Славетний козак Байда, відомий
кожному українцеві з народних історичних пісень… А чи існував насправді цей
засмаглий воїн з оселедцем на голові, довгими вусами, у широких шароварах та ще
й з кривою козацькою шаблею, що уславився своїми походами із Запорозької Січі
на татарських людоловів ?
Багато
істориків розглядали питання ідентифікації легендарного козака Байди:
М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Голобуцький, Л.Винар.
На думку Миколи Костомарова, створенням історичних пісень про Байду козацька
чернь пошанувала свого улюбленого отамана, князя Дмитра Вишневецького, що «не
надто слухався верховної влади і зовсім не цінував її милість до себе,
самовільно ходив воювати, самовільно поступив на службу до московського
государя і самовільно полишив її».
Михайло
Грушевський вважав за можливе ототожнення козака Байди з історичною постаттю
Дмитра Вишневецького, проте відзначав, що цей зв’язок неміцний: «байда» – «се
байдикуватий, гулящий чоловік – гуляка». В цьому з ним погоджувався Володимир Голобуцький, професор
радянської історіографії, який також писав, що своїми піснями український народ
висловив подяку Дмитру Вишневецькому за його спротив турецько-татарській
навалі.
Дмитро
Вишневецький є Байдою і для сучасних українських істориків (В.Сергійчук,
Т.Чухліб, Н.Яковенко, В.Шевчук). Так, Наталія Яковенко доводить, що вже за
кілька тижнів після загибелі Дмитра Вишневецького німець Йоган Зоммер склав
першу елегію про його смерть. А Тарас Чухліб стверджує: наприкінці XVI ст. «Пісня про
Байду» поширювалася у багатьох версіях, і то не лише в Україні, а серед
поляків, чехів, словаків, болгар, сербів, македонців… Важливо, що на противагу
М.Грушевському та В.Голобуцькому, Т.Чухліб визначає староукраїнське слово
«байдувати» як «козакувати», провадити вільний спосіб життя.
Далі
подивимось докладніше на князя Дмитра Вишневецького, що багатьма дослідниками
вважається першим гетьманом українського козацтва.
Князівське
походження
Дослідники
української старовини вважають, що Дмитро Вишневецький народився у день святого
Дмитра, 8 листопада 1516 або 1517 р. у батьківському маєтку – містечку
Вишневець. Хоча дати цілком гіпотетичні, і документальних підтверджень доки не
знайдено, проте відомо, що ще 1494 р. дід Дмитра, князь Михайло Вишневецький, заклав
родове гніздо на лівому березі річки Горинь, на вершині гори – спорудив новий
замок замість поруйнованої татарами старої фортеці.
Згідно з родословними книгами,
Вишневецькі ведуть своє походження від Гедиміновичів, а саме від сина великого
князя Литовського Ольгерда Корибута-Димитрія. Також предком Дмитра по
батьківській лінії вважається князь Ягайло (Ягелло), засновник династії
польських королів Ягеллонів. В наукових колах українських істориків відомі
також зв’язки роду Вишневецьких з турово-пінськими Рюриковичами,
корені яких сягають ще часів Київської держави.
Батьком Дмитра був князь Іван
Михайлович Вишневецький (помер 1543 р.), який упродовж свого життя перебував на
державній службі: спочатку як староста пропойський та чичерський (обидва міста
перебувають тепер у складі Білорусі, у 1945 р. Пропойськ перейменовано на
Славгород), а від 1541 р. – староста черкаський та канівський. Бачимо, що князю
Івану Вишневецькому доручено охорону староств на кордоні Великого князівства
Литовського і татарських кочовищ.
Мати
Дмитра, Анастасія Семенівна Олізар, яка 1516 р. стала дружиною князя Івана (померла
1536 р.), мала родинні зв’язки з князями Острозькими, справжніми «некоронованими
королями Волині й України» (мати Анастасії була рідною сестрою князя Костянтина
Острозького). Спорідненими з Вишневецькими були також князівські роди Збаразьких,
Порицьких і Воронецьких. У родині Івана та Анастасії Вишневецьких Дмитро був
старшим сином, мав ще трьох молодших братів: Сигізмунда, Андрія, Костянтина і
сестру Катерину.
Цікаво, що
Дмитро був також двоюрідним дідом відомого магната, фактичного володаря
Лівобережної України князя Яреми (Ієремії) Вишневецького та двоюрідним прадідом
короля Речі Посполитої Міхала-Корибута Вишневецького (роки правління: 1669-1673).
А вже поетеса Урсула-Франціска, яку взимку 1705 р. хрестили гетьман Іван Мазепа
та княгиня Анна Дольська, була останньою зі згаслого роду Вишневецьких.
Замолоду
Дмитро Іванович отримав не лише гарну освіту, але й добре опанував військову
справу. Шляхта XVI ст. бачила в цьому практичне застосування. Справді, дід
та батько молодого князя все життя присвятили захисту кордонів князівства
Литовського від татар. Взагалі, золота шляхта польсько-литовської держави плекала
свої лицарські традиції й лише військові заняття вважала достойними себе, а торгівельну
та господарчу діяльність розглядала як непрестижну, навіть принизливу.
Поява
козацтва
Середнє
Подніпров’я, що перебувало в XIV-XV ст. у
складі Київського князівства, а згодом – у Київському воєводстві Великого
князівства Литовського, за визначенням М.Грушевського, сформувало центр
козаччини. Власне слово «козак» або «кайзак» має тюркське походження. Воно
означає «вільний чоловік», «безстрашний вояк». Зі степу сунули до України
кочовики, що нещадно її грабували. Отож жити на кордоні Литви й татарських
земель у той час було важко й небезпечно.
Проте саме вільне степове життя дозволяло
людям уповні відчути свободу, воно загартовувало характер і творило потужну
силу, яка вже в середині XVII ст. виборюватиме своє право на власну державу, похитне основи
Речі Посполитої й перефарбує мапу Європи. Але це станеться пізніше. До кінця XIV
ст. територію по обидва боки Дніпра було спустошено. Все громадське життя
зосередилося у містах, захищених фортечними мурами. На Правобережжі – це Київ,
Канів, Черкаси, Вінниця, Житомир, Брацлав, на Лівобережжі – Чернігів і Остер. Ота
невеличка кількість населення, що забезпечувала їх функціонування, і перебувала
за мурами цих фортець.
За
свідоцтвом мандрівника з Європи, що в XV ст. відвідав
Подніпров’я, «люди ці, виходячи на роботу, несуть на плечі рушницю,
а при боці мають шаблю або тесак». Читачеві це нагадало, певно, Робінзона
Крузо, який до такої міри був наляканий можливими відвідинами свого острова дикунами-каннібалами,
що перебував поза межами своєї фортеці лише в повному озброєнні.
Всі оці заходи забезпечували
захист мешканців дикого краю, проте годі було й думати, щоб жити у такий спосіб
постійно. Край по обидва боки Дніпра був напрочуд багатий ресурсами: чорноземи,
дичина, риба… Тут вже йшлося не про животіння, а про заможність, певні статки. Тому
рік у рік, козаки, як їх згодом називатимуть, заселяли Подніпров’я. Так
з’явилися уходи – місця для промислу риби та звірини. Задля
господарювання в них мешканці об’єднувалися у
ватаги, споруджували засіки, малі фортеці, польові укріплення. Переважна частина
населення цього краю – селяни і міщани Руської Литви – прибула з
південно-східних кордонів Київської Русі. Саме з цих підданих Великого
князівства Литовського згодом сформується українська нація.
Якщо на
початку XVI ст. можна було спостерігати лише окремі пагони процесу формування
козацького стану на прикордонні, то вже у 2-й половині цього століття приплив
селян із заходу Польщі й Литви значно пожвавішав. Причину цьому слід шукати в панщині,
яку саме в цей час «винайшли» для своїх підданих польські й литовські магнати галицьких,
волинських та поліських земель. У свою чергу, в дикому степу дії козацтва
значно послабили небезпеку від нападу кочовиків.
Засновник
Січі
Бачимо, що
у часі, коли на пониззя Дніпра прибув князь Дмитро Вишневецький, козацтво було
майже сформовано. Незабаром майбутній козацький гетьман очолить військові
підрозділи, щоб зажити слави про себе на землях Речі Посполитої, Московського
князівства, Оттоманської Порти і Кримського ханства. Проте помилково було б
вважати Вишневецького першим козацьким ватажком. На початку XVI
ст. бачимо постаті воєвод, Євстафія Дашкевича та Предслава Ляндскоронського,
яких окремі джерела схильні вважати за
перших козацьких гетьманів. Справді, Дашкевич і Ляндскоронський, як очільники прикордонних
староств, виступали організаторами козацького опору проти татар, але своїми гетьманами
козацтво їх не обирало.
На початку 1550-х рр. Дмитро
Вишневецький постає не просто королівським старостою, а справжнім козацьким
ватажком, довкола якого гуртуються нові й нові сили. Князь жадав лицарської
слави та був спроможний вступати до бою з ворогом за найнесприятливіших
обставин. Козаки, що просто за визначенням чинили опір усілякій владі, радо
йшли до бою за своїм ватажком, бо по-справжньому вподобали його хоробрість, потяг
до авантюр та військовий хист.
Відтоді очільник козацтва полишає королівську
службу й сам обирає собі володаря. Завдяки князю Вишневецькому козацтво набуває
ознак, характерних для доби Гетьманщини, зокрема, спроможності відстоювати власну
політичну лінію, тобто поводитися як самостійна держава з незалежними збройними
силами. Саме тоді князь Вишневецький відчув себе справжнім козацьким гетьманом
та долучився до амбітного політичного проекту на створення з окремих військових
підрозділів чогось значно величнішого. Вишневецький розпочав зі справи, що назавжди
запише його до анналів історії як засновника Запорозької Січі…
Показово, що переважна більшість
згадок про давні фортеці за порогами Дніпра не оминає Хортицю – найбільшій
острів на Дніпрі у його нижній течії. Цікаво, що менший острів, Мала Хортиця,
притулився поряд. Хортиця тягнеться посеред річища Дніпра більш ніж на 12 км, у
середньому 2 км завширшки. Висота цього скелястого острова над рівнем Дніпра доходить
до 30 м. Складають Хортицю архейські граніти, яким понад 2 мільярди років.
Здавна милувалися мандрівники
розкішними краєвидами Хортиці. Тут ставали на перепочинок ті, що йшли «з варяг
у греки». У ІХ ст. на півдні острова, біля стародавньої переправи
через Дніпро, що зветься Протолчий брід, постає однойменне неукріплене містечко
Протолче. Упродовж Х-XIV ст. тут вирувала активна торгівля з численними
караванами, що долали водний шлях Дніпром з Чорного моря до Скандинавії.
Згадку про Хортицю як острів Св.
Григорія, датовану серединою Х ст., знаходимо у візантійського імператора
Костянтина VII Багрянородного. Якщо вірити переказам, то саме на острові
Хортиця у 972 р. печеніги вбивають київського князя Святослава, що вертав із
походу на Константинополь. Взагалі, в літописах доби Київської Русі Хортиці
відведене чільне місце.
У XVI ст. зростає
значення пониззя Дніпра й Хортиці як стратегічних форпостів у обороні від татар.
Першим козацьким укріпленням на Хортиці вважається фортеця, споруджена Вишневецьким:
цитадель з потужними стінами та захисними вежами, обкопана глибоким ровом. У гарнізоні
нараховувалось 300 «козаків, бояр і служебників». Тоді Дмитром Вишневецьким
було закладено підвалини козацького самоврядування зі старшиною і військовою
організацією. Саме з Вишневецьким козаки заснували на Хортиці власну республіку,
що існувала на Запоріжжі до кінця XVIII ст. Взагалі,
Хортицький замок розглядається вітчизняними істориками «першим прототипом
козацької Січі, в якій розвивалося військове й господарське життя
запорожців».
Рекомендована
література
Зазначені видання чекають на свого читача у
відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для
юнацтва (вул. Шевченка, 63: поруч зі стадіоном ім. Юрія Гагаріна).
Апанович О. Хортицький «замок» Дмитра Вишневецького / О.Апанович //
Козацька енциклопедія для юнацтва : Книга статей про історичне буття
українського козацтва. – К.: Веселка, 2009. – С. 610-615.
Аркас М. Князь Дмитро Вишневецький-Байда / М.Аркас // Історія України-Русі. 3-тє факс. вид. – К.: Вища шк.,
1993. – С. 122-125.
Ковбаса В. Князь Дмитро Вишневецький і козацтво / В.Ковбаса // Сіверянський літопис. –
2012. – № 3-4. – С. 3-8. – Бібліогр.: 8 назв.
Голобуцький В. Запорозька Січ / В.Голобуцький // Гомін, гомін по діброві: історичні
розповіді про запорозьких козаків. – Дніпропетровськ.: Січ, 2003. – С. 33-41.
Голобуцький В. Виникнення Запорозької Січі. Князь Дмитро Вишневецький і козаки /
В.Голобуцький // Запорозьке козацтво. – К.: Вища шк., 1994. – С. 121-144.
Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. Т. 7. Козацькі часи до р. 1625 /
М.Грушевський. – К.: Наук. думка, 1995. – 628 с. – Серія «Пам’ятки історичної
думки України».
Гуржій О., Чухліб Т. Князь Байда-Вишневецький – Великий воїн / О.Гуржій, Т.Чухліб // Історія
козацтва. Держава – військо – битви. – К.: Арій, 2012. – С. 10-13.
Журавльов Д. «Гетьман-кондотьєр», або Про Байду і «байдування» (Д.Вишневецький) /
Д.Журавльов // Усі гетьмани України. – К.: Гетьман, 2012. – С. 22-42.
Журавльов Д. Дмитро Байда-Вишневецький / Д.Журавльов; худож. А.Єрьоміна // Хто є хто в
українській історії. – Харків: «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – С. 66-70.
Куліш П. Байда, князь Вишневецький. Драма (1553-1564) / П.Куліш // Твори: В 2 т.
Т. 2. Поеми. Драматичні твори. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 265-372. – Серія
«Б-ка укр. літ-ри. Укр. нова літ-ра».
Лемерсьє-Келькеже Ш. Особисто знаний
для ворогів / Дмитро Вишневецький (Байда): Худож.-док. кн.: Для серед.
і ст. шк. віку. – К.: Веселка,
1995. – С. 56-67. – Серія «Гетьмани України».
Запропоновано новий, видобутий з османських архівів, матеріал і свіжий, європейський
погляд на українське козацтво, особливо на князя Дмитра Вишневецького.
Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський :
Історичні романи / І.Нечуй-Левицький; упоряд., післям. та прим. Р.Міщук. – К.:
Дніпро, 1991. – 511 с. – Серія «Б-ка укр. прози».
Сергійчук В. Дмитро Вишневецький / В.Сергійчук. – К.: Україна, 2003. –
192 с.: іл. – Серія «Українські державники».
Сергійчук В. Дмитро Вишневецький / В.Сергійчук; передм. В.Смолій //
Володарі гетьманської булави. – К.: Варта, 1995. – С. 6-25.
Сушинський Б. Дмитро Вишневецький / Б.Сушинський // Козацькі вожді
України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. Історичні
есе у 2-х томах. Том І. – Одеса: «ВМВ», 2004. – С. 41-53.
Яворницький Д. Історія запорізьких козаків у 3-х т. Том ІІ /
Д.Яворницький; І.Сварник (пер. з рос.). – Львів: Світ, 1991. – 392 с.: іл. –
Бібліогр. в підряд. приміт.
Немає коментарів:
Дописати коментар