«Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр»

 

«Кажуть – не вір у сон! Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр. – Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, – то будуть бити.

 

Ще це іноді віщує тільки сльози, що в палю дадуть (битимуть – В. П.), або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!.. І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись, – приведуть, і збудеться сон».

 

Переконаний: кожен з нас легко долучить цілу збірку особистих трактувань снів до цих зворушливих рядків з захопливої сімейної хроніки «Люборацькі» Анатолія Свидницького (1834–1871), першого в українській літературі соціально-психологічного роману.

 

Дуже цікаво було б почути думки науковців з цього приводу. Виважену й розгорнуту відповідь знаходимо у книжці «Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням» Ольги Маслової та Ніки Бєльської:

 

«Сни можуть мати не надто конкретний зміст чи якісь дивні образи. А отже, їх трактування стає доволі суб’єктивним. До того ж, люди прагнуть помістити зміст сновидіння в особистий, сімейний, робочий, загальнодержавний, екологічний контекст тощо.

 

Таким чином, у якомусь із них з певною ймовірністю такий образ матиме сенс і зв’язок із якоюсь подією в майбутньому. Це може скласти враження, що сон був передвісником такої події. Проте жодних доказів на підтримку того, що віщі сни фізіологічно можливі, наразі немає».

 

Обидві авторки книги (досвідчені викладачки й науковиці, тренерки проєкту «Школа довголіття») не лише відповідають на поширені питання, як от:

 

«Чи можна придумати геніальне рішення проблеми уві сні? Денний сон – друг чи ворог? Чи варто читати з екрану телефона для швидкого засинання?»,

 

але й надають практичні рекомендації, наприклад, що зробити просто зараз, аби спати краще!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про сон та його таємниці, пригадати неперевершену сімейну хроніку Анатолія Свидницького, запрошуємо до відділів абонемента й читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Маслова О. Коли я нарешті висплюся? : Як засинати і прокидатися із задоволенням / Ольга Маслова, Вероніка Бєльська. – Київ : Віхола, 2021. – 208 с. – (Наукпоп). – 2 тис. пр.

 

Свидницький А. П. Люборацькі : сімейна хроніка / Анатолій Свидницький ; передм. Р. Міщука ; іл. худож. А. Базилевича. – Київ : Дніпро, 1984. – 297 с. – (Бібліотека української класики «Дніпро»). – 50 тис. пр.

 

Свидницький А. Люборацькі (сімейна хроніка) : роман / Анатолій Свидницький. – Київ : Знання, 1984. – 240 с. – (Класна література).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Народився істориком, пристрасним збирачем і пропагандистом української старовини»: до 235-річчя від дня народження Олександра Марковича (31.07.1790, с. Сварков Глухівського повіту Чернігівської губ. – 27.12.1865)

У 1859 р. у Москві виходить друком двотомник «Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича»: онук автора, Олександр Маркович, ретельно готує та вперше видає (із власною передмовою) щоденник свого діда, Марковича Якова Андрійовича (1696–1770). Вчинок по-справжньому зворушує, адже доволі часто вже батькам та дітям важко знайти шляхи порозуміння… А твір Якова Марковича, мемуариста і хроніста, заслуговує на увагу. 

По-перше, тривалістю: 50 років, 1716–1767. Навіть більше. Чому? Спочатку Яків Маркович просто продовжує «Кроніку» (записи про події 1452–1715 рр.) Павла Полуботка (бл. 1660–1724), чернігівського полковника, наказного гетьмана і … свого тестя (бере за дружину його доньку Олену).

 

По-друге: насиченістю. В «Домашньому протоколі» (саме так зве Яків Маркович свій «Щоденник») бачимо докладний опис життя й побуту козацької старшини: від розміру маєтностей до заходів щодо збільшення прибутків у них, від питань ціноутворення на товари й послуги до проблем грошового обігу…

 

По-третє, виваженістю й поміркованістю. Яків Маркович старанно добирає факти, проте ніде не висловлює свого ставлення до них (намагається бути поза жорсткими політичними баталіями, що розгортаються у його відрізку часу й простору нової історії).

 

Другий важливий момент життєпису Олександра Марковича, який не може не зворушити: його щире прагнення поліпшити долю своїх селян. Ще у 1852-му, за дев’ять років до офіційного скасування кріпацтва, Олександр Маркович у своєму зверненні до уряду пропонує надати своїм селянам статус вільних поселенців.

 

Відповідно, його землю можна або орендувати (постійно), або ж викупити (поступово). Проте в уряді на цей проєкт селянської реформи дивляться як на дуже радикальний, тому й відмовляються затвердити.

 

Неймовірно, але Олександр Маркович утримує (не лише за свого життя, але виразно наголошує на цьому в заповіті своїм спадкоємцям!): Миколаївську церкву (річна платня священникам і причту, півчим хору), споруджену ще у 1743–1757 рр. дідом, Яковом Марковичем; дві початкові школи (у с. Сварков та у с. Перервенці) та інфекційну лікарню…

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Олександра Марковича запрошуємо до відділу читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання про Олександра Марковича

 

Бушин М. В. М. Половець. Маркович Олександр Михайлович. Чернігів: Просвіта, 2019. 120 с. / М. Бушин // Сіверянський літопис. – 2019. – № 6. – С. 168-170. – 300 пр.

 

Маркович Олександр Михайлович / О. Б. Коваленко ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. // Енциклопедія історії України : У 10 т. Т. 6 : Ла – Мі. – Київ : Наук. думка, 2009. – С. 519. – 5 тис. пр.

 

Томазов В. Марковичі / Валерій Томазов // Старожитності. – 1994. – № 1-2. – С. 24-25.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Софіє, це мій друг Вільгельм фон Габсбурґ, великий приятель українців»

 

«Коли війна закінчиться, обов’язково треба поїхати до Амстердама, – раптом сказав Вільгельм і замріяно затягнувся димом.

Чому саме до Амстердама? – здивувався Іван.

Там є моя улюблена ресторація «Порт Ван Клєве», де готують найліпші в Голландії біфштекси. А може й найліпші у світі. Кожен біфштекс вони нумерують. Я був там востаннє ще до війни й отримав біфштекс під номером 47567789.

 

Ого, – сказала Софія. – Напевно, це старий ресторан.

Так, дуже старий. До нього їздив ще мій батько в часи молодості. Зараз згадаю… Мені казали, коли його відкрили: чи то в 1850-му, чи то в 1870-му. Цікаво, чи працює він зараз.»

 

Неймовірно, але ця розмова відбувається в одному з віденських ресторанів! 1945-й рік, тривають бомбардування (відповідно, руйнування) австрійської столиці, а ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, відомий також як Василь Вишиваний (1895–1948), за дружнього сприяння Івана, свого денщика, знайомиться з Софією, молодою і вродливою зв’язковою ОУН та майбутньою дружиною!

 

Наталка Сняданко, сучасна талановита львівська письменниця, перекладачка і журналістка, пропонує українському читачу дивовижний роман з альтернативної історії (2017). У цьому творі нема звичного поділу на глави й розділи, лише … хештеги: ###1848–1914, ###1915–1939… В останньому ###2008-му читаємо (разом з Галиною, онукою ерцгерцога Вільгельма):

 

«queen: довідка про смерть в особовій справі Вільгельма фон Габсбурґа була «липова» – насправді його викрали українські націоналісти відразу ж після завершення судового процесу й анонімно перевезли до Львова, де він прожив останні роки свого життя з дружиною, котра й організувала цілу ту операцію.»

 

Завдяки таким персонажам, як Софія – дружина Вільгельма, Тарас – син, Галина – онука, Олесь – правнук, можна відчути атмосферу Львова різних часів: за Австро-Угорщини, Польщі, СРСР… Наведу епізод, що зворушує мене найбільше (###1950–2000):

 

Ось Тарас допомагає Маркіяну, найкращому студентському другу, клеїти шпалери в його кімнаті в гуртожитку: «Тарас виліз на табуретку і намастив клеєм стіну. І тут побачив, як просто на нього зі шпарини між стіною та відсталою напівобдертою масляною фарбою зиркнули очі, за ними з’явилися чорні вусики, а далі виповзло й усе решта.

 

Він на мить застиг, потому на ватяних ногах зліз додолу, перепросив Маркіяна, сказавши, що йому раптом заболів живіт, вибіг надвір, забувши навіть про свої речі, й уже ніколи в житті не заходив до гуртожитку.

 

Вдома Софія, побачивши його крейдяне обличчя і те, як трусяться в нього руки, спершу ні про що не питала. Тарас довго відтирав уявний бруд зі шкіри у ванній, потому прийшов до матері в кухню і попросив чаю.

 

Слухай, а таргани – це такі страшні чорні жуки, які живуть у стінах? – запитав він.

 

Софія засміялась і розповіла йому, що Вільгельм завжди боявся не лише тарганів, а й павуків, безшумне пересування яких викликало в нього панічний жах. Цей страх переріс у паніку після того, як у камері павук заліз йому у вухо і пробув там кілька днів, безперестанку пересуваючись по барабанній перетинці. Після того Вільгельм завжди вів нещадну боротьбу з усіма домашніми паразитами.»

 

На мою думку, «пояснення» легко побачити на початку цього ж розділу ###1950–2000: «За радянськими мірками, Вільгельм та Софія були заможними людьми і, якби хотіли, могли би накупувати вдосталь чеського кришталю, поміняти меблі на німецьку «стінку», запастися стандартним набором радянських книжок.

 

Але вони вимірювали добробут іншими, давнішими, критеріями, звикли їсти зі срібного посуду і дуже страждали, коли доводилося користуватися мельхіоровими виделками, не кажучи вже про алюмінієві. Це цілковито псувало смак їжі. Не визнавали вони і фаянсу, а тільки справжню порцеляну або ж керамічний посуд.»

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа – Василя Вишиваного, запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Сняданко Н. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма : роман / Наталка Сняданко. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. – 544 с. – 2 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Для мене шахи – це наука, з її суворими законами»: до Міжнародного дня шахів, 20 липня

 

«Равік пішов по шахівницю й шахи.

Ви довго грали, професоре, – сказав він. – Від обіду до самого вечора.

Старий кивнув головою.

Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи – це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. – Професор звів на Равіка запалені очі. – А зовнішній світ не вельми досконалий.»

 

На мою думку, ці зворушливі рядки з видатного роману Е. М. Ремарка «Тріумфальна арка» найбільше відповідають Роберту Фішеру (1943–2008), 11-му чемпіону світу з шахів (1972–1975). Справді, в шостому класі юнак … залишає загальноосвітню школу, у 14 років він міжнародний майстер і чемпіон Сполучених Штатів, у 15 – гросмейстер і претендент на світову корону!

 

Змалку життя Боббі (так звуть його друзі) підпорядковане шахам: він відмовляється від цигарок і алкоголю, грає в баскетбол і теніс, займається боксом і плаванням… Самостійно вивчає іспанську та німецьку, сербохорватську й російську – лише для читання шахової літератури на цих мовах!

 

Тепер рядки інтерв’ю з Робертом Фішером, що вражають мене найбільше (1971, за рік до здобуття світової корони з шахів): «Я професіонал. Я граю в шахи. Це – серйозна річ. Нічого іншого робити я не вмію, але що вмію, те роблю як слід. М. Ботвинник (шостий чемпіон світу з шахів – В. П.) написав, що я розраховую варіанти краще, ніж інші. Він каже, що я – лічильна машина. Я, мовляв, незвичайна людина.

 

Тут нема нічого незвичайного. Я просто професіонал. Я цілий день займаюся шахами, навчаюся і прагну знати більше. Прагну перевершити старих майстрів. Я знаю тепер більше від них… Роберт Джеймс Фішер – не лічильна машина. Я тільки людина, але людина виняткова. Мій світ – чорно-біла шахівниця. У моїх ходах – динаміка і мистецтво – спасибі, якщо ви можете це збагнути. А хто не може – того мені жаль».

 

Восени 1977 р., паралельно з початком занять у першому класі,  мене вчить грати в шахи шкільний друг Олександр, з яким на початку 1980-х рр. ми «виростаємо» до дорослого шахового турніру на першість міста. Вкрай знаменна для нас з Олександром подія відбувається в Будинку культури м. Семенівка на Чернігівщині. Тепер цю будівлю, що за 12 км від російсько-українського кордону, зруйновано рашистами.

 

Організатори турніру телефонують Жорову Анатолію Федосовичу, директору школи № 1 (також нашому вчителю фізики), відповідно, ми з Олександром отримуємо дозвіл безперешкодно брати участь у турнірі під час шкільних занять: шахові партії учасники грають  упродовж робочого тижня!

 

Проте для мене шкільні (як згодом університетські та аспірантські) заняття – безумовний пріоритет, Олександр, який сидить зі мною за однією партою, радо погоджується з цією думкою. Можливо, саме тому, на відміну від Боббі Фішера, який заради шахів ще в шостому класі залишає школу, ми не стаємо навіть чемпіонами нашого міста!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з виданнями про унікальну логічну гру – шахи, запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання про шахи

 

Білоус М. Таємнича скриня Каїсси / Мирон Білоус. – Мена : Домінант, 2007. – 93 с. – 200 пр.

Запропоновано авторські шахові композиції (задачі та етюди), також коментарі та розв’язки. Каїсса – «офіційна» богиня-покровителька шахів, шахова муза (від 1855 р.).

 

Іващенко С. Шаховий практикум / Сергій Іващенко, Дмитро Іващенко. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2010. – 80 с. – 5-те вид., доповн., переробл. – 1 тис. пр.

 

Костюченко О. І. Таємниці шахового поля: Розповіді та коментарі / Олександр Костюченко, Петро Римаренко. – Київ : Молодь, 1984. – 144 с. – 30 тис. пр.

 

Костюченко О. І. Шаховий дивосвіт / Олександр Костюченко, Петро Римаренко. – Київ : Здоров’я, 1989. – 144 с. : іл. – 30 тис. пр.

 

Лазарєв Ю. М. Творчість шахістів України / Ю. М. Лазарєв. – Київ : Здоров’я, 1982. – 192 с. : іл. – 50 тис. пр.

 

Марусенко П. В. Чемпіони світу із шахів / Петро Марусенко, Тетяна Лазарєва. – Київ : Рад. шк., 1984. – 136 с. – (Коли зроблено уроки). – 70 тис. пр.

 

Святослав Ю. Р. З історії шахових олімпіад / Юрій Святослав. – Київ : Здоров’я, 1983. – 240 с. : іл. – 40 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Ми, лежачи, писали поему «Катерина» Т. Г. Шевченка по пам’яті»: презентація книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» (20.06.25, Центральна бібліотека ім. Михайла Коцюбинського Чернігівської ЦБС)

 

«Вони витягували все і всіх із домівок. Наче в мультфільмі про Солов’я Розбійника. Тільки то не зовсім було схоже на казку, точніше, взагалі не схоже. Червоний колір – мій тригер. Толю розстріляли біля його будинку. За що? За те, що патріот, за «Слава Україні» розстріляли. Та він не один. Багато хто загинув. Був розстріляний за те, що українець.»

 

Наведено рядки, що доторкають мене найбільше у спогадах Марини Супрун, 16-річної ліцеїстки з Ягідного. Те, що відбувається в цьому селі поблизу Чернігова у березні 2022 р., тепер відоме усьому світу: упродовж чотирьох тижнів рашисти утримують у шкільному підвалі в жахливих умовах 367 місцевих мешканців, і за цей час 11 з них  просто помирає від задухи.

 

Про все це Марина, 19-річна студентка Київського університету культури та майбутня телерадіоведуча, розповіла на презентації книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», що відбулася 20 червня 2025 р. в читальній залі Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського Чернігівської ЦБС.

 

Затамувавши подих, учасники презентації слухають свідчення ще двох жінок: Сталіни Чубенко, вчительки з Краматорська, та Галини Тищенко з Дмитрівки на Київщині (народилась у Костянтинівці на Донеччині)… Разом книга містить 11 свідчень від жінок з Донеччини, Київщини, Харківщини, Чернігівщини: різних за віком та фахом.

 

В окремому розділі кожна авторка обов’язково зазначає, що допомогло їй вижити тоді та що підтримує тепер. Ось рядки від Марини Супрун: «І от ми з моїми сиділи і співали. Бувало, щось писали. На дошці з моїм найкращим другом писали текст «Катерини», згадували. Досі там, у підвалі в Ягідному, є червоним маркером написаний текст «Катерини».

 

Важливо: наприкінці книги Лідія Касянчук, психологиня, пропонує практичні кроки до відновлення зв’язків (з іншими людьми, власним тілом, звичною діяльністю). Фрагмент: «…важливо робити щось, що приносить / приносило вам задоволення, навіть якщо вам зараз здається, що задоволення не на часі. Похід у кіно, до друзів, новий шарф, вишивання, молитва, гра, взагалі, будь-яка діяльність, яка приносить вам радість і не шкодить здоров’ю, повинна з часом знову знайти місце у вашому житті».

 

Фото: Олена Куннова

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з книгою «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022 / Олена Апчел, Людмила Біленька, Юлія Гаврилюк та ін. ; заг. ред. Слави Світової та Надії Нестеренко. – Київ : ФОП Ямчинський О. В., 2024. – 168 с. – вид. 2-ге, перероб. – 1 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Пам’ятай їх завжди, українська земля!»: зустріч з Олександром Волощуком, відомим мандрівником, журналістом і письменником (08.07.25, бібліотека-філія для дітей № 1 Чернігівської ЦБС, вул. Варзара, 14, Лісковиця, Чернігів)

 

Велика, потужна птахофабрика, злагоджений технологічний процес… Щось негаразд у цьому ланцюжку: кури «продукують» яйця з синьою шкаралупою. Події відбуваються у ХХ ст. в селищі Бутугичаг на північному сході РФ (Колимський край, згодом: Магаданська обл.). Приймається адміністративне рішення: відселити всіх мешканців селища (близько двох тис. осіб).

 

Проте залишається ще 50 тис. … в’язнів табору Бутугичаг, які працюють на уранових копальнях. Найкомфортнішими умовами роботи вважаються чергування в «теплих» цехах прожарювання, необхідно лише перевертати урановий концентрат. Справді, взимку назовні температура повітря може досягати позначки –50 С.

 

Але за два тижні роботи в такому цеху ув’язнений отримує смертельну дозу радіації та опиняється на місцевому кладовищі під номером А33 або В26. Спокою немає й там: майже всі могили … розриті. Ніби за однойменним віршем Тараса Шевченка. Тільки «виконують» це … ведмеді: перемерзлий ґрунт, гірські породи – обидва фактори не дозволяють заховати глибоко людське тіло.

 

Про все це (і не тільки) читачі довідалися у часі зустрічі з Олександром Волощуком, відомим чернігівським мандрівником, журналістом і письменником, що відбулася 8 липня 2025 р. у вітальні бібліотеки-філії для дітей № 1 Чернігівської міської комунальної централізованої бібліотечної системи (ЧМКЦБС, вул. Варзара, 14, Лісковиця, Чернігів). Доповідь Олександра (розрахована для дорослої аудиторії), побудована на матеріалах його книги «Назустріч сонцю» (2010 р.) і стосується вкрай важкої теми нашої історії: масових політичних репресій 1930–1950-х рр.

 

У 2008 р., під час своєї далекосхідної подорожі, О. Волощук відвідав Бутугичаг, табір з найжорстокішим режимом, що існував у 1937–1955 рр., бачив особисто залишені уранові штольні й бараки в’язнів, розриті могили й … дитячу гойдалку. Саме так. Майор Малєєв «виконував» там, за 200 км від Магадана, службові обов’язки, а разом з ним перебували дружина та двоє дітей, для яких в’язні спорудили гойдалку.

 

Фото: Олександр Волощук 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених ознайомитися з книгою Олександра Волощука «Назустріч сонцю», також з іншими виданнями невтомного мандрівника запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання творів Олександра Волощука

 

Волощук О. Автостопом на край світу / Олександр Волощук. – Чернігів : «Сіверщина», 2008. – 219 с. : іл.

Про журналістсько-дослідницьку експедицію «Чернігівці за Байкалом», здійснену автором у 2006 р. з метою пошуку людей з чернігівським «корінням» на Далекому Сході, вивчення залишків колишніх таборів ГУЛАГу на Колимі та укладання списків чернігівців, які зазнали репресій на цих територіях.

 

Волощук О. М. Північна одісея / Олександр Волощук. – Чернігів : Чернігівські обереги, 2009. – 304 с. : іл.

Про експедицію «Сибір–Північ», здійснену автором у 2007 р. з метою: проходження 501-ї будови ГУЛАГу – «мертвої» залізниці Салехард-Надим-Ігарка; укладання списків чернігівців, репресованих на цих територіях; вивчення життя сучасних українців на Півночі; ознайомлення з культурою та побутом корінних північних народів – комі, мансі, ненців, хантів.  

 

Волощук О. М. Назустріч сонцю / Олександр Волощук. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2010. – 312 с. : іл.

Про 161-денну журналістсько-дослідницьку експедицію «Назустріч сонцю», здійснену автором у 2008 р. з метою: досягнення могили видатного данського мореплавця Вітуса Беринга (1681–1741) (Командорські острови, Тихий океан); дослідження залишків колишніх таборів ГУЛАГу на Колимі та в Якутії; вивчення життя сучасних українців на Півночі.

 

Волощук О. М. Кавказький щоденник / Олександр Волощук. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2012. – 176 с. : іл.

Запропоновано подорож до дивовижного куточка нашої планети – Кавказу, здійснену автором упродовж трьох місяців 2010 р. Надзвичайно і вкрай захопливо: про справжню гостинність, унікальну історію і складне сьогодення кавказьких народів.

 

Волощук О. М. Сорок чотири дні / Олександр Волощук ; передм. Сергія Шевченка. – Чернігів : Видавець Лозовий В. М., 2012. – 216 с.

Про кохання автора-автостопника – вперше і автобіографічно.

 

Волощук О. Парагвайське щастя : історичний роман / Олександр Волощук. – Мена : Домінант, 2021. – 216 с.

Про історію української діаспори в Парагваї (на прикладі збірного образу – родини Семенюків с. Лудин, що на кордоні волинських і холмських земель, на той час у складі Польщі): від переселення з України у 1937 р. й дотепер. Про наполегливе і складне формування власної України в Парагваї зі збереженням свого національного коріння.

 

Волощук О. Під сузір’ям Південного Хреста / Олександр Волощук ; худож. Валерія Андросович. – Чернігів : Десна Поліграф, 2024. – 216 с.

Захопливо про дивовижну мандрівку країнами Південної Америки (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Болівія, Перу, Чилі), здійснену автором упродовж дев’яти місяців 2018 р. Окремий розділ присвячено проходженню автором 37-ї паралелі, складним шляхом героїв роману Жуля Верна «Діти капітана Гранта» (1864 р.).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Він був з тих дорогих нам чесних робітників»: до 190-річчя від дня народження Олександра Тищинського (1835, с. Голубичі Городнянського повіту Чернігівської губ. – 1896, Чернігів)

 

«… я цілком впевнений, що грамотність у нас до того часу буде повзти раком, доки ми не почнемо вчити народ його мовою або найближчою до неї. За теперішнього устрою наші сільські школи не досягають своєї мети, і грамотність посувається повільно».

 

Це рядки з публікації (1862 р.) Олександра Тищинського в «Основі» – першому українському суспільно-політичному та літературно-мистецькому журналі, що друкується в Петербурзі (січень 1861 р. – вересень 1862 р.). Серед видавців – такі знакові постаті української культури, як Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.

 

Необхідно підкреслити: висновки Тищинського щодо мови викладання ґрунтуються на його ретельному дослідженні говірок своєї малої батьківщини – городнянських, які він розглядає як перехідні від білоруської мови до української. На думку Тищинського, такими є також говірки Новгород-Сіверського, Остерського, Сосницького та Чернігівського повітів.

 

«Кілька слів про школу в с. Голубичі» – цією публікацією в газеті Леоніда Глібова «Чернігівський листок» (1861. – № 11) Олександр Тищинський засвідчує, наскільки він небайдужий до питання сільської шкільної освіти. Особисто мене доторкають такі його рядки: «за минулий рік жоден з учнів не навчився читати», надруковані у статті «Захиснику голубицької школи» (Основа. – 1862. – № 10) як відповідь П. Нечаєву, благочинному (керівнику церков кількох парафій – В. П.) Городнянського повіту.

 

На мою думку, така активна громадська діяльність на початку 1860-х рр. згодом, наприкінці 1870-х, приводить Олександра Тищинського до обрання головою Чернігівського повітового земства. Важливо: він стає єдиним земцем, який обійматиме цю посаду двічі, у 1875–1876 та 1877–1880 рр.

 

Показово: 28 березня 1877 р., саме в час його головування, в Чернігові розпочинає роботу громадська бібліотека (тепер: обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олександра та Софії Русових), книжковий фонд якої утворено переважно на основі видань з приватної книгозбірні Олександра Тищинського.

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Олександра Тищинського запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділі читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Олександра Тищинського

 

Грищенко П. Чернігів уміє бути вдячним: 5 липня виповнюється 175 років від дня народження Олександра Тищинського / Петро Грищенко. – Біла хата. – 2010. – 1 лип.

 

Леп’явко С. Чернігів. Історія міста / Сергій Леп’явко. – Вид. 2-ге, випр. і перероб. – Київ : Кліо. – 2020. – 544 с. – 1 тис. пр.

 

По П., Руденок В. «Неблагонадійний» благодійник / Павло По, Володимир Руденок. – Чернігівські відомості. – 2006. – 25 січ. – С. 18.

 

Студьонова Л. В. Чернігівський beau monde, або Записки бібліографа / Л. В. Студьонова. – Чернігів : Десна Поліграф, 2016. – 256 с. – 250 пр.

 

Студьонова Л. В. Чернігівське повітове земство. Сторінки історії / Л. В. Студьонова. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2003. – 88 с. – 1 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів

 

«Не знайшлося проводиря! Коли б хоч пів-Наполеона!»: до 195-річчя початку польського повстання проти російської корони (1830–1831)

 

«Дід задумався – здавалось, все минуле ожило перед його очима:

Ми повернули на свої позиції, – почав він знов, – ми не перемогли, поляки з своїх позицій не відступили, але й вони не перемогли. Та жодна армія не скористувалася з цієї ситуації. З нашого боку і офіцерство, і солдати виявили силу завзяття, ми переважали кількістю, за нами стояла стомільйонна Росія, здавалось, два дні – і ми розпудимо всю польську армію і ввесь чотири-мільйонний польський нарід. Так думала вся Росія, так думав був і фельд-маршал. Од’їжджаючи з Петербурга, Дибич похвалявся задушити Польщу за два тижні, навіть закликав знайомих до себе на млинці. Не напік! Він сам загубив всю справу. Не здобув перемоги під Гроховим…»

 

Отже, виразно простежуємо паралелі між сучасною російсько-українською війною та польським повстанням проти російської корони 1830–1831 рр. Тепер необхідні  пояснення. Дід: у часі оповідання – 27-річний ротмістр Віталій Лисенко, офіцер царської армії (в жилах якого грає козацька кров!), він же дідусь (по лінії матері) Людмили Старицької-Черняхівської (1868–1941), української письменниці й доньки Михайла Старицького (1839–1904); відповідно, батько Миколи Лисенка (1842–1912), українського композитора.

 

Наприкінці листопада 1929 р. онука Людмила перетворює цю дивовижну розповідь в романтичну історичну повість «Діамантовий перстень», в якій її дідусь, ротмістр Віталій Лисенко, отримує завдання схопити князя Стефана Порецького, ватажка інсургентів (повстанців). Проте офіцер царської армії дуже добре пам’ятає про своє козацьке походження…

 

Так, він вистежує схованку ватажка інсургентів. Згодом князя та його наречену, графиню Броніславу Ружмайло, заарештовано й кинуто до підземелля. Проте у дивовижний спосіб саме ротмістр Лисенко є головним організатором втечі Стефана й Броніслави, як і їхнього подальшого переходу кордону до Австрії… Ось рядки повісті, які зворушують мене найбільше:

 

«Стефан охопив лівою рукою стан Броніслави і простягнув мені правицю:

Пане ротмістр, – заговорив він, – я зневажив вас, я не повірив вам, бо й в думці не міг осягнути такої шляхетності, яку виявили ви… Даруйте мені… розпач… зневіра…

Він гаряче стиснув мою руку, я відповів гарячим стисканням.

Коли доля судила нам вибратись цей раз на волю, але коли й ні, пам’ятайте, пане ротмістр, що більшої вдячності, більшої пошани, яку я почуваю до вас, – людина почувати не може. І де б ми не були (він ніколи не відділяв її від себе) – думка про вас буде найкращою згадкою нашого життя. Друзі? – запитав він мене.

Навіки, – одказав я.

Ми стиснули гаряче руки.»

 

Усіх зацікавлених ознайомитися докладніше з унікальною історичною повістю Людмили Старицької-Черняхівської запрошуємо до відділу абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Старицька-Черняхівська Л. М. Діамантовий перстень : повість / Людмила Старицька-Черняхівська. – Київ : Знання, 2016. – 166 с. – (Скарби: молодіжна серія).

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів

«Для нього не існує ані чинів, ані підвищень, ані честолюбства...»: до 215-річчя від дня народження Василя Тарновського-старшого (1810–1866)

«Зело добру справу ви робите, коли допомагаєте мені працювати. Є в мене передчуття, що ми з Вами залишимо після себе гарну пам’ять». У такий чудернацький спосіб Пантелеймон Куліш висловлює свою подяку Василю Тарновському-старшому. За що? Тисячу карбованців сріблом отримує майбутній класик української літератури на видання своєї етнографічної збірки «Записки про Південну Русь».

 

Панько Куліш – неперевершений майстер прохати й залучати фінансову підтримку, відповідні фрагменти з його листів вражають у саме серце: «в мене лише одна пара одягу…». Купує хутір під Лубнами, знову скарга: жити доведеться в звичайній хаті-мазанці… Зустрічаємо і прямолінійні рядки: «висилайте гроші». Тому закономірно, що в 1857 р. коштом Тарновського-старшого побачить світ і перший український історичний роман-хроніка «Чорна рада».

 

Цілком протилежно у «грошових» питаннях поводиться Опанас Маркович, видатний етнограф. «Опанас Васильович займався в Качанівці здебільшого збиранням народних пісень і прислів’їв, а не статистикою, проводячи цілісінькі дні біля млина з помольцями», – читаємо у спогадах Тарновського-молодшого. Але ж тоді, у серпні 1854 р. Тарновський-старший запрошує Марковича «для статистичного опису».

 

Упродовж двох місяців родина Марковичів (з дружиною Марією, вона ж відома письменниця Марко Вовчок, та сином Богданом) перебуває в гостинного господаря Качанівки. Врешті-решт Маркович починає розуміти, що йому запропоновано не «службу», а непомітну фінансову допомогу, про що дружина напише так: «Опанас визнав, що йому, не маючи майже ніякої роботи, брати гроші задарма не годиться, а тому ми й поїхали в Київ».

 

«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права» (Матвія 6:3). Особисто мене надзвичайно вражає, як Василь Васильович живе й помирає у повній згоді з цим євангельським приписом. На жаль, доля відміряла цьому вкрай скромному меценату лише 56: вкрай напружена й виснажлива робота в Редакційній комісії з підготовки та подальшого впровадження земельної реформи 1861 р. (звільнення селян з кріпацтва) спричиняє передчасний смертельний «нервовий удар»…

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Василя Тарновського-старшого запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Про Василя Тарновського-старшого

 

Берегова Н. Місцями пам’яті: 27 липня минуло 200 років від дня народження Василя Тарновського-старшого / Наталія Берегова // Наталія Берегова // Біла хата. – 2010. – 29 лип.

Помилково зазначено дату народження Тарновського-старшого, правильно: 26 червня (14 – за ст. ст.) 1810 р.

 

Донік О. М. Тарновські / О. М. Донік ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. // Енциклопедія історії України : У 10 т. Т. 10 : Т – Я. – Київ : Наук. думка. – 2013. – С. 35-36.

 

Панченко В. Качанівський ідальго / Володимир Панченко // Гарт. – 2009. – 21 серп. – С. 13.

 

Петренко Г. Меценат землі Чернігівської: до 200-річчя Василя Тарновського-старшого (1810–1866) / Григорій Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 черв. – С. 6.

 

Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури / М. Ф. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с.

 

Товстоляк Н. Суспільно-політична діяльність Василя Васильовича Тарновського (старшого) у 30-40 роки ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2004. – № 1. – С. 47-53.

 

Товстоляк Н. «Практикуючий поміщик»: життя, громадська та наукова діяльність В. В. Тарновського-старшого наприкінці 40-х – у першій половині 50-х років ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2005. – № 2-3. – С. 43-49.

 

Туровська Л. Тарновські: три непересічні постаті української історії / Леся Туровська // Наука і суспільство. – 2024. – № 12. – С. 40-47.

 

Хорунжий Ю. М. Українські меценати: Доброчинність – наша риса / Ю. М. Хорунжий. – Київ : КМ Академія, 2001. – 137 с.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів