«Хто спинився – той служить тьмі. Хто в поході – звитяжить він»: до 125-річчя від дня народження Юрія Липи

 

Особисто для мене постать Юрія Липи (05.05.1900–20.08.1944) є унікальною: історик, лікар, письменник… Найголовніше: у кожній із цих, на перший погляд, дуже віддалених одна від одної сфер, Юрій доходить до самих витоків, найпотаємніших глибин. У «співпраці» Липи-поета та Липи-науковця народжується вірш «Призначення» та трактат «Призначення України».

 

Попри те, що в обох творах яскраво бачимо відлуння концепції Григорія Сковороди про самопізнання, далі у вірші «Народи» Юрій Липа підкреслює важливість лишитися собою, відкинути меншовартість, не застосовувати до себе критеріїв іншого:

 

Глянь, проходить Француз, той, що має сто мислей на мить…

Ось Германець, люнатик у знаках і маршах…

Ось і ти став і дивишся гнівно. Пізнай їх.

Кожен з них є собою, а ти – Українець.

 

З іншого боку, у втечі від «світу» та «природному спрощенні», активно й послідовно пропагованих Г. Сковородою, Ю. Липа бачить зародки згубної філософії протесту проти самих себе: «Ніяка ідея не викликала понуріших наслідків, ніякий ворожий похід проти України та її земель не дав таких спустошень, як ідея обниження українства, підложжя пораженства».

 

Головний аргумент Ю. Липи: з негативного ніколи не народиться щось по-справжньому вартісне й позитивне. Відповідно, лише до національного «пораженства» приведуть ідеї Миколи Костомарова (неспроможність українців розбудувати власну державу) та Пантелеймона Куліша («делегування» державності північному сусіду).

 

Селянство – найголовніший державотворчий елемент. Це твердження Ю. Липи цілком узгоджується з висновком митрополита Андрея Шептицького, висловленим у часі розмови з Іваном Липою, батьком Юрія: «Найрізніших і часто найздібніших людей має в собі українське селянство».

 

Селянський консерватизм гарантуватиме стабільність і самозбереження української нації (поезія «Селяни»):

 

…Коли ж надійде день Страшного Суду

І велику огняну стіну утворять херувими,

І архангели, трублячи в труби, –

Встануть селяни, як тучі, і заповнять рівнини,

І промовить кожен із дивним спокоєм:

– Господи, був я і злодієм, і героєм, –

Я ж бо ріжним голосам внемлю,

Але дав ти мені, Боже, землю,

То не пустив я нікого,

І не віддав нікому

Аж до блиску і грому

Страшного Суду Твойого!

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Юрія Липи запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Ковалів Ю. Юрій Липа / Ю. Ковалів // Слово і Час. – 2019. – № 5. – С. 82-89.

Запропоновано ґрунтовний аналіз ліричних збірок Юрія Липи.

 

Липа Ю. Козаки в Московії. Роман із XVII століття : 4-те видання / Ю. Липа. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги ; журнал «Дніпро», 2000. – 176 с.

 

Липа Ю. Ліки під ногами : Про лікування рослинами / Ю. Липа. – Київ : Україна, 1996. – 107 с. : іл. – 5 тис. пр.

Запропоновано 114 найважливіших рослин для застосування в домашніх і амбулаторних умовах. Передрук видання 1943 р.

 

Липа Ю. І. Твори : В 10 т. Том 1 : Поезія / Ю. І. Липа ; худож. оформл. І. Б. Шутурми. – Львів : Каменяр, 2005. – 543 с. : портр.

 

Мартиненко Ю. В. Лікар людських душ і тіл : до 160-річчя від дня народження І. Л. Липи (1865–1923) / Ю. В. Мартиненко // Календар знаменних і пам’ятних дат 2025. І квартал. – 2025. – № 1. – С. 47-55.

Про батька Юрія Липи – Івана Львовича, талановитого письменника, співзасновника таємного товариства «Братство тарасівців», лікаря і мандрівника. Подружжя Івана та Марії не мало дітей, у лютому 1910 р. всиновили Григорія Геращенка («нове» ім’я – Юрій), похресника Івана Липи.

 

Погребенник Ф. П. Лицар слова і чину : до 100-річчя від дня народження Юрія Липи / Ф. П. Погребенник // Календар знаменних і пам’ятних дат 2000. ІІ квартал : рекомендаційний бібліографічний довідник. – 2000. – № 2. – С. 71-74.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

«Природа має достатньо великий резерв самовідтворення, аби перекривати наслідки радіоактивного впливу», – стверджують фахівці Державного спеціалізованого науково-виробничого підприємства «Екоцентр» : до 39-річчя Чорнобильської катастрофи

 

Зона відчуження та зона безумовного (обов’язкового) відселення ЧАЕС – територія на півночі Київської області, з якої у квітні-травні 1986 р. повністю вивезено усіх мешканців. Припинено також традиційну господарчу діяльність. Проте проводиться постійний радіоекологічний моніторинг, роботи з мінімізації виносу радіоактивних речовин за її межі, заходи, що запобігають виникненню пожеж та інших явищ, здатних порушити стабільність ситуації.

 

Зона відчуження – режимний об’єкт з обмеженим доступом та суворо регламентованою діяльністю, адже це й досі відкрите джерело радіоактивних речовин. Аналогічна зона існує на прилеглій території Білорусі. Площа української частини зони відчуження – 2600 кв. км (як Королівство Люксембург). На півночі з нею межує білоруська частина зони площею 2150 кв. км. Разом вони утворюють територію, що є де-факто одним з найбільших заповідників у Європі.

 

Параметри чорнобильської аварії (склад і кількість викинутих радіоактивних речовин, розподіл у просторі) не могли привести до суттєвих відмінностей у тварин. Загибель, хвороби, порушення розвитку спостерігали лише в перші роки після аварії на територіях, дуже наближених до ЧАЕС, на слідах проходження радіоактивних хмар та в місцях особливо інтенсивних опадів, «плям». Набагато сильніше впливають загальні екологічні умови, зокрема відсутність людини.

 

Денис Вишневський, начальник групи радіаційно-екологічного моніторингу Державного спеціалізованого науково-виробничого підприємства «Екоцентр», стверджує, що природа в зоні відчуження після аварії зазнала значних змін у позитивному напрямку. На його думку, заборона господарської діяльності сприяла відтворенню природних комплексів Полісся, характерних для цієї території 300-400 років тому.

 

26 квітня 2016 р., за 30 років після катастрофи, Президентом України Петром Порошенком було підписано Указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. Денис Вишневський розглядає це рішення як найбільш вдалий варіант використання забруднених площ, адже він дозволяє зберігати та вивчати місцеву флору й фауну.

 

Двоголові кабани, вовки з 5 хвостами… Усе це – фольклор зони відчуження. Сергій Гащак, заступник директора Міжнародної радіоекологічної лабораторії з науки, начальник відділу радіоекологічних досліджень Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів і радіоекології, повідомляє, що радіація є стресом для тварин, на який вони по-різному реагують: хворіють, помирають або ж пристосовуються. Але на даний час не зареєстровано тварин, стійких до дії радіації, усі якимось чином потерпають від неї.

 

Припинення господарчої діяльності людини в зоні мало позитивний вплив на тваринний світ. Зникли або скоротили свою чисельність лише ті види, які залежали від людини: граки, коти, білі лелеки, хатні миші, собаки. Промислових видів – бобрів, вовків, лисиць та багатьох інших тепер стільки, скільки може прогодувати територія зони. Наприклад, чисельність козуль, лосів та оленів у зоні відчуження становить близько 600 кожного виду; вовків – 40-50 особин.

 

Вовк… Добре знаний з дитинства звір: важливий персонаж українських народних казок. Цікаво, що в парах, які формуються на все життя, дитинчат «дозволено» народжувати лише самиці ватажка, решта самиць доглядає за малечею «королівської» родини. Територія зграї коливається від 30 до 2000 кв. км, теоретично, лише дві вовчі зграї можуть контролювати усю зону відчуження (практично їх 7). Ці тварини відчувають здобич на відстані 1.6 км.

 

Вперше за сто років з’явився найбільший хижак України – ведмідь бурий.

 

У 1998 р. із заповідника «Асканія-Нова» завезли коней Пржевальського – найближчих родичів диких коней (тарпанів), що в історичному минулому зникли з Полісся. Вид названо на честь Миколи Пржевальського (1839–1888), російського дослідника, рід якого вийшов з українського козацтва. Микола Михайлович, мандрівник і науковець, описав «свій» вид – пісочного кольору диких коней, колишніх мешканців Європи та Азії, яких у дикій природі тепер лишилося близько сотні – ще майже 150 років тому, у 1879-му.

 

Тепер ці коні – мешканці заповідників та зоопарків світу. В Україні вид є червонокнижним. Мета інтродукції до зони відчуження полягала у створенні вільної популяції виду. Програму розроблено науковцями заповідника «Асканія-Нова». Чисельність коней Пржевальського поступово збільшується: 1999 р. – 27, 2013 р. – близько 60, 2017 р. – понад 50 особин.

 

Цікаво: завозили два великих стада коней, тепер у зоні відчуження «проживає» 6 груп (від двох до 15 особин кожна). Ще 30-40 особин є мешканцями білоруської частини зони. Батьківщиною тварин вважаються напівпустелі, навіть степи, тут вони перебувають у лісах.

 

Роб Нельсон, біолог, розповідає про своє дослідження причин зменшення популяції коней Пржевальського. На його думку, це є наслідком високого рівня цезію-137, накопиченого в тілах цих тварин. Цією причиною можна пояснити й надмірну агресивність вовків, що нападають на людей та свійських тварин.

 

Понад 100 років тому, у 1919-му, в Біловезькій Пущі було вбито останнього «вільного» зубра, найбільшого ссавця Європи. Упродовж наступних 60 років людство відновило цю тварину в природі. Перспективним є «прихід» зубра на територію зони відчуження. Ці вегетаріанці вживають у їжу близько 400 видів рослин, насіння яких посувається неушкодженим через увесь шлунково-кишковий тракт: зубри просто гігантські садівники ! Цікаво, що в мішаному стаді панує найстарша корова – матріархат…

 

Фото

Денис Вишневський (коні Пржевальського)

Читальна зала Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

Вісті Черкащини

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про зону відчуження ЧАЕС запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Рекомендована література

 

Вижили тільки сірі // Україна і світ. – 2007. – 16-22 липня. – С. 3.

Про результати дослідження 1570 птахів (57 видів) у лісах зони відчуження ЧАЕС: як впливає колір оперення, розмір яєць та відстані міграції на виживання.

 

Гайдукевич. І., Прокопенко А. Нелегкі будні «Чорнобильлісу» / І. Гайдукевич, А. Прокопенко // Урядовий кур’єр. – 2004. – 4 груд. – С. 13.

Про діяльність державного підприємства «Чорнобильліс», що охороняє ліс від вогню, тварин – від браконьєрів, утримує в належному санітарному стані лісові насадження.  Про жахливий випадок браконьєрства, що стався 27 жовтня 2003 р. поблизу с. Стара Красниця, коли працівники лісової охорони виявили застреленого коня Пржевальського (вид занесено до Міжнародної Червоної книги).

 

Джура Н. М. Екологічні виміри Чорнобильського лиха / Н. М. Джура // Екологічний вісник. – 2016. – № 5. – С. 10.

 

Потапчук Н. Заповідник без статусу / Н. Потапчук // Гарт. – 2005. – 3 берез. – С. 7.

Наведено результати досліджень чисельного та видового складу тваринного світу зони відчуження, що виконуються науковцями Чорнобильського центру радіаційно-екологічного моніторингу.

 

У Чорнобилі сталося 300 Хіросім // Країна. – 2016. – № 16. – С. 11-18.

 

Чадюк М. Інтерактивна подорож Чорнобилем : з’явилася онлайн-платформа, на якій можна довідатися більше про зону відчуження / М. Чадюк // День. – 2021. – № 141-142. – С. 19.

 

Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу : 4-те вид., доп., зі змінами / авт.-уклад. С. О. Шапаренко. – Харків: Торсінг плюс, 2012. – 480 с. : іл.

 

Чорнобиль сьогодні : проблемні питання // Екологічний вісник. – 2020. – № 2. – С. 6-9.

 

Валерій Помаз, редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (м. Чернігів)

 

 «Письменником можна стати тоді, коли ти без цього не зможеш жити…»:

до 105-річчя від дня народження Григорія Тютюнника

         

Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту його мовчанку й хотів уже «гордо піти», як він сказав:

«Ремарка я теж читав і шаную його… Може, комусь (він таки добре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу… – Тут він зробив довгу паузу. – Тільки хто ж буде писати для оцих людей? – і кивнув на село. – Для них і про них. Ремарк?» 

Григір Тютюнник. Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника

 

Григорій Тютюнник (06.05.1920–29.08.1961), широковідомий автор роману «Вир» – одного з найкращих про українське село 1930–1940-х рр., відзначений Державною премією України (1963). Знову Григорій (літературне ім’я Григір) Тютюнник (05.12.1931–06.03.1980) добре вгадуваний як унікальний, талановитий український письменник, класик і майстер новелістики.

 

Про «непорозуміння» з однаковими іменами двох братів-літераторів доволі яскраво напише молодший, Григір, у своїй біографічній повісті «Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника»:

 

«Коли народився Григорій – це було 6 травня 1920 року, – його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради.

 

Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досі називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».

 

Стосунки між братами спочатку доволі гострі й напружені... Григір пише про це відвертіше: «Сходитися ми почали аж тоді, коли я служив на Далекому Сході. Туди прийшов мені перший лист од Григорія. Він писав, що ми брати й повинні спілкуватися, не забувати один одного.

 

Я пишу «почали сходитися», бо відразу не зійшлися. Надто вже довго були чужі. Григорієві листи здавалися мені фальшивощирими. Чому він не помічав мене раніше, а тільки тепер, як уже я й сам не пропаду? – так думав. А тут раптом одержую зі Львова лист, вкинутий у Владивостоці, не лист, а записочку – з запитанням про те, як мені живеться, суху, коротку, без щирості! Прочитав і з коментарями на полях – вони здавалися мені дотепними – одіслав назад… Через місяць прийшла вбивча відповідь».

 

У своєму листі від 6 січня 1954 року Григорій (старший) намагається послідовно й виважено розбудувати стосунки: «Те, що ти прислав мого листа назад зі своїми помітками… свідчить про те, що в тобі немає такту культурної людини, а, навпаки, є трохи хамства і кволих спроб стати в позу… Ти це кинь. Будь скромним і знай, що хвастунів я органічно не переношу».

 

У відповіді Григора відчуваємо, наскільки складним є для нього шлях порозуміння: «Я сів і написав, що… я не хам. У формі протесту. І заявив про розрив стосунків. Але ж на превеликий подив, відчув після цього, що Григорій – мій брат, справжній старший брат! Я завжди був сам. І коли бачив, як мого товариша скубе за віщось старший його брат, заздрив… молодшому. Хотілося брата. І от він об’явився й поскуб!»

 

А вже взимку 1960 року у Кам’янці-Бузькій (в цьому місті за 40 км від Львова живе тоді старший брат з дружиною Оленою) Григорій завзято допомагає Григору редагувати його оповідання: «Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорій прочитав перше речення… До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-за столу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за одним кругом столу, і Григорій гув натхненним баском…».

 

Цієї ж творчої ночі Григір отримує ще дві вкрай важливі поради від Григорія, а саме, як потрібно писати (кредо письменника) та якою мовою: «Писати треба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь: слово, настрій, образ – все віддай, що виплекав.

 

От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!»

 

Так поступово, у рідній Шилівці на Полтавщині (тепер у складі Зіньківської міської громади), творча співпраця переростає у щирі, теплі стосунки між братами: «Тоді ми вмовилися не розлучатися до світанку і зустріти зорю посеред мосту, де не раз простоювали, злігши грудьми на перила, до самої півночі. Потім прощалися, і Григорій казав: «Ходімо вже, Грицьку, проведу тебе до кінця мосту, та й по домівках».

 

У кінці мосту знову прощалися, і вже я казав йому: «Ходімо ж, тепер проведу і я тебе до кінця мосту». І так, бувало, довгенько проводжаємося. Тоді засміємося зі своїх витівок і почимчикуємо у протилежні від мосту боки: він до своєї хати, я до своєї. А то сказали собі: стоятимемо до ранку, поки люди в селі заворушаться.»

 

Наостанку Григір приходить до найважливішого висновку: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові». 

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених унікальною постаттю Григорія Тютюнника запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Неживий О. «І бажаю всіх благ» : із життєпису Григорія і Григора Тютюнників / О. Неживий // Слово і Час. – 2017. – № 2. – С. 77-83.

Запропоновано лист та листівку Григорія Тютюнника (старшого) до Людмили Тютюнник (Корецької), дружини брата Григора, від 14.01.1959 та 26.01.1960 відповідно.

 

Рожнятовська О. А. І сурмитиме недоспівана пісня. До 80-річчя від дня народження Г. М. Тютюнника (1920–1961) / О. А. Рожнятовська // Календар знаменних і пам’ятних дат 2000. ІІ квартал : рекомендаційний бібліографічний довідник. – 2000. – № 2. – С. 40-44.

 

Тютюнник Г. Облога : Вибрані твори / Григір Тютюнник ; передм., упоряд. та приміт. В. Дончика. – Київ : Пульсари, 2005. – 832 с.  

Автобіографія ; Коріння. Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника ; Листування між Григорієм та Григором Тютюнниками.

 

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Київ : Укр. Центр духовної культури, 1998. – 592 с. – (Укр. іст. роман).

 

Тютюнник Г. Вир : роман / Григорій Тютюнник. – Київ : Дніпро, 1995. – 565 с.

  

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів

 

«Я пам’ятаю, як мій батько любив свого діда,

і як він, так само, як і дід, любив Тростянець»:

до 220-річчя від дня народження Івана Скоропадського

         

Любий перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, насаджено мною, він слугував мені втіхою у моєму житті, якщо ти помітиш непорядок, який призводить до його знищення, скажи про це господареві саду, ти зробиш добру справу.  

Напис-звернення на могилі Івана Скоропадського над Великим ставом у дендрологічному парку «Тростянець», 1887 р.

 

Скоропадські з XVIII ст. належать до славетних українських родів: згадаємо хоча б двох гетьманів, Івана (1646–1722) та Павла (1873–1945), а ще ж були генеральні старшини та громадські діячі, науковці й меценати… Чому тоді особисто мене в унікальному роду Скоропадських найбільше зацікавила саме постать Івана Михайловича (1805–1887)?

 

Таємницю розкриє Павло Скоропадський, онук і останній гетьман України на сторінках своїх спогадів «Моє дитинство на Україні» (цей період життя майбутнього гетьмана промайнув у Тростянці): «У Івана Михайловича була одна пристрасть: це любов до природи. Живучи… постійно в Тростянці й маючи великі статки, він створив Тростянецький парк, який наприкінці його життя перетворився на велику пам’ятку України. Не кажучи вже про художній бік останнього, що дивував усіх, кому доводилося його відвідати, парк цей за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи».

 

Додамо, що дотепер Тростянецький парк, створений упродовж невпинної 30-річної роботи (1834–1864) працею самого господаря, вченого-садівника Карла Шлінглофа, талановитих українських садівників з місцевих селян та величезної кількості помічників, залишається найбільшим дендропарком в Україні та справжнім музеєм природи: 250 сортів декоративних квітів, 520 видів і форм дерев та чагарників, 1700 видів, різновидів і форм у колекціях дерев і чагарників (арборетумі)!

 

Вражає: це ж який авторитет треба було мати власнику семи тисяч десятин землі, щоб усю Тростянецьку садибу контролювати лише одним охоронцем! Олена Отт-Скоропадська, донька Павла Скоропадського (1919–2014), у своїх мемуарах «Остання з роду Скоропадських» додає важливу деталь, що за такого простого і патріархального життя її прадіда крадіжок чи безладу не було!

 

Павло Скоропадський, у свою чергу, із величезною вдячністю пише про методи виховання Івана Михайловича, коли онуки цього успішного землевласника мали самотужки обробити наданий їм шмат землі, від посадки насіння до збору врожаю! Про ґрунтовність набутих навичок свідчить той факт, що навіть через 30 років Павло Петрович прямо на полі цілком впевнено доводив управителю свого родинного маєтку в Дунайцях (Глухівського повіту Чернігівської губернії), як треба орати, щоб «плуг йшов правильно».

 

Неймовірно: вже за радянських часів до Тростянця зі столиці їдуть кінооператори з метою зняти сюжет про поганого і жорстокого Івана Скоропадського, який дуже пригнічував своїх селян. Розшукують садівника Іларіона Круподерю, пропонують вивчити відповідно підготовлені речення. Під час репетиції Іларіон впевнено виголошує «правильний» текст, коли ж справа доходить до «справжнього кіно», чесно зізнається:

 

«Іван Михайлович надумав скомпонувати привабливу пейзажну картину, став добирати потрібне дерево. Посадить, подивиться, воно не таке, викине його, садить нове. І так декілька разів. Одного разу він десь поїхав, а мені трапилось таке деревце. Я його посадив на потрібне місце. Коли хазяїн повернувся і побачив посадку, дуже зрадів. Мене міцно обняв і так розцілував, як не цілувала моя рідна мати. Хіба я можу про такого пана говорити погане?» Так у тогочасному сюжеті про Тростянецький дендропарк документальних свідчень про жорстокість його засновника до садівників і не було…  

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених порушеною темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського / За загал. ред. Л. Івшиної. – Київ : Укр. прес-група, 2018. – 680 с.

 

Дончик І. Душа залишилась в Тростянці, а серце в Качанівці… / І. Дончик // Місто. – 2007. – № 20. – С. 15.

Про відвідини одного з куточків земного раю: Тростянецького дендропарку, справжнього музею природи площею 207 га.

 

Курдюк М. Тростянець. Куди зникають кедрові сосни і пам’ятники? / М. Курдюк // Деснянська правда. – 2013. – 28 листоп. – С. 6.

Про суцільну вирубку вікових кленів та дерев інших порід у державному дендрологічному парку «Тростянець». Про тростянецький вандалізм: злочинне знищення пам’ятника Тарасу Шевченку, встановленому на території парку на відзнаку 150-річчя від дня народження великого поета.

 

Пархоменко Л. «Хто бажає справжнього кохання, приїздіть до нас у Тростянець…» / Л. Пархоменко // Деснянська правда. – 2008. – 24 квіт. – С. 10.

Запропоновано захопливу подорож стежками дендрологічного парку «Тростянець» НАН України, проведену гідом Тетяною Музиченко (Ічнянський р-н Чернігівщини).

 

Путівник. Чернігівська область / редкол. : І. Курус (голова). – Київ : Богдана, 2009. – 308 с. : іл.

 

Рай для закоханих… у природу // Гарт. – 2004. – 23 верес. – С. 19.

Про Ічнянський Тростянець та його славнозвісний дендрологічний заповідник державного значення.

 

Сім чудес Чернігівщини // Біла хата. – 2007. – 26 жовт. – С. 7.

Про «Тростянець» – дендрологічний заповідник АН України, пам’ятку садово-паркового мистецтва всеукраїнського значення.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

вул. Княжа, 22, м. Чернігів 

 «Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку найбагатшу літературу…»: 

до 165-річчя друку третього й останнього прижиттєвого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка

          

Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи та так… одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а іздатель… (Кожанчиков) половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба.

Тарас Шевченко. З листа до Олексія Хропаля, управителя фірми «Брати Яхненки і Симиренко», 26.11.1859

 

Пригадаємо: 1840 р., за фінансування Петра Мартоса, відставного штабс-ротмістра, полтавського поміщика вперше виходить «Кобзар» – це найкраще прижиттєве видання творів Шевченка (на якісному папері, накладом близько 1 тис. прим.). На фронтиспісі – офорт «Кобзар з поводирем», майстерно виконаний другом-художником Василем Штернбергом, як і Тарас, закоханим в Україну.

 

Важливо: перше видання «Кобзаря» – це не звичний тепер важкий і товстий том, а лише 114 сторінок! У 1840 р. надруковано 8 поезій: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови, нащо карі очі»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

 

За 20 років, у 1860-му, побачить світ третє й останнє прижиттєве видання «Кобзаря» (понад 6 тис. прим.), з присвятою письменниці Марко Вовчок, в якому вже 17 поезій. Портрет Тараса Шевченка виконує художник Михайло Микешин, добре відомий як автор пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.

 

Показово: кошти на видання 1860 р. надає син колишнього кріпака Федора Симиренка, підприємець Платон Симиренко, один з керівників промислової фірми, що об’єднувала цукроварню та механічне виробництво (третє в імперії за обсягом продукції). Платон Федорович, випускник Політехнічного інституту в Парижі, засновує Мліївський машинобудівний завод, на якому виготовляється техніка для цукрової промисловості та сільського господарства. Саме на цьому заводі створюються перші металеві пароплави: у 1853 р. Дніпром пливе «Українець» (потужністю 50 кінських сил), у 1857-му – «Святослав» (100 кінських сил).

                                           

Під час відвідин семиповерхового рафінадного та машинобудівного заводів у Млієві (тепер Черкаський район) Тараса Шевченка дивують не лише технічні пристрої, але й такі деталі побуту робітників: лікарня й театр, приходське училище, майже всі учителі якого з університетською освітою! Стриманого і зосередженого інженера Платона Симиренка, в родинному колі якого спілкуються саме українською мовою, дуже бентежить, чому Кобзар листується з ним російською, а з Олексієм Хропалем, мліївським управителем – українською?

 

Особисто мене вражає яскравий спогад Михайла Чалого (1816 – 1907), українського громадсько-культурного діяча, автора однієї з перших біографій поета: «Коли Платон Федорович отримав від автора з власноручним підписом «Кобзаря» й побачив на обкладинці своє прізвище (коштом Симиренка), то був цим вкрай незадоволений, не бажаючи, щоб ліва його рука знала про те, що робить права, – риса, рідкісна у наш меркантильний час у колі меценатів-багатіїв».

 

Факт, що є унікальним і за нашого новітнього часу просунутих pr-технологій, згодом засвідчує у своїх спогадах онука Тетяна Симиренко: «Платон Федорович був дуже незадоволений з цього напису і в одному з листів висловлював своє обурення, кажучи, що нікому не може бути ніякого діла до того, як він витрачає свої гроші».

 

Понад 30 років тому, у 1994-му між Україною та США підписано угоду, згідно з якою нашій країні надається одне «місце» в часі чергового польоту на американському космічному кораблі «Колумбія». Весна 1996 р.: черговий конкурс (близько 30 кандидатів), в якому перемагає, як нам тепер відомо, 45-річний полковник Леонід Каденюк, випускник Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ). По-справжньому міжнародним є склад космічної команди з шести осіб: чотири американці (з них – одна жінка: Калпана Чавла, вона походить з Індії), українець і японець.

 

19 листопада 1997 р. перший і допоки єдиний космонавт незалежної України розпочне свій 15-денний космічний політ. Цікаво: «багаж» кожного космонавта «Колумбії» надзвичайно обмежено, тому дозволяється взяти з собою на корабель лише 1.5 кг, з них 700 г на приватні речі, 800 г – для офіційних атрибутів. До приватної частини у Леоніда Каденюка увійшли, зокрема, аудіозаписи Дмитра Гнатюка, Софії Ротару, Анатолія Солов’яненка, до офіційної – три українські прапори та «Кобзар» Тараса Шевченка…

 

Рекомендована література

 

Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського (вул. Княжа, 22, м. Чернігів).

 

Неділько Г. Я. Тарас Шевченко. Життя і творчість / Г. Я. Неділько. – Київ : Рад. шк., 1988. – 247 с.

 

Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури / М. Ф. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с.

 

Спогади про Тараса Шевченка / уклад. і прим. В. С. Бородіна, М. М. Павлюка, О. В. Бороня ; передм. В. Л. Смілянської. – Київ : Дніпро, 2010. – 608 с.

Тарас Шевченко. Документи і матеріали (1814 – 1963) / упоряд. І. Л. Бутич, Я. Р. Дашкевич, Ф. К. Сарана та ін. ; відповід. ред. С. Д. Пількевич. – Київ : Держполітвидав УРСР, 1963. – 566 с. : іл.  

 

Федченко П. М. Тарас Григорович Шевченко / П. М. Федченко; відповід. ред. Л. М. Новиченко. – Київ : Наук. думка, 1989. – 304 с. : іл.

 

Валерій Помаз, 

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського 

(вул. Княжа, 22, м. Чернігів)