Народжені не для війни: до Міжнародного дня пам’яті жертв фашизму

Четвер, 19 листопада 1942 р.

«Якщо ми можемо когось врятувати, то все інше річ другорядна», – сказав батько і тут він має цілковиту рацію.

                                                          Анна Франк. Щоденник

         Друга світова війна порушила підвалини європейської культури, варварство спалахнуло в самісінькому серці Європи. Цілком зрозуміло, що ідеологія нацизму відкинула усі моральні засади. Концтабори, створені нацистами, призначалися для знищення людей, і фатальний вирок було винесено саме єврейському народу, який у 1933-1945 рр. і пережив трагедію Голокосту. З 12 млн., знищених у нацистських концтаборах, євреї становили половину – 6 млн., усього ж через ці «фабрики смерті» пройшли 18 млн.

Ще у часі боротьби за владу, нацисти оголосили євреїв головною причиною зла, від якого потерпає усе людство. Расову ненависть, расову перевагу, расові привілеї було закладено Гітлером у підмурівок своєї партійної і державної політики. На вершині расової піраміди опинилася німецька раса як панівна. Далі йшли англо-сакси, визнані неповноцінними, ще нижче опинилися романські раси. В основі піраміди гітлерівці розташували слов’ян, які, згідно з їхнім визначенням, були рабською расою.

Для євреїв на Землі місця вже не лишалося: нацисти проголосили себе захисниками людства від євреїв. Історія, за гітлеризмом, це історія боротьби рас, її закони полягають у пануванні вищих рас над нижчими, винищенні та зникненні нижчих рас. У 1935 р. Спілкою націонал-соціалістичних юристів запропоновано вилучити з німецького цивільного кодексу термін «людина» та замінити його іншим. На думку юристів націонал-соціалізму, термін «людина» «викривлює відмінності між співвітчизником, громадянином імперії, іноземцем, євреєм…».

Нахманович В. Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд з України / О.Лисенко, Т.Вронська, Т.Першина та ін. // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси у двох книгах. Книга друга. – Київ: Наукова думка, 2011. – С. 802-863.

До початку війни на східному фронті у Гітлера вже існував докладний план фізичної ліквідації «нижчих народів»:

«Ми повинні перш за все витіснити і знищити слов’янські народи: росіян, українців, білорусів, поляків, чехів, словаків, болгар. Перед нами постає завдання зменшити чуже населення, а також методично сприяти зростанню чисельності германського населення. Природа жорстока і ми маємо право бути жорстокими. Ніхто не може заперечувати моє право знищувати мільйони людей нижчої раси, котрі розплоджуються, як комахи… Треба знищити 20 млн. чоловік…»

Згідно з таємним наказом Гітлера, виданим перед нападом на Радянський Союз, дозволялися будь-які розправи з населенням. Повністю винищити слов’ян німці вирішили вже після війни. Проте щодо євреїв криваві наміри здійснювались відразу. Винищувалось все єврейське населення. Винятків не існувало: на страту виводили як старих, так і малечу. Дітей, які ще не ходили, паралізованих та дуже хворих несли або підвозили до місця страти.

        

Усі страти здійснювалися за єдиною таємною інструкцією. Нею визначались форма і глибина ями, пояснення для приречених, яким до останньої хвилини не повідомляли справжньої правди щодо їхньої долі. Перебування в гетто, сформованих гітлерівцями на окупованих районах Східної Європи, було короткотривалим. Справді, з цього місця збору приречених зручніше вести на страту, ліпше контролювати, відокремлювати здатних до спротиву від безпорадних дітей та немічних старих.

Та навіть в цих безнадійних умовах приречені вели боротьбу, чинили спротив. Первинною формою протесту була ідейна боротьба. Німецько-нацистська влада позбавила євреїв, зачинених у гетто, усіх людських прав, прирівняла їх до тварин. Ідейним протестом проти цього зоологічного існування було культурне життя гетто: підпільні лекції, театральні вистави, школи для дітей, що помирали від голоду. Все це стверджувало право пригнічених та принижених залишатися людьми до останнього подиху.

Пригадую свій подив під час огляду гетто чеського концтабору Терезін (60 км від Праги), коли екскурсовод, юнак-чех, повідомив, що в ньому відбувалися вистави єврейського театру. Тиснява була неймовірна: триповерхові дерев’яні нари, а за яку сотню-другу метрів від гетто – крематорій. Проте найбільше мене вразив той факт, що офіцерів табору не просто відвідували чарівні дружини с милими дітьми (у музеї зберігаються відповідні фото): вони тут жили й розважалися, мали свої вистави й музичні вечори… На мій погляд, все, що їх тут оточувало, вони сприймали як ферму, в якій звичних тварин замінено на набагато нижчих за них людей…

        

Другим ступенем спротиву були численні форми саботажу німецьких розпоряджень, приховування кваліфікованими працівниками своєї спеціальності, корисної для окупантів, шкідництво на підприємствах (коли «несподівано» припиняли роботу верстати та обладнання). Так ми підходимо до всесвітньовідомого твору австралійського письменника Томаса Кініллі «Список Шиндлера»: «Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша».

Кініллі Т. Список Шиндлера / Т.Кініллі; пер. з англ. Г.Яновської. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 432 с.

        

Третім ступенем спротиву була озброєна боротьба: втеча до партизанів або повстання всередині самого гетто. Налічується сотні випадків повстань різної тривалості, від одноденної збройної сутички в Луцьку до найбільшого і найвеличнішого повстання у Варшавському гетто, що перетворилось у сорокаденне протистояння євреїв з танками, артилерією, піхотою та авіацією німців. Усі повстання закінчились загибеллю героїв, які знали про це заздалегідь. Трагічний фінал лише підкреслює усю величність їхньої боротьби.

        

         Важливо усвідомлювати, що початкові плани Гітлера щодо євреїв не були такими вкрай радикальними й жорстокими, як згодом. Про це пише, зокрема, вже згадуваний Томас Кініллі в перших розділах свого твору «Список Шиндлера». Усіх євреїв Європи планувалося переселити … на острів Мадагаскар (південно-східна Африка). На мій погляд, мовчазна згода й байдужість європейських народів щодо свого єврейського оточення великою мірою спричинилася до поглиблення трагедії Голокосту.

Пам’ятаймо про те, що Оскар Шиндлер, успішний німецький промисловець, мільйонер, запальний гравець, «справжній арієць» … та Праведник світу, який урятував від смерті в газових камерах більше людей, ніж будь-хто за всю історію війни, був швидше винятком із загального правила мовчанки й байдужості. Справді, звернімося знову до «Списку Шиндлера»:

«Німецька преса поширила історії про подвиги Оскара за воєнних часів і про церемонії "Яд Вашему". Ці завжди хвалебні репортажі, втім, не допомагали йому жити. На вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями.

У 1963 р. він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду.»

Є над чим замислитись усім нам у часі чергової річниці пам’яті жертв нацизму.

Про цю дівчину вперше почув навесні 2003 р. від мого сусіда-голландця в інститутському готелі. Кімната Схальк-Яна була навпроти моєї, того року ми жили й працювали на території наукового парку «Альберт Ейнштейн» (Потсдам, ФРН). Доволі швидко Ян став моїм постійним шаховим партнером. Кілька вечорів його не було…

Потім Ян розповів, що відвідував літературні читання за «Щоденником» Анни Франк. Повідомив про авторку… Тоді подумав собі: «Дівчина-підліток… Чи можна сподіватись знайти щось серйозне в її записах ?» Так і промайнуло 16 років, перш ніж наважився відкрити «Щоденник». Проте коли вирішив занотовувати важливі думки, раптом помітив, що доведеться копіювати майже всі записи…

Перші сторінки біографії Анни є типовими для єврейської дівчини того часу. Та найкраще, напевно, промовлятимуть рядки з її «Щоденника». Читаємо суботній  запис від 20 червня 1942 р.:

«Мій батько – він, напевне, найкращий з усіх батьків у світі – одружився аж в тридцять шість років з моєю матір’ю, якій тоді було двадцять п’ять. Моя сестра Маргот народилася 1926 року у Франкфурті-на-Майні, в Німеччині. 12 червня 1929 року з’явилась і я. До чотирьох років я жила у Франкфурті. Через те, що ми євреї, батько 1933 року виїхав до Нідерландів. Він став директором «Опекти», нідерландської компанії по виробництву мармеладу».

         Почнемо все спочатку: 13-річна дівчина-підліток і щоденник ? Щось тут не так. Справді, щоденникові записи для ХІХ-ХХ ст. не новина, їх вели і Тарас Шевченко, і Лев Толстой, і Януш Корчак... Але ж це дорослі, досвідчені чоловіки… Відповідь знаходимо в тому ж запису від 20 червня 1942 р.: «… в мене немає щирої подруги».

         Далі Анна пояснює: «З будь-якою із моїх знайомих я можу хіба що розважатися, можу говорити з ними про буденні речі, але жодній не можу розкрити серце. Ось у чому заковика… Через те й виникла потреба в щоденнику.

         І щоб посилити в своїй уяві існування такої жаданої подруги, я не просто описуватиму в моєму щоденнику події і факти, як це роблять інші, я вбачатиму в цьому щоденнику мою одну-єдину подругу, зватиму її Кітті».

Франк А. Щоденник / А.Франк; пер. з нім. М.Тупайло. – Київ: Сфера, 1999. – 279 с.

Про Анну Франк та її щоденник, який ця єврейська дівчинка вела з 12 червня 1942 р. по 1 серпня 1944 р., коли зі своєю сім’єю ховалась від гестапо (Амстердам, Нідерланди). П’ятнадцятирічна Анна загинула в концтаборі Берґен-Бельзен на півночі Німеччини наприкінці лютого або на початку березня 1945 р. Вона та її сестра Маргот не дожили двох місяців до звільнення англійськими військами.

Дотепер у середовищі істориків ІІ-ї світової війни не вщухають суперечки: а чи був Пораймос і чи можна його порівнювати з Голокостом ? Термін Пораймос означає переслідування ромів нацистами (за аналогією з терміном для євреїв). Думки науковців розходяться, проте спільною позицією є те, що антиромська політика не містила в собі расово-ідеологічної складової, щодо циган у нацистів не існувало чіткого та єдиного плану винищення.

        

         Спроби розробки такого плану Інститутом расової гігієни у 1933-1942 рр. ускладнювались неоднорідністю циганського етносу, до підгруп якого належали, зокрема: балканські роми, калдерари, лаллері, ловари, сінті; а також застереженнями райхсфюрера СС Гіммлера, на думку якого окремі групи ромів є нащадками арійців, і їх варто зберегти для подальшого вивчення.

         Власне тому й не існувало письмового наказу щодо винищення ромів, як це було у випадку з євреями. Це, наприклад, підтверджує і запис допиту під час Нюрнберзького процесу колишнього командира айнзатцгрупи «D» Отто Олендорфа, стрижнем захисту якого було твердження про неухильне виконання «наказів фюрера».

Справді, якщо такий наказ існував для євреїв, то для циган Олендорф покликувався на свої знання загальноєвропейської історії, з яких випливало, що у роки війни роми вважалися небезпечними: шпигували на користь обох сторін, часто служили зв’язківцями. Підтвердження своїм думкам Олендорф знаходив, зокрема, у п’єсах Шіллера про 30-літню війну в Європі (1618-1648 рр.).

         Плани Гіммлера щодо ромів остаточно сформувалися наприкінці 1943 р.: до осілих ромів та осіб змішаної ромської крові слід було ставитися так, як і до решти мешканців окупованої території, проте кочові роми й роми наполовину, як і євреї, спрямовувалися до концтаборів. Відповідний указ райхскомісара «Остланда» Г.Лозе датовано 15 листопада 1943 р.  

Тяглий М. Окупаційна політика та доля ромів України : 1941-1944 рр. / М.Тяглий // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси у двох книгах. Книга друга. – Київ: Наукова думка, 2011. – С. 864-897. – Бібліогр.: 152 назви.

         Унікальне дослідження, що ґрунтується на численних архівних джерелах, зокрема, для кожної області України наведено докладні документальні відомості злочинних дій нацистської влади щодо ромів.

Морріс Г. Татуювальник Аушвіцу / Г.Морріс; пер. з англ. Ольги Захарченко. – Київ: # книголав, 2018. – 240 с. – Серія «Полиця бестселер».

Про надзвичайну історію кохання Лалі Соколова (Людвіґа Айзенберґа, 28.10.1916 – 31.10.2006) та Ґіти (Ґізели Фурман, 11.03.1925 – 03.10.2003), що розпочалася у липні 1942 р. в одному з найбільших концтаборів нацистської Німеччини. Австралійська письменниця Гізер Морріс створила цю унікальну книгу за зворушливими спогадами самого Лалі (перша зустріч авторки та головного героя відбулася у Мельбурні, відразу після смерті його дружини Ґіти).  

Моргун Ф. Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки. Вид. 4-те, перероб. і доп. / Ф.Моргун. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – 296 с.

У вступному слові до книги (Замість передмови) читаємо про автора цього унікального дослідження: «Я, Федір Моргун, ветеран цієї найкривавішої трагедії людства, який пережив окупацію й визволяв Україну від Донбасу до Карпат, маю три поранення и дивом залишився живим…»

Федір Моргун (09.05.1924 – 07.07.2008) – видатний захисник ґрунтів, що сприяв впровадженню безплужної технології в Казахстані (15 років), на Полтавщині (7 років), у Бєлгородській обл. РФ (3 роки). Для порівняння: свого часу Канада і США переходили на «безвідвалку» упродовж 30 років !

Друга світова війна в історичній пам’яті України. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті / Упоряд. Л.Герасименко, Р.Пилявець. – Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – 247 с. + 22 с. іл.

Дослідженням охоплено відрізок часу від березня 1939 р. (проголошення Карпатської України) до вересня 1945 р. (події на Далекому Сході).

Від Рейхстагу до Іводзіми. У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій / В.В’ятрович, С.Громенко, М.Майоров, І.Патриляк, Я.Примаченко, А.Руккас. – Київ: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – Серія «Історія без цензури».

Книга є завершальним (десятим) томом серії «Історія без цензури», виданої «Клубом Сімейного Дозвілля» в рамках громадського просвітницького проєкту «LIКБЕЗ. Історичний фронт». Авторами залучено до книги усі найсучасніші надбання історичної науки, водночас, відомі українські науковці пишуть про Другу світову війну простою, зрозумілою мовою. Розглянуто, зокрема, такі болючі теми: «Українці в радянсько-фінській війні», «Україна в планах нацистської Німеччини», «Боротьба УПА з радянськими партизанами», «УПА в протистоянні з Червоною армією та НКВС», «Радянські депортації народів Криму в 1941-1944 рр.»

Ознайомитися із зазначеними виданнями, також дізнатися більше про Другу світову пропонуємо у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63, поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна)