Тихий Дунай, тихий Дунай
Бережечки зносить.
Молодий козак, молодий козак
Отамана просить:
"Пусти мене, отамане,
Із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже змучилась
Дівчина за мною".
"Ой рад би я пустить тебе,
Так ти довго будеш.
Ти напийся води холодної –
Дівчину забудеш".
Тихий Дунай. Українська народна пісня
Андрей Шептицький, митрополит Української
Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в одному зі своїх послань до вірян
підкреслював: «Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, поборювання себе
взаємно і випливаюча з роздорів отаманщина, котра вже так багато причинилася до
руїни і упадку наших надій при першій спробі побудувати Українську державу». Нагадаємо
про важливий історичний урок (досі як слід не вивчений українцями !): втрата
державності – то не завжди програш зовнішньому агресору…
Спробуємо з’ясувати,
що ж це за явище: отаманщина ? Цікаво: отамани були на наших теренах вже в XVI
ст., проте термін «отаманщина» зафіксовано вперше лише в добу Української
революції 1917-1921 рр. Сталося це на її третьому етапі, коли виникла справжня
селянська війна, під час якої учасники виступали під різними прапорами. Справді,
Махно на півдні України підняв чорний прапор, українські повстанці на півночі –
червоний, проте найбільш поширеним слід визнати
синьо-жовтий.
Головною
причиною більшість істориків вважає невдоволення антиселянською політикою Павла
Скоропадського. Справді, гетьман дозволяв панам повертати свої, тепер уже
колишні, землі, змушував селян відшкодовувати збитки, завдані своїм господарям
у часі перерозподілу їхньої землі та маєтків… Нечувано ! Отож отамани – виборні
селянські керманичі – очолювали повстання, що швидко зайнялися по цілій
Україні. Цікаво, що серед ватажків було чимало вчителів, авторитет яких у селах
завжди був доволі високий, а організаторських здібностей їм не бракувало…
Другим
непопулярним кроком гетьмана було звільнення з армії офіцерів без військової
освіти. Справді, це були унікальні люди, налаштовані патріотично, вони мріяли
закінчити військові школи й прислужитися Україні, проте їх звільнили … як
нефахових. Тому не дивуймося, коли серед імен очільників повстанського руху
побачимо і цих жертв невдалої гетьманської реформи Олександра Рогози…
Такою можна
окреслити ситуацію в Україні на той час, коли Директорія на чолі з Винниченком,
Петлюрою, Андрієвським, Макаренком та Швецем оголосила про антигетьманське
повстання. На одному боці постали: армія гетьмана, регулярні війська та
російські офіцери, по другий бік перебували українські повстанські й частина регулярних
військ, проте саме повстанці становили найбільшу частку. Повстання мало успіх,
гетьман отримав поразку від Директорії, головою якої став Володимир Винниченко,
а головним отаманом – Симон Петлюра.
Серед
керманичів переможеної армії гетьмана переважали російські офіцери, своєї
регулярної армії у Петлюри не було, і він навіть не вважав за потрібне її
формувати, для нього було достатньо повстанської армії. Варто пам’ятати,
що в тому часі уся влада на периферії (військова, цивільна, судова) цілковито
належала отаманові, який перетворювався на справжнього володаря на своїх
теренах. Отож повстанці не визнавали зверхність Петлюри, адже вони самі
сформували своє військо, забезпечували його зброєю, амуніцією…
Ватажки
вважали, що вони нічим не зобов’язані владі, відповідно, спочатку не підпорядковувались
Володимиру Винниченку, згодом – Симонові Петлюрі. Головний отаман думав, що
зможе контролювати ватажків, проте глибоко помилявся: він випустив джина з
пляшки, адже отаманів усе прибувало й прибувало. Якщо на офіційному рівні це
був чин, що дорівнював полковникові, то фактично ним ставав кожен повстанський
ватажок, і визначити підпорядкування ставало дедалі складніше.
Сюди варто
додати вроджений український анархізм, що визначається як неприйняття влади й
доволі критичне ставлення до неї. Як наслідок, у лютому 1919 р. отаманщина,
немов пошесть, охопила усю Україну. Локальні добровольчі збройні формування,
хоча й напрочуд героїчні, просто не виконували накази київської влади: іноді
відмовлялися ставати до бою з більшовиками, не взаємодіяли між собою, а просто
задовільнялися місцевими перемогами. Спробуємо зрозуміти, чому ж не відбулося
об’єднання, не було утворено повстанської армії.
Насамперед,
ідеологія повстанців була доволі строкатою і своєрідною. Наприклад, на
Черкащині у районі Холодного Яру та земель Мотронівського монастиря
розгорнулися загони отамана Василя Щупака, а поруч, довкола Чигирина та
Суботова, діяли хлопці отамана Свиридка Косура, що не визнавали Директорію й
ставилися вороже до сусідів з Холодного Яру.
Тепер
придивімося докладніше та спробуймо визначити типи повстанців. Окреслимо перший
як козацько-романтичний. Живим
прикладом може слугувати отаман Юхим
Божко, що мріяв відродити Запорізьку Січ, тому з усіх сил намагався перенестися
з початку ХХ до середини XVII ст.: запровадив у своїх загонах власну присягу, не
взаємодіяв з іншими, не виконував накази командування, зокрема, відмовлявся
брати до себе людей, надісланих зі столиці. Як наслідок, дивізію отамана Божка
розформовано.
Назвемо
другий тип військово-опозиційним. Отамани
«грали» в політику, самі визначали зовнішній курс, як правило, протилежних
напрямків. Справді, якщо отаман Григорьєв співробітничав з більшовиками, а отаман
Оскілко виступав за союз із поляками, то отамани Петро Голбачан та Омелян Волох
намагалися змінити політичний курс усієї держави та впливати на її зовнішні
стосунки. До третього, соціально-деструктивного,
типу можна зарахувати повстанські загони, що відмовлялися воювати на фронті,
вирушали в тил, де контролювали обрані місцевості, простіше: наживалися зі
складної ситуації.
Нарешті, повстанці четвертого, помірковано-конструктивного, типу по-справжньому
допомагали державі. Проте ці хоробрі хлопці не входили до складу армії УНР,
діяли локально на Черкащині, Волині чи Поділлі, немов «прив’язані
до своєї стріхи». Це отамани Василь Щупак, Андрій Голий-Гуленко, Ананій
Волинець, Петро Дяченко, Юрко Тютюнник… Траплялися хитання: отаман Зелений то
співпрацював, то розривав свої стосунки з Директорією.
Недаремно Симон Петлюра згадував: «У
свій час я отаманщину використовував, вона свою роль виконала, вона допомогла
мені реалізувати певну політичну програму, коли ж побачив, що вона свою місію
повністю виконала, я почав різати її як сліпу кишку». Хоча складовими цієї
боротьби були контррозвідка та державна інспектура, що здійснювалися за
підтримки регулярних частин армії, остаточно перемогти отаманщину в час
Української революції так і не вдалося…
Рекомендована література
Усіх небайдужих до цієї теми запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями
у відділі читальної зали Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.
Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
Використано матеріали програми «Лекторій»
(Українське радіо).
Власенко С. Непримиримий
борець за Українську державу : до 135-річчя від дня народження Симона Петлюри /
С.Власенко // Голос України. – 2014. – 22 трав. (№ 97). – С. 20-21.
Листування Симона Петлюри мовою
документів Центрального державного архіву громадських об’єднань (ЦДАГО).
Гай-Нижник П. Ув’язнення Головного
Отамана / П.Гай-Нижник // День. – 2012. – 17 серп. (№ 145-146). – С. 8.
Арешт та звільнення Симона Петлюри за
Гетьманату Павла Скоропадського.
Грабовський С. «Кубанський вузол»
і головний біль Москви / С.Грабовський // День. – 2012. – 14 лип. (№ 120). – С.
5.
Гриненко О. Матеріали журналу «Тризуб» про розслідування вбивства С.Петлюри (1926-1928
рр.) / О.Гриненко // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 34-43.
Кучерук О. «Хрест Симона
Петлюри» – відзнака державного центру УНР в екзилі / О.Кучерук // Український
історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 43-48.
Пагіря О. Паризька
провокація / О.Пагіря // Український тиждень. – 2012. – № 14. – С. 32-33.
Про те, як створювався
міф петлюрівського антисемітизму.
Пиріг Р. Симон Петлюра у сприйнятті Павла Скоропадського (за спогадами гетьмана) /
Р.Пиріг // Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 15-27.
Піскун В. С.Петлюра як політичний лідер УНР в умовах еміграції: міжнародний і
український контексти / В.Піскун // Український історичний журнал. – 2009. – №
3. – С. 4-14.
Савченко В. Симон Петлюра / В.Савченко; худож.-оформлювач
Є.Вдовиченко. – Харків: Фоліо, 2015. – 127 с. – Серія «Знамениті українці».
Стемпень С. Львівський період життя С.Петлюри: вплив Галицького середовища на молодого
українського політика (листопад 1904 р. – грудень 1905 р.) / С.Стемпень //
Український історичний журнал. – 2009. – № 3. – С. 27-34.
Сюндюков І. Момент істини /
І.Сюндюков // День. – 2013. – 1 берез. (№ 38-39). – С. 8.
Українська
трагедія 1919 р. очима ад’ютанта Симона Петлюри.
Яневський Д. Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри / Д.Яневський
// Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра. – Харків: Прапор,
2012. – С. 593-878.
Немає коментарів:
Дописати коментар