– А ви ж ту що робите, батьку ?
– На Мазурських болотах у полон попав. Третій рік сиджу.
Нудьга така, нужда, – а ти ?
– А мене в Америці до війська взяли, крізь океан везли,
під Раймсом німцям у руки дістався.
– Батьку !
– Сину ти мій...
Надбігли часові і відігнали їх від решіток, старого
вправо, а молодого уліво. Перше між ним був океан, а тепер дві дротяні
переволоки і стежечка вузька, якою мандрує двоє німецьких вояків туди й назад.
Богдан Лепкий. У таборі
Витоки
У часі І-ї
світової війни 1914-1918 рр. в лавах Російської імперської армії перебувало 4
млн. українців Наддніпрянщини, проти яких війська Австро-Угорщини виставили
250-тисячний український легіон з галичан. Роман Купчинський в своєму романі
«Заметіль» пише про те, як українці по обидва боки фронту співають одну й ту ж
саму пісню: «Ой, на горі, там женці жнуть». Тоді ж постало питання: проти кого
підняли зброю ? І почалося братання… Очільники військ терміново перекидали
українські частини на інші ділянки, так, приміром, галичани потрапили на
італійський фронт. Наддніпрянці ж побачили в Галичині те культурне життя, якого
їм так бракувало в себе вдома. Вони схотіли запозичити той досвід. Так зерна
впали на родючу землю…
За кілька
днів від початку І-ї світової, а саме 4 серпня 1914 р. у Львові постав Союз
визволення України (СВУ), головною метою якого окреслено самостійність та
соборність України. І хоча це політичне утворення проіснувало лише 3 роки, до
його складу увійшли такі відомі діячі, як от: Дмитро Донцов, Микола Залізняк,
Михайло Возняк, Богдан Лепкий, Іван Крип’якевич,
Степан Рудницький… Тоді в Західній Європі вже перебувало близько 2 млн.
полонених українців, і СВУ активно опікувався співвітчизниками. Зокрема,
домовились, щоб українців утримували в окремих таборах, де було зручніше
проводити культурно-просвітницьку роботу, створювати школи. Цікаво, що від СВУ працював
і Богдан Лепкий, спостереження якого згодом побачили світ у оповіданні «У таборі». Письменник змальовує
зворушливу зустріч: батька, Петра Мальованого, що прийшов з Наддніпрянщини у
складі російської армії та сина, який колись виїхав на заробітки за океан, а
тепер воював за американців.
Лютнева
революція
2 березня
1917 р. на ст. Дно (досить символічна назва) під Псковом російський цар Микола
ІІ у присутності депутатів Державної Думи Бичкова та Шульгина підписав зречення
від престолу. Дату можна вважати початком Лютневої революції в Росії, до якої
великою мірою причетні також і українці. Справді, якщо за яких два тижні, 17
лютого, розпочався загальний страйк на Путиловському заводі Петрограда, то ще
за 10 днів, 27 лютого, до повстанців приєдналися Волинський, Преображенський та
Литовський полки, в яких на той час перебувало багато українців. Як наслідок,
Петроград опинився в руках повстанців.
Складалися унікальні умови для
відновлення української державності. Цікаво, що потужна імперія впала у часі
Шевченкових свят. До Волинського полку, що виступав головною рушійною силою
революції, активно долучився і Чернігівський, той самий, що у грудні 1825 р. відіграв
ключову роль у повстанні декабристів. Взагалі, Петербург, що постав на кістках
запорозьких козаків, від моменту заснування був осередком українства, в якому, зокрема,
боролися й творили такі велетні нашого духу, як Шевченко, Костомаров, Куліш… Не
забуваймо також, що такі видатні російські письменники, як Олексій Толстой чи
Іван Тургенєв, теж стояли за українців.
Важливо відзначити: у часі цієї
революції українці становили 22% офіцерів (!) Російської армії. Волинський,
Ізмайлівський, Павлівський, Семенівський полки – це все переважно українські
військові частини, що дуже вплинули на імперську армію. Не слід забувати, що власне
ці військові формування перебували на той час на фронті, а в Петербурзі
залишились запасні батальйони, вояки яких були вкрай дезорієнтовані. Інших
військ на придушення революції просто не було.
Російський генерал Адамович
(українського походження) відзначав практику, що тяглася вже століттями:
війська Російської імператорської гвардії поповнювалися головним чином
рекрутами з Київської, Волинської та Чернігівської губерній. Зауважимо тут, що
коли 13 березня 2014 р. вийшов Указ Президента України про утворення
Національної гвардії, то хлопців до цього елітного підрозділу набирали
переважно з областей, що за імперським адміністративним поділом відповідали
саме цим трьом губерніям. Взагалі, на фронтах І-ї світової українців
скеровували на найбільш небезпечні ділянки, і вони вже не хотіли з цим
миритися.
Перший
український парламент
Революційні події 1905 р.,
особливо розстріл мирної процесії, що йшла добиватися правди в самого «батюшки-государя»,
дуже похитнули віру в такого царя, проте навіть трагічні події «кривавої
неділі» не здатні були знищили її зовсім. А от коли вже Микола ІІ сам зрікся
престолу, що лишалося робити армії ? Нема присяги – нема війська, бо кому тепер
присягати і кому служити ? Якщо пригадати тут Переяславську раду 1654 р., то
зречення царя звільнило від присяги й увесь український народ.
Історики України визначають це як
переломний момент. Справді, у лютому-березні 1917 р. український національний
визвольний рух охоплює територію усієї величезної Російської імперії, а в Києві
постає Центральна Рада. Маніфестації на її підтримку під синьо-жовтими
прапорами проходять у Петербурзі, Москві (навіть у самому Кремлі, що охоронявся
українськими частинами), Ашхабаді, Приморському краї. Звідусіль: з Кубані та
Вороніжчини, від Сірого та Зеленого клину, з Середньої Азії етнічні українці
надсилали до Києва вітання та накази (!) про те, що слід робити в першу чергу.
Так розпочиналося руйнування
величезної імперії, у якій, згідно з даними перепису 1897 р., росіяни становили
лише 43%, уся решта – «інородці». Постає ТУП – Товариство Українських
Поступовців – таємна понадпартійна організація українців Російської імперії.
Важливо відзначити, що вже на самому початку визвольних змагань в українців не
було єдиної думки щодо майбутнього України. Згодом у своїх спогадах про це
напише Євген Чикаленко – меценат, відомий громадський діяч та видавець щоденної
газети «Рада».
Справді, ось члени ТУПівської ради
(Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Людмила Старицька-Черняхівська
та ін.) вирішили зібрати в Києві представників усієї української громадськості
для розв’язку питання: «Що робити ?» Осередки
«Просвіти» на той час вже існували в Чернігові й Полтаві, Миколаєві та Одесі…
На друге таке зібрання прийшли Дмитро Антонович, Іван Стешенко та Олександр
Степаненко з ультимативним твердженням, що є представниками 10-ти (!)
організацій, які теж прагнуть увійти до Ради. Врешті-решт, ображені, зібралися
окремо в Педагогічному музеї.
Згодом Євген Чикаленко
згадуватиме, що тогочасні події дуже нагадували йому легенду про заснування
Києво-Печерської Лаври. Коли будували головний храм, той увесь час кудись
зникав під землю. Його споруджували знову, а він так само зникав… Нарешті,
винирнув… Так було і з Україною. Євген Чикаленко, що в березні 1917 р. брав
участь у роботі кооперативного з’їзду, плакав як
дитина, коли побачив українських козаків-запорожців у червоних жупанах на
вулицях Києва та почув «Ще не вмерла…» у виконанні студентського хору. Здійснилися
його дитячі та юнацькі мрії…
Проте досить скоро прийшло
справжнє розчарування: Центральна Рада не мала свого керманича і просто не
виконувала покладених на неї повноважень. Єдиною надією був для тодішніх українців Михайло Грушевський, заарештований,
як ми знаємо, більшовиками. Вважалося, що Михайло Сергійович – найрозумніший,
ось-ось він приїде і дасть усьому лад. Тим часом, на засідання Центральної Ради
замість Грушевського приходила … його дружина, Марія Сильвестрівна.
Грушевський таки повернувся до
Києва, очолив Центральну Раду, проте «не так сталося, як гадалося»: він
зійшовся з есерами, партією, що пропонувала соціалізацію землі, проти чого
постала більшість селян. Не забуваймо, що земельне питання було найголовнішим
для аграрної України. Євген Чикаленко, як великий землевласник, також мав певні
напрацювання з цього питання й міг запропонувати свій проект аграрної реформи:
передати землю селянам на вигідних умовах, встановити мінімальне землеволодіння…
Проте його ніхто не слухав. Демагогія, ейфорія, запізнення – такими словами
можна змалювати стан Центральної Ради тих часів.
Та попри
все, березень 1917 р. був украй насичений важливими подіями. Ось коротенька
хронологія:
4 (17) берез.:
Центральна Рада телеграмою повідомляє Тимчасовому уряду в Петрограді (Георгію
Львову та Олександру Керенському) про своє утворення.
9 (22) берез.: Початок
офіційного діловодства, виготовлення печатки. Передача Центральній Раді приміщення
Педагогічного музею (нині: Київський будинок вчителя).
22 берез. (4
квіт.): Відозва до українського народу.
27 берез. (9
квіт.): Центральну Раду очолює Михайло Грушевський.
Створення Центральної Ради вважається
ключовою подією Української революції 1917-1921 рр. Хоча єдності серед її членів
і не було, проте своєю діяльністю вона встигла закласти підґрунтя
законотворчості. Якщо І-м універсалом ще проголошувалася автономія України … в
складі Росії, то в IV-му, від 22 січня 1918 р., вже декларувалася незалежність
Української держави.
Центральна Рада проіснувала трохи
більше року: 29 квітня 1918 р., внаслідок перевороту, що стався за підтримки
німецьких військ, генерала Павла Скоропадського оголошено гетьманом. Своєю
грамотою він розпустив Центральну Раду та скасував її універсали.
Рекомендована
література
Зазначені видання очікують на свого читача в
читальній залі Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка,
63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
Використано
матеріали циклу програм Тетяни Сергійчук «Первинний код» та повідомлень Інги
Штельмах (Українське радіо).
Гнатевич Б. Історія українського війська з 383 ілюстраціями в тексті.
Третя частина. Збройні сили сучасної доби / Б.Гнатевич при співпраці
З.Стефанова, О.Думіна, С.Шрамченка. – Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. – 568
с. – Репринт. вид.
Гуржій О. Славетні битви на теренах України / О.Гуржій, О.Реєнт. –
К.: Арій, 2012. – 336 с.: іл.
Лепкий Б. У таборі : оповідання / Б.Лепкий; упоряд., авт. передм.
та прим. М.Ільницького // Твори: В 2 т. – Т. 1: - Поезія. Оповідання і нариси.
Історичні повісті. – К.: Дніпро, 1991. – С. 481-484.
Литвин М. Проект «Україна». Галичина в Українській революції
1917-1921 рр. / М.Литвин. – Харків: Фоліо, 2015. – 380 с.: іл.
Мазепа І. Україна в огні й бурі Революції. 1917 – 1921: ІІ Зимовий
похід. ІІІ Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. – Дніпро:
Січ, 2002. – 334 с.
Мандзюк Д. «Христос воскрес !
Браття, не стріляйте, ми українці» / Д.Мандзюк // Країна. – 2015. – 30 квіт. (№
17). – С. 47-50.
Про бій на горі Маківці неподалік
містечка Славське на Львівщині, що відбувся у квітні-травні 1915 р., в якому
українські січові стрільці воювали на боці Австро-Угорщини, а українці з Волинської,
Подільської та Київської губерній – за Російську імперію.
Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років. У
двох книгах. Книга перша / Ред. колегія: В.А.Смолій, Г.В.Боряк, В.Ф.Верстюк,
С.В.Кульчицький та ін. – К.: Наук. думка, 2011. – 388 с. + VIII
– Бібліогр.: 332 назви.
Нітченко А. Щоденник
Д.В.Країнського як джерело вивчення революційних подій 1917 р. на Чернігівщині
/ А.Нітченко // Сіверянський літопис. – 2013. – № 4-6. – С. 102-109. –
Бібліогр.: 50 назв.
Попов І. Спроби вирішення земельного питання як чинник виникнення селянського
повстанського руху на Чернігівщині (березень 1917 р. – квітень 1918 р.) /
І.Попов // Сіверянський літопис. – 2008. – № 1. – С. 65-74. – Бібліогр.: 60
назв.
Руккас А. Українське військо доби визвольних змагань / А.Руккас //
Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія
України від давнини до сьогодення. – Харків: Книжк. Клуб «Клуб Сімейного
Дозвілля», 2016. – С. 264-289.
Самчук У. Частина друга: Війна і революція / У.Самчук; передм.
М.Жулинського // Волинь: Роман: У 3 ч. Т. І. – К.: ВАТ «Видавництво «Київська
правда», 2005. – С. 271-582.
Тагліна Ю. Михайло Грушевський / Ю.Тагліна. – Київ: ТОВ «КЕТС»,
2013. – 128 с.
Тинченко Я. Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української
Держави, травень – грудень 1918 р.: науково-популярне видання / Я.Тинченко;
худож. Б.Піргач. – К.: Темпора, 2014. – 152 с.: іл.
Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і
бойових дій Українських Збройних Сил 1917 – 1921 / О.Удовиченко. – К.: Україна,
1995. – 206 с.: іл.
Устименко В. Формування
правничої бази для регулювання міжетнічних відносин у період Української
Центральної Ради / В.Устименко // Український історичний журнал. – 2012. – № 1. – С.
79-88. – Бібліогр.: 26 назв.
Немає коментарів:
Дописати коментар