпаков ; худож. оформ. О. В. Снарського. – Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – 17 с. + XXVI репрод. – 3.5 тис. пр.

 

Рожнятовська О. А. Віртуоз барв : до 125-річчя від дня народження О. О. Мурашка / Автори-укладачі: О. А. Рожнятовська, О. В. Булгак, О. Л. Заваліна та ін. // Календар знаменних і пам’ятних дат 2000. ІІІ квартал : Рекомендаційний бібліографічний довідник. – Київ : Національна парламентська бібліотека України, 2000. – С. 84-89.

 

Шаров І. Ф. Мурашко Олександр Олександрович / І. Ф. Шаров, А. В. Толстоухов // Шаров І. Ф. Художники України : 100 видатних імен. – Київ : АртЕк, 2007. – С. 253-261. – 5 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів