«Молодик років 25-26 очолював не тільки бібліотеку, а й весь Музей!»: до Всеукраїнського дня бібліотек

 

«За кілька хвилин вони під’їхали до головної будівлі. Невільник побіг наперед, ввійшов у будинок і незабаром повернувся з невисоким на зріст чоловіком в блідо-зеленому хітоні. Чоловік попрямував просто до Архімеда.

 

Для нас велика честь і радість, що ти нарешті відвідав нас і житимеш з нами, Архімеде! Зараз тобі покажуть твої покої. Відпочивай, а за обідом зустрінемось. Мене звуть Ератосфен.

 

Архімед дивився на нього, не ховаючи дива. Він уявляв собі господаря найбільшої в світі бібліотеки старим мудрецем, принаймні літнім чоловіком з виглядом поважного вченого. А перед ним стояв молодик років 25-26. І він очолював не тільки бібліотеку, а й весь Музей!

 

Та Архімед не мав часу довго дивуватись, бо Ератосфен гаряче обійняв його й знову висловив велику радість з приводу приїзду Архімеда в Александрію».

 

Це рядки з книги «Сіракузький велетень» (1968), на сторінках якої угорський письменник Іштван Сава захопливо розповідає про Архімеда (287–212 до Р. Хр.), найвидатнішого математика й механіка Стародавньої Греції.

 

Але продовжимо: «Після обіду Ератосфен узяв Архімеда під руку і повів його з собою.

 

Спершу оглянемо бібліотеку, це моя гордість і, на мою думку, основа основ Музею. Завдяки бібліотеці він став осередком учених. Ти, певно, знаєш – Музей вирішив побудувати ще Олександр Великий (Олександр Македонський), коли завоював Єгипет.

 

Але здійснити свій намір не зміг, бо вирушив в індійський похід, звідки не повернувся. Будівництво розпочав тільки його наступник, Птолемей І, батько теперішнього нашого царя, а син завершив.

 

Власне, Музей ділиться на три частини: бібліотека, де ми зараз знаходимось, – сказав він, відчинивши двері у величезну залу, академія і район, де живуть вчені.

 

Вони вже ввійшли в залу, і Архімед вражено дивився на довжелезні полиці уздовж стін. На них були нескінченні сувої рукописів у дерев’яних або шкіряних футлярах».

 

Сьогодні, у День нашого професійного свята, бажаю колегам не меншої поваги й пошани, які ми виразно бачимо у часі розквіту бібліотеки у Стародавньому Єгипті!

 

Фото:

Giuseppe Arcimboldo. Il Bibliotecario. 1566

Джузеппе Арчімбольдо. Бібліотекар. 1566 р.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про розвиток математики в Стародавньому світі (зокрема, Греції та Єгипті) запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

 

«Добрі й щирі односини найкращих чернігівців до нас надали нам сили й духу творити своє діло»: до 180-річчя від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) (29.09.1845, с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер у Новомиргородському районі Кіровоградської обл. – 15.09.1907, Берлін)

 

«Тим часом з цензури повернулася комедія Карого «Хазяїн». Пішла чутка, що в п’єсі виведено Терещенка. Тип «хазяїна» був подібний на Терещенка, як на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом.

 

І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, що пропонував 30 тисяч за те, щоб п’єсу зняли з репертуару. Звичайно, Карпенко не згодився: його не можна було купити».

 

Це рядки зі спогадів «По шляху життя» Панаса Саксаганського (1859–1940), наймолодшого у театральній родині Тобілевичів (з шести дітей четверо присвячують своє життя сцені).

 

Спробуємо зрозуміти це. Ще кілька рядків: «Батько мій прослужив у Терещенка 40 літ бухгалтером і був знайомий майже з усіма прообразами п’єси «Хазяїн» (1900) Тобілевича. Він розказує, що Ліхтаренко (економ хазяїна – В. П.) – це був у житті Дударенко. По оповіданню батька, Тобілевич гостював у Тьотківському маєтку біля Курська, і там йому розказували всі ці пригоди з пам’ятником, з кожухом».

 

Наведено рядки з автобіографії Василя Василька (справжнє прізвище – Миляєв, 1893–1972), видатного українського актора.

 

На мою думку, образ Терентія Пузиря, головного героя п’єси «Хазяїн», є занадто спрощеним, прямолінійним та однобічним. Справді, пригадаємо «класичну» пропозицію, яку Пузир подає Зеленському, одному з своїх економів: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!»

 

Та ось що пише Мішель Терещенко, прямий нащадок легендарного роду, у своїй книжці «Перший олігарх : Михайло Іванович Терещенко (1886–1956) : Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся»:

 

«На всіх заводах Терещенків дуже поважно ставилися до умов праці робітників і службовців. Родина кожного робітника мала окреме житло з господарськими будівлями. Була також лазня. Завод щодня забезпечував людей дровами, водою і продуктами харчування, а худобу – фуражем.

 

Службовцям заводу надавалися коні й екіпажі. Працювали також лікарня, медпункт, аптека, тобто забезпечувалося все потрібне для лікування майстрів і робітників заводу, а також мешканців сусідніх сіл. У школі, витрати на утримання якої ніс винятково завод, навчали дітей працівників заводу й навколишніх жителів».

 

Про це свідчить також довідка про умови праці на заводі Терещенків, надана Ніною Ковтанюк та Анною Шовкопляс, науковими співробітниками Національного музею історії України:

 

«Санітарна норма повітря від 27.54 до 35.64 кубометра на людину. Просторі казарми таке дозволяли. Була ще лазня, пральня з механічним віджимом білизни, початкова школа на шістдесят учнів. На краю дубового гаю стояла одноповерхова лікарня. В ній операційна, дві перев’язочні, три палати – дві чоловічі й одна жіноча, кожна по вісім ліжок.

 

Місячна зарплатня на Михайлівському рафінадному (заводі поблизу залізничної станції Хутір Михайлівський Чернігівської губернії – В. П.) в 1913 році для старост складала від 10 до 23 карбованців, для робітників – 7-11, для «напівробітників» і жінок – 5-6. На ті часи не так і мало».

 

І це правда. Ось ціни того часу:

воли (пара) – 220 крб.

кінь – 100 крб.

корова (дійна) – 40 крб.

 

цукор-рафінад (пуд = 16.38 кг) – 5 крб.

борошно житнє (пуд) – 90 коп.

яйця (10 шт.) – 15 коп.

курка – 40 коп.

 

Для порівняння згадаємо діалог між батьком Пузирем і донькою Сонею:

 

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

…

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба?

(Хоче одламать – не ламається, хоче одкусить – не вкусе).

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

 

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувати таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

 

Перейдемо до халату хазяїна. Справді, мільйонер Пузир не може розлучитися зі своїм стареньким, латаним-перелатаним халатом. Та надамо слово Марії Іванівні, дружині хазяїна (мовить до кравчихи):

 

«Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, буде дуже дорогий! … Всього 275 рублів. Це вже Соні так захотілось (доньці – В. П.).

 

Вещ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько 50 рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцінь – зараз і купить!»

 

Тут правда цілком на боці видатного драматурга! Ось що пише Мішель Терещенко у своїй книжці «Перший олігарх»:

 

«Якщо Артемій був засновником цукрової промисловості групи Терещенків, то його старший син Нікола задовго до смерті батька був її головним творцем. Він мав неперевершені організаторські здібності й репутацію людини, що завжди тримає слово. Це був невтомний трудар, який починав роботу вдосвіта й призначав зустрічі з працівниками вже від 5-ї години ранку».

 

Разом з тим: «Нікола був відомий своєю ощадливістю (хоча любив комфорт і на нього коштів не шкодував). Ще й сьогодні на його батьківщині розповідають, як одного разу він відмовив претендентові на місце керуючого цукровим заводом, бо той наприкінці співбесіди, яка пройшла, на його думку, дуже вдало, дістав із кишені сірника, щоб запалити сигарету, хоча в кімнаті горіли свічки! Нікола визнав це за небачене марнотратство і відмовив претендентові».

 

Рекомендована література

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про Івана Карпенка-Карого та родину Терещенків запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Основні видання творів Івана Карпенка-Карого

 

Карпенко-Карий І. Драматичні твори / Іван Карпенко-Карий ; вступ. ст., упоряд. і приміт. Р. Я. Пилипчука ; ред. С. Д. Зубков. – Київ : Наук. думка, 1989. – 608 с. : портр. – (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література). – 119 тис. 200 пр.

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч. Вибрані твори : збірка / Іван Карпенко-Карий. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2023. – 320 с. – 3 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч ; Мартин Боруля ; Сава Чалий : п’єси / Іван Карпенко-Карий. – Київ : Знання, 2018. – 191 с. – (Класна література).

 

Карпенко-Карий І. Сто тисяч ; Мартин Боруля / Іван Карпенко-Карий ; передмова С. В. Задорожної. – Київ : Шанс,  2013. – 144 с. – (Шкільна бібліотека). – 1 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори : В 3-х т. Т. 2 / Іван Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричка та Л. Ф. Стеценка ; прим. П. М. Киричка. – Київ : Дніпро, 1985. – 351 с. – 23 тис. 400 пр.

Запропоновано: історичні п’єси з життя українського козацтва XVII ст. («Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Понад Дніпром», «Сава Чалий») та комедії («Паливода XVIIІ ст.», «Чумаки», «Хазяїн»).

 

Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори : В 3-х т. Т. 3 : Драматичні твори, листи, статті / Іван Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричка та Л. Ф. Стеценка ; прим. П. М. Киричка. – Київ : Дніпро, 1985. – 373 с. – 23 тис. 400 пр.

 

Тобілевич І. К. (Карпенко-Карий). Бурлака: драма на 5 дій / І. К. Тобілевич. – Київ : Мистецтво, 1949. – 62 с. – (Бібліотека української драматургії). – 10 тис. пр.

 

Про Івана Карпенка-Карого

 

«…Жадання правди, жадання добра»: до 160-річчя від дня народження І. К. Карпенка-Карого / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 161-165. – 238 с.

 

Івашків В. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) : Нарис життя і творчості / Василь Івашків. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2011. – 192 с. : іл.

 

Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття : підручник / За ред. П. П. Хропка. – Київ : Вища школа, 1991. – 511 с. – 10 тис. пр.

 

Карпенко-Карий І. Хазяїн : Біографія письменника. Стислий переказ твору. Аналіз тексту. Зразки учнівських творів : посібник для 11 класу / Іван Карпенко-Карий ; автор-укладач В. В. Паращич. – Харків : Ранок, 2001. – 64 с. – (Літературна крамниця). – 1 тис. пр.

 

Спогади про Івана Карпенка-Карого : збірник / Упоряд., вступ. ст., приміт. Р. Я. Пилипчука. – Київ : Мистецтво, 1987. – 183 с. – 6 тис. пр.

 

Чижевський Д. І. Історія української літератури / Дмитро Чижевський. – Київ : Академія, 2003. – 568 с. – (Альма-матер).

 

Про родину Терещенків

 

Слабошпицький М. Відлуння імен через століття (Терещенки) / Михайло Слабошпицький // Слабошпицький М. Українські меценати : Нариси з історії української культури. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – С. 195-203. – 327 с.

 

Терещенко М. Перший олігарх : Михайло Іванович Терещенко (1886–1956) : Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся / Мішель Терещенко ; пер. з фр. Тараса Цимбала. – Київ : Ніка-Центр, 2012. – 256 с. – 3 тис. пр.

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«А літературу я люблю ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі…» : до 135-річчя від дня народження Аркадія Казки (23.09.1890, Седнів Чернігівської губернії – 23.11.1929, Одеса)

 

Седнів. Дитинство

 

Аркадій Казка приходить у цей світ 23 (11-го за ст. стилем) вересня 1890 р. в містечку Седневі на Чернігівщині в багатодітній родині сільського шевця, що складається ще з трьох синів і чотирьох доньок. Його батько Василь Кіндратович походить з козацького роду, мати звуть Єфросинією Андріївною. У 1890-х рр. у Седневі мешкають ще багато Казок, отже, Аркадій виховується не лише з рідними, але й з двоюрідними, можливо, троюрідними братами і сестрами. Але саме батьки мають визначальний вплив на його формування.

 

Василь Казка керує церковним хором і закоханий у спів. Влітку 1904 р. «Черниговские губернские ведомости» відзначають концерти хору під орудою «невтомного регента» В. К. Казки. Батькові здібності до музики, хорового співу, слух і голос передаються сину. Майбутній поет дуже любить батька. У одному з листів до В. Мисика він напише: «Зараз в моїй уяві повстала дорога для мене постать мого батька, який ніколи нічим себе не схибив і від цього його життя розтопилося в космосі, як чиста вранішня росина: кращого я ні собі, ні іншим не можу побажати».

 

В уяві Аркадія мати і спогади дитинства неподільні. Ніжним почуттям синівської любові дихають його поетичні рядки: «Порічки, садок, нагідки – І дотик ласкавий твоєї руки» – це Аркадій залишає у Седневі ще підлітком. Але найбільше запам’ятовується йому: «…мама (дивна істота: любов її як еманація радіоелемента – ніколи не вгасає, не втрачається !!), сестри, рідня, знайомі – вбогі, чесні, прості й мудрі люди…». Вірш «Лист» вбирає у себе сум усіх українських матерів тої доби:

 

Мать шістдесять років й похилений тин

Мать трьох аж синів, та з них ні один

Не кликне на спокій до себе тебе.

 

Чернігів. Навчання, одруження та віршування

 

У намірах батьків було надати освіту своїм дітям, тому Аркадія віддають до реальної школи у Чернігові. Це місто, після певних вагань, вже ж опиняється на другій позиції його системи цінностей: «Чернігів теж не менше (чи й більш ? – трошки менше) рідний». Седневу тут беззастережно надається перше місце: «Седнів мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитинячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо-щиро люблять мене, – повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його у містах !), хвилями прозорими Снову, річними краєвидами, горовими, лісовими, польовими й луговими далечами…».

 

В Чернігові ж серед друзів Аркадія пріоритет здобуває Павло Тичина. Пізніше, в листі до В. Мисика А. Казка пригадує: «А літературу я люблю ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли иньші хористи платили по 2 грудки сахару за число».

 

Після Чернігівської реальної школи наступною сходинкою в навчанні юнака стає Київський комерційний інститут, закінчити який Аркадієві не судилося через бідність: змушений був повертатися до Чернігова, шукати працю й допомагати родичам.

 

Українська революція надихає А. Казку на унікальні можливості відродження нації: розвиток мови, літератури, розквіт культури. У 1946 р., на еміграції в Німеччині, проф. Оглоблин напише у мюнхенському часописі «Рідне слово»: «Гарячі дні революції в тихому, півсонному, але культурному Чернігові. Казка кидається у вир українського громадсько-політичного й мистецького життя. Він працює в Чернігівському Земстві, бере активну участь в українських революційних і культурно-освітніх організаціях. Артист-аматор, він виступає в українських концертах та виставах, організованих «Просвітою». Маляр, він, за дорученням Чернігівського Комітету охорони пам’яток старовини, малює історично-мистецькі пам’ятники Чернігівщини. Він близько стояв до того рафінованого культурного українського оточення, яке об’єднувалося в Чернігові навколо Вадима Львовича Модзалевського, генеалога, історика й мистецтвознавця».

 

Романтичність натури А. Казки на той бурхливий час є такою, що з метричної книги Воскресенської церкви Чернігова постає перед нами запис від 4 липня 1918 р., згідно з яким «козак м.Седнева, православний, одружувався першим шлюбом, 27 років». Дружина поета – «донька почесного громадянина м. Стародуба Чернігівської губернії Ганна Павлівна Цитович, православна, перший шлюб, 27 років».

 

Одруження, громадська діяльність лише сприяють творчому піднесенню молодого поета. У листі В. Модзалевському від 11 серпня 1918 р. він повідомляє: «За 1917 рік, особливо за осінь та за ту бурхливу зиму, назбиралась у мене якась величезна кількість поезій, так приблизно речей на 60, що складе томик у сотню сторінок. Між цього поезійного дріб’язку є дві речі трохи буйнішого розміру: одна з них поема «Риштування», а друга – це сонетів вінок «Аргонавти» чи «Вінок життя» – річ з 15 сонетів, яку я написав у червні сього року».

 

У 1918 р. А. Казка передає до друкарні збірочку своїх віршів «Перший вінок», яку так і не видано. Взагалі, поет завжди дуже сумував, що за життя не побачив надрукованою жодної зі своїх збірок. У листі до Павла Тичини від 10 листопада 1924 р. він делікатно запитує: «Та ось я б хотів запитать (хоч це безнадійна річ !): якось ти восени казав: «Пришли матер’ял, може, удасться видать книжку». Ось я й питаю, голубчику Павлусю: чи не можна б спробувать надіслать матеріал ? Напиши про це».

 

Невільні мандри Україною. Вчитель і поет

 

В. Міяковський зазначає: «Казка мріяв перебратися до Києва, як це зробили інші чернігівці: В. Модзалевський, М. Жук, Ю. Меженко, мріяв про університет, про якусь культурну роботу біля Модзалевського. Це був би рушійний момент в його біографії. Цього не сталося, життя пішло зигзагами і він пройшов життя непізнаний ніким».

 

Творчу спадщину А.Казки не поціновано належним чином, а його життєвий шлях і досі докладно не вивчено. Безконечні переїзди йому не перешкоджають:

 

Люблю я і любив завжди дорогу. Нею

Ладен, здається, йти навпроти сонця вічно.

 

Проте в родині вже виховується двоє синів, які потребують і матеріальної підтримки, а їхній батько спромігся знайти роботу лише в сільській школі. Ось хронологія його невільних мандрів:

 

1919-1922	Учитель російської мови й літератури в семирічці с. Підгороднє (Катеринославщина)
1922-1925	Вихователь у Межигірському дитячому будинку; вчитель у с. Нові Петрівці; викладач українознавства в Межигірському художньо-керамічному технікумі (Київщина)
1925-1929	Вчитель 77-ї залізничної трудової школи (Одеса)

 

На Катеринославщині учнем А. Казки є дуже здібний школяр Василь Мисик, дружбу з яким молодий поет підтримує до кінця життя: останню листівку він напише 16 серпня 1929 р., за три тижні до свого арешту. У листах до колишнього учня А. Казка висловлюється вкрай відверто.

 

Наприклад, більшість радянських письменників того часу наввипередки оспівують переваги соціалістичного міста, а Казка у 1928 р. повідомляє з чорноморської перлини, Одеси: «Здається за один день такого сонячного існування я сміливо б віддав і смердючі автомобілі, і прудкі – що більше униз літають – аероплани, і заковані в граніт, залізо і бетон міста з їхньою електрикою і з отими коробками-домами, набитими паскудними пиховитими вошами, що ссуть одна в одної сили і кров і прикривають це ріжними святими словами».

 

У мрійливого і ніжного лірика досить чітка громадянська позиція: «Найбільше-бо ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму отой дух покори, отой новий дух фарисейства, до якого так старанно підганяють сучасну письменницьку молодь, як колись солдатів до муштри».

 

Одеса. Арешт і смерть

 

9 вересня 1929 р. поета-вчителя заарештовують в Одесі. Його звинувачують у причетності до Спілки визволення України (СВУ). Тепер ми знаємо, що такої «контрреволюційної» організації насправді не існувало, українську творчу інтелігенцію судять за її минулу діяльність, теперішній стиль мислення, відмінний від офіційного.

 

У своїх розвідках В. Шкварчук наводить теми розмов, поширених у колах української інтелігенції Одеси: «вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

 

Востаннє поета допитують 21 листопада: показання його зовсім не відповідають ст. 54-11 КК УРСР «Участь у контрреволюційній організації, підготовка контрреволюційних злочинів». Вже за два дні, 23 листопада, згідно з висновком судмедексперта, «в’язень повісився на рушнику». Насправді, за цими словами можна легко приховати навмисне вбивство. За 68 років, 27 листопада 1997 р., Аркадія Казку реабілітовано Чернігівською обласною прокуратурою.

 

Як бачимо, жахливі радянські реалії підступно обривають творчий політ Аркадія Казки – самобутнього поета, яскравого педагога, талант якого лишився не розкритим.

 

Рядки з віршів Аркадія Казки

 

Романтичне

 

Десна – мов шабля. Вал старезний.

Мазепи дім. Гармати в ряд,

Поринувши у сон давнезний,

Сумною вартою стоять.

Заснув Чернігів.

 

Тріолет

 

Життя – яка то гарна річ !

Життя – прекрасна таємниця,

Втіх, чистих радощів криниця…

Життя – яка то гарна річ…

 

Миколі Лисенкові

 

Вкраїнче, знай: ганебно спав твій край,

Докіль над ним не розітнувся спів

Двох геніїв, двох славних Кобзарів…

Тому в відновленім краю згадай:

Що Сонце України є Шевченко,

А Соловей її Весни – Лисéнко.

 

Васильки

 

Вмира троянд запашність, врода,

Лиш для васильків смерть – свобода:

Їх кріпне дух, мина їх час.

Мистецькі твори – ті ж васильки,

Лежать в землі хоч тисяч скільки,

А знайдуть – юні і сей час.

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Аркадія Казки запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Казка А. Васильки : поезії / Аркадій Казка ; упоряд., передм. та прим. Станіслава Тельнюка. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 263 с. – 4 тис. пр.

 

Шугай О. Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку). Казка А. Вибрані твори / Олександер Шугай, Аркадій Казка. – Київ : Смолоскип, 2010. – 664 с. – 2 тис. пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Двомовність гальмує поступ дитини в шкільній науці»: до 190-річчя від дня народження Олександра Потебні (22.09.1835, хутір Манів Роменського повіту Полтавської губернії – 11.12.1891, Харків)

 

«Знання двох мов у ранньому віці це не є опанування двох систем висловлювання і передавання одного й того самого кола думок, лише роздвоєння цього кола, що стає на заваді формуванню одноцільного світогляду та перешкоджає науковій абстракції».

 

Такою несподіваною є відповідь Олександра Потебні на актуальне дотепер питання: «Чи варто вчити дитину іноземної мови змалечку?». Видатний український мово- та літературознавець, філософ і фольклорист, прихильник психологічного напрямку у мовознавстві та знакова постать у світовій лінгвістиці, бачить у двомовності гальма на шляху до опанування дитиною шкільної програми.

 

Вчений наголошує: «Коли мова школи відмінна від мови родини, то варто очікувати, що школа й сімейне життя не набудуть гармонійних стосунків, але вестимуть боротьбу одне з одним. Дитина, що каже “du pain” (хлібця, фр. – В. П.) до батьків та гувернантки й (крадькома) «хлібця» до служниці, має два відмінні уявлення про хліб».

 

Потебня вважає, що постійне спілкування матері й дитини саме рідною мовою є найкращою підготовкою до дорослого життя. Видатний філолог порівнює «благородні» наміри батьків щодо опанування їхньою дитиною кількох іноземних мов з утопічними намаганнями навчити її грати на п’яти музичних інструментах одночасно. Різні мови – це і є різні інструменти…

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Олександра Потебні запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Література про Олександра Потебню

 

Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і національність / Юрій Вільчинський // Слово і Час. – 1992. - № 1. – С. 9-15.

 

Окраса слов’янської науки: до 170-річчя від дня народження О. О. Потебні / Автори-упоряд.: В. О. Кононенко (керівник), О. О. Грищенко та ін. // Знаменні дати : календар 2005 : щорічник. – Київ : Україна, 2005. – С. 156-160. – 238 с.

 

Потебня Олександр Опанасович / Ігор Шаров // Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен. – Київ : АртЕк, 2006. – С. 325-329.

 

Потебня Олександр Опанасович / За ред. І. В. Муромцева // Українська мова : Енциклопедія. – Київ : Майстер-клас, 2011. – С. 305. – 400 с.

 

Пресняков О. П. Слово, думка, образ : Про філологічну спадщину О. О. Потебні / О. П. Пресняков. – Київ : Знання, 1974. – 48 с. – 42120 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського

«Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю»: до 161-ї річниці від дня народження Михайла Коцюбинського (17.09.1864, Вінниця – 25.04.1913, Чернігів)

 

У фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського зберігається особиста бібліотека видатного класика української літератури – понад 1.5 тис. одиниць (1547 газет і журналів, альманахів та книг, літературних і нотних збірників).

 

Особисто мене дуже доторкають одиниці зберігання за номерами 658 та 659, березневий та квітневий випуски «Літературно-наукового вісника», що виходять у світ у Львові 115 р. тому, у 1910-му (видавець: Михайло Грушевський).

 

Важливо: у цих двох книжечках вперше друкується драматична поема Лесі Українки «У пущі», з численними позначками Михайла Коцюбинського, зокрема, варто навести такі рядки:

 

«Душа моя вже все перемогла

І вільна стала, наче сарна в горах».

 

У драмі видатної поетеси йдеться про трагедію талановитого скульптора Річарда Айрона у громаді пуритан у диких пущах Нового світу (перших американських колоній):

 

«Такі були мої питимі предки.

Мої всі кревні волі домагались,

Від короля, від церкви, парламенту,

А я – від них самих. Така вже кров».

 

Прототипом головного героя є Джон Мільтон (1608–1674) – англійський поет і прозаїк, політичний діяч та автор поеми «Втрачений рай».

 

Цікаво: приблизно в той самий час, коли Леся Українка працює над своєю драматичною поемою «У пущі», Михайло Коцюбинський пише дуже споріднену до неї новелу “Intermezzo” (порівняємо дату завершення: 09.09.1908).

 

Важлива відмінність. Якщо Річард Айрон, головний герой у Лесі Українки, наважується на добровільне вигнання:

 

«Мовчіть злиденне кодло!

Невігласи! Я сам іду від вас!»,

 

то ліричний герой у Михайла Коцюбинського (власне, це і є автор новели) обирає інший шлях:

 

«Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»

 

Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Михайла Коцюбинського запрошуємо до відділів абонемента та читальної зали Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:

 

Меморіальна бібліотека М. Коцюбинського : Короткий опис / Упоряд.: Н. М. Коцюбинська, О. І. Єрмоленко та ін. ; відповід. за вип. І. Ю. Коцюбинський. – Чернігів : Десна Поліграф, 2015. – 336 с. – 100 пр.

 

Валерій Помаз,

редактор Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського